Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Шлях-авантурник: місцеві транспортні та торгівельні артерії

Вирський Д.С.

Утім, Кременчук через свій маргінальний прикордонний статус мав певні переваги для розвитку місцевої, переважно транзитної, торгівлі [39]. Крім господарських зв’язків по Дніпру (вниз переважно лісові матеріали, вверх – сіль) [40], серед важливих для кременчужан торговельних шляхів були Чорний (Польський) або Шпаків шлях, що отримав свою назву від Чорного лісу, знайомої нам межі правобережної Кременчуччини. Він вів у Західну Україну та до Польщі [41].

Утім, найважливішими для Кременчука та околиці лишалися шляхи «кримського напрямку» (звідти везли переважно сіль, рибу та «вироби Сходу», туди – хутра, масло, хліб тощо [42]): Крюковський (знаний також як Січовий) – від Крюкова уздовж правого берега Дніпра повз пороги на Кічкас, далі на Кримський або Чумацький шлях; Переволочанський – від Переволочної на Саксагань, Базавлук, Солону, в Нову Січ, а потім з правого берега Дніпра на лівий, до Кримського шляху; Кизикерменський – від Кременчука на Жовте, Курячу Балку, Недайводи, вододілом Саксагані й Інгульця, через Давидів брід у Кизикермен, через Дніпро й на Кримський шлях [43].

Про пріоритет кримської торгівлі в регіоні говорить й історія про першу спробу міжнародного (голландського) бізнесу організувати своє представництво в Україні. На роль представника-дистриб’ютора головна Константинопольська торговельна контора 1740 р. обрала полтавських купців Максимовичів, утім повільність їх роботи та нехтування регулярними звітами про просування справи знеохотила голландців до продовження співпраці [44].

На лівобережжі як Кременчуцька дорога чи Полтавський поштовий тракт відомий шлях XVII-XIX ст., що сполучав Кременчук і Полтаву. Крім того, важливим для сполучення з Росією був Ромадановський шлях, що вів з Кременчука до Ромен. Про нього Т.Шевченко записав колись такий кременчуцький переказ, згодом включивши його до повісті «Наймичка». Остання так і починається: «Між містом Кременчуком та містом Ромнами лежить велика транспортна або чумацька дорога, яка зветься Ромодановим шляхом». І далі Шевченко розповідає: «жив у місті Крюкові (що за Дніпром, проти Кременчука), так у цьому місті Крюкові жив багатий, незчисленно багатий чумак Роман», який колись добре напідпитку не угледів, як воли повезли його, а слідом за ним і очолювану ним чумацьку валку не звичною дорогою «… спочатку на Хорол, так що йому Золотоноша залишалась вправо, а Веселий Поділ вліво, потім із Хорола на Миргород, із Миргорода на Лохвицю, а із Лохвиці уже в Ромен», а чистим полем далеко від населених пунктів. Попри це новий шлях виявився коротшим і був названий на честь «першопрохідця» Романовим (Ромодановим) [45].

Утім, гадаю вірогіднішим є походження назви цього шляху від прізвища московського воєводи Г.Ромодановського [46]. Він довгий час очолював російські війська в Лівобережній Україні, й, либонь, не раз водив їх у походи, не добираючи доріг.

Почавши розмову про транспортні артерії Кременчуччини, окремо слід сказати про Кременчуцький перевіз*, що відіграв значну роль у місцевій економіці. Так, у червні 1724 р. через Кременчуцьку, Переволочанську та Лялинську [Селище Лялинці знаходилось у гирлі Сули проти Бужина і належало до Жовнинської сотні Лубенського полку (в ХХ ст. стало зватись Ялинці, а 1959 р. в зв’язку з затопленням Кременчуцьким водосховищем перенесене на нове місце неподалік автотраси Кременчук-Градизьк-Золотоноша).] застави проїхали 1479 господарів (за декількома винятками то були чумаки), які представляли переважно Лівобережжя [47]. 806 возів везли сіль із-за кордону (близько 67 тис. пудів) [48]. За обрахунками І.Слабєєва, загальна кількість ввезеної солі за сезон (травень-жовтень) могла тоді на цих трьох заставах становити 500-600 тис. пудів [49] (8-9,6 тис. тонн).

1734 р. Кременчуцький перевіз на якійсь час (до 1740 р.?) став приватним володінням вдови гетьмана Д.Апостола [50]. Про рух на ньому є також свідчення з донесення й за серпень 1743 р. Тоді через перевіз, відбувши 10-денний карантин, пройшло 125 хазяїв і 461 челядник з 512 возами (для порівняння через Крилівський форпост за той самий час пройшло 231 віз [51]). На перевозі зареєстрували 222 вози, що їхали на Крим, 201 – на Січ, 89 – на Лівобережжя. За відправний пункт вони мали:

Лубенський полк – 219 возів

Миргородський полк – 123

Ніжинський полк – 53

Запорозька Січ – 48

Крим – 30

Прилуцький полк – 13

Переяславський полк – 11

Правобережжя – 11

Гадяцький полк – 4

_____________________

Разом – 512 возів [52]

Отже, як підрахував М.Ткаченко 82,61% (423 вози) походило з Лівобережжя. Відсутність возів з Полтавського полку пов’язана мабуть з наявністю «свого» перевозу в Переволочній.

