Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Культурологія / Смислорозширення / Син вогню / «Октавія»

Син вогню

«Октавія»

Володимир Баняс

Одним із фундаментальних у художності Нерваля є мотив блукання, котрий узагалі був характерний для тогочасної мистецької доби: за словами Ю. Лотмана, «романтична концепція людини виходить із уявлення про її єдиність, ізольованість, вирваність із усіх земних зв’язків. Віковічна самотність ліричного «Я» (так само, як і героя сюжетних творів романтизму) виступає одночасно і як певна винагорода за винятковість, за «непошлість», і як прокляття, що прирікає його на вигнання» [7, с. 169]. Результатом «вигнання» є наявність як у романтиків, так і, зокрема, в Нерваля мотиву блукання, в якості прикладу функціонування котрого розглянемо новелу Octavