Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

«Дежавю» Речі Посполитої: гайдамаки і росіяни

Вирський Д.С.

Унія з Саксонією (1697-1763 рр.) хоча й не повернула Речі Посполитій «золоті часи» столітньої давнини, але дала їй шанс на власний шлях модернізації держави та суспільства. Уже за першого з Веттинів – Августа ІІ Сильного (1697-1733 рр.) влада Корони, як вже мовилося вище, вповні повертається на Правобережну Україну, урядування ж Августа ІІІ (1733-1763 рр.) принесло краю довгоочікувану стабілізацію, сприятливу для демографічного та господарського відродження краю.

Адже зв’язані виснажливим протистоянням з Російською імперією Крим та Туреччина шукали стійкого миру з поляками, а упокорена тими ж росіянами Гетьманщина вже не становила загрози для Польщі [219]. Єдиним джерелом неприємностей на Україні для Речі Посполитої лишалося Запоріжжя, яке де-факто ніколи не визнало Андрусівського розполовинення України (закріпленого остаточно Андріанопольським мирним договором 1713 р.) і перманентно живило рух гайдамаків протягом всього означеного періоду. Втім, навіть воно, зважаючи на свою залежність від російських царів, не могло вести цю боротьбу відкрито. Гайдамацька ж партизанщина з її напівкримінальним забарвленням не здатна була висунути конструктивну програму державотворення та дистанціюватись від терористичних методів боротьби.

Утім, за втішеним поверненням на Поділля та Дніпро самолюбством шляхетних «сарматів» для Речі Посполитої ховались старі «граблі» магнатського «королювання» на Україні. Саме Потоцькі, Чарторийські з Понятовськими, Яблоновські etc. стали найбільшою проблемою на шляху суспільної модернізації країни. 1764 р., домігшись розриву польсько-саксонської унії та обрання на трон короля зі свого середовища – Станіслава Августа Понятовського (1764-1795 рр.), вони посприяли міжнародній ізоляції країни, ізоляції, за яку довелося заплатити трьома поділами Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) та, зрештою, зникненням такої держави з карти Європи.

Магнати ж перетворили коронну Україну на заповідник традиціоналізму. Парадоксально, але такий стан сприяв і виживанню православних громад. Попри тиск підтриманої державою греко-католицької (уніатської) церкви, ясновельможні цікавились передусім кількістю своїх «підданих», а не «громадян» держави (і це в той час, коли зростання соціальної опори держави ставало необхідною умовою її виживання). Традиціоналізм був піднятий на щит (з ентузіазмом неофітів) і численною «новою шляхтою» Правобережної України, яку магнати виплекали задля власних потреб.

Як бачимо, обставини середини ХVIII ст. виглядали майже дзеркальним повторенням ситуації перед Хмельниччиною. І вже 1768 р. Коліївщина на чолі з лицарем православ’я із Запоріжжя (М.Залізняком) та ображеним шляхтичем-козаком (І.Гонтою) змусять Річ Посполиту кров’ю спокутувати не бажання змінюватись.

Місцем зародження цього останнього великого народного руху старої України стане сусідня з кременчуцькою околицею Чигиринщина, де гайдамаки почували себе вільно з середини 1730-х рр. [220]. Тоді їх діяльність розгорнулася на тлі чергового міжкоролів’я.

Основні сили країни були зв’язані боротьбою двох кандидатів на престол – Августа ІІІ та Станіслава Лещинського (1733-1736 рр.). На стороні першого виступили російські війська, які вступили і на Правобережну Україну. Щойно «пробачені» царицею Анною Іоанівною запорожці з ентузіазмом взяли участь у розгортанні повстанського руху, номінально на користь Августа ІІІ.

На Чигиринщині завдяки присутності досить численних контингентів російських прикордонних військ, що мали за базу Кременчук, до зіткнень дійшло лише після фактичної перемоги Веттина, коли «легітимність» дій повстанців у регіоні була цілком сумнівна. Зухвалі провокаційні листи з Чигирина, захопленого кількасотенним гайдамацьким загоном Григорія Медведя, нарешті змусили діяти региментаря Української партії (регулярних військ речі Посполитої на Україні) новоград-волинського старосту Степана Малиновського. Оголосивши амністію для тих гайдамаків, які припинять опір Речі Посполитій, і тим частково деморалізувавши повстанців, останній перейшов до активних дій.

Наприкінці 1736 р. загони Малиновського сягнули Чигирина та в кількох сутичках (найзначніша під Боровицею) погромили гайдамаків. Їх переслідування тривало аж до Крилова – опорного пункту повстанців, де вони планували «зачинитись». Загалом у справі цій відзначився пам’ятний за народною піснею екс-гайдамака Сава Чалий (Чаленко), який особисто поранив Медведя.

Утім, за кілька днів Малиновському довелося відвести свій загін до Сміли [221]. Звідти він спрямував у Надтясминня військові роз’їзди, один з яких в січні 1737 р. захопив у Крилові 41 гайдамака [222]. Та все це аж ніяк не підірвало сили гайдамаків у регіоні (районами їхнього зосередження були околиці Крилова, звідки легко було одержувати допомогу з Лівобережжя [223], а у разі необхідності й відступити на той берег Дніпра, та хащі Чорного лісу, що починалися в околицях Чигирина). На чолі їх стояли козаки Медвідь, Грива та Харко, в чиїх загонах налічувалося до 1000 повстанців [224].

19 квітня 1737 р. гайдамаки захопили в Андрусівці 120 голів худоби і погнали її до Крукова (Крюкова). Тоді ж пошарпано й околиці Чигирина. Звідти гайдамаки теж рушили на пункт збору під Круковим [225].

Утім, поява російських військ на правому березі Дніпра (переправились під Кременчуком на початку травня 1737 р.) стала гамівним чинником для гайдамацької активності. Підбадьорені польські урядовці заходились наводити свої порядки, а чигиринський губернатор С.Рудницький навіть напав на гайдамаків Тарана та взяв у полон трьох задніпровських мешканців, які виїхали на Цибульник (юридично це підросійські терени) за зерном («dla zboża») [226].

14 серпня 1737 р. загін Медведя захопив Чигирин і Крилів [227]. Вірогідно, козаки-гайдамаки змушені були частково взяти на себе оборону місцевої людності від татарського набігу. Вже 29 серпня та близько того відбулися зіткнення з татарами, які саме рушили на підросійське прикордоння. У бою з ними козаки зазнали втрат [228]. Підчас оборони Переволочни загинули гайдамацькі ватажки запорожці Іваниця, Харко та Жила [229]. Утім, уже у листопаді 1737 р. в околицях Медведівки гайдамаки знову далися взнаки польським урядовцям, погромивши великий загін (224 вершники) регулярних військ [230].

Сприятливі умови для дій гайдамаків на правобережній Кременчуччині у цей час, як вже згадувалось, були створені відступом російських військ на лінію Дніпра та евакуацією частини місцевого українського населення на Лівобережжя під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр.. Переправа на правий берег Дніпра під Градизьком у 1738 р. російських загонів О.Румянцева, які рухались на Молдову, створила несприятливу ситуацію для продовження дій гайдамаків. Та й увага Запоріжжя також тоді цілком зосередилась на турецькому фронті.

До речі, річпосполитські урядовці в цей час востаннє спробували закріпитись на обох берегах Тясмина. Лише у 1740 р. росіяни повернули собі південне узбережжя цієї прикордонної річки і знов висунули претензії до неосвоєної «нейтральної смуги» на північному «польському» березі [231]. Кордон зафіксовано було від Дніпра та гирла Тясмину до верхів’їв і гирла Синюхи та до Бугу.

У 1740-і рр. гайдамацький рух знайшов нових своїх адептів серед «свіжоосілої» людності правобережної Кременчуччини, яка, утім, і сама, траплялось, ставала жертвою гайдамацької активності [232]. Так, 1744 р. відбувся ряд нападів на господарства жителів «узбережних» сотень Миргородського полку, зокрема вкрадено 12 волів сотенного отамана Кременчука Івана Лелеки та коней кременчуцького козака Єська Мокрого [233]. А вересні 1757 р. переслідування гайдамаків за Архангельським (під слободою Красною) ледь не скінчилося фатально для кременчуцького значкового товариша Данила Корчевського (сам він був поколотий «мало не до смерті», один з його козаків загинув, а п’ять було поранено) [234].

