Друга світова війна
Дегодюк Е.Г.
Не встигла оговтатись Україна від голодомору, як насунулась не менш страшна біда – війна!
На початку 1940-х років хиткий добробут був порушений фінською кампанією, розв’язаною Сталіним проти Фінляндії. Почались перебої з хлібом. Але це були квіточки перед всенародним лихом, що звалилось на голову нашого народу у зв’язку з розв’язанням фашистською Німеччиною війни проти Союзу.
Молох ще страшнішої війни вже нависав над країною. Провісником цього стало те, що вмить у магазинах розібрали сірники, сіль і цукор, а на захід полетіли зграї чорного вороння. Тотальна мобілізація чоловіків призовного віку викликала море сліз і горя. Ця смертельна повинність оголила село і залишила вдовами все наступне покоління.
У Базарі, де зазвичай проводили ярмарки, відбувався безкоштовний продаж імперським амбіціям найдорожчого, що є у кожної людини – життя. А життів у лиманців війною забрано немало. З фронтів Другої світової війни не повернулось 400 чоловіків – дідусів, батьків, синів, дітей. Масова втрата чоловічого населення Лівобережної України під час війни – теж спланована Системою акція. Польові воєнкомати під час визволення України від фашистських загарбників у 1943 р. під гребінку забирали доросле чоловіче населення від Луганська і до Чернігова, їх, навіть не переодягнених у військову форму і без зброї, гнали перед наступом на ворожі траншеї і вони масово гинули, а поранених не приймали госпіталі, адже вони не мали статусу радянського бійця. Цей ганебний бік війни ввійшов у історію до розряду «чорносорочечників», тобто, «в чому взяли з дому, в тому і воюй, а зброю здобудеш в бою».
Занадто довгий список лиманців, які полягли на фронтах Другої світової війни, для того, щоб помістити його в цій книзі, проте односельчани бережуть пам’ять про них. У Лиманській школі їх імена розміщено на довгій стіні (фото 49).
Після мобілізації приголомшене село опустіло в тривожному чеканні. Прихід непроханих гостей не забарився – 24 жовтня 1941 р. Лиман окупували фашисти. Як це відбувалося в той час розповість очевидець тих подій. У Лимані до війни працював директором школи Михайло Костянтинович Білодід (брат академіка-літературознавця Івана Костянтиновича Білодіда), а його син Юрій Білодід, який був на той час підлітком, залишив унікальні спогади про перші дні німецької окупації, опубліковані у районній газеті “Вісті Зміївщини“ [8]. Отже, слово Юрію Білодіду:
“Я бачив власними очима…
Я бачив власними очима, що і як творилось по один і по інший боки лінії фронту. Тому наберіться терпіння і прочитайте про те, що закарбувалось у дитячій і юнацькій пам’яті, а у свій час проаналізовано (через декілька десятків років) зрілою людиною, професією якої став аналіз соціальних процесів.
22 червня 1941 року, а конкретно виступ Молотова по радіо, застав мене у Москві, де я разом з батьком був у складі групи екскурсантів на ВДНГ. Ми йшли по людній вулиці столиці, як раптом всі, хто був поряд, почали бігти до гучномовців. Як зараз у пам’яті стоїть той раптовий боже-вільний тупіт тисяч ніг по асфальту і бруківці, а потім тиша і великі групи людей, котрі вп’ялися і вухами, і очима в чорні гучномовці. Декілька днів потому і у Москві, і у пасажирському потягу, який віз екскурсантів додому, і в селі Лиман Зміївського району Харківської області, тільки і чутні були розмови про те, як ми провчимо зарозумілих фашистських вояків. Але дуже швидко настрій розмов змінився, щоденні зведення “Совінформбюро” малювали зовсім іншу картину — не «ми б’ємо ворога на його ж території», а ворог доволі швидко тіснить “непереможну і легендарну”, котра чомусь лише обороняється і відступає, маючи перед собою якусь незрозумілу “значну перевагу противника”.
А офіційна пропаганда десятки років створювала уявлення громадськості про непереможність Червоної Армії. Незабаром потягнулись ешелони з евакуйованими. Через деякий час по селу гнали шеренгою по десять осідланих коней. Один коновод на лівому коні, дев’ять таких же по масті коней, добре вишколених, знаю-чих, як тримати шеренгу; крім коноводів — жодного кавалериста. По кутках вдома шепотілися: «Дев’ять із десяти у землю лягають».
У чому справа, стало зрозуміло лише в кінці вересня, коли до Харкова підійшов фронт, а потім було окуповано наш обласний центр. Тоді я вперше почув надзвичайне. У дім зайшов капітан Червоної Армії, і дізнавшись, що в ньому живе учительська сім’я, вибачився і попросив поїсти. Розмова, яка зав’язалась між капітаном і батьком, ішла навколо незро-зумілого для нас відступу. Тут я і почув уперше: ”Червоноармійці не бажають воювати. У розвідку посилати нікого не можна, навіть з командиром. Як підуть в бік противника, так і не повертаються, у полон здаються”. Такі поразницькі настрої того часу відверто висловлювались і рядовими червоноармійцями, і навіть середнім командним складом. Сім’я жила в центрі села. Коли до села наблизився фронт, декілька червоних командирів, зайшовши в хату, просто завели розмову про можливість обміну військової форми на цивільний одяг. Про те, що село швидко буде здане німцям, говорили, як про вирішену справу!
