5. Уявна війна з реальним ворогом
Пилипенко Володимир
Карта чорноморського узбережжя Османської імперії
Бернарда Ваповського (1526).
Турецька загроза протягом століть була однією з основних міжнародних проблем, до обговорення якої зверталися найсвітліші уми свого часу. Звісно, для різних народів і держав турецька загроза мала різний рівень актуальності, але, мабуть, не було жодної держави, де б не боялися турецької небезпеки. Однією з найулюбленіших тем для роздумів антитурецьких агітаторів була ідея ліги (об’єднання, союзу), до якої мала вступити максимальна кількість держав, не лише європейських, та розпочати спільну боротьбу проти турків. Проекти антитурецької ліги (Священної Ліги) завжди мали присмак хрестових походів, адже їх автори закликали до боротьби, найперше, проти іновірців/ невірних/ єретиків/ мусульман задля звільнення християнства від небезпеки, яка йому загрожує, до порятунку вже поневолених християн, які страждають «у турецькому ярмі». І вже потім, у другу чергу, заклик стосувався війни проти Османської імперії як найбільшої мусульманської держави й уособлення всього єретичного. При цьому часто реальні геополітичні причини конфлікту з Османською імперією замовчувалися, а всіляко акцентувалися саме релігійні мотиви.
Суспільно-політична думка Корони Польської та Речі Посполитої знає кілька власних проектів антитурецьких ліг. Зазвичай проекти ліг у викладі різних авторів перемішувались із рекомендаціями про їх діяльність, управління та фінансування. До рекомендацій додавалися плани антитурецької війни із вказівками того, хто, коли й куди повинен напасти, як краще організувати наступ на турецьку державу [182].
Авторами проектів були відомі польські письменники та мислителі. Одним із перших, хто активно привертав увагу польської інтелектуальної еліти до питань турецької загрози та склав проект антитурецької коаліції, був Станіслав Оріховський-Роксолан. Він не міг обійти мовчанням таке важливе питання для Польщі, як турецька загроза. Загалом, за визначенням дослідника творчості Оріховського Д. Вирського, тема турецької загрози постійно перебувала в полі зору письменника як тема «всесвітнього масштабу» [183].
Ст. Оріховський «на власній шкірі» відчув турецьку небезпеку, адже перед загрозою турецької облоги був змушений втікати з Відня, а перебування письменника у Венеції також стимулювало інтерес до цієї теми, адеж Венеція вела постійні війни з Портою. Свої погляди щодо турецької загрози Роксолан послідовно виклав у кількох політичних творах. Насамперед, це дві відомі промови «Про турецьку загрозу» 1543 та 1544 рр., у яких Ст. Оріховський, аналізуючи минуле політики Османської імперії, спробував передбачити майбутні дії Порти щодо Польщі [184]. Перша з промов була адресована польський шляхті, друга – королеві Сигізмунду Августові. Тексти промов були опубліковані та набули поширення не лише в середовищі польської шляхти, а й за кордоном Польського королівства.
Бартоломеус Каппелер. Битва між поляками і турками (1589).
За змістом промови майже аналогічні, але їх уважне прочитання може засвідчити розвиток думок автора. Так, більшу частину обох текстів присвячено спробам довести адресатам (шляхті та королю), що султану не можна вірити, а мирна угода між Краковом та Константинополем є лише затягуванням часу, яке вигідне султанові, адже дає можливість для відпочинку його армії та більш ретельного підготування до майбутньої війни з Польщею. В обох промовах письменник на історичних прикладах демонструє, що турки ніколи не дотримувалися мирних угод,
«…урешті, споруджуючи замки безпосередньо на кордоні вашого королівства, будуючи шанці над самим Дністром, – хіба ж не війну вам нав’язує?» [185].
Автор доходить висновку, що могутність турків «зросла через нашу [християнську – П.В.] безпечність, через наші незгоди [внутрішні та міждержавні конфлікти – П.В.] і завдяки їхньому віроломству і розбою» [186].
Усвідомлюючи актуальність османської небезпеки для європейських держав, Оріховський намагається знайти для Польщі союзника в боротьбі з Константинополем. Так, у першій промові чи не єдиним можливим союзником Кракова письменник уважає Німеччину. Лише наприкінці тексту автор припускає, що до імператора Священної Римської імперії Карла V приєднається його брат Фердинанд (один із них поведе проти ворога німців та іспанців, другий – моравів та богемців).
У другій промові автор робить детальний аналіз міжнародної ситуації в Європі і доходить висновку, що потенційними союзниками Польщі є Німеччина, Австрія, Іспанія та італійські держави. Польща, на думку Ст. Оріховського, постійно повинна допомагати Німеччині, адже від цього залежить безпека поляків. «Якщо впаде Німеччина, то впаде і Польща. Тому ти [король – П.В.] повинен там [у Німеччині – П.В.] берегти свій інтерес», – пише автор [187]. Таким чином, Оріховський окреслює плани великої загальноєвропейської антитурецької коаліції. Участь Іспанії та італійських «морських» держав дала б можливість вести війну з турками на морі:
«якщо з одного боку Валахія, з другого – Германія, з третього – Польща стримають турка, запертого в Угорщині, то, певно, явиться нарешті сам Бог, щоб помститися Магометові за його підступи» [188].
У другій промові Оріховський спробував проаналізувати, наскільки Польща готова до війни з Османською імперією, і дійшов висновку, що Корона не готова до війни, адже вона «не захищена мурами», як Німеччина. На думку письменника, Німеччина – «найкраще захищена держава і сама може вести війну з турками як у відкритому полі, так і біля мурів великих і малих міст, яких там така сила, що здасться, ніби впритул стоять» [189].
У першій промові автор намагався переконати шляхту, що війна з Османською імперією буде і її не стримати жодним способом, відтак до неї слід підготуватися, у другій Роксолан умовляє короля розпочати війну першим, не дати султанові часу на підготування. Початок війни, на переконання автора, – бажання всіх станів Польщі:
«усі наші люди нині, до якого б стану не належали, постійно вимагають у тебе цієї війни, тебе просять, тебе благають і молять» [190].
Письменник припускає, що король може зібрати 200-тисячне військо, якщо все правильно організує в державі. Для цього кожен у суспільстві повинен виконувати свої повинності. Автор не робить винятку для духовного стану, адже «священик десятиною живе, хай відповідно зі своєї частки вносить, скільки совість чесної людини дозволяє» [191].
Обидві промови об’єднує ідея превентивного удару з боку Польщі та коаліції держав. У першій промові Ст. Оріховський пише:
«Якщо зберемо всі наші сили, то таки переможемо, шляхтичі, але потрібно не зупиняти військо турчина, а самим напасти на нього».
У другій промові зазначає:
«Не треба… чекати Сулеймана в Польщі, краще по своїй волі напасти на нього з військом. Краще на угорських руїнах, ніж під нашими дахами, війну з ним вести. …Але ж більша сила завжди того, хто війну розпочинає, а не відбиває… краще воюй деінде, а не в польському домі» [192].
Отже, Станіслав Оріховський пропонує створити широку європейську коаліцію:
«Ти [король – П.В.] не повинен сумніватися ні щодо щирості і вірності Карла V, ні щодо союзу і дружби короля Фердинанда. …Але ти не забувай часом про дочку, яку за князя Мархії видав заміж. Пам’ятай про сестер, яких до Баварії, до Мізнії, до Померанії, до Легніції видав заміж. Пам’ятай, нарешті, про саму Германію.
Тепер же італійські князі… Одні погодилися бути тобі союзниками у війні з доброї волі, другі – внаслідок необхідності, інші – як свояки, бо ти найславнішу королеву Бону пошлюбив, яка походить з давнього дому Сфорці, а тому ніби самою Італією породжена. Вона породичала з тобою не лише Неаполь і державу Бар, але також венеційців і ломбардійців (які є опорою Італії), і інших, зв’язаних з ними або державою, або іменем» [193].
Під час аналізу промов слід звернути увагу на різницю аргументації в текстах на користь утворення антитурецької коаліції та початку війни проти турків. Я вважаю, цей факт можна пояснити тим, що промови мають різних адресатів: шляхту та короля. Шляхта – люди війни, головна функція яких захищати державу, а в польському варіанті устрою держави – свободу, релігію, порядок. Тому й аргументи автор добирає відповідні: захистити рівність, свободу, не посоромити предків. Натомість король – представник Бога на землі, тому в промові до нього більше йдеться про конфесійні справи і захист християнства від турків.
Інший проект війни проти Османської імперії склав відомий польський історик Мацей Стрийковський (Maciej Stryjkowski). Проект був надрукований у коротенькій брошурці 1575 р. «O wolnosci Korony Polskiey, y Wielkiego Xięstwa Litewskiego». Книга була написана під впливом вражень від подорожі до Стамбулу у складі великої польської делегації. Автор звернув увагу, що Польща не готова до оборони від турецьких і татарських атак. Цю думку автор уклав ув уста турецького паші, який обіцяв султанові за 15 тижнів «узяти Польщу руками», бо «там нема замків і міст до оборони». Одночасно М. Стрийковський звертає увагу читачів на те, що ворог уже наблизився до кордону держави:
Вже на кордоні поганці зайняли оборону
І всі дунайські береги турок опанував.
З огляду на такі обставини, Стрийковський закликає готуватися до війни ще за часів миру:
Та щаслива держава, яка в часи миру
Розмірковує і готує приладдя до бою [194],
і не чекає,
щоб перед тобою дітей турки вбивали,
Дружин, дівчат без сорому гвалтували.
Для боротьби з Османською імперією автор пропонував створити європейську християнську коаліцію:
Домовились би разом всі володарі християнські,
Як починати війну з тим ворогом поганським [195].
Стрийковський уключав до коаліції майже всі європейські монархії, незважаючи на внутрішньо та зовнішньополітичні обставини участі цих держав у спільній війні. Таким чином, до одного грона союзників потрапили Іспанія і Нідерланди, Франція і Англія, Неаполь і Сицилія, Шотландія, Швеція, Данія, Португалія та ін. Об’єднувальним фактором, на думку історика, мало бути те, що «всі ми держави християнські». Автор склав план наступу на Османську імперію. Стрийковський пропонував нападати трьома фронтами. Першим мав бути удар через Середземне море, який Венеція та Іспанія нанесуть на Єгипет, а звідти підуть до Дарданелл, завойовуючи дорогою різні «замочки».
