Каїнові справи: шлях на Старицю
Вирський Д.С.
Друга половина 20-х та перша половина 30-х рр. XVII ст. пройшла під знаком безперервної конфронтації між урядом Речі Посполитої та українським козацтвом, що розгорталась на тлі ширшого процесу змагань річпосполитських русинів (українців та білорусів) за визнання їх рівноправного статусу в державі. Королівська влада зрештою пішла на поступки щодо прав місцевої шляхти та православної церкви. Остання завдяки реформам П.Могили ставала врівень з духовними запитами доби і дивилася на своє майбутнє з оптимізмом. Утім, щодо козацької вольниці уряд зайняв жорстку позицію, сприяючи українським магнатам-«королев’ятам». Останні ж щойно заходилися опікуватись новою колонізаційною хвилею другої чверті ХVII ст. на Україні, що безпосередньо торкнулась теренів старих козацьких гнізд, зокрема і, до того малоцікавого шляхті, Лівобережжя.
Час працював на уряд, отже, козакам лишався лише ultima ratio. Привід до війни знайшовся на правобережній Кременчуччині. Виступ козаків мотивувався необхідністю відплатної акції проти татар, які щойно починили значні шкоди в Крилові та захопили багато бранців (це при тому, що запорожці в цей час ходили в Крим на службу до хана). Оскільки уряд не санкціонував похід, козацьку зброю було обернено проти нього [34].
На початку червня 1637 р. Павлюк, який став на чолі «непослушних» козаків, захопив у Черкасах козацьку артилерію та спровадив її до Крилова. Так почалася чергова Козацька війна, що вразила суспільство своїм розмахом та затятістю. Козаків не зупинив погром під Кумейками 6 грудня 1637 р., яким уряд поспішив скористатись, аби раз і назавжди позбутися проблеми «нереєстрового» козацтва. Навесні 1638 р. Козацька війна спалахнула знову, причому за театр бойовий дій було обрано Лівобережну Україну. Щойно збудованій королівській фортеці в Кременчуці випало відіграти не останню роль у цих подіях.
За задумом брацлавського воєводича, полковника Станіслава Потоцького, на той час фактичного «регіментаря» – військового командувача на Україні (він тимчасово заміняв польного гетьмана Миколу Потоцького та мав штаб-квартиру в Ніжині), Кременчуцький замок, що замикав водяний та льодовий дніпровий шлях для запорожців, мав стати непереборною перешкодою для поширення запорізького бунтарства «на волості». Тут він поставив білоцерківський полк реєстровців, а в недалекому Чигирині, що прикривав сухопутний шлях із Січі, зібрав полк чигиринський. За необхідності Потоцький міг швидко висунути до Кременчука до 7-ми тис. війська при 8-ох гарматах. Утім, заворушення на Лівобережній Україні не дозволили йому «зіграти на випередження» та змусили віддати стратегічну ініціативу в руки запорожців [35].
Останні близько 20 квітня 1638 р. увійшли до осілої зони України. Кількість їх обраховують на 6-8 тисяч вояків. У більшості то були ветерани повстання Павлюка. Мали вони при собі 5 гармат. Головні сили на чолі з Яковом Остряниним (Остряницею) рухались лівим берегом Дніпра, а кілька сотень повстанців на човнах під проводом Дмитра Гуні мали захопити основні дніпрові переправи. Їм вдалося заскочити зненацька залогу реєстровців у Кременчуці та винищити значну її частину (з 80 оборонців урятувалося ледь 20 чоловік). Відразу по тому, найпізніше 21 квітня, повстанці здобули Пиву, Максимівку та Чигирин-Діброву. Місцеві залоги були почасти або знищені, або розпорошені, а переправи на Дніпрі (проти Кременчука та Пив-Градизька) опановані. Тимчасом інший відділ повстанців на чолі з Карпом Скиданом, що рухався суходолом правим берегом Дніпра, спромігся захопити Чигирин (можливо за допомогою загону, що переправився 21-22 квітня на правий берег під Пивами). Чигиринський реєстровий полк був розпорошений, а його полковник потрапив у полон. Отже, вже відомі нам козацькі позиції напередодні Куруківської битви наразі були осягнуті. Кременчук став штаб-квартирою повстання.
