Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Забуті імена: Василь Александренко

Забуті імена: Василь Александренко

Ємчук Оксана

Наукова спадщина вченого-юриста, професора міжнародного права Василя Никифоровича Александренка (1861-1909) на даний час малодосліджена в Україні. Метою нашої розвідки є загальний огляд його біографії та наукового доробку, визначення цінності наукових творів ученого, а також розгляд його невеликої за обсягом праці «Порядок делопроизводства в английском тайном совете» (1889).

Джерельною базою дослідження були друковані статті про В. Александренка, інформаційні ресурси Інтернет, документи, збережені в Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського, зокрема у фонді особового походження його рідного племінника, українського вченого-літературознавця Сергія Івановича Маслова (1880-1957) [1].

Історіографічні дослідження про Василя Никифоровича Александренка переважно базуються на статті Є. Спекторского «Памяти В. Н. Александренко», надрукованій у № 9 «Варшавских университетских известий» за 1910 р.

Учений народився 30 січня 1861 року у Ніжині, тепер Чернігівської області, у купецькій родині. Історія цієї родини цікава, драматична та заслуговує на окрему розвідку, проте варто згадати, що В. Александренко одружився у Петербурзі на баронесі Ніні Ріхардівні Енгельгардт. Вона походила з відомого роду Енгельгардів, представники якого мали володіння у Петербурзі, Царському Селі, а також на території України. Її батько полковник Ріхард Енгельгардт володів землями у теперішній Кіровоградській області.

В. Александренко передчасно помер від тяжкої онкологічної хвороби 18 липня 1909 року, біля Прилук, у власному родовому маєтку на хуторі Дідівці [2]. Революція 1917 р. застала Ніну Ріхардівну у Царському селі. Вона лишилась усіх статків та засобів існування. Згодом до Петербурга приїхав давній приятель її чоловіка – видатний український історик Дмитро Багалій (1857-1932), який забрав нещасну жінку з 4-ма дітьми до себе в Харків. Ніна заробляла на життя приватними уроками іноземних мов. Діти отримали гарну освіту. Доля дітей склалась по-різному, нащадків вони не залишили. У 1942 р. Ніна Александренко померла у Харкові.

Якщо місце народження В. Александренка не викликає сумнівів, то місце його смерті іноді вказується помилково. Так, у популярному електронному ресурсі «Вікіпедія» з посиланням на статтю російського історика-правознавця Володимира Томсинова, вказано місце смерті – Варшава, Російська імперія [3]. В електронному ресурсі «Українці в світі» також зі знаком питання позначається місце смерті В. Александренка – Варшава. Утім це електронне джерело містить важливу згадку про один з напрямів наукової діяльності В. Александренка – це пошук та аналіз документів про Івана Мазепу та його соратників [4]. Український юрист міжнародного права Юрій Нипорко у біобібліографічній довідці згадує також, що В. Александренко – це батько Гліба Александренка [5]. Гліб Васильович Александренко (1898-1963) – єдиний з чотирьох нащадків професора, хто успадкував його справу, став юристом, професором Київського державного університету.

Повертаючись до життєпису вченого згадаємо, що у 1885 р. він закінчив юридичний факультет Петербурзького університету. Ще будучи студентом, він виїжджав до Європи, поглиблював свої знання у бібліотеках та архівах Англії, Німеччини та Австрії. Результатом цих студій стала його перша праця «Політичний устрій англосаксів» (1885). Склавши на кафедрі державного права Петербурзького університету магістерські іспити, він у 1887 р. відбув у чергове відрядження до Англії, працював в архівах та у бібліотеці Британського музею. Згодом він написав працю «Очерки из истории английских университетов» (1887).

У 1888 р. він працював у канцелярії першого департаменту Сенату у Петербурзі, про що близький друг вченого, юрист і літературознавець Олександр Чебишев (1866-1917) написав йому у листі про те, що недовгу роботу В. Александренка у Сенаті всі колеги, хто цінував його науковий талант, вважали марно витраченим часом, враховуючи неминучий чиновницький формалізм та бюрократизм [6].

В. Александренка було призначено приват-доцентом кафедри міжнародного права Варшавського університету. Він також працював редактором видання «Варшавские университетские известия». У 1892 р. його призначили екстраординарним, згодом — ординарним професором цієї ж кафедри. Працюючи на кафедрі, він досліджував питання державного права і державно-правових установ. Його магістерською дисертацією стала велика праця «Английский тайный совет и его история» (т. I, ч. 1, СПб., 1888; ч. 2, Варшава, 1890). Одночасно він написав розвідку «Новая реформа местного управления в Англии, ее характер и значение»(1888). Докторська дисертація була захищена по темі «Русские дипломатические агенты в Лондоне в XVIII веке» (т. 1-2, 1897). Частина цієї праці була надрукована німецькою мовою: «Beitrage zur Geschichte der diplom. Verhandlungen zwischen Russland und England im XVIII Jahrh.» в «Jahrbuch der Intern. Ver. fur vergl. Rechtsw. u. Volkswirthschaftslehre» (1898).

Василь Никифорович ґрунтовно розробляв питання теорії та історії міжнародних відносин, історії дипломатії, політичної історії багатьох країн: Англії, Росії, США, Франції, Німеччини, Польщі, Італії, Японії та ін. Багато творів він присвятив теорії міжнародного права: «О правах и преимуществах дипломатических агентов» (1891), «Доктрина Монро» (1898), «Кодификация законов и обычаев войны» (1901), «Очерки внешних сношений Японии с иностранными державами» (1904), «Русско-японская война и вопросы международного права», «Очерки международного административного права» (1905) тощо.

Деякі його твори збагатили історичну біографістику, наприклад «К биографии князя А. Д. Кантемира» (1896), «Наполенон и Англия (1802-1815)» (1906), «К характеристике кн. Бисмарка и его мемуаров» (1899).

Враховуючи складність пошуку друкованих праць автора, важливим джерелом дослідження його наукової спадщини на даний час можна вважати електронний ресурс «Археология.ру», де представлено такі повнотекстові видання, як «Дело об оскорблении русского посла в Лондоне А.А. Матвеева» (1893), «Из жизни русских студентов в Оксфорде в царствование императрицы Екатерины II» (1893), «Из переписки княгини Ливен с графом Греем» (1891), «История английского тайного совета от смерти Генриха VII-го до половины XVII века» (1890), «Русские дипломатические агенты в Лондоне в XVIII веке (т.1-2, 1897), «Собрание важнейших трактатов и конвенций, заключенных Россией с иностранными державами. (1774-1906)» (1906), «Участие английского тайного совета в дипломатических сношениях Англии с Россией» (1889).

Предметом нашого дослідження обрано невелику за обсягом працю «Порядок делопроизводства в английском тайном совете» (1889) [7], де порушено актуальні для сучасних істориків та документознавців проблеми.

По-перше, автор розкрив основні наміри встановлення правил діловодства у XV-XVIII ст. З одного боку, це була справа суто технічного характеру, що мала на меті спрощення порядку діловодства та унормування режиму роботи канцелярій.

З другого боку, це була проблема суспільно-політична, пов’язана з питаннями публічної і таємної інформації, із проведенням публічних та секретних нарад, а також з наданням права вільної діяльності окремим працівникам установи, або навпаки, з різними обмеженнями службовців та суворим контролем за їх роботою.

В. Александренко вважав, що створення чіткого порядку діловодства є наслідком унормованого, усталеного режиму роботи установи, коли ця установа завершила боротьбу за своє існування та сформулювала основні функції та компетенції кожного працівника. У період з XVІ і до середини XVII ст. намітилась тенденція упорядкування діловодства, пов’язана з протистоянням королівській владі.

Подальший розвиток системи діловодства в Англії характеризується появою службової або канцелярської таємниці. Регламент 1426 р. визначив порядок обмеження кількості присутніх на засіданнях ради. Кожний клерк мав зберігати службову таємницю і не допускати розголошення інформації, що обговорювалась на засіданнях. Усі радники, клерки і навіть працівники архіву повинні були прийняти спеціальну присягу, зокрема про нерозголошення службової інформації. У разі порушень присяги, призначалась спеціальна комісія для розслідування та покарання винуватих.

Іншою важливою засадою проведення засідань ради була рівність всіх голосуючих та обов’язковість виконання рішень. Ці важливі для становлення демократії принципи були обов’язковими і для головуючого на засіданнях.

Одночасно В. Александренко визнавав, що ці нові демократичні принципи не завжди поширювались на порядок діловодства, у якому повсякчас відбивались звичаї та реалії практичної роботи. Лише з 1582 р. формальні вимоги до підготовлених радниками документів набули характер обов’язкових. Ці формальні стандарти документів перевіряв спеціально призначений клерк.

Наступний крок у встановленні правил діловодства відбувся у 1626 р., коли лорду Бекінгему доручили розробити ці нові правила, які з доповненнями були затверджені королем Англії у 1630 р. та налічували разом 22 статті. У ці ж роки були регламентовані обов’язки членів ради щодо розгляду звернень громадян та затверджено положення про їх обов’язкову присутність на засіданнях. Крім того, радники повинні були заздалегідь готувати документи на доповідь, а доповідачі – поважати своїх слухачів, уникати повторів у виступах. Регламент примушував членів ради неухильно відвідувати засідання комітетів, а у разі порушень цих вимог, вони позбавлялись членства в комітетах.

На засіданнях ради в першу чергу доповідались справи загальнодержавної ваги, або питання, ініційовані королем. Дискусійні питання ставились на голосування. Рішення приймалось більшістю голосів. Зберігалась таємниця голосування. В. Александренко підкреслив, що подача голосів була відкритою, хоча реєстрація їх в реєстрах не розкривала інформацію, хто і як голосував. Під час засідань дотримувались черговості розгляду справ за переліком.