Стрийковський сподівався на допомогу місцевого населення, більшість якого становлять греки та італійці (Grekowie z Włochami ośiedlie), які відразу розпочнуть внутрішню війну проти турків. Згідно з проектом наступу, німці, чехи і хорвати повинні були атакувати ворога з Угорщини і просуватись до Боснії, натомість поляки і литовці через Валахію і Мультяни підуть до Болгарії і захоплять берег Дунаю – це другий фронт [196]. Третім напрямком удару мало стати Чорне море, а головною силою – московський цар. Він мав захопити Азов і Танаїсом (Доном) дійти до Кафи і султанської столиці.
Окрім такого загального «ескізу» наступу об’єднаного християнського війська, Стрийковський пропонував захопити конкретні міста. До таких належали Яси і Хотин, Васлули (Wasluły), до яких можна дійти за три дні від Хотина. Звідти планувалося за день дійти до Бершад і за шість днів до Бухаресту. Згідно з інформацією автора, Бухарест не має надійної оборони, тому його буде легко захопити. Так же легко мало пасти Джурджево. Захопивши ці міста, поляки відкривають дорогу до Константинополя.
Битва християн з мусульманами із книги Мартина Бєльського
«O Skanderbegu macedonie albańskim książęciu».
Іншим популяризатором ідеї загальноєвропейської антитурецької коаліції був слуга трьох польських королів та двох імператорів Священної Римської імперії, відомий польський дипломат та письменник Кшиштоф Варшевіцький, який присвятив цій темі значну частину свого творчого спадку. Аналіз його поглядів на зазначену проблематику розпочну із історико-політичної поеми «Венеція» (1572 р.). Літературознавці й досі остаточно не розв’язали проблему авторства поеми, хоча традиційно вважають, що це саме Варшевіцький. На думку автора одного з найкращих досліджень, присвячених творчості Кш. Варшевіцького, Т. Вєжбовського, окрім віршованої форми, у «Венеції» нема ознак ліричного жанру.
Т. Вєжбовський припускає, що Кш. Варшевіцький не є автором «Венеції», а лише привласнив собі твір. Твердження дослідника не безпідставне, адже 1572 р. у Кракові була видана анонімна поема з аналогічною назвою. З часом, 1587 р., трохи переробивши і вилучивши з тексту сюжети, що повторюються, Кш. Варшевіцький ще раз видав поему. Т. Вєжбовський наводить кілька аргументів проти авторства Варшевіцького.
По-перше, у першому виданні Варшевіцький не говорить, що він написав поему, а лише «видав» її. По-друге, Варшевіцький не мав здібностей до віршування. І хоча поема не має літературної цінності, людина, яка ніколи цього не робила, навряд чи змогла б написати 2500 віршованих рядків. По-третє, Варшевіцький як людина, що любила вихвалятися власним творами, не поставив свого прізвища на титулі першого видання «Венеції». Зрештою, оригінал поеми, який досліджував Т. Вєжбовський, написаний не почерком Кш. Варшевіцького. Дослідник припустив, що автором поеми міг бути М. Пашковський [197]. Одночасно, сучасний дослідник творчості останнього заперечує той факт, що автором «Венеції» був Мартин Пашковський [198].
Якщо відкинути історичну частину поеми, у якій автор намагається відтворити історію становлення Османської імперії, спираючись на відомі йому хроніки і перекази, ми побачимо, що у «Венеції» використані кілька найпопулярніших мотивів антитурецької літератури XVI – XVII ст. Так автор твердить, що турецький наступ на Європу не зупиниться, а з часом лише буде посилюватися, що турки не дотримуються даного слова і не варто вірити мирним угодам з Османською імперією, а причиною перемог турків над християнами є релігійні конфлікти між самими християнами. Зрештою, для захисту Речі Посполитої Кш. Варшевіцький пропонує створити об’єднане християнське військо і разом виступити проти турків. Ініціатором такого союзу має стати Папа Римський, оскільки
Закликає нас Бог до такої єдності,
І тим щастям нам у серця додає сміливості.
3 одним бажанням об’єднуються іспанці, німці і італійці.
Вибігають із дому угорці, поляки і волохи [199].
Об’єднане ж європейське військо обов’язково переможе, адже
Хто швидший за угорця, чи стального німця?
Хто є більший, ніж англієць?
Мужніший, ніж іспанець, сміливіший чеха?
Хто більший у честі та цноті від поляка? [200].
Автор закликає не втрачати часу, нагоди, не вірити мирним угодам із султаном, а напасти першими. Напередодні написання твору об’єднаний іспано-італійський флот переміг турків у битві при Лепанто. Сама битва відбулася 7 жовтня 1571 р. при вході до Патрської затоки і закінчилася повною перемогою християн. Битві передувала активна дипломатична на військова кампанія. Ще 1570 р. султан Селим ІІ розпочав війну за Кіпр – стратегічно важливий острів, який дозволяв контролювати Східне Середземномор’я. Захищати християнський острів узявся Папа Пій V, який організував міжнародну коаліцію – Священну Лігу. Але на час виходу у світ поеми момент уже був утрачений, бо союзники замість того, щоб розвинути успіх, довго радились, а потім розійшлися до своїх портів. Турки вже наступного року відновили свій флот і довели війну до власної перемоги – 1573 р. Венеція передала Кіпр Османській імпреії.
За спостереженнями того ж Т. Вежбовського, «Венецією» користувався М. Стрийковський і відомий своєю плагіаторською діяльністю поет початку XVII ст. Вавжинець Хлєбовський (Wawrzyniec Chlebowski). Описи турків, які вміщені у «Венеції», використовували, щоправда з покликанням на джерело, О. Гваньїні для написання «Хроніки Європейської Сарматії» та перекладач цієї ж хроніки М. Пашковський для написання власної римованої «Dzieje tureckie i utarczki kozackie z Tatary» (1615 р.), звісно ж, якщо він сам не був автором «Венеції».
Антитурецькі погляди Кш. Варшевіцький послідовно виклав у історико-політичному трактаті «Paradoxa», який був виданий 1578 р., а згодом перевиданий чотири рази: у Вільно 1579 р., у Празі 1588 р., у Кракові 1598 р. та в Римі 1601 р.
Аналізуючи причини піднесення могутності Османської імперії, Варшевіцький не придумує нічого оригінального і стверджує, що в усьому винні самі християни. Оскільки вони не миряться між собою, туркам вдається захоплювати нові й нові території. На відсутність причиново-наслідкових зв’язків у аргументації Варшевіцького звернув увагу ще Т. Вежбовський. Так, як зазначав дослідник, немає ніякого зв’язку між завоюваннями турків у Азії та війнами, що вів цісар у Німеччині та Чехії.
Але Варшевіцький використовує саме таку аргументацію. Важко стверджувати однозначно, чи розумів сам автор слабкість власної доказової бази, адже він, безперечно, був добре освіченою людиною і не міг не бачити кволість таких логічних конструкцій. Скоріше за все письменник усе розумів, але для нього не було головним вибудувати стовідсотково логічну схему розширення Османської імперії. Основним завданням публіциста, як видається, було проілюструвати залежність військово-політичних успіхів Порти від європейських держав (ширше – залежність мусульманства від християнства). Якщо поглянути на «Paradoxa» під таким кутом, то слабкість доказів Кш. Варшевіцького стає зрозумілою.
Автор закликає розпочати війну з Портою. Додатковим стимулом для боротьби з турками має бути звільнення Святої Землі [201]. Щоб успішно воювати із султаном, автор пропонує всім країнам Середземномор’я створити спільну скарбницю і запровадити обов’язковий 3%-вий податок з прибутків громадян, якщо усі прибутки перевищують 50 дукатів. У празькому виданні 1588 р. Кш. Варшевіцький додав до планованого податку ще й поголовний та 10%-ві податки на всі коштовності як у церквах, так і в приватних маєтках, а також на всі грошові штрафи [202]. Виплати до скарбниці не повинні зупинятися навіть під час війни. Із грошей, які вдасться зібрати таким способом, Варшевіцький планував утримувати флот для оборони Середземного моря та відшкодувати частину витрат на оборону Угорщини.
На переконання автора, Польща теж може погодитись отримувати таку допомогу від інших держав, хоча здатна обійтися і власними силами, але для цього потрібно реформувати податкову систему. Слід провести таксацію прибутків і встановити податки, відповідно до прибутків кожного громадянина. Автор застерігав від того, аби встановлювати однаковий для всіх податок на землю, адже земля всюди різна. Варшевіцький пропонував на зібрані кошти утримувати на польсько-турецькому кордоні стале військо, збудувати на кордоні фортеці та осадити їх збіднілою шляхтою.
За допомогою сталого затяжного війська Варшевіцький планував створити надійну систему оборони на південно-східному кордоні [203], у якій посполите рушення виявиться непотрібним. Головну роль в обороні Європи й усього християнства від Османської імперії автор відводив саме Польщі, яка «пильнує дикі народи і не може впасти, бо за нею впадуть і інші держави передмур’я». За оцінкою Т. Вєжбовського, у результаті опрацювань і перевидань «Paradoxa» втратила своє спеціальне значення (проекту військового антитурецького союзу) і залишилася збіркою політично-етичних творів [204].
Наступними творами Кш. Варшевіцького, присвяченими «турецькому питанню», були три промови, видані 1589 р. і потім двічі перевидані. Автор продовжив закликати до створення антитурецької ліги й у творі «Turcicae quatuordecim», виклавши новий проект оподаткування для країн-учасниць ліги. Поштовхом для написання промов стала зовнішня політика Рудольфа ІІ, прагнення імператора Священної Римської імперії залучити Річ Посполиту до Священної Ліги. Наприкінці 1580-х рр. імператор почав «перевіряти грунт» для власних планів створення антитурецької Ліги.
Кш. Варшевіцький, який отримував від австрійського двору пенсію, відразу зорієнтувався в нових обставинах. У «Turcicae quatuordecim» автор модифікував уже озвучений ним у попередніх працях податок в 1-2% від прибутків кожного громадянина, подвійне поголовне від євреїв, частину золотих і срібних прикрас, а також половину всіх грошових покарань за правопорушення. Кш. Варшевіцький ще раз закликає Папу Римського приєднатися до планованої коаліції, вихваляє іспанського монарха за його релігійність, роблячи її одним із основних аргументів у боротьбі з Османською імперією. Автор переконаний, що з-поміж європейських монархів, лише іспанський Філіп може протистояти туркам. Загалом «Turcicae quatuordecim» є типовим прикладом «голої» антитурецької пропаганди в польській політичній публіцистиці.
