Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Б / Володимир Баняс / Альбом прозових мініатюр / Жмурик

Альбом прозових мініатюр

Жмурик

Володимир Баняс

Понеділок. Уранішній спокій. Із глибин пам’яті виринає кущ смородини. Незабаром усі й уся прокинуться. Незабаром на блоці пролунають сонні голоси й не менш сонні постаті сновигатимуть туди-сюди. Холодно. Трохи холодно. Важко розплющити свої, заліплені клейкою речовиною, очі. Де ж та настільна лампа? Хай станеться світло! Ура! Але як воно ріже очі – мов у катівні. Такі випробування, якщо їх часто повторювати, – вмикати-вимикати, вмикати-вимикати – витримують лише хороші вуйки в американських фільмах. Потрібно вставати. Але навіщо? Вкотре буде сірий день, проведений поруч сірих людей.

Як хочеться їсти! Звісно, кількагодинне сидіння на лекціях із безперервним намаганням вдавати розумний вигляд обличчя, зображувати інтенсивну роботу думки. То важко, дуже важко. Взагалі, думка є. Проте чомусь не виникає потреба її проявляти. Раніше проявляв для себе, зараз уже й на це немає бажання.

Моя кімната? Так, вона справді цікава. Всі про це говорять. Справді всі.

По-перше, стіни в цій опочивальні не обклеєні шпалерами. Вони зафарбовані у фіолетовий колір – мій улюблений. Влітку приїжджав тато, і ми вдвох за один тиждень кавалерійськими темпами перетворили цю фортецю на винятково оригінальне, як для гуртожитку, приміщення. Фіолетовий колір здавна мені подобається. Чому – не знаю. Мабуть, просто так.

По-друге, на моїй невеликій житловій площі відсутні плакати, мінімум меблів. Я часто помічав, як люди, що заходили всередину, були шоковані (хоча намагалися це приховати): протяги, тьмяне освітлення (верхня лампа вже давно не функціонує) і неймовірна пустка, що вкоренилася тут.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вівторок. Колись зі мною мешкав сусід. Нині він поселився на квартирі, та, про всяк випадок, залишив собі місце в кімнаті. А що? Мені краще. Один на цілий квадратний всесвіт!

Знову нудно, нудно, нудно. Мряка. Листопад. Ніхто й ніщо не дратує мене так, як оцей місяць.

Калюжа на дорозі. Як обійти її? Нехай станеться твердь посеред води, і нехай відділяє вона між водою й водою. Немає тверді, треба перетворитися на коника-стрибунця.

Ось і кімната. А хто тут у мене? Павучок! Маленький чорненький павучок. Дивно – ти не тікаєш від мене. Як тебе сюди занесло? Який же ти симпатичний! Можна тебе торкнутися? Серйозно, я жадаю. В тебе черевце ніби мохом укрите. Ото приємність гладити! Ти будеш Жмуриком. Моїм маленьким Жмуриком. Моїм єдиним другом. Чуєш? Упевнений, чуєш. У нас особливий космічний зв’язок – то я зрозумів із першого погляду. Ти милий. Я тебе вподобав. І ти мене не лякаєшся. Хоробрий павучок!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Середа. Є в мене якесь насіння, з дому залишилось. І чому я його не викинув? Треба десь посіяти. Нехай земля вродить траву, ярину, що насіння вона розсіває, дерево овочеве, що за родом своїм плід приносить, що в ньому насіння його на землі.

Жмурику, для тебе все так просто! Мабуть, тобі досить зустріти гарненьку восьминогу павучишку і… О, ви не переймаєтеся дурними умовностями. Не прагнете «пізнати один одного», «зрозуміти його/її почуття». Ніколи не кажете, що не готові до чогось. Ви завжди готові. Як піонери.

Мені з тобою справді добре. Ти вмієш слухати. Уважний павучок! Сказати, чому я тебе поважаю? Бо ти не прагнеш мене аналізувати. Твій мозок узагалі не придатний до чогось іншого, крім пошуку їжі. Не ображайся, малий! Я ж тебе люблю. Відкрию тобі секрет: ми поєднані навіки. Так-так. Хочеш молока? Бачу, хочеш. Правду кажучи, я теж. Одначе вділю тобі, Жмурику. Й обіцяю: коли настане літо, ловитиму мух. Повішу на стелю таку липку стрічку, і будеш ти їх жерти.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Четвер. Настав вечір. Ти спиш, мій мохнатий? Очевидно, спиш. А може, я хворий? І чого прив’язався до якоїсь комашки? Ні, він не «якийсь». Він – Жмурик. Мій маленький Жмурик. Він особливий для мене.