Наступним етапом повстання мали стати ліквідація угодовської реєстрової старшини на чолі з Ілляшем Караїмовичем, що дозволило б об’єднати все запорізьке та городове козацтво під єдиним прапором, а також поширення повстання на Лівобережжі (знову бачимо старий «куруківській» план укріпитись на Лівобережній Україні та утримувати Дніпро як непереборний рубіж). Відтак, від Кременчука вирушило дві групи військ: одна (300 кінноти) у бік Іркліїва на шляху до Переяслава, де в укріпленому таборі готувались до відсічі кварцяні відділи та залишки реєстровців, друга (2 тис. кінноти) – вгору за течією Ворскли. Крім сприяння розгортанню повстання в регіоні, вона мала вступити в контакт з донськими козаками, на допомогу від яких розраховували повстанці.
Утім, під Іркліївим козакам не пощастило, загін утратив кільканадцять вояків та був змушений відступити. Тому Острянин вирішив зосередитись на завданні ширити повстання на Лівобережжі та очікуваному від цього збільшенні кількості війська повстанців. Залишивши нечисленні залоги в Максимівці, Пивах, Чигирин-Діброві та сильніший загін у Кременчуці для утримання сполучення з Правобережжям, він 23 квітня рушив угору Пслом та Хоролом. На гадку А.Боровяка Острянин недооцінив можливості коронного війська, гадаючи, що має час, аби невдовзі повернутись під Кременчук і можливо нав’язати урядовій армії бій на власних умовах [36].
Та того ж 23 квітня С.Потоцький був уже в таборі під Іркліївим. Розіслані ним корогви сягнули Кременчука та висікли козацькі сторожі тут та в інших містечках. Човни та інші засоби для переправ через Дніпро вони попалили [37].
Однак тут вже Потоцький недооцінив суперника, який вирішив укріпитись у Говтві. Її штурм здійснений коронним військом 25 квітня, коштував йому великих втрат (понад 3,5 тис. загиблих) [38]. Потоцький змушений був рятуватись відступом до Лубен. Острянин планував добити ворога до підходу нових підкріплень кварцяного війська та приватних загонів магнатів. Утім, навчений гірким досвідом Потоцький ретельно підготувався до бою і в битві під Лубнами 6 травня 1638 р. козаки спливали кров’ю та втратили чимало зі свого товариства.
Острянин вирішив відступити з-під Лубен, що, як виявилося, було значним прорахунком, бо спричинило розгром «добірного» загону донців та лівобережних ополченців, які зібрались по «кордонах запорізьких» [39]. На чолі його стояли Путивлець та Ріпка. Останній був підданим С.Потоцького з Кременчука [40], і це є перше відоме історії ім’я «кременчужанина» [41].
Попри відчайдушну оборону, козаки змушені капітулювати та видати своїх ватажків. Проводжаючи їх на фактичну страту, козаки вибачалися словами: «нехай твоя голова [звернення лише до Путивльця пояснюється тим, що Ріпка тоді вже був важкопораненим] за всі наші голови; прощай нас господару!». Втім, ця жертва виявилась марною, адже озвірілі від опору коронні жовніри вчинили різанину готових скласти зброю повстанців [42]. Така «акція» на яву відроджувала вже трохи приспану примару Солониці 1596 р., кров знову лягала плямою на козацько-урядові стосунки.