Найактивніше участь Речі Посполитої у Священній лізі шляхта обговорювала в середині 1590-х рр. Організаторами Ліги були Папа Римський та Габсбурги. Безпосередньою причиною став турецькій наступ на Угорщину 1593 р. Сучасники розуміли, що султан удало обрав час для наступу, адже польській король триматиметься за мирну угоду з Портою, Семигородський князь боїться втратити своє князівство, Іспанія воювала із Францією, італійські князівства не захочуть платити для порятунку когось іншого, а Венеція, як завжди, вичікувала. Саме так оцінив міжнародну обстановку сучасник подій – венеціанський історик Лазар Соранцо [205].
У Варшаві активно розпочав агітацію папський нунцій Германік Маласпіна. 19 січня 1594 р. Папа Климент VIII скликав у Ватикані «Польську Конгрегацію» і закликав християнські держави допомогти в боротьбі з турками. Маласпіна ж виклав Апостолькій Столиці причини, які, на його думку втримують Польщу від війни з турками: необхідність воювати не лише проти турків, а й проти татар; ерцгерцог Максиміліан не відмовився від польського трону; у Польщі не було засобів для війни та дрібніші дипломатичні відмовки. Особиста зустріч польського та австрійського послів у Сікстинській капелі не дала очікуваних результатів. І лише у грудні 1594 р. Польський посол передав Папі, що Польща могла б долучитися до спільної війни за умови, що Молдавія стане зоною впливу Кракова. Але всі ці ініціативи не отримали продовження.
Апологетом створення антитурецької ліги був Ю. Верещинський. Він написав вірш «Pobudka do podniesienia wojny świętej przeciwko Turkom i Tatarom» (1594 р.), який присвятив Римському імператорові, Московському цареві та польському королеві із закликом об’єднатися проти турків. Через кілька років, пересвідчившись, що його заклики так і залишилися на папері, біскуп спробував нову тактику – написав коротенький твір «Wotum ks. Wereszczyńskiego, biskupa kijowskiego, panom posłom na sejmie warszawskim u r. 1596 podano» спеціально для шляхти на сейм 1596 р. У творі, уже без емоцій «Побудки», але по-канцелярськи точно і зрозуміло, біскуп запропонував новий спосіб організації війська, оборони України та війни проти турків. Збирати військо пропонував у три етапи. Перше б мало нараховувати 230 тисяч осіб, друге – 100, третє – 50 тисяч. Усі вони мали б формуватися шляхом своєрідного «рекрутського» набору. Для утримання такого війська пропонував і реформовану податкову систему. Така організація війська не планувалася як стала, постійна, а лише на випадок війни з Османською імперією, яку очікували наприкінці XVI ст. Тоді перша і друга виправи (так Ю. Верещинський називає частини війська) повинні були наступати на Дунай, а третя – чекати вдома і прикривати тили.
Гравюри з вірша Ю. Верещинського «Pobudka Na Jego Cesarską Miłość wßystkiego Krześćiastwa» (1594).
Відмінну від багатьох інших позицію в питанні оборони держави від татар і турків та приєднання до антитурецької Ліги мав автор анонімного твору, який приписують примасу Станіславові Карнковському (Stanisław Karnkowski), «Deliberacia о społku y związku Korony Polskiej z pany chześcijańskimi przeciwko Turkowi» [206] (1595 р.).
Зазначивши актуальність постановки питання про приєднання до Ліги, автор відразу ж закликав дуже уважно обміркувати всі позитивні і негативні сторони такого союзу. Ст. Карнковський зазначив, що справедливою війна може бути лише у двох випадках: коли хтось хоче відібрати своє у ворога або відповідає на його агресію [207]. Автор виступав проти спроб Риму та Габсбургів утягнути Польщу до Священної Ліги, звертав увагу читачів на те, що християнам не годиться ламати перемир’я, оскільки «турок завжди тримав з нами угоди» [208]. Для підтвердження гріховності розірвання наявних угод автор послуговується прикладом короля Владислава Варненчика, який порушив мирну угоду із Константинополем, розпочав вйну та через це втратив не лише життя, а й армію, залишивши державу без захисту.
Аргументуючи недоцільність приєднання до Ліги, примас зазначав, що Річ Посполита оточена ворогами з усіх сторін і мусить думати не про нову війну, а про оборону. Щоб не бути голослівним, автор спробував проаналізувати стан готовності Корони до війни: «жовнірів до війни не маємо, шляхта – бідна, купці – розорені, обладунки до війни не готові, пороху мало, гармат мало». Натомість, «неприятель завжди готовий до війни». Щорічно турецька держава витрачає на військо 12 млн. дукатів, саме ж військо складається з 200 тисяч кінних воїнів та піхоти, а флот нараховує, згідно з даними Ст. Карнковського, 300 галер та багато менших човнів [209].
Автор зробив коротенький екскурс в історію християнсько-мусульманського протистояння та спробував проаналізувати попередні спроби християнських володарів об’єднатися для боротьби проти турків. Карнковський нарахував чотири християнські «конфедерації» за чотириста років протистояння: під час перших трьох хрестових походів та коаліцію європейських держав, яка виграла в Османської імперії битву при Лепанто 1571 р. Але лише останнього разу християни спромоглися зібрати військо більше, ніж турецьке.
Автор указує, що проекти спільної боротьби створювали давно й вони досі залишаються нереалізованими. Для прикладу примас навів один із них. Згідно з проектом християни повинні наступати з трьох фронтів, німці, поляки, угорці та серби підуть на Дунай, французи – до Єгипту, де можуть отримати підтримку місцевого населення, натомість англійці та іспанці захоплять Дарданелли [210].
Який же висновок пропонує автор? Насамперед уважно на все зважити, не забувати про власну оборону, адже, у випадку приєднання до антитурецької ліги, Польща «буде змушена озиратися на багато речей» [211]. Для початку такої війни необхідно мати великий бюджет і «не на один рік, а до кінця війни». Ст. Карнковський пропонує брати приклад з «мудрих» венеціанців, які укладають перемир’я з турками, але все одно готуються до війни [212].
Наступного 1596 р. Ст. Карнковський перевидав текст, додавши в кінці перелік факторів, що підштовхують Річ Посполиту до війни та, навпаки, стримують від неї. Так, зі першого списку можна виділити прагнення польського короля звільнити християнство від ворога, здобути безсмертну славу. До Ліги Польсько-Литовську державу підштовхує усвідомлення, що такого ворога не подолати самотужки, можливість відібрати Валахію і Трансільванію, звільнити Річ Посполиту від спустошливих татарських нападів, можливість розселити малоземельну шляхту та закласти нові колонії.
Натомість, факторами, які стримують Корону від війни з Портою, є небезпека першими порушити чинну мирну, угоду до того ж не маючи слушної підстави, бо відносини двох держав мирні. Польща, на думку Ст. Карнковського, з усіх християнських країн перебуває в найбільшій небезпеці і змушена думати не лише про себе, а й про всю Європу, бо є propugnaculum interioris Europae (надійною фортецею Європи). Відзначу, що автор уживав термін Європа, а не звичне визначення Польщі як передмур’я християнства (antemurale christianitatis). Зрештою, автор не вірить у довготривале існування Ліги, бо між самими учасниками немає миру.
Твір примаса є прикладом прагматизму в суспільно-політичній думці Речі Посполитої. Зваживши всі pro et contra, автор дійшов висновку про нереальність створення та функціонування антитурецької коаліції.
Слід відзначити, що Ст. Карнковський був не першим, хто намагався пояснити, чому Польща не бере чи не повинна брати участь у війні проти турків. Десятиліттям раніше Мартин Бєльський надрукував сатиру «Sen majowy» (1586 р.), у якій одночасно і критикував Річ Посполиту за пасивність перед турецькою загрозою, і виправдовував цю позицію. Так, поет писав, що Краків перебуває під найбільшою загрозою від ворога та не має великого війська й замків для надійної оборони.
Твір примаса Карнковського був надзвичайно актуальним для тогочасної політичної ситуації в Речі Посполитій. Папська дипломатія з новою силою пробувала залучити Польщу до війни проти турків, що вже точилася. Так, 16 червня 1596 р. новий польський нунцій Енріке Каетані зустрівся у Кракові з канцлером Яном Замойським, кардиналом Єжи Радзивіллом та іншими послами, але не отримав жаданої підтримки. Під час чергової зустрічі з нунцієм посли погодилися на участь у лізі за умов відмови Максиміліана від польського трону, вступу до Ліги італійських республік та Москви і фінансування ліги австрійським імператором Рудольфом ІІ та Папою Климентом VIII.
Нунцій виступив із закликом приєднатися до діги на сеймі 1597 р. (на сеймі був присутній і примас Карнковський), але канцлер Замойський відповів, що поляки не можуть цього здійснити, бо запропоновані нунцієм умови участі не прийнятні для Речі Посполитої, Рудольф ІІ не прислав своїх послів, державні інтереси Варшави вимагали укладання миру із султаном, а не початку війни. За рішенням сейму, Польща не лише не вступила до ліги, а й вислала посла до Константинополя.
Після закінчення козацьких війн кінця XVI ст. Річ Посполита, і в першу чергу українська шляхта, могла більше часу приділити нагальній для неї проблемі оборони південно-східного кордону. Відразу після «наливайківщини» на цьому наголошувала руська шляхта в інструкції вишенського сеймику від 20 січня 1597 р. У той час Сигізмунд III активно пропагував приєднання Речі Посполитої до Священної Ліги для спільної боротьби європейських держав проти османської агресії.
Король відіслав відповідну пропозицію в легаціях на повітові передсеймові сеймики. Шляхта Руського воєводства відповіла королю, що слід уважно радитися з іншими послами про можливості приєднання до Ліги християнських держав, але й не відкидати можливості укладення мирного договору з Османською імперією. Загалом, на думку руської шляхти, сейму слід було потурбуватися про оборону держави в цілому. Така позиція шляхти відносно ліги була типовою: учасники сеймиків воліли більше радитися, ніж приймати важливі рішення. Таким чином ініціатива короля «потонула» в сеймикових нарадах. Незважаючи на невдачу, агітація тривала й надалі.
На думку іншого письменника, Христофора Даміне (Christophino Damineus), «усе християнство йде до Ліги і ми теж повинні. Зараз маємо можливість побороти ворога» [213]. Важливість Польщі для ліги автор пояснював тим, що з усіх християн турки бояться лише поляків. В існуванні антитурецької ліги автор убачав не лише спосіб захисту, а й інструмент наступальної політики Польсько-Литовської держави на південно-східному напрямку. Участь у лізі повинна дати полякам розширення території за рахунок ворога. Головним партнером Речі Посполитої в коаліції бачилися Московське царство та українські козаки, які повинні захопити Кафу і цим знешкодити і підкорити кримських татар польському королеві. У випадку підкорення татар Польща зможе захопити причорноморські міста Білгород, Тягиню, Кілію, Очаків і відтіснити турків до самого Константинополя. При цьому запорожці повинні будуть узяти під контроль Дунай і за необхідності зможуть захопити султанську столицю [214].
Іншим автором кінця XVI ст., який писав про війну з турками, є вже згаданий священик з Малопольщі Пьотр Грабовський. Свій план автор виклав у творі «Zdanie syna koronnego». Перш за все, автор визначив стратегічне становище Речі Посполитої, яке, на його думку, було невдалим:
«від турків нас [поляків –П.В.] не захищають ні гори, ні вода. …Дунай уже в турецьких руках, а Кам’янець – голова нашої оборони – туркам як дрібничка» [215].
Також священик указав на те, що турки надійно зміцнили свою сторону кордону, а поляки – ні. Наступним етапом аналітичної діяльності автора стало порівняння військ обох держав, яке знову було не на користь Польщі. За спостереженнями Грабовського, посполите рушення, яке має бути головною силою в обороні держави, не готове до війни з військом султана, натомість, турецьке військо дисципліноване, вимуштруване, добре організоване і значно чисельніше [216]. Вихід із такої ситуації автор бачить у приєднані Польщі до Священної Ліги. На думку письменника, якби всі християнські монархи об’єдналися проти турків, такий союз був би не просто небезпечним для османів, але повністю їх знищив. Використовуючи сучасну термінологію, автор «Zdania syna koronnego» бачив у Лізі систему колективної безпеки.
Логічним продовженням закликів приєднання до Ліги є рекомендації про її діяльність. Священик наголошував, що «без Польщі неможлива жодна антитурецька ліга» [217]. Автор спроектував склад об’єднаного війська ліги. Насамперед до антитурецького війська повинна увійти польська шляхти, адже це її лицарський обов’язок. Духовні особи, курляндський і прусський князі повинні виставити до війська рейтарів. Прусська та інфлянтська шляхта самі будуть рейтарами в цьому війську, усі інші, хто приєднається до війська, будуть гусарами або козаками, міщани ж виставлятимуть піших стрільців [218]. До війська приєднаються іспанці, італійці, німці, французи та слов’янські народи, що перебувають у складі Османської імперії. Священик сподівався, що православні християни Азії, коли побачать, що Лігу підтримує Москва, також уступлять до коаліції.
Бойові дії Ліги проти турків повинні відбуватись у кілька етапів. Спочатку П. Грабовський планував, що поляки разом із молдаванами і волохами завоюють Перекоп, залишивши турків «без однієї руки» – татар. Наступною наступальною операцією мало стати форсування Дунаю та захоплення дунайських портів, після чого польське військо мало б «пряму дорогу до Константинополя». Побачивши такі вдалі дії, до поляків приєднаються Сербія, Боснія, Дакія, Болгарія, «бо вони найближче до Польської Корони і мовою, і вольностями». Сподівався автор і на повстання підкорених народів Африки. Паралельно з наступальними діями польського війська на суші українські козаки будуть стримувати турецький флот на морі й утримувати блокаду турецької столиці. Угорщину займуть союзники, а турецькі приморські краї – іспанці. Цікаво, що автор передбачав участь у антитурецькій війні не лише європейських народів: «у Азії і Африці теж піднімуться вороги турків: перси, грузини, друзи, араби, копти, вірмени» [219].
Священик постулює Польщу як одну з головних християнських держав Європи, без якої не можна вдало боротись із турками:
«інші ж християнські королівства чекають лише на нас, і лише ми приступимо до ліги, також приєднаються» [220].
Перевагами Польщі є географічне положення, зацікавленістя у створенні Ліги та можливість знайти спільну мову з іншими слов’янськими народами швидше, ніж це зроблять німці.
Переговори 1596 р. щодо створення ліги закінчились безрезультатно, але посли в загальних рисах спланували наступ об’єднаного війська на турків. Так у випадку приєднання Польщі до Ліги, польські війська мали воювати у Валахії та Молдавії, австрійські – в Угорщині. Але справжній план відрізнявся від озвученого. Рудольф ІІ мріяв про відвоювання Угорщини, а Сигізмунд хотів вигнати турків із Балкан, Греції та відвоювати Константинополь. У дипломатичних колах стало відомо, що канцлер Ян Замойський пропонував об’єднати польські та австрійські війська в Болгарії і разом провести наступ на столицю Османів, але захопити Константинополь мали поляки. Здобич хотіли поділити порівну, за винятком султанської столиці, яка мала відійти Польщі [221].
Одним із найцікавіших авторів з-поміж тих, хто писав про турецьку небезпеку та агітував за війну проти Османської імперії на початку XVII ст., був Миколай Хабєльський (Mikołaj Chabielski). Його обставини життя, уключаючи роки життя, маловідомі, тому дослідники послуговуються умовними кінець XVI – початок XVII cт. Майже все, що знають про Хабєльського, знають із «перших вуст» – він сам про себе писав у своїх творах. У молодості він якийсь час провів у Європі, був на військовійю службі. За невизначених обставин потрапив у полон до турків, де, найімовірніше, служив у артилерії. «Справжнім дивом» 1613 р. повернувся до Польщі, де став активним пропагандистом війни з Османською імперією [222].
Мабуть, за точність інформації, яку М. Хабєльський подає у творах, польський історик Б. Барановський називав його найобізнанішим автором із тих, хто підбурював польське суспільство до війни з Османською імперією [223].
М. Хабєльський є автором двох невеличких брошур на теми турецької небезпеки «Рobudka Narodów Chrześcijańskich na podniesienie wojny przeciwko nieprzyjaciełiwi Krzyża świętego» та «Sposób rządu koronnego у gotowości. Obrona Rzeczypospolitej jakaby miała być», які разом вийшли друком 1615 р. Першу з них Ст. Тарновський охарактеризував як «фантастичний, але красивий план коаліції», другу ж назвав менш фантастичною і прагматичною [224]. У присвяті Сигізмунду ІІІ автор виклав власне бачення необхідності польсько-турецької війни. Найбільший акцент публіцист робив на релігійній боротьбі. Стимулом для написання твору, який би побудив християнських володарів на чолі з польським монархом розпочати Священну війну, за словами автора, були «визволення святих місць із поганських рук, кров невинних християн, які потерпають від неволі, звільнення християн із неволі». Колишній турецький в’язень не бачив іншого кандидата на роль лідера християн, окрім Сигізмунда ІІІ, який прославив своє ім’я перемогами над ворогами:
Уже Наливайко повністю розбитий,
Уже Михайло у Валахії знищений,
Левде за море Карл утік від бою,
Шукав спокою [225].
Після похвал королю М. Хабєльський перейшов до викладу, за характеристикою Барановського, плану війни з Портою, який відрізнявся від «шаблонних поглядів». Автор відразу закликає читачів вірити його порадам, бо «Бог мені вбогому турецькому в’язню показав багато поганських міст і я бачив їх оборону». Автор стверджує, що за часи перебування у володінні різних турецьких вельмож, він постійно видивлявся способів більш ефективного наступу на Османську імперію. Згідно із власними спостереженнями, М. Хабєльський стверджує, що Османська імперія не має достатньо міцної оборонної системи, адже «вся оборона на берегах моря і кордонах, а тим часом між морями Чорним та Білим оборони нема, бо ворога біля себе не чують» [226]. У цьому автор бачить велику перевагу Польщі і слабкість турків, бо «турки з трьох сторін прикриті морем, а з четвертої – горами і ворога біля себе не чують», чим варто скористатися християнам.
Автор сподівається, що християни вдарять першими і відразу з усіх сторін – «з такою атакою мала б імперія впасти». Християнському війську слід наступати з трьох сторін, щоб «ворог був оточений страхом з усіх сторін», бо «турки воюють лише на один фронт» [227]. Планувалося, що німці будуть наступати через Угорщину до Болгарії і Боснії, а поляки нападатимуть через Валахію. До планованої коаліції християнських держав мали увійти поляки, німці, угорці, серби, болгари, австрійці, іспанці, французи та Папа. Очевидно, що таку коаліцію мав очолювати найдостойніший із монархів – тобто Сигізмунд III.
Цікавою є ремарка автора щодо «сумісності» військ різних держав. За його спостереженнями, німці й угорці не люблять один одного і не завжди допомагають у битвах, тому краще, щоб угорці наступали разом із поляками [228]. При цьому автор досить поблажливо, як для агітаційного тексту, ставився до тих монархів і народів, які не захочуть приєднатися до спільної війни з турками. Іншим же вказував на «божі знаки», нібито поки Польща воювала з турками в країні все було гаразд, а тільки-но перестала – «почалися епідемії і рокоші, які пустошать край» [229].
Автор радив військовим «посісти певні місця на високих горах та при визначених ріках і мати багато стрільби, то навіть все військо турецьке звідти не вирветься» [230]. Від Дунаю до Чорного моря письменник не бачить перешкод для просування війська, бо там живе мало турків і то в основному в містах, а землі заселені християнами.
Початково М. Хабєльський планував, що поляки разом із угорцями зможуть зібрати 100-тисячне військо, німці виставлять до зброї 60 тисяч. Підтримкою християнській коаліції мали стати християни, які мешкають в Османський імперії – як раби, так і вільні:
«У кожному турецькому домі християнські невільники… Майже в кожному місті знайдеться християнська вулиця»,
і всіх їх хотів задіяти у війні письменник. Збільшення війська вдвічі пророкував автор після того, як до нього приєднаються всі охочі від Греції до Персії. Автор також мав надію, що частина турецького війська перейде на сторону християн [231].