Поглянь на небо. Бачиш зорі? Навряд, адже ти спиш. Напевно, сниться тобі срібляста павутинка, в яку потрапила жирна зелена муха. І ти, відчуваючи приплив естетичного екстазу, рухаєшся до неї. Вичікуєш.

(Ще одне, чим відрізняєтесь од нас, – умієте чекати.)

Далі ти робиш навколо її тіла білий теплий кокон, і по тому твої губи та її плоть зливаються в поцілунку Ероса й Танатоса. Один організм помиратиме, продовжуючи життя іншому.

А про що ти, Жмурику, мрієш? В які кольори зафарбований для тебе світ: жовтий, червоний, бежевий? Кажуть, що ви їх не розрізняєте. Можливо.

Я весь час думаю про тебе. Ти – моя сокровенна таємниця. Розповівши комусь, я опущу на землю твій повітряний образ.

Зорі – шкода, що ти їх не бачиш. І нехай вони стануть на тверді небесній світилами, щоб світити над землею.

Але ж ти спиш.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

П’ятниця. За ніч погода змінилася – випав сніг. Тепер певні частини тіла, якщо вони не заховані під одягом, укриваються гусячою шкіркою.

Нарешті, вставши зранку, помічаєш принаймні формальні зміни. Гарна картина. Земля, здається, сама не чекала, що небо розщедриться на модифіковані крапельки дощу. Схоже на старий чорно-білий телевізор.

А навіщо сніг? Чому він саме білого кольору? Кажуть, аби прикрити бруд. Тепле пухкеньке хутро на пронизаній багнюкою землі – є тут щось сентиментальне.

Ну, що, прокинувся? Глянь крізь вікно – сніг. Твоє тільце не вижило б на морозі, правда? Втім, у тебе інша доля. Тобі вистачить темної нірки, де ти сховаєш свою химерну плоть. Скромний павучок!

Ох, Жмурику, Жмурику, чи ти знаєш, що таке пустка? Ось лежу я на ліжку, дегенеративно вдивляючись у стелю, в такий-собі екран, де зображення ніколи не змінюється. Відомо тобі, що це, коли всередині наче абсолютно порожня чаша, яку ти просто зобов’язаний заповнювати? Дурне заняття. Непотрібне.

Та тобі цього не треба знати. Не хочу, щоби ти страждав. Страждання – то людське. Ми самі перетворюємо наші тіла на зборища колючок, ранимо інших, інші ранять нас, а потім щиро дивуємось і не менш щиро ображаємося на образи.

І був вечір, і був ранок, – день п’ятий.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Субота. Жмурику, чи відомо тобі, хто така смерть? Це – Найвища Фея. Знаєш, чим вона займається? Відвозить душі людей до Царства Вічного Спокою. Там не болить. І ото – вельми добре воно! Йдучи в ту країну, людина проходить крізь тоненьке дзеркало, що розділяє її володарювання з цариною життя.

Я постійно на неї натикаюся. Ти, сподіваюся, ні. Правильно! Бо в тобі панує внутрішня рівновага. Щасливий павучок!

Але, чесно кажучи, не хочу, аби вона мене забрала. Пояснити причину? Мені тебе бракуватиме.

Ми подорожуватимемо. Ось уже скоро, на Різдво. Поїдемо в гори. Я візьму коробочку, викручу там дірку, щоби ти міг дихати, й триматиму її отут, у кишені, біля серця. Ми житимемо разом. Наші серця битимуться в унісон. Я тебе доглядатиму, купуватиму молоко, періодично підкидатиму м’ясне. Двоє друзів. Тільки ти і я. Згода?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Неділя. І пара з землі підіймалась, і напувала всю землю. Прокинувся. Сів на ліжко. Почухав щетину. Взув на ноги драні капці. Подивився – павук лежав на землі. Заніс над ним ногу. Пролунав огидний тріск. На брудному лінолеумі з’явилася пляма.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 109

Модифіковано : 10.12.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.