Більшість возів йшло через Кременчук порожніми, або як казали господарі на перевозі «їхали для купечества». Лише 59 возів (11,52%) везли товар, зокрема сіль – 45 возів, рибу – 6, горілку – 3, фарбу, папір – 4, крейду – 1 [53].

Про жвавість руху на Кременчуцькому перевозі є повідомлення з 1765 р. У ньому згадується, що іноді купцям доводилось чекати до трьох тижнів на свою чергу, аби перевезтись через Дніпро [54]. Судячи з даних по Переволочні з початку 1760-х рр. на перевозі могло бути 5-6 поромів [55].

Прибутки з Кременчуцького перевозу були порівняні з сусіднім Переволочанським (20 тис. руб.) [56]. Про них з певністю можна сказати тільки що вони були менші за 40 тис. руб. [57]. Спрямовувались ці доходи у «військовий скарб» Гетьманщини, звідти огульно розподіляючись по полках.

Утім, з утворенням Нової Сербії прибутки з обох перевозів російський уряд спрямував на утримання полків новосербів. Так, 1755 р. на це планувалось отримати з Переволочанської митниці 24 148 руб., а з Кременчуцької – 24 000 руб. (насправді зібрали 13 159 руб. 85,75 коп. та 14 263 руб. 24,75 коп. відповідно) [58]. За митними зборами Кременчук тоді випереджав усі митні пункти українського Подніпров’я (в т.ч. і Васильків – 12 467 руб. 04 коп. у 1755 р.) [59].

1758 р. російський уряд спробував здати митниці на відкуп на 6 років Темерниківській компанії – московському купцеві М.Шемякіну з товариством (усього 14 осіб) [60], але справа ця скінчилася плачевно. Заарештований у 1762 р. за борги перед державою Шемякін виправдовувався неможливістю подолати корупцію на митницях (і це при тому, що на користь митників за законом йшла чверть усього вилученого ними конфіскату), що робила митну справу цілком збитковою [61]. Справа скінчилася компромісом – держава посилила військово-адміністративний контроль над митницями, утім не відмовляючись від послуг екс-відкупників з Темерникської компанії (вони ставали начальниками-наглядачами, що прийшли на зміну директорам Митного статуту 1755 р.) [62]. Шемякін же остаточно розрахувався з казною лише у 80-х рр. XVIII ст. [63].

Якщо мовити про кременчуцьких корупціонерів-митників, то тут уславив (обезславив?) себе цольнер Кузнєцов. Цей любитель «солодкого життя» якось експропріював на свою користь кілька пудів «конфект сахарных» та сухофруктів («смоковин») [64].

Примітки

39. Пожвавлення її викликало укладання з кінця XVII ст. численних подорожників, див. зокрема: Русов А.А. Русские тракты в конце ХVII и начале XVIII векав и некоторые данные о Днепре из атласа конца прошлого столетия. – К., 1876.

40. Опис Києва 1760 р. говорить про «трасу» Київ-Кременчук (варіанти: Київ-Городище, Київ-Крилів) як про усталений торгівельний маршрут («порожних же судов оттуда не возвращается, а возвращаются нагружаемыя … крымской солью, называемою бузуном»). Окреслилась вже на той момент і провідна роль торгівців-розкольників на цій «бізнес-площадці» (див.: Андриевский А.А. Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. – Вып.3. – К., 1882. – С.136). «Кінцевість» Кременчука на цьому шляху обумовлена була природними причинами – нижче за містом Дніпро швидко мілів: близько 4-4,5 м глибини, замість пересічно 6-7,5 м вище від нього (див.: Русов А.А. Вказ. праця. – С.126-127).

41. Утім, інтенсивність використання його для поїздок далі Чигирина була мінімальна, адже шлях цей не вважався за зручний (через порівняну безлюдність теренів по яких він проходив) та безпечний (через татарських харзиців та своїх гайдамак). Для поїздок в Польщу та Східну Німеччину (Пруссія, Саксонія) використовувався переважно шлях через Київ. Основним товаром на цьому маршруті були українські воли. Так, 1724 р. жителі Миргородського (І.Собатченко, К.Дитятка) та Ізюмського (І.Яковлєв) полків спровадили «до Шльонська» 1200 волів, 1725 р. п’ять жителів Миргородського та Лубенського полків відправили туди 1220 волів тощо (див.: Тищенко М.Ф. Про участь Лівобережної України в зовнішній торгівлі Росії у ХVIII ст. // Укр. істор. журн. – 1963. – №6. – С.105-106). Ситуація змінилась лише з утворенням Нової Сербії, що створила передумови для жвавого руху за маршрутом Кременчук-Єлизаветград (утім, далі ним вирушали переважно в Молдову та інші турецькі володіння, рідше в «Цесарію» – австро-угорські землі).