Письменник не бачив перешкод об’єднаній християнській армії на шляху до перемоги над мусульманами та зі свого досвіду давав поради, як краще діяти, щоб швидко перемогти ворога. За словами М. Хабєльського, християнське військо не зустріне опору до самого Константинополя, та й саму столицю захопити дуже просто, адже місто «nie obronne», за винятком султанського палацу. Автор попереджав, що в султанському палаці багато гармат і іншої «стрільби», палац оточений ровом і мурами. Загалом М. Хабєльський кілька разів у тексті повторював, що не варто штурмувати міста і фортеці, у тому числі й Константинополь. Маленькі міста не оборонятимуться, а захопити великі допоможуть місцеві християни.
Перед облогою Константинополя слід захопити порт, щоб перекрити шляхти постачання міста. Автор пропонував залишити лише Kalipski (Галіопольський?) порт, а решту – знищити. Від Константинополя війська слід розпустити до інших портів, і тут у пригоді мають стати місцеві християни, які добре орієнтуються в Туреччині.
Далі автор викладає перелік міст, які потрібно захопити, і дає поради, як до них дійти. За два дні маршу від Константинополя є місто, прикрите горами і морем (автор не називає його), у якому слід залишити 10 тисяч війська. Звідти за три години будуть міста Аязмат, Паргамон та Андрумет, оточені християнськими селами, а відтак вони навряд створять перешкоду війську союзників. Потім слід піти до купецького міста Балкесеру, у якому очікуватиме велика здобич. М. Хабєльський пропонує захопити ще два купецьких міста Барсу і Карвасар. Лише награбованого в Карвасарі, за оцінками автора, вистачило би, щоб оплатити 100-тисячне військо на три роки. Після захоплення перерахованих міст війська слід відправити до Анатолії.
Після захоплення Константинополя християнське військо повинно піти до Єрусалиму і звільнити його, адже це – святе місто. Військо, яке звільнятиме Єрусалим, складатиметься з 30 тисяч німецьких райтарів та 50 тисяч піших стрільців. Іспанський, шотландський та данський королі, війська Папи Римського та італійських держав до Єрусалиму йтимуть морем. Святого міста штурмувати не доведеться, адже воно зовсім не має оборонних споруд і його легко можна буде захопити, але щоб убезпечити Єрусалим від майбутніх небезпек, у ньому залишиться половина війська, а решта буде продовжувати переслідувати розбитих турків «чинячи розруху і страх у всіх країнах бусурманських». Війна закінчиться тим, що поганців Бог «розпорошить, як сухий листок, що падає з дерева».
Після перемоги над турками на відвойованих землях створять християнське королівство і поділять його на частини для управління європейськими монархами. Усі монархи будуть жити в мирі і при потребі збиратися на сейми у Константинополі [232]. Цісарський трон не буде спадковим, його посідатиме один із 12 володарів християнських королівств, що утворяться на відвойованих землях.
«Pobudka Narodów Chrześcijańskich», маючи ряд спільних рис із антитурецькою літературою середини XVI – середини XVII ст., має і суттєві відмінності. Так, М. Хабєльський пропонує завоювати територію Османської імперії і створити на ній нову християнську державу, у той час як більшість побудок закликають лише розбити військо Порти. У «Побудці» автор наводить цікаві факти про географію мусульманських країн, визначає кращі шляхи сполучення, указує на точні географічні місця для ударів по турецькому війську. Така інформація не міститься в більшості інших творів означеного жанру, що, у свою чергу, робить «Pobudku Narodów Chrześcijańskich» дуже схожою на «Записки яничара» – твір іншого турецькою в’язня, який зробив собі кар’єру в турецькому війську, проте бажав поразки туркам від християн. Для цього автор «Записок яничара», як і М. Хабєльський, ділився з читачами своїми знаннями географії Османської імперії, слабких місць турецького війська, радив, як краще організувати наступ на Константинополь тощо.
Цікавим проектом антитурецької війни, яку має провадити Річ Посполита, є анонімний проект, що зберігся в бібліотеці ординації Замойських під сигнатурою BOZ 855 і має назву «Votum». Можливо, автор писав його для публічного прочитання на якомусь із сеймиків чи навіть сеймі, хоча текст так і не був прочитаний на широкій публіці. З-поміж відомих мені сеймикових та сеймових промов він не трапляється. Не був він і надрукований. Скидається на те, що текст був створений не раніше 1612-1613 рр., адже в ньому міститься згадка про цісаря Рудольфа ІІ як про небіжчика («…cesarza nieboszczyka Radolfa…»). Рудольф ІІ, імператор Священної Римської імперії, помер на початку 1612 р.
Особливістю тексту є відсутність вступу та закінчення та наявність пропусків. Це наводить на думку, що «Votum» є або конспектом із кількох різних творів (можливо, самостійним компілятивним твором), або попередньою чернеткою, яку автор планував доопрацювати.
Від початку тексту анонім визначає велику загрозу для Речі Посполитої з боку Османської імперії і стверджує, що для захисту держави потрібно створити три війська, кожне з яких виконуватиме своє тактичне завдання. Так, перше потрібно направити на Дунай, аби там опанувати дунайські береги та контролювати найважливіші переправи через ріку. Таким чином «змогли би ми здалеку відбивати його [турка – П.В.] удари», а не впускати ворога до своїх земель. Головною функцією другого війська повинна бути допомога першому у випадку нападу ворога і коли неприятель зможе форсувати Дунай. Натомість третє військо пустити «треба Чорним морем, щоб звідти вдарило неприятеля і якнайдалі йшло під Константинополь і страх пускало у вічі…» [233]. При цьому, коли на початку тексту автор нічого не говорить про склад третього війська, то наприкінці твору це військо визначається як
«козаки запорожці, …лише їм потрібно дати зо 20 тисяч [злотих – П.В.] на човни, щоб козаків якнайбільше приєдналось і йшли якнайдалі під Константинополь…» [234].
Автор особливо наголошував, що для війська потрібно якнайбільше вогнепальної зброї. Тому пропонував
«скупити зброї шишаків, мушкетів, карабінів, пістолетів, драконів на кількасот тисяч злотих… Щоб кожен козак мав карабін і пару пістолетів. А гусар – пістолет, і тим вогнем повинні бити суворих неприятелів, щоб відучити їх нападати на нас із шаблями, як вони зараз чинять» [235].
Автор пропонував отримати гармати від голландців, яким сподівався пояснити, що вони мають спільного ворога – турків і, якщо турки завоюють Польщу, Голландію «ні їх оборона, ні порядок звільнити від небезпеки не зможе». Для економії грошей на закупівлі зброї письменник пропонує купувати її в голландців, а потім продавати жовнірам, адже «так би скарб нічого не втрачав».
Як і всі автори подібних трактатів, анонімний автор намагався розв’язати важливу, а, можливо, навіть найважливішу проблему польського війська – фінансування. На його думку, усі громадяни, включаючи духовних осіб, повинні платити податок. Щоб не обтяжувати всі стани таким значним податком, його слід розділити на поквартально.
Автор розумів, що зібрати багаточисельне військо Речі Посполитій не вдасться, тому звернувся до відомої ідеї, щоб з кожних десяти ланів землі був виставлений один жовнір, «розділивши воєводства звідки гусар, а звідки козак повинен бути» [236]. Не забув він закликати до війська і добровольців. Щоб забезпечити провіантом таке військо, потрібно готуватися завчасно. Тому харчі слід зносити до спеціально обраних міст і зареєстровані, а плату жовнірам треба видавати вчасно, бо «не маючи стипендії [оплати – П.В.], мусили б [жовніри – П.В.] драти і шарпати [людей – П.В.], і від цього була б велика шкода» [237]. Автор пропонував обмежити, а то й заборонити вивіз коней за кордон, адже держава й без того постійно втрачає коней через татарські напади та грабунки. Як визначав анонімний автор, способом назбирати більше коней для війська була заборона їздити в каретах, запряжених більш ніж парою коней.
За задумом письменника, війна повинна стати спільною справою для всіх громадян, тому і ділити її тягар повинні всі. Виходячи з таких міркувань, автор запропонував, щоб міста добровільно визначили, хто піде фірманом у артилерію, «щоб міста, порахувавши гармати, дали скільки потрібно», а також «з худобою та мотиками селян для ремонту мостів та перевезення гармат і інших військових потреб». З кожного села і міста повинні відсилати по одному жовніру до війська. У війську ці селяни потрапляли б під командування «старших над гарматами». Фактично, це було продовженням шляхової та мостової повинностей.
Військо повинно формуватися зі шляхти, яка мусить вчасно приїжджати на оказування – щорічні збори шляхти для військових вправ, що їх мають проводити в усіх повітах одночасно. На оказуваннях формуватиметься реєстр, до якого і вноситимуть шляхту. При цьому шляхтич повинен бути не сам, а з максимально можливим для нього почтом. Своїх людей до війська згідно з попереднім обрахунком («пропорцією») повинні виставити і ленники польського короля – Курляндський князь та прусські міста. Не відкидав автор і можливості найму іноземних жовнірів: у Гданську, Шльонську та Моравії.
Управління військом повинен здійснювати гетьман, якого пропонував король для затвердження сеймом. Але влада гетьмана у війську не була повною: при ньому повинні бути «комісари, як із Сенату, так і з Посольської ізби, щоб свої рішення [гетьман – П.В.] з ними обговорював» [238].
Організація оборони ускладнюється тим, що ворог має можливість вибору різних шляхів наступу: від Молдавії або через Краків. Тому потрібно зміцнити великі прикордонні міста. Автор пропонував посилити обороноздатність Кракова. Як і багато попередників, анонім не хотів, щоб фінансування оборони велося зі скарбниці:
«могли би спосіб знайти, щоб інші башти, які тепер є propugnaculum, усі в нідерландський спосіб відновити, і якби тисяча селян, що працюють у полі, один день працювала б тут, без жодних витрат і швидко все би відремонтувалося».
У такий же спосіб слід відремонтувати і Львів, бо «ті землі потрібно швидше привести до ладу» [239].