Крім цього, слід зважати, що польська адміністрація була схильна до відшкодування втрат, завданих гайдамаками, в стилі «кругової поруки», а отже регулярно конфісковувала товари і майно торговців з іншого боку кордону. Так, зокрема в 1755 р. як компенсацію за шкоди від діяльності гайдамацького загону Івана Ранського адміністрація Чигиринського староства захопила 12 возів з товарами та 46 волів жителів Чигирин-Діброви (здається, місцевий сотник О.Бутовський був причетний якщо не до організації гайдамацьких нападів, то, принаймні, посприяв втечі Ранського з чигирин-дібровської сотенної тюрми) [235]. Зрозуміло, що легальній місцевій торгівлі такі акції йшли зовсім не на користь.

Та все ж широкомасштабні акції гайдамаків локалізувались вже не навколо Крилова, а поблизу Цибульова, Новомиргорода чи Архангелогородки. У Чигиринському старостві до «гучних» справ гайдамаків належить хіба напад загону Олексія Калюжного (28 осіб) на оселю старостинського урядника Демида Вичальського в Боровиці 27 листопада 1743 р. [236].

Ситуація змінилася в 1750 р., коли в наслідок неврожаю 1749р. на Правобережній Україні соціальні заворушення стали набувати ознак масового руху. Тимчасово нічим не «зайняте» Запоріжжя надало кадри досвідчених ватажків. Примітним отаманом тоді був Марко Мамай (Огор), уродженець Чигирин-Діброви, який «взрос и женился» в Потоках [237] (в одних сучасних літописних нотатках 1749 рік позначений як «мамаївщина» [238]). Відоме ім’я й іншого досить пересічного гайдамаки «кременчуцького» походження – Яцька Федоровича Чабана (по батькові Деребенця) [239].

Про розмах гайдамацької активності свідчить і заява Я.-К.Яблоновського перед коронним сеймом з 1750 р. У ній стверджувалось, що підвладне йому староство чигиринське лежить спустошене «злобою» гайдамаків, а тому не може сплачувати жодних податків [240]. Польські війська, що мали захищати Чигиринське староство, при наближенні гайдамацьких загонів втекли (повернувшись по небезпеці, вони ще далися взнаки обивателям, вибираючи провіант без «учиненія калькуляції») [241].

Обозний Миргородського полку Ф.Москов також 18 червня 1750 р. сповістив Генеральну військову канцелярію, що в околицях Крилова гайдамаки «дуже бешкетують», а із Криловської в’язниці втекло кілька арештантів [242]. У серпні 1750 р. в околицях Чигирина, Гранова та Мошен діяв загін на чолі із запорожцем Іваном Вовком (понад 80 осіб) [243]. Близько того часу відомо про напад на мешканців Крилова та с.Пекарі гайдамацької ватаги запорожців на чолі з Найдою, Гасаном та Копиткою [244].

Київський генерал-губернатор Леонтьев вимушений був підсилити прикордонні сили Кременчуцького форпосту 1 тис. драгунів та 400 козаками Миргородського полку на чолі з самим полковником В.Капністом [245]. Ми вже згадували про прем’єр-майора В.Немцова, якому довелося перенести ставку форпостного командира з Кременчука до Крюкова, аби вправніше координувати антигайдамацькі дії [246]. Загони козаків Миргородського та Полтавського полків, надіслані задля придушення гайдамацьких розрухів повернулися додому лише наприкінці 1753 р. [247]. Великою мірою саме збройні сили Росії, ефективно заблокувавши польські кордони (вони дуже не зупинялись перед офіційними кордонами і діяли й на власне річпосполитських територіях [248]), не допустили переростання гайдамацьких наскоків у справжню селянську війну.