42. Ось звіт про товари кримської торгівлі Полтавської полкової канцелярії за 1749 р.: «… В Крым отправляют скот рогатой и овцы, мехи лисьи, кошечи, заечи, бабаковые, тхоровые, сибирочьи и белочьи, масло коровье, курительный табак. Ис Крыму в Россию привозима бывает – меть красная, сафьяны красные и желтые, выбойка, сукно габинное, ладон, бум ага хлопчатая, сок лимонной, лимонне яблоки, пшоно сорочинское, вино крымское, синей камень, крехи волоски и весовые дробные, финиги, изюм, рошки, винные ягоды, мыло турецкое, нашатырь». Окрім цього ввозили коней та військове спорядження (рушниці, шаблі, сідла), але з 1749 р. російський уряд оголосив заборону на торгівлю такими товарами (див.: Тищенко М. Нариси історії торговлі Лівобережної України з Кримом у ХVIII ст. // Історично-географічний збірник. – Т.2. – К., 1928. – С.103). Баланс у цій торгівлі був переважно на користь Криму (лише стабільний хлібний експорт через новоросійські причорноморські порти з кінця ХVIII ст. змінив такий стан речей).

43. Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Т.І. – С.36.

44. Тищенко М. Нариси історії торговлі Лівобережної України з Кримом… – С.106-109.

45. Див. повний виклад легенди В.Юшком: Осташко О.І. та ін. Вказ. праця. – С.21.

46. Таку інтерпретацію обстоює і російський історик В.Каргалов (див.: Каргалов В.В. Полководцы XVII в. – М., 1990. – С.423).

47. Слабєєв І.С. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні (Чумацький промисел і його роль у соціально-економічному розвитку України ХVIII-XIX ст.). – К., 1964. – С.26.

48. Там само. – С.40.

49. Там само. Це близько 50% всього обсягу чумацької соляної торгівлі України (див.: Там само. – С.41).

50. ЦДІАУК. – Ф.55. – Оп.2. – Спр.12. Матеріали цієї великої справи (127 арк.) ще чекають на наукове опрацювання.

51. Тищенко М. Нариси історії торгівлі Лівобережної України з Кримом… – С.97.

52. Ткаченко М. Утворення Нової Сербії на Запорізьких землях у 1752 р. // Україна. – 1926. – Кн.2-3. – С.149.

53. Там само. – С.150.

54. ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1. – Спр.4491. – Арк.2-2зв.

55. Тищенко М. Форпости, митниці та карантини на західньому пограниччі… – С.82-83.

56. Про Переволочанський перевіз існує досі ще мало вивчена велика справа (129 аркушів) за 1752-1755 р. (див.: ЦДІАУК.- Ф.269. – Оп.1. – Спр.1123).

57. За 40 тис. руб. перевіз разом із зборами з Лубенського, Переяславського, Ніжинського, Полтавського та Миргородського полків був даний на відкуп А.Крижанівському в 50-х рр. XVIII ст. (Див.: Николайчик Ф.Д. Вказ. праця. – С.50).

58. Див. про утримання новосербських полків з прибутків від митних зборів також справу 1759 р.: ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІІ). – Спр.3293.

59. Тищенко М. Форпости, митниці та карантини на західньому пограниччі… – С.59-60.

60. Вірогідно ця компанія ініціювала ремонт поромів та пристаней на Кременчуцькому та Переволочанському форпостах. Справа Київської губернської канцелярії про це датована 28.VI-9.VII.1759 р. (див.: ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1 (т.ІІІ). – Спр.3199).

61. Тищенко М. Форпости, митниці та карантини на західньому пограниччі… – С.59-61. Шемякін також нарікав на відсутність сприяння його діяльності з боку військових-прикордонників, без чого він лишався безпорадним перед діяльністю озброєних груп контрабандистів (див.: Ліцоєва О. Митна справа у Гетьманщині в 60-х рр. XVIII ст. // Український історичний збірник. – 2002 (Випуск 5). – К., 2003. – С.121. З початку 1764 р. відома справа про відібрання у відкупника Шемякіна з ін. та передачу до казни перевізних плавзасобів при Переяславській, Кременчуцькій, Секеринській та Переволочанській прикордонних митницях і про наймання робітників на перевози (див.: ЦДІАУК. – Ф.59. – Оп.1 (т.IV). – Спр.4313).

62. Ліцоєва О. Вказ. праця. – С.122-123.

63. Там само. – С.126.

64. Тищенко М. Форпости, митниці та карантини на західньому пограниччі… – С.61.