Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Б / Володимир Баняс / Альбом прозових мініатюр / Картини

Альбом прозових мініатюр

Картини

Володимир Баняс

Покрівельник Стефан Яворський ніколи не вважав себе художником і не прагнув «породичатися» з цією цариною. Одначе так трапилося, що в семилітньому віці батьки віддали його до дитячої школи мистецтв, яка щойно відкрилася, де він і проводив більшу частину свого пообіднього часу наступні вісім років.

Учителі – а їх за цей період було двоє – вважали, що в нього є талант, який неодмінно треба розвивати. Сам Стефан вбачав у необхідності відвідувати цю школу (в той час, як однолітки займалися справами значно приємнішими – наприклад, ганяли м’яча) єдиний позитив: нагоду малювати, тобто робити те, до чого неусвідомлено тягнулися його права рука й мозок.

Малював він майже безупинно: щойно десь умостившись, маючи папір і ручку (чи олівець), Стефан блискавично концентрував на чомусь увагу, а його довгі худі пальці щось неодмінно виводили (переважно на полях шкільних зошитів). Інколи оте «щось» мало привабливий вигляд, і тоді довколишні люди не барилися повідомляти йому про це.

Втім, відвідини мистецької школи таки давали чимало приємних емоцій: учителі – особливо другий, який став до роботи на п’ятому році Стефанового навчання, – намагалися (хоч і за мізерну платню) поділитись із учнями власними вміннями, тож ознайомлювали їх як із різними техніками малювання, так і з усіма можливими видами фарб. Саме тому до звичних акварелі чи гуаші у скорім часі приєдналися олійні фарби й навіть темпера. Останні стали улюбленими для Стефана, бо гармонійно поєднували насиченість, густоту олійних із яскравістю акварелей, до того ж порівняно швидко висихали на мольберті.

Якраз темперами він намалював оту картину…

У шостому класі загальноосвітньої школи уроки образотворчого мистецтва проводила специфічна жіночка, котра на п’ятому десятку життя зберегла незвичайну замріяність характеру й залюбленість у культуру. Для неї Стефан був неабиякою знахідкою: талант, обізнаність у фарбах і приналежність до мистецької альма-матер настільки вивищували його з-поміж однокласників, що вчителька буквально розцвітала, тільки-но побачивши хлопчину.

Періодично вона організовувала шкільні олімпіади відповідного профілю, коли після уроків усі бажаючі сходилися до спеціально відведеного для цього класу й… малювали. Тоді за Стефаном закріплювалась особлива роль – показати майстер-клас: він поважно заходив до приміщення з готовим саморобним мольбертом, де на тканині ледь устигла висохнути водоемульсія, ставив його на парту, поруч – темперні фарби та пензлі, а потім сідав на стілець із виглядом, наче не здогадувався, що всі довкола дивляться лише на нього.

Напередодні одного з таких «шоу» Стефан довго розмірковував, що ж намалювати цього разу, врешті, вирішивши сфокусуватися на актуальному пейзажі осінньої природи. Так, приготувавши все необхідне, він почав створювати ту картину – і його серцебиття не пришвидшилось…

Отож він намалював гірський пейзаж: четверту – горішню – частину метрового мольберта займало передгрозове небо, де переважали похмурі барви синього спектру; на решті полотна «оселилася» вкрита лісом верховина, для зображення якої було використано бруднуваті смарагдові відтінки; про присутність людини на картині свідчила брунатна стежина, котра (звісно, змійкою) в’юнилася кудись угору, а також (майже по центру) сумовита дерев’яна хатина з яскраво-червоним дахом. Саме він – точніше, його колір – спричинив те, що за півроку Стефан, сидячи вдома у коридорі, востаннє поглянувши на цю картину, розламав її навпіл і спалив.

Негаразди почались одразу – безпосередньо в класному приміщенні. Стефанову роботу начебто оцінили, але з двома зауваженнями: по-перше, вчителька повідомила дванадцятирічному художникові, що переважання темних фарб на малюнку свідчить про темінь у його душі; по-друге, вона ж (а за нею й усі присутні) розкритикувала Стефана за червоний дах, який різко дисонує із загальним настроєм полотна. Обструкція продовжилася й тоді, коли засмучений автор приніс свою роботу додому, аби показати її батькам: вони також відзначили передусім неприродність покрівлі будиночка…

Через десятиліття (плюс-мінус кілька місяців) вітри закинули Стефана до Франції – країни, де він не те, щоби мріяв побувати, проте чомусь завжди знав, що побуває. Левовий шмат того дивного (сомнамбулічного, сказати б) часу він мешкав у щедрому на дощі Бордо, регулярно відвідуючи музеї – знічев’я, без особливого інтересу. Якось йому повідомили, що до міста на кілька місяців завітала експозиція основних полотен Габрієль Мюнтер – відомої німецької художниці-експресіоністки. «Чудовий привід убити годину-другу», – подумав Стефан, купив шоколадний батончик, а відтак перепустку (за половину вартості – як студенту) на виставку.

Музей, де експонувалися твори експресіоністки-новаторки, вражав відвідувачів невеликими розмірами: вочевидь, це було звичайне приміщення «під офіси», що його здавали всім, хто ладен заплатити. Такий-собі п-подібний коридор, на стінах якого висіли оригінали німецької майстрині.

Байдуже ковзаючи поглядом по полотнах пані Мюнтер, Стефан здійснював свою «культурологічну мандрівку», аж зненацька угледів щось таке, від чого його очі мимоволі заплющилися, даючи змогу розумові збагнути побачене. Отож на останній (із вивішених) картин майорів похмурий пейзаж: захмарене сизе небо; вершини кольору індиго; набрякле темно-зелене листя дерев; сіро-чорна стежка, що зміїлася, зникаючи за пагорбом; а по центру – колиба з пастельно-червоною покрівлею.

Ледь-ледь світлішою, ніж на згорілій картині Стефана.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 72

Модифіковано : 10.12.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.