Острянин мав намір відступати на Сіверщину та підхід нових контингентів повстанців надихнув його на продовження блокування Лубен. Свій табір він заклав під Луком’єм (Лукомлем). Правобережні повстанці здійснили напади на Переяслав та Київ з метою понищити плавзасоби та унеможливити підхід до Лубен резервів з Правобережжя. Однак напади ці були відбиті та 19 травня до Лубен підійшли війська Я.Вишневецького. Ініціативою знову заволоділи урядові війська. Острянин після бою залишив табір у Луком’ї (це знову коштувало розгрому загону Секирявого, що йшов на з’єднання з головними силами повстанців). Основне козацьке військо відступало правим берегом Сули на Жовнин, де 30 травня знову відбулася битва, яка виявила перевагу урядової армії. Вважаючи справу програною, Острянин з частиною старшини та кількома сотнями козаків полишив козацький табір та рушив у напрямку московського кордону.
Та в Жовнинському таборі ще лишилися сили готові до боротьби. Вони обрали гетьманом Дмитра Гуню, героя відступу під Боровицю, який торік уже рятував після Кумейок козацьке військо від остаточного розгрому. В кампанії 1638 р. він керував козацькою флотилією, що успішно діяла на Дніпрі від Кременчука до Трипілля. Лише по Лубенській битві Гуня з’єднався з головною армією козаків. У Жовнинському таборі він мав під рукою ще 20 тисяч вояків та міг розраховувати на підхід резервів з Правобережжя (Скидан, Солома), Запоріжжя (Філоненко) та вірогідну допомогу від кримського хана і донців. У запеклих боях під Жовнином на початку червня 1638 р. військам С.Потоцького та Я.Вишневецького не вдалося досягнути перемоги. Утім, невдовзі стало відомо про прибуття до Переяслава польного гетьмана М.Потоцького з новими резервами для коронного війська.
У ніч на 10 червня козаки Гуні організували переправу на лівий берег Сули та відступили до гирла Стариці, в околиці сучасного Градизька. Місто це було дуже добре захищене природою, до того ж козацьке військо наближалось до Дніпра та Правобережжя, звідки могли надходити припаси і резерви [Гирло Сули, наразі затоплене водами Кременчуцького водосховища, тоді було оточене розлогими плавнями, блокувати які було складним завданням для будь-якого війська.]. Зведені козаками укріплення інженери коронного війська, оглянувши їх по закінченні кампанії визнали за неприступні [43]. Сам польний гетьман у листі до С.Конецьпольського записав про Старицький табір: «Неможливе місце!» [44]. Не дивно, що штурми, організовувані М.Потоцьким не мали жодного успіху.
За цих умов блокада козацького війська стала провідним завданням коронного війська. Їм вдалося завдати поразки загонам Скидана на Правобережжі, згодом та сама доля випала й ополченцям Сави, Соломи і Мурка, що рухались з Київщини лівим берегом Дніпра. Останньою надією повстанців на поповнення припасів, нестача яких у таборі ставала все відчутнішою, був 2-тисячний загін Філоненка, що зібрав судна з припасами у гирлі Сули. Обидві сторони розуміли важливість цього вантажу. І, попри те, що козаки зробили вилазки з табору, щоб «зайняти» коронні війська, та вислали загін на зустріч Філоненку, полк Станіслава Лащя зміг перешкодити Філоненкові довезти більшість зібраних припасів. Того, що лишилося, могло вистачити лише на два дні. Відтак, укладання угоди з урядом стало для козаків єдиним порятунком.
М.Потоцький міг святкувати перемогу і заявив козацьким посланцям «Victor dat leges» – переможець диктує закон [45]. Козаки мали видати артилерію, погодитись на 6-тисячний реєстр та ординацію 1638 р. Д.Гуня у ніч на 28 липня, голову якого цілком вірогідно міг затребувати Потоцький як умову примирення, з невеликим загоном козаків покинув табір та відійшов на Запоріжжя. 28 липня 1638 р. козаки присягнули на вірність Короні на умовах польного гетьмана, виговоривши собі лише право просити милості у короля. Здавалося урядові справді вдалося таки «забрати козацтво в мішок» і на те, аби «вивалитись» з останнього довелося чекати на «Хміля».