Поет і перекладач початку XVII ст. Мартин Пашковський теж складав проекти загальнохристиянської антитурецької коаліції. В агітаційному вірші 1620 р. «Posiłek Bellony Słowienskiej…» поет у формі додатку, розписавши склад такої коаліції, подав інформацію, яка нібито щойно прийшла з Німеччини. До неї увійшли імператор Священної Римської імперії, Папа Римський, німецькі держави (протестантські та католицькі), іспанський король, Чехія, Моравія, Сілезія, 72 вільних міста, Угорщина, Польща [240]. За підрахунками М. Пашковського, загальна чисельність війська повинна становити 750 тисяч. Звісно і сам проект, і чисельність війська є повною вигадкою. Але його поява в публічному дискурсі Речі Посполитої саме в 1620 р. повністю закономірна: Польща програла битву на Цецорських полях і залишилася без гетьмана та війська, відтак твір мав надихнути шляхту на продовження боротьби.
Іншим твором, у якому читачеві запропонований проект антитурецької війни, була анонімна брошура «Perspektiwa na upatrzenie sposobów woiowania kraiow nieprzyiacol Krzyza Swietego, y nawalenia snadnego tyranstwa poganskiego», видана в Познані 1622 р. Це – черговий твір про Османську імперію, у якому інформація подана «з перших вуст» – автор називає себе колишнім турецьким в’язнем. Анонім пояснює свою обізнаність:
«завжди бачив багато способів, як напасти і завоювати поган… Пишу, щоб побудити Польщу до тієї справи…, щоб сила і міць тієї семиголової бестії була повністю знищена і нанівець обернута, і наша Річ Посполита бзсмертну славу здобула» [241].
Розмірковуючи про можливу війну християн із мусульманами, автор доходить передбачуваного висновку, що християни обов’язково переможуть, він бачить це у священних книгах, зокрема в «Апокаліпсисі» Іоанна, який передбачає загибель семиголової бестії, Османської імперії, у трактуванні анонімного автора. Окрім того, що сила турків «тримається лише на великій кількості свого війська» [242]. Для перемоги християнському війську необхідно відразу напасти на Єгипет та арабські землі, адже саме звідти турки отримують більшість свого прибутку. А оскільки швидко допомогти цим землям турки не зможуть, бо дістатися суходолом до них відбере багато часу, а море візьмуть під контроль флоти християнських країн, Османська імперія неодмінно програє.
Автор пропонує об’єднаному християнському війську два можливі шляхи наступу. Перший – на Анатолію. Письменник описує Анатолію як територію не захищену військом, адже там немає небезпеки від ворога. За його спостереженнями, заселена вона в основному ремісниками і купцями, які не зможуть чинити опір війську, що наступає. На цих територіях багато християнських в’язнів і рабів, які, на переконання автора, обов’язково приєднаються до війська. Другий шлях наступу – через Дунай до слов’янських народів, що перебувають у залежності від турків. Військо, за пропозицією автора, має стати табором десь між ріками Сава і Драва. При чому автор застерігає від погоні за турками, які втікатимуть від війська до Константинополя, адже так завжди можна потрапити в пастку. На думку аноніма, краще стати табором у Сербії і дочекатися, доки до війська приєднаються всі балканські слов’яни та задунайські князівства.
Таке військо повинно без жодних перешкод захопити Константинополь. Автор, як і М. Хабєльський у «Sposobie rządu koronnego», говорить, що султанська столиця слабо захищена, на відміну від султанського палацу (це може бути навіть пряме запозичення з М. Хабєльського), а після столиці імперії християни зможуть повернути собі і Єрусалим. Таким чином справдяться пророцтва у священних книгах, передбачення астрологів султанові Мураду і Річ Посполита «здобуде собі безсмертну славу».
Анонімний автор особливо не переймався питанням, які європейські країни будуть брати участь у наступі на Османську імперії. Він сподівався на підтримку слов’янських народів, що живуть на Балканах. Але з-поміж можливих союзників неочікувано виділив персів та арабів, які, на його думку, також приєднаються до війни проти турків [243]. Особливістю тексту є наявність покликань на один із попередніх антитурецьких трактатів «Liga z zawadą kola poselskiego…». Власне про антитурецьку лігу християнських держав йдеться лише у вступній частині, решта ж твору присвячена описам татарських нападів на Україну та гіпотетичному плану війни проти Стамбула.
Можемо констатувати, що «Perspectiwa na uparzenie sposobów woiowania» – ще один утопічний проект боротьби об’єднаного християнства з мусульманським світом, який виник на хвилі піднесення загальноєвропейських антитурецьких настроїв після перемоги польського війська під Хотином.
Починаючи з Хотинської війни, у суспільно-політичному дискурсі все рідше траплялися заклики до утворення та функціонування антитурецької коаліції. У 1630-1640-х рр. такі тексти взагалі стали поодинокими і не містили нових і оригінальних ідей. Прикладом може бути «Otucha na pogany wszystkim potentatom Chrześćianskim» Валеріана Пьонтковського (Walerian Piątkowski). Автор присвятив вірша всім європейським монархам та закликав їх об’єднатися проти турків.
З-поміж адресатів були цісар Священної Римської імперії Фердинанд IІI, польський король Владислав IV, московський князь Михайло Федорович, іспанський король Філіп IV та венеціанський сенат. Пьонтковський уважав, що настав найкращий момент для удару по спільному ворогові. Вигідну зовнішньополітичну кон’юнктуру забезпечили, з одного боку, перси, які вели вдалі війни з османами, а з іншого, – антитурецькі повстання в дунайських князівствах. Кожному із адресатів автор намагався пояснити користь від вступу у війну з Османською імперією та чітко визначав, що саме той повинен робити. Автор закликає польського короля:
в ім’я Боже розпустити Орлу крила,
Від яких відразу впадуть поганські пси.
Авторові очевидна користь для Польщі від перемоги над турками і татарами:
…турки хитро почали з того королівства
Збирати постійним грабунком податки.
Мало того, ще й татари
Часто почали висилати в Польщу за дарами.
Брали, палили, пустошили твої Подільські краї [244].
Філіпу IV поет пропонував вислати в Північну Африку іспанські війська та завоювати Єгипет і Туніс. Венеціанську державу Пьонтковський хотів спокусити можливістю контролю над омріяними Далмацією та Грецією:
Не жалійте ні життя, ні грошей витрат,
Можливо, це навіть достатки зубожить,
Але вас скоро це може винагородити,
Коли вам у Далмації і Греції ніхто
Заважати не буде [245].
Цікавою особливістю проектів антитурецької коаліції було часте покликання авторів на Персію як можливого і важливого союзника у планованій боротьбі. Незважаючи на те, що Персія була розташована досить далеко від Європи загалом та Польщі зокрема, вона не була Terra Incognita для освіченої публіки того часу. До співпраці з Персією Польщу підштовхували обставини. У Польщі було відомо про конфлікт між Сефевідами та турецьким султаном. Відповідно до правила «ворог мого ворога – мій друг» це робило перських шахів потенційними союзниками Речі Посполитої. За висловом польського сходознавця Яна Рейхмана (Jan Reychman), Польщу та Персію поєднувала «спільність долі» [246]. Обмін послами відбувався 1609, 1624, 1628 рр. Потім була пауза.
Нове пожвавлення стосунків настало в 1640-х рр. у зв’язку з відомими проектами війни проти Туреччини, які плекав новий польський король Владислав IV. Вірогідно, своєрідним каталізатором відродження польсько-перських стосунків виступив венеціанський дипломат Дж.Тьєполо. Ян Рейхман підкреслює, що посол був відправлений з Персії до Польщі 1645 р. з метою домовитися про спільний виступ проти Туреччини [247].
Спроба 1640 р. зав’язати стосунки з Персією закінчилася невдачею – польський посол Теофіл Шемберг загинув під час виконання дипломатичної місії. Мабуть король покладав надії на це посольство, адже в листі до гетьмана монарх щиро жалкує як з приводу смерті посла, так і невдачі місії [248]. 1646 р. домініканець Домінік ді Лука (Dominic di Luca), від’їжджаючи до Мегрелії (Зх. Грузія), мав відвезти до перського шаха королівські листи з пропозиціями співпраці. А через кілька місяців після поїздки ді Лука до Персії королівський посол, виступаючи 20 листопада 1646 року у венеціанському сенаті, говорив про можливе приєднання Персії до антитурецької коаліції [249].
Гравюра з твору Б. Папроцького «Pharus Sarmatica, Europaeo Tritoni augustis ingibus irradians… Vladislaum IV» (1633).
За моїми спостереженнями, ставлення польської шляхти до Персії змінювалося залежно від зовнішньополітичних обставин, у яких опинялася Річ Посполита. Наприкінці XVI ст. Персію, скоріше за все, розглядали, як другий для Османської імперії фронт, що відтягує головні сили султана і не дає можливості напасти на польські території. Підтвердження цьому знаходимо в сеймовій промові коронного підкоморія (1585 р.). У своєму виступі він наголосив, що султанських погроз не варто боятися, доки його військо воює з персами, адже «лише після завершення перської війни про нас подумає».
Ще раз цю думку озвучив волинський воєвода на першому сеймі за часів королювання Сигізмунда ІІІ (1587 р.). На думку урядника, полякам нічого боятись, доки турки воюють із персами [250]. Таке ставлення до Персії зберігалось і надалі. Так, напередодні Хотинської війни на сеймах і в листуванні вищих урядників кілька разів була повторена вже знайома нам думка: Порта не розпочне війну проти Варшави, доки не закінчить війну з персами [251].
З іншого боку, Персію бачили потенційного союзника в боротьбі проти Османів. Коріння такого ставлення слід шукати як у певних діях шаха, спрямованих на зближення, так і в тому, що Я. Рейхман назвав «спільність долі» двох держав – існуванні потужного і небезпечного сусіда.
Так, 1605 р. до Варшави прибуло посольство від шаха з пропозицією співпраці. Примітно, що перед початком сейму в листах-легаціях, які розсилали з королівської канцелярії до повітової шляхти, монарх звертав увагу на те, що турки зайняті війною з Персією і султан не буде загострювати стосунки з Річчю Посполитою [252]. В архіві бібліотеки Рачиньських збереглася копія листа від шаха до короля, яку невідомий шляхтич уписав до свого приватного архіву. Мені здається, що це і є пропозиції від Аббаса І до Сигізмунда ІІІ. Шах виказує радість, що стосунки між польським королем та австрійським імператором Рудольфом добрі, і пропонує, що віднині
«хто є приятелем Рудольфу були приятелями [шаху – П.В.], а той, хто неприятель, і нам став неприятелем… А ми теж зі своїм військом проти вашого неприятеля стати хочемо» [253].