Навесні 1753 р. на терени Чигиринського староства прибув із значним військом і сам староста – кн.Ян Каетан Яблоновський, який здійснив ряд заходів з метою стабілізації ситуації у власних володіннях. Зокрема, він призначив нового урядника староства – Андрія Стаєцького, зменшив податковий тиск (знищив збори з виробників алкоголю та підвищені чинши) та оголосив про 3-річну слободу (звільнення від податків) для всіх новопоселенців. «Особливо» для «новоосідаючих» у Крилові [«польському» – Д.В.] дозволялися «шинки волние горілок» [249]. Привертає увагу саме звернення, використане в князівському «універсалі» 1753 р.: «Відомо чиню кому о сем відати належить, особливо войтам, атаманам, асаулам и всему посполству староства моего Чигринського [курсив – Д.В.]», яке зайвий раз свідчить про козацький уклад життя місцевого суспільства.

Отже, як і в 1730-і рр., на початку 1750-х рр. маємо «стримування», а не «розгром» гайдамацтва. Його бойовий дух та впевненість, що сам-на-сам з «панами» вони дадуть собі раду і матимуть шанс на перемогу, мав через це лише зрости. До того ж використання козаків-гетьманців та надвірних козацьких підрозділів магнатів проти гайдамаків лишалося справою з сумнівною ефективністю. Адже існувало чимало фактів співпраці з гайдамаками навіть на рівні прикордонних козацьких старшин. Примара Коліївщини впритул насунулась на польську Україну, а Гонта, Залізняк [250] та їх духовний батько о.Мельхиседек Значко-Яворський вже ступали на широку дорогу життя.

Поляки крім традиційного переслідування запорожців на власній території (з приводу чи без онаго) [251], яке постійно дратувало Кіш та, почасти, легітимізувало «відплатні» акції з його боку, спробували покласти відповідальність за умиротворення краю та прищеплення тут загальнодержавного патріотизму і громадської солідарності на уніатську церкву. Останнє аж ніяк не могло знайти розуміння у войовничо-православній Російській імперії.

Утім, варто зазначити, що й у власне Гетьманщині православний фанатизм бив на той час всі рекорди, а Переяславсько-Бориспільська православна єпархія, якій підлягали залишки православних структур Правобережної України (зокрема ще досить потужні чернечі обителі з окрасою Чигиринщини Мотронинським монастирем на чолі), славилася незламним духом своїх пастирів по всьому світу православ’я (особливо помітним на цій «стезі» був єпископ Гервасій Лінцевський (1757-1769)). Відтак, українці-наддніпрянці й стали ударною силою антиуніатського руху та, навіть всупереч царським інтересам, змогли повністю провалити останню спробу довести справу релігійної унії в Речі Посполитій до логічного кінця. Утім, безпосередня історія вибуху Коліївщини 1768 р. вже виходить за межі цього дослідження.

Примітки

219. Лише Г.Орлик, син гетьмана-вигнанця П.Орлика, до кінця 1730-х рр. носився із планами відновлення гетьманату на Правобережжі (див.: Субтельний О. Мазепинці. – С.151; Борщак І. Великий мазепинець Григор Орлик//Історичні оповіді. – К., 1996. – С.234).

220. В околицях зруйнованого Крилова гайдамаки почувалися привільно, може, ще й раніше. Є згадки, що вони вчащали до Погибельних могил (між Криловим та Табурищем); якийсь «Куцик з товарищи» обдирав людей, що пливли човнами Тясмином повз «прорви» в старих греблях, згадували старожили у 1752 р. (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.198). Щодо особи Куцика, можливо, він якось пов’язаний з кременчуцькими козаками Яковом та Дмитром Куцями, які переселилися з Кременчука до Крукова у 1726 р. (див.: Там само. – С.12; «Куц Тисченко» згаданий 2-м ще в реєстрі кременчуцької сотні 1649 р.).

221. Гайдамацький рух на Україні в XVIII ст. Збірник документів. – К., 1970. – С.84-87; Архив ЮЗР. – Ч.3. Акты о гайдамаках (1700-1768). – Т.ІІІ. – К., 1876. – С.229-231.

222. Лола О.П. Вказ. праця. – С.59.

223. Медведі, відомі щедрими пожертвами Пивогорському монастирю, мали в околицях Градизька хутір. Вдова значкового товариша Т.Медведя згадується в універсалі миргородського полковника 1726 р. (див.: ЦДІАУК. – Ф.102. – Оп.1. – Спр.1-а).