Село було швидко окуповане, але фронт зупинився дуже близько. Німецькі гармати стояли на бойових позиціях у сільських дворах і вели вогонь. Скло у вікнах захищали, за порадою німецьких артилеристів, матерчатими наклейками.
Німецькі фронтові частини не притісняли населення, не гвалтували жінок, не розстрілювали нікого; правда, курей в селі поїли поголовно, нишпорили по коморах і льохах, і, якщо знаходили, то відбирали — яйця, сало, молоко.
У цей час почало відбуватися щось незрозуміле, у всякому разі, для підлітків. У школі (Червоній – авт.) розмістився німецький штаб. Кожен ранок сюди приходило по декілька червоноармійців, які здалися в полон. Вони сиділи на шкільних садових лавках без охорони, німці їм навіть давали їжу, а після обіду вантажна машина, яка йшла у німецький тил, забирала військовополонених. Одного разу перед штабом з’явився цілий підрозділ червоноармійців зі зброєю: знамениті мосінські трилінійки з примкнутими тригранними штиками, кулемет «максим» і декілька «дегтярьових». Після обіду під командою своїх червоних командирів і у супроводі всього лише двох німецьких автоматників велика колона строєм пішла у німецький тил. Хлопчаки проводжали цю процесію до околиці села. У райцентрі Зміїв до комендатури вийшов цілий піхотний батальйон зі зброєю і командирами. Що сталося з цими нещасними потім?.. Читайте в Олеся Гончара про Харківський табір для військовополонених на Холодній горі.
Отже, розмови про здачу у полон, які велися в 1941 році серед відступаючих червоноармійців, були не просто солдатськими байками, реально я цей процес спостерігав, проживаючи у прифронтовому селі. Літом 1942 року був свідком того, як через окуповане німцями село, яке було вже в далекому німецькому тилу, ішло велике кінне з’єднання (очевидно, це були донські ко-заки). Солдати були озброєні радянськими карабінами, в червоноармійських шинелях, але без зірочок на кашкетах. В селі вони не зупинялись. Кавалеристи були ситими, задоволеними, навіть пробували жартувати з сільськими жінками, які не могли второпати, що це за воїнство. Все стало зрозумілим тоді, коли у розривах між колонами побачили німецькі автомобілі, а в них офіцерів у формі вермахту.
Ставлення до окупантів у селян почало змінюватися після того, коли фронт пішов далі на схід, а в село прийшла окупаційна влада. Розстріли євреїв, тих, кого запідозрили у зв’язку з неіснуючими реально в нашому районі партизанами, реквізиція корів, хліба, насильницьке вивезення молоді в Німеччину показали справжнє обличчя “визволителів від більшовицького поневолення”, як спочатку рекламували себе фронтові частини вермахту. Практично з літа 1942 року настрої населення повернулись на користь “наших”, тобто радянської системи з усіма її недоліками.
Очевидно, настрої змінились у той же час і в армії. З другої половини 1942 року стало можливим у повному обсязі застосувати на фронті “загороджувальні” загони. Армії не дозволялося відступати, а йти в полон добровільно уже ніхто не бажав, тому що і армія, і народ відчули смертельну загрозу нацизму, який був ще страшнішим класової непримиримості (читай — терору проти інакомислячих) більшовицького режиму. Тут мені хотілось пом’янути ті мільйони розчарованих у радянській системі і довірливих до обіцянок чужинців, які загинули в печах освенцімів і майданеків, тих, хто пережив фашистські табори смерті і загинув на Колимі, на лісоповалах сибірської тайги або ще десь.
Зараз нам живеться в основному погано, але сподіватись треба лише на себе і тільки на себе. «Варяги» не прийдуть, а якщо і прийдуть, то не для того, щоб нас годувати пирогами. Хочу звернутися і до сучасної політичної еліти країни — вивчайте не тільки українську, але й радянську історію. Радянська історія цінна тим, що це історія побудови невдалої, але у чомусь принципово нової системи і нової держави. Історія найближчого до нас процесу соціального і державного будівництва багата досвідом, повторення якого згубне для сучасної української державності, держави, нації. Для того, щоб наші діти й онуки не відчули гіркоту розгубленості 1941 року, не можна опускати руки зараз ніде і нікому з Українців. І економічний, і політичний “віз” треба тягти усім разом”.
Німецькі загарбники в Лимані, як і кругом на окупованих територіях, з місцевими жителями не церемонились. Наводячи “Новий порядок” (Nеues Оrdnung) вони по-діловому розстріляли 4 жителів Лимана, колишніх червоних партизан і активістів колгоспного руху, вивезли у Фатерлянд 209 юнаків і дівчат як остарбайтерів, знищили 60 колгоспних будівель, 4 вітряки і цегельний завод. Якраз у це лихоліття під час бомбардувань Лимана згоріла й хата з унікальною бібліотекою академіка І.К. Білодіда. Село звільнили від німців 21 серпня 1943 р. [27].
На час відступу німецькі війська закріпились на зручному правому березі С. Донця в лісовому масиві під назвою Тюндик. Над лісом висіла “ковбаса” – дирижабль для спостереження за противником. Звикають люди до війни і в прифронтовому селі. Ось і вийшли під час затишшя дітки на дорогу по вул. Зміївській побавитись. Позаяк пил на чорноземному шляху – звичайне явище, то вони й підняли куряву. Німецький спостерігач був пильним, негайно це помітив і в сектор підозрілого руху полетіли снаряди. Перелякана дітвора мерщій поховалась по погребах. На щастя, ніхто не постраждав.