Шах зазначає, що турки є спільним ворогом Папи Римського, польського та іспанського королів, імператора і проти султана шах в ім’я Ісуса вже вислав свої війська, захопив турецькі замки і невільників [254]. Таким чином Аббас не лише хвалиться військовими здобутками, але й називає потенційних учасників антитурецької коаліції.
Факт, що офіційний лист потрапив до приватного архіву, свідчить, з одного боку, що лист був читаний у присутності шляхти, або його зміст був розповсюджений у шляхетському середовищі. У будь-якому разі інформація дійшла до невідомого нам шляхтича. З іншого боку, шляхтич розцінив інформацію як важливу та гідну того, щоб її записати до свого архіву, що свідчить про зацікавлення, принаймні, якоїсь частини шляхти ідеєю співпраці з Персією.
Можливо, відголосом саме цих подій став вірш «Trąba pobudki ziemie perskiеy do wszystkich narodów Chrześciańskich, przeciwko Mаchometanow» В. Хлєбовського 1608 р., у якому поет закликає всіх європейських монархів об’єднатись задля спільної боротьби з турками [255]. Цікаво, що в самому творі, окрім назви, Персія жодного разу не згадується, але із самої назви чітко зрозуміло, що ініціатива об’єднання йде від Персії, що, на мою думку, відображає події посольства шаха до сейму 1605 р.
Про взаємну користь від польсько-перської співпраці писав і Ш. Старовольський у «Discvrs o wojnie Tureckiej» (1633 р.). Письменник повторив відоме твердження, що турки не почнуть війну з Варшавою, не закінчивши її з персами. Але автор акцентував увагу на іншій стороні такої ситуації: перси тільки й чекають, щоб султан увів війська у Причорномор’я, а потім самі відразу вдарять із тилу [256].
Мабуть, найкращою ілюстрацією популярності ідеї співпраці з перським шахом є вірш Мартин Пашковського «Rozmowa Kozaka Zaporoszskiego z Perskim Gońcem, o sprawach wojennych Pogan z Chrzеśćianamy». Коротенький вірш був видрукуваний спеціально до сейму 1618 р. У ньому автор від імені перського посла закликає польську шляхту разом боротися з турками [257].
Приблизно в той же час набули поширення проекти відомого італійського мандрівника П’єтро делла Валле. Особа делла Валле віддавна будить інтерес дослідників: італійський аристократ, який багато років провів у подорожах Сходом, залишивши багатий епістолярний спадок. Описуючи пригоди делла Валле, дослідники не жалкують епітетів: автор одного із найвизначніших подорожніх щоденників, які колись були написані; перший із європейців, який розкопав і замалював єгипетську мумію; один з перших європейців, який ідентифікував і описав легендарні міста Сходу тощо [258]. Натомість для нас важливо, що італієць пропонував свої послуги для організації переговорів українського козацтва з перським шахом Аббасом І з метою спільної боротьби проти турків. Але переговори не відбулися [259], а коаліції з участю Персії так і не судилося виникнути.
Як бачимо, проекти наступальної війни проти Османської імперії не поодинокі в публіцистичному дискурсі Речі Посполитої. На мою думку, їх головним призначенням була пропаганда Польщі як держави-оборонця європейських країн від турків. Такі проекти мали відігравати пропагандистську роль не лише в межах Речі Посполитої. Значна кількість творів була перекладена іноземними мовами, особливо латиною, що робило їх загальнодоступними для читацької публіки усієї Європи. Не дивно, що таке поєднання пропагандистських зусиль королівської канцелярії та політичних публіцистів дало свої результати й у Європі почало ширитись уявлення про Польське Королівство / Річ Посполиту як про передмур’я християнства / Європи.
Примітно, що паралельно із уявленням про Корону як про antemurale crіstianitatis існувала і протилежна оцінка діяльності Кракова / Варшави, особливо в італійській та венеційській історіографії. Так, наприкінці XVI ст. італійський історик Дж.Б. Адріані писав, що «[польський –П.В.] король не хоче робити з турка ворога, коли утримує з тим народом мир». Трохи пізніше до такого ж висновку дійшли історики Боччаліні та Валеро [260].
Цікавим видається порівняння «паперових» (кабінетних) проектів публіцистів та, в остаточному підсумку, теж кабінетних, але максимально зорієнтованих на реалізацію проектів антитурецької війни Владислава IV. Уперше про плани великомасштабної війни проти Османської імперії новий польський король заявив за рік після початку свого правління. 1633 р. польський посол до Ватикану Єжи Оссолінський (Jerzy Ossoliński) говорив Папі Урбану VIII, що польський король, готовий не лише йти перед християнськими хоругвами, а випереджати їх. Ідея походу з новою силою ожила 1636 року, коли Порта черговий раз воювала із Персією. Але потенційні союзники пильнували свої інтереси і не прагнули до антитурецької коаліції [261].
Плани війни офіційно проголосив канцлер Гембіцький на сеймі 1640 року. У інструкціях на сеймики 1641 року король говорив, що не треба бігати за татарами Україною, а ударити по ворогу в його гнізді. Безпосереднім поштовхом для активного напрацювання та початку реалізації плану великої війни проти мусульман була перемога над татарами під Охматовим 30 січня 1644 р.
На сеймі 1645 р. Є. Оссолінський ще раз закликав шляхту до війни. Але сейм закінчився без жодних ухвал про війну. Але це не спинило короля і він продовжував підготування.
Усі починання короля були зупинені категоричною забороною сейму розпочинати війну та наймати військо. Але король устиг докладно викласти свої плани особам, яким довіряв і на підтримку яких сподівався. Так, у квітні 1646 р. нунцій де Торрес долучив до свого звіту для апостольської столиці листа короля з проектом наступальної війни проти Османської імперії. Король планував відкрити проти турків три фронти. Перший – атака польського і московського військ із двох флангів на Крим. Другий – форсування Дунаю об’єднаним військом дунайських князівств та просування війська вглиб турецьких територій. Третім фронтом мали стати постійні виправи козаків на Чорне море, які «зв’яжуть» турецький флот, чим унеможливлять швидке перегрупування турецьких військ.
Тогочасні звіти послів європейських держав у Польщі по-різному визначають кількість проектованого війська, як польського так і військ союзників: від 30 до 300 тисяч. Сам король розраховував стати на чолі 30-тисячного війська (12 тисяч піхоти, 18 тисяч кінноти). Також Владислав сподівався, що об’єднане військо матиме масову підтримку християн Османської імперії. У посольських звітах навіть зазначено хронологію королівської виправи проти турків. Згідно з цими планами, король мав виїхати з Варшави 25 червня, 2 липня прибути в Ченстохову, потім поїхати до Кракова (але переїзд до Кракова не пов’язаний із планами війни). У кінці липня король планував уже бути у Львові, 4 серпня провести огляд військ і вирушити до Кам’янця, а потім – до Ясс [262].
Як бачимо, проект короля (із певними умовностями можемо вважати його за проект війни реальної, а не утопічної) не дуже відрізнявся від тих, що пропонували публіцисти. Але важливо підкреслити, що схожість проектів короля і проектів, запропонованих публіцистами, не означає, що Владислав IV «списав» свій план із публіцистичних брошур. Просто і публіцисти, і король, розмірковуючи над війною з турками, маючи однакові передумови, дійшли однакового висновку [263].
Портрети турецьких султанів з німецьких газет XVI-XVII ст.
То ж, можемо твердити, що ідея переможної війни загальноєвропейської християнської коаліції під керівництвом Речі Посполитої була дуже популярною в антитурецькій літературі кінця XVI – першої половини XVII ст.
Військові дії пропонували розпочинати з кількох фронтів одночасно. Тут думки авторів розходилися: хтось пропонував два фронти, хтось – три. Усі автори розраховували на підтримку християн, які мешкають в Османській імперії. Деякі автори давали дуже чіткі рекомендації, що, коли і як краще завойовувати на ворожій території. Більшість авторів пропонували створити спільне європейське військо, при чому до однієї коаліції потрапляли держави, які перебували у стані, якщо не війни, то активного протистояння між собою.
Історикові трактати з планами можливої війни проти Османської імперії можуть бути цікавими не лише з позиції поширення ідеї антитурецької війни в суспільстві, а й з кількох інших міркувань.
По-перше, вони є свідченням розвитку географічної науки в XVII ст. і сьогодні можуть прислужитися дослідникові історичної географії, бо містять значну кількість топонімів, назв міст, річок, місцевостей у написанні і вимові, властивих для польської мови XVII ст.
По-друге, польська антитурецька публіцистика XVI – XVII ст. є свідченням значного поширення знання про Схід загалом та Османську імперію зокрема [264]. Перераховані трактати вміщують опосередковані свідчення про стан системи комунікації на Балканах та в Османській імперії в XVI – XVII ст. Їх автори точно вказують, скільки часу відбере переміщення війська або його частин від одного міста до іншого. Але слід не забувати, що така «географія» може бути уявною або відрізнятися від реальності, відстані можуть бути спотворені/ змінені авторами з міркувань агітації, щоб свідомо спростити завдання війни з Портою.
Зрештою проект спільної антитурецької військової коаліції (Ліги) вдалося реалізувати значно пізніше – 1683 р. Цього разу об’єднані християнські держави (Венеція, Мальта, Московія, Річ Посполита, Священна Римська імперія) зуміли відстояти Відень і потім завдати значних поразок турецькому війську. Карловіцький мир 1699 р., який був підписаний державами-переможцями з Османською імперією не лише відібрав значну частину європейських володінь султана, а й поклав край просування Османів углиб Європи.
Примітки
182. Обставини виникнення антитурецьких Ліг проаналізовано у монографії Марко Яцова: Jačov M. Europa i Osmanie w okresie Lig Świ?tych: Polska mi?dzy Wschodem a Zachodem. – Kraków, 2003. – 260 s.
183. Вирський Д. С. Станіслав Оріховський-Роксолан як історик та політичний мислитель. – К-Кременчук, 2001. – C. 108.
184. Koehler K. Stanisław Orzechowski i dylematy humanizmu renesansowego. – Kraków, 2004. – S. 74.
185. Оріховський С. Про турецьку загрозу. Слово перше // Українські гуманісти епохи Відродження: антологія. У 2-х ч. – К., 1995. – Ч.1. – 1995. – C. 64.
186. Оріховський С. Про турецьку загрозу. Слово перше… – C. 71.
187. Оріховський С. Про турецьку загрозу. Слово друге… – C. 91.