Важливою складовою системи діловодства була безпосередня робота клерків-діловодів, які готували документи для доповідей, подавали звернення громадян («прошения»), готували чернетки указів та їх погодження з відповідальними особами. У разі участі короля, клерки на засідання не допускались. На інших засіданнях вони працювали по черзі. Цікаво, що кожний клерк завжди працював вдвох з наступником перший та останній тиждень місяця, що забезпечувало надійну передачу документів, їх координованість та взаємозв'язок.

Таким чином, В. Александренко ґрунтовно проаналізував одну з перших спроб систематизації діловодства в органі законодавчої влади, закріплену Карлом І у регламенті 1630 р. Регламент визначав також контрольні заходи нагляду над дотриманням термінів розгляду справ. Іншими словами, була спроба вирішити актуальну дотепер проблему раціоналізації діловодних процесів, контролю виконавчої дисципліни та вдосконалення роботи державного апарату. В. Александренко розглядав питання діловодства в контексті політико-правових проблем становлення західноєвропейської демократії.

Розвиток системи діловодства та документознавства в Російській імперії XVII-ХІХ ст. відбувався під впливом західноєвропейських тенденцій. Наше звернення до наукової спадщини юриста міжнародного права невипадково, тому що, як стверджує провідний вітчизняний документознавець В. Бездрабко, наприкінці ХІХ ст. діловодство знайшло деталізований розгляд у державному праві [8]. Розвитку правового підходу до документа передувало не тільки ускладнення управлінських механізмів та внутрішньої організації бюрократичного апарату в державі, але також загострення ключового питання про оформлення документів згідно з установленими зразками, через порушення яких документ не набуває юридичної сили. Ці висновки особливо актуальні тепер, коли основний державний орган, що розробляє правила діловодства та архівної справи, координується Міністерством юстиції України.

Є. Спекторський у згаданій вище статті підкреслив рідкісний талант В. Александренка знаходити в архівах потрібні документи та аналітично вивчати їх. На жаль, документи В. Александренка про І. Мазепу та його соратників були залишені родині переважно неопрацьованими у зв’язку з передчасною смертю. Варто згадати також, що він залишив родині цінну бібліотеку, проте ті родичі, що мешкали в Прилуках під час голодомору, були змушені продати її, щоб вижити [9].

У 1929 р. С. Маслов у рецензії на працю вченого “Документы об А. Войнаровском, извлеченные из иностранных архивов” [10] наголосив, що вона становить корисний здобуток для української історичної науки, загалом історії України, тому історики цієї доби завжди будуть дякувати автору. Частину цих документів у 1916 р. надрукував відомий історик, картограф, дослідник російсько-шведських відносин Веніамін Кордт [11].

Важливо, що ім’я В. Александренка у 1930 р. було внесено до Біографічного словника діячів України, який складала спеціальна Комісія при Академії наук УРСР під керівництвом Михайла Могилянського [12].

Таким чином, наукова спадщина талановитого державознавця В. Александренка залишається перспективною для сучасних дослідників як приклад перших масштабних джерелознавчих розвідок в європейських архівах.

Примітки

1. Ємчук О. До проблеми спадковості таланту : родина Сергія Івановича Маслова. // Сіверян. літопис. – 2010. – № 1. – С. 69–74.

2. Клочко О. До витоків роду. // Скарбниця. – Прилуки, 1996. – № 5 (45). – С. 5–6.

3 – 4. .

5. Нипорко Ю. Александренко Василь Никифорович. // .

6. ІР НБУВ, Ф. 33, Оп. 3, Спр. 7903, Арк. 4.

7. Александренко В. Порядок делопроизводства в английском тайном совете. // Варшавские университетские известия. – 1889. – № 9. – С. 1 – 12.

8. Бездрабко В. До історії формування документознавства в Російській імперії.// Студії з архівної справи та документознавства / Держ. архів. служба україни, УНДІАСД. – К., 2011. – Т. 19, кн. 1. – С. 66.

9. Клочко О. До витоків роду. // Скарбниця. – Прилуки, 1997. – № 7 (49). – с. 7.

10. ІР НБУВ, Ф. 33, Оп. 2, Спр. 726, 1 арк.

11. Александренко В. Н., Кордт В. А. Документы об Андрее Войнаровском и Филиппе Орлике // Сборник статей и материалов по истории юго-западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов, Вып. 2. — К., 1916. — С.1-124.

12. ІР НБУВ, Ф. Х, спр. 5754, 2 арк.

Надруковано: Ємчук О. Внесок В. Александренка в історію діловодства. // Інформаційно-документальні комунікації в глобалізованому суспільстві : матеріали Міжнар. наук.-прак. конф., м. Київ, 21-22 березня 2013 р., Національний авіаційний університет / редкол. Тюрменко І.І. та ін. – К. : НАУ, 2013. – С. 43-45.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1975

Модифіковано : 27.04.2015

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.