А поки Андрій Муха, згодом затверджений сотником Чигиринського полку [46], повів по 10 реєстровців від кожного з 6-ти полків берегти королівську фортецю Кременчук [47] – другий Кодак для запорожців [48], а на волость кременчуцьку випросив королівське надання «герой» Козацької війни – Станіслав Потоцький [49].
Примітки
34. Biedrzycka A. Przed powstaniem Pawluka. Stosunki polsko-kozackie (grudzień 1635 – lipiec 1637) // Studia historyczne. – R.XLII. – 1999. – Z.4(167). – S.517.
35. Тут і далі аж до опису битви під Говтвою використано переважно працю сучасного польського військового історика Альберта Боровяка (див.: Borowiak A. Powstanie kozackie w 1638 r. // Staropolska sztuka wojenna XVI-XVII wieku. Prace ofirowane Prof. Jaremie Maciszewskiemu pod red. Mirosława Nagielskiego. – Warszawa, 2002. – S.57-84.
36. Ibidem. – S.62.
37. Ibidem.
38. Щербак В. Яків Острянин // Історія України в особах: Литовсько-польська доба. – К., 1997. – С.262. Цифра польських жертв видається перебільшеною.
39. Дневник Симеона Окольского (1637-1638 г.) // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. – Вип.ІІ. – С.229.
40. Там само. – С.233.
41. Можливо спадкоємцем цього роду слід вважати козака Івана Ріпку («Репку»), який фіксується у складі Потоцької сотні в 1741 р. (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.253).
43. «Редут Старий Городок на Стариці» лишався примітним ще наприкінці ХVIII ст., про що свідчить запис розмежування земель Пивогірського монастиря 1773 р. (див.: Лучицкий И. Сборник материалов для истории общины и общественных земель в Левобережной Украине ХVIII в. (Полтавской губернии). – К., 1884. – С.239,244). Він також може свідчити на користь думки, що Пивогір’я свідомо було обране козаками за «останній оплот». На це натякають і плани ліквідації монастиря після розгрому повстання.
44. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т.VIII. – С.304.
45. Там само. – С.308.
46. Щоденник Окольського // Мемуары относящиеся к истории Южной России. – Вып.ІІ. – С.279. Отаманом при Мусі, судячи по всьому став Яцько Тараненко (див.: Там само. – С.280). Можливо, згаданий 32-м за списком Кременчуцької сотні в Реєстрі 1649 р. Ярема Яцькович був його сином.
47. 20.VI.1639 р. датований і привілей С.Потоцькому на Максимівку. За неї він конфліктував з Пивогірським монастирем, який під час повстання пропонував знищити як «гніздо бунту». Селяни Максимівки, за свідченням О.Матченко, «невдовзі» знищили залишений Потоцьким караул та повернулись під монастирську протекцію (див.: Матченко А. Вказ. праця. – С.8).
48. Щоденник Окольського // Мемуары относящиеся к истории Южной России. – Вып.ІІ. – С.273.
49. А.Боровяк досить невисоко оцінив хист полководця, проявлений ним у цій військовій кампанії (див.: Borowiak A. Op. cit. – S.83-84). Навіть в очах гетьманів С.Конецьполського та М.Потоцького, Станіслав здається реабілітувався лише після успішного завершення будівництва Кодаку в 1639 р., наглядати за яким він залишався після початкового походу-демонстрації сили на чолі з коронним гетьманом (до речі шлях цього походу пролягав через правобережну Кременчуччину, згадку про лист С.Конецьпольського до біскупа краківського від 5.VII.1639 р. «з-під Крилова» див.: Biedrzycka A. Złoty pokój: Kozacy zaporoscy w slużbie Rzeczypospolitej 1639-1647 // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. MCCXXXVIII. Prace Historyczne. – Z.127. – S.28,29).