224. Гайдамацький рух на Україні в ХVIII ст…. – С.92.

225. Там само. АЮЗР. – Ч.3. – Т.ІІІ. – С.241-242.

226. Архив ЮЗР. – Ч.3. – Т.ІІІ. – С.243-244, 245-246.

227. Лола О.П. Вказ. праця. – С.60.

228. Гайдамацький рух на Україні в ХVIII ст…. – С.95. Архив ЮЗР. – Ч.3. – Т.ІІІ. – С.265-266.

229. Там само. – С.577-578.

230. Там само. – С.99-100.

231. Андриевский А.А. Материалы для истории Южнорусского края… – С.59-61.

232. Див.: Шамрай С. До історії залюднення… – С.233-235.

233. Андриевский А.А. Материалы для истории Южнорусского края… – С.87-88.

234. Див.: Селянський рух на Україні середина ХVIII – перша чверть ХІХ ст. Збірник документів і матеріалів. – К., 1978. – С.50.

235. Див. про цю справу: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.1383, 1438.

236. Андриевский А.А. Материалы для истории Южнорусского края… – С.30,38.

237. Гайдамацький рух на Україні в ХVIII ст…. – С.172-176.

238. Летописные заметки о событиях в Новороссии (1740-1806) // Киевская старина. – 1890. – №3 (Приложение №4). – С.60.

239. Уродженець Омельника, він десь у 6-річному лишився без матері, після чого переїхав з батьком до Келеберди. В 11 років Яцько став круглим сиротою, п’ять років жив у наймах у козака Федора Гузенка, потім перебрався до Кременчука і два роки наймитував у місцевого козака Павла Макаренка. Потім пішки відправився на Січ, де три роки був джурою-наймитом козака Пластунівського куреня Каленика Кривого, а з 1745 р. повноправним козаком того самого куреня. П’ять років займався рибним і соляним промислом, а в 1750 р. пішов у гайдамаки. Брав участь у нападах на татарських купців у Ягідній Долині, поході понад трисотенного загону гайдамаків під с.Єрки на Смілянщини та на Глинське та Свинарню на Крилівщині. Після чого забажав відвідати батьківщину – Кременчук, Келеберду, Омельник і був затриманий в Білоцерківці, ув’язнений в Миргороді, а потім відправлений на слідство з приводу пограбування татар до Кременчука (див.: Полницкий А. Вказ. праця. – С.368-378).

240. Архів ЮЗР. – Ч.3. – Т.ІІІ. – С.550-551.

241. Там само. – С.596-597.

242. Полницкий А. Вказ. праця. – С.363; Лола О.П. Вказ. праця. – С.73.

243. Лола О.П. Вказ. праця. – С.75.

244. ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІ). – Спр.1854.

245. Полницкий А. Вказ. праця. – С.355-356.

246. Утім, на ніч Нємцов, здається, у загроженому від гайдамаків Крюкові волів не залишатись, переправляючись щовечора до безпечного Кременчука (див.: Полницкий А. Вказ. праця. – С.361).

247. ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІ). – Спр.2310. Ще у липні-вересні 1753 р. гайдамацький загін з’являвся в с.Плосколеському та в лісі поблизу м.Крилова (див.: Там само. – Спр.2307).

248. Див. справу з листопада 1752 р. про відправку до Кременчука зброї відібраної у гайдамаків у Чигирині: ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІ). – Спр.2125.

249. ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2354. – Арк.5-5зв.

250. Не виключено, що Залізняки мали пов’язання із Кременчуком, адже другим відомим мешканцем Крукова (зафіксований переписом 1752 р.) був якийсь Яцько Залізняк (першим був Федір Дедя, який зайшов сюди ще зі своїм батьком у 1710 р.), який переселився сюди з Кременчука в 1713 р. (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.13).

251. За реєстром кількості страчених польською шляхтою в 1733-1746 рр. запорожців, складеним на Січі, було 188 повішених і 1 заколотий (див.: Гайдамацький рух на Україні в ХVIII ст…. – С.130-139).