«Я словом нації служив»
Зіньчук Ігор
Роман Федорів (1930 – 2001)
Багатогранна патріотична літературна та журналістська діяльність Романа Миколайовича Федоріва ніколи не втратить актуальності, оскільки, в кожному рядку, що вийшов з під його пера, можемо відчути незламність та волелюбність українського народу. Однією з центральних тем творчості письменника є жертовна любов до батьківщини та віра у краще майбутнє вільної української держави і нації.
Народився Роман Федорів 1 грудня 1930 в с. Братківцях Тисьменицького району. Односельці згадують Романа Миколайовича, як добру, працьовиту, чуйну особистість, він був залюблений у рідний карпатський край та Україну. Письменник дуже рано осиротів, але проніс любов до батьків і синівський обов’язок крізь усю творчість і своє життя.
В 1967 р. закінчив факультет журналістики Львівського університету ім. Івана Франка. Відтоді і до останніх днів життя невтомно працював головним редактором журналу «Дзвін», де, навіть, у найважчі радянські часи української національної свідомості і думки, сприяв виходу у світ художнього слова митців української діаспори. Саме завдяки зусиллям і праці Романа Миколайовича вдалося відновити видавництво «Червона калина» та часопис «Літопис червоної калини».
Перші книги Р. Федоріва «Жовтнева соната» (1959), «Таємниця подвигу» (1961), «Колумби», «Капелан жовтого лева» (1962) критики зустріли хоч і схвально, проте прохолодно. На думку критиків, цим творам притаманна «схематична сухість, велемовність, відкрита дидактика, надуманість конфліктів».
У романі в легендах «Жбан вина» (1968) опришок Олекса Довбуш постає перед читачем справжнім захисником знедоленого люду та справедливості. У 1966 р. вийшли у світ книги «Євшан зілля», «Арканове коло» (1967), на початку 70-х років з’являються книги есеїв та повістей «Квіт папороті», «Колиска з яворового дерева», «Знак кімерійця», «Яре зерно», «Танець Чугайстра», повість «Рудий опришок» (1984). В історичних сюжетах цих творів йдеться про красу, неповторність та джерела української духовності.
Багатогранний талант Романа Миколайовича проявився найповнішою мірою у його історичному романі – епопеї «Отчий світильник» (1976), на сторінках роману, мов на полотні, розгортаються драматичні колізії із життя галицького краю XII ст., герої – патріоти рідної землі, але є тут князівські міжусобиці, палке кохання, підступництво і зрада, заклики до єднання заради миру та процвітання батьківщини. Устами співця Івана русина автор спонукає читача до думки про те, що «»Вмерти за отчину найлегше, важче для неї жити каждодневно»
Однією із визначальних особливостей історичного роману «Отчий світильник» є майстерне вплетіння в сюжетну канву «життєвих мудростей», що можуть бути світоглядними постулатами для кожної людини: «Одна із життєвих мудростей якраз у тому, … щоб наперед виважувати свої слова і вчинки, аби потому не каятися» В образі лихваря Лота письменник з болем змальовує, як жадоба золота і наживи, отруює душу людини, а рідний батько заради добробуту галицького краю зрікається негідного сина, бо земля не винна, що «люди на ній чубляться, зраджують, борсаються в дріб’язку і відходять з цього світу так, мовби і не жили», автор натхненно закликає прийдешні покоління: «Схаменіться!, не міняйте, прозрійте!!! Киньте на важниці грудку й срібло: пізнавайте порятунок отчої землі»
Роман Миколайович торкається і осмислює в «Отчому світильнику» тему призначення співця у суспільстві, теми кари за зраду батьківських звичаїв, закликає не забувати і шанувати пам’ять про минуле і наших предків, а головне – пам’ятати уроки минулого і не повторювати помилок у майбутті: «хто змолоду черпає з криниці народної, у того ніколи не висохне душа від спраги» – натхненно резюмує письменник вустами хронографа Івана Русина.
В романічній тетралогії «Кам’яне поле» (1978), «Жорна» (1983), «Ворожба людська» (1987), «Єрусалим на горах» (1993) центральною темою чотирьох романів стало збереження історичної пам’яті народу, його духовного буття, як запоруки консолідації та самовизначення української нації.
Останніми у творчому доробку письменника стали романи «Чорна свіча від Їлени» (1996) , «Палиця для прокажених» (2000).
За словами М. Слабошпицького, Роман Федорів є одним із найяскравіших представників «химерної прози», оскільки його творчості притаманні фольклорні аналогії, паралелі казкової фантастики.
Роман Федорів працював до останнього подиху і відійшов у вічність 14 лютого 2001 року не дописавши рядка, за письмовим столом. Поховали письменника на Личаківському кладовищі у Львові, але сила його націєтворчого українського слова назавжди зостанеться у душах людей, котрі люблять отчий край більше, аніж власне життя.
Література
Здоровега В. Свій плуг, своя борозна / Володимир Здоровега \ Пам’ять століть.- 2004. – № 3-4. С. 46-49.
Ільницький М. Два десятиліття поряд [Текст]: / Микола Ільницький \ Дзвін. -2005. -№ 12.- С131 -133.
Качан В. Силове поле його душі [Текст]:\ Володимир Качан/ \Дзвін. -2010. – № 12. –С. 119 -122.
Майорова О. Архетип та символ як словотвірні чинники прози Романа Федоріва [Текст]: \ Олена Майорова // Слово і час. – 2005.- № 9 . – С. 53-58.
Неборак В. Приналежний до касти трудівників [Текст]: \ Володимир Неборак\ Дзвін. -2005. – № 12. –С. 136 -137.
Шевчук В. Спомин про Романа Федоріва [Текст]: Володимир Шевчук\ Дзвін. -2005. – № 12. –С. 134 -135
Яворівський В. Тілько ві Львові [Текст]: [Про Романа Федоріва та журнал «Жовтень»] \ В. Яворівський \ Літ. Україна. – 2011 . – 28 квіт. С. 4 -5.
Прим. автора: Статтю написано спеціально для Львівської обласної наукової бібліотеки і опубліковано в: Заграва. Імена на літературній карті Львівщини [Текст]: календар – альманах на 2015 рік \ упоряд. С. Дмитрів, наук. Ред.. І. Лешнівська. – Львів: Ліга–прес, 2015. С. 240 – 243.