188. Оріховський С. Про турецьку загрозу. Слово друге… – C. 100.
189. Оріховський С. Про турецьку загрозу. Слово друге… – C. 90.
190. Оріховський С. Про турецьку загрозу. Слово друге… – C. 100.
191. Оріховський С. Про турецьку загрозу. Слово друге… – C. 105.
192. Оріховський С. Про турецьку загрозу. Слово друге… – C. 109.
193. Оріховський С. Про турецьку загрозу. Слово друге… – С. 106.
194. Stryjkowski M. O wolnosci Korony Polskiey, y Wielkiego Xięstwa Litewskiego… – Kraków, 1575. – S. Е4.
195. Stryjkowski M O wolnosci Korony Polskiey… – S. F4.
196. Stryjkowski M. O wolnosci Korony Polskiey… – S. GV.
197. Warszewicki Krz. Wenecya. Poemat historyczno-polityczny z końca XVI wieku. – Warszawa, 1886. – S. xxxvii-xxxviii.
198. Kuran M. Marcin Paszkowski – poeta okolicznościowy i moralista z pierwszej połowy XVII wieku. – Łódź, 2012. – S. 22-23, 51-52.
199. Warszewicki Krz. Wenecya…– S. 3, 76.
200. Warszewicki Krz. Wenecya…– S. 63.
201. Wierzbowski T. Krzysztof Warszewicki 1543-1603 i jego dzieła: monografia historyczno-literacka. – Warszawa, 1887. – S. 168.
202. Wierzbowski T. Krzysztof Warszewicki… – S.183.
203. Sikorski J. Ptoblemalyka walki z Turkami… // SMHW. – 1984 – T. XXVII. – S. 152.
204. Wierzbowski T. Krzysztof Warszewicki… – S. 189.
205. Jačov M. Europa i Osmanie w okresie Lig Świ?tych: Polska mi?dzy Wschodem a Zachodem. – Kraków, 2003. – S. 46.
206. Karnkowski St. Deliberacia о społku y związku Korony Polskiej z pany chześcijańskimi przeciwko Turkowi. – Poznań, 1595.; Karnkowski St. Deliberacia о społku y związku Korony Polskiej z pany chześcijańskimi przeciwko Turkowi. – Poznań, 1596.
207. Karnkowski St. Deliberacia… – S. А3.
208. Karnkowski St. Deliberacia… – S. A4.
209. Karnkowski St. Deliberacia… – S. B-BV, B2.
210. Karnkowski St. Deliberacia… – S. C3.
211. Karnkowski St. Deliberacia… – S. G3V.
212. Karnkowski St. Deliberacia… – S. G4.
213. Demineus C. Liga z zawadą kola poselskiego spolnego narodv K.P. y W. X.Lit. authore Christophino Daminaeo Peregrino Polono. – B. m. dr., 1596. – S. DV.
214. Demineus C. Liga z zawadą… – S. Е2, Е2V.
215. Grabowski P. Zdanie syna koronnego o pięciu rzeczach rzeczyp. polskiej należących… – Kraków, 1858. – S. 9.
216. Grabowski P. Zdanie syna koronnego o piąciu rzeczach rzeczyp. polskiej należących. – Kraków, 1858. – S. 11-12.
217. Grabowski P. Zdanie syna koronnego… – S. 13, 17.
218. Grabowski P. Zdanie syna koronnego… – S. 70.
219. Згадка про близькосхідні народи та розділення їх між собою, як, наприклад, друзів і арабів, є цікавим свідченням поширення в Польщі кінця XVI ст. знань про Схід та його мешканців.
220. Grabowski P. Zdanie syna koronnego… – S. 83.
221. Jačov M. Europa i Osmanie w okresie Lig Świ?tych… – S. 65-66.
222. Mikulski Т. Chabielski Mikołaj // Polski Słownik Biograficzny. – T. III. – Warszawa-Kraków-Gdańsk. – 1937. – S. 245-246.
223. Baranowski В. Znajomość Wschodu w dawnej Polsce do XVII wieku. – Łódż, 1950. – S. 161.
224. Tarnowski St. Stan i charakter literatury politycznej. [].
225. Chabielski M. Рobudka Narodów Chrześcijańskich, na podniesienie wojny przeciwko nieprzyjaciełiwi Krzyża świętego na po wtore przedrukowana. – B. m. dr., 1675. – S. AV.
226. Chabielski M. Рobudka Narodów Chrześcijańskich… – S. B.
227. Chabielski M. Рobudka Narodów Chrześcijańskich… – S. BV, CV.
228. Про участь різноетнічних формувань у польському війську див.: Zackiewicz T. Skutki zróżnicowania etnicznego armii Rzeczypospolitej w czasach Stefana Batorego // Nad społeczeństwem staropolskim. – T. 1. Kultura, instytucje, gospodarka w XVI-XVIII stuleciu. – Białystok, 2007. – S. 221-230.
229. Chabielski M. Рobudka Narodów Chrześcijańskich… – S. B2V.
230. Chabielski M. Рobudka Narodów Chrześcijańskich… – S. B3V.
231. Chabielski M. Рobudka Narodów Chrześcijańskich… – S. C.
232. Chabielski M. Рobudka Narodów Chrześcijańskich… – S. D2, D3V.
233. Votum. BOZ. 855. – k. 346.
234. Votum. BOZ 855. – k. 349V.
235. Votum. BOZ 855. – k. 346V.
236. Votum. BOZ 855. – k. 346-347.
237. Votum. BOZ 855. – k. 347V.
238. Votum. BOZ 855. – k. 348V, 348.
239. Votum. BOZ 855. – k. 349-349V.
240. Paszkowski M. Posiłek Bellony Słowienskiej na odpor nieprzyiaćiolom Krzyża Ś. Na Seym Warßawski teraznieyßy w Roku 1620 wydany. – Kraków, 1620. – S. A4-A4V.
241. Perspektiwa na upatrzenie sposobów woiowania kraiow nieprzyiacol Krzyza Swietego, y nawalenia snadnego tyranstwa pogańskiego […]. – Poznań, 1622. – S. A.
242. Perspektiwa na upatrzenie sposobów… – S. A2V.
243. Perspektiwa na upatrzenie sposobów… – S. D3.
244. Piątkowski W. Otucha na pogany wszystkim potentatom Chrześćianskiin. – Zamość, 1630. – S. A4V.
245. Piątkowski W. Otucha na pogany… – S. В2.
246. Аналіз дипломатичних контактів Польського королівства/ Речі Посполитої та Персії здійснив Ян Рейхман, тому ми не будемо повторюватись. Докл. див.: Reychman J. Związki Iranu z Polską // Kultura i społeczeńswo. – 1971. – Tom XV. – Nr. IV. – S.80-88.
247. Reychman j. Związki Iranu z Polską // Kultura i społeczeńswo. – 1971. – Tom XV. – Nr. IV. – S. 83.
248. Korespondencja Stanisława Koniecpolskiego hetmana wielkiego koronnego 1632-1646. – Kraków, 2005. – S. 536-537.
249. Czermak W. Plany wojny tureckiej Władysława IV. – Kraków, 1895. – S. 54, 248.
250. Dyjaryusze sejmowe r. 1587: sejmy konwokaeyjny i elekcyjny // Scriptores Rerum Polonicarum. – Kraków, 1887. – T. 11. – S. 234.
251. Передсеймовий сеймик 2 січня 1618 року (на сейм 17 лютого 1618 р). Інструкція на сейм // Akta Sejmikowe Województwa Krakowskiego. – Kraków, 1932. – Т. 1. – S. 374.
252. Strzylecki A. Sejm z r. 1605, Kraków. – 1921. – S. 45.
253. RACZ 34. – k. 125v.
254. RACZ 34. – k. 125v.
255. Chlebowski W. Trąba pobudki ziemie perskiеy do wszystkich narodów Chrześciańskich, przeciwko Mаchometanow. – Kraków, 1608.
256. Starowolski Sz. Discurs o wojnie Tureckiej. – B. m. dr. – 1633. – S. АV, А4V.
257. Докладніше про сам вірш та обставини його написання див.: Шевчук В. «Розмова козака запорозького з перським гінцем» Мартина Пашковського і її історичний контекст // Пам’ять століть. – 1997. – № 3. – C. 38-50. та передрук статті в Шевчук В. Муза Роксоланська. Українська література XVI – XVIII століть. У 2 кн. Книга перша. Ренесанс – Раннє бароко. – K. 2004. – C. 241. Дивись також мою критику тверджень В. Шевчука: Пилипенко В. Мартин Пашковський – забутий український поет і публіцист початку XVII ст. // Сіверянський літопис. – 2008. – № 8. – C.13.
258. Bertman St. The Strange Pilgrimage of Pietro Della Valle. [], або стаття про делла Валле з докладною бібліографією: Gurney J. Della Valle, Pietro // Encyclopedia Iranica. [].
259. Про нереалізований союз Речі Посполитої та Персії див.: Дашкевич Я. Українсько-іранські переговори напередодні Хотинської війни // Український історичний журнал. – 1971. – № 9. – C. 124-131.
260. G.B.Adriani. Istoria de suoi tempi. – Firenze, 1583. – S. 754. Цитата за Marchesani P. Polska w historiografii włoskiej XVI i XVII wieku (stereotypy ideologiczne i ich ewolucja) // Od Lamentu świętokrzyskiego do Adona: włoskie studia o literaturze staropolskiej – Warszawa, 1995. – S. 203.; Chynczewska-Hennel T. Najjaśniejsza o Najjaśniejszej. Rzeczpospolita w weneckiej literaturze historycznej XVII wieku // Odrodzenie i Reformacja w Polsce. – Warszawa – 2006. – № 2006. – S. 195.
261. Czermak W. Plany wojny tureckiej Władysława IV. – Kraków, 1895. – S. 371.
262. Czermak W. Plany wojny tureckiej Władysława IV. – Kraków, 1895. – S. 117-120.
263. Про ще один проект війн з Османською імперією, який розглядався як проект реальної війни див.: Сас П. Чи вступили запорожці до Ліги християнської міліції? // УІЖ. – 2009. – № 1. – C. 84-102.
264. Докл. про це див.: Baranowski В. Znajomość Wschodu w dawnej Polsce do XVII wieku – Łódż, 1950. – 256 s.
Подається за виданням: Пилипенко В. Перед лицем ворога. – К.: 2014 р., с. 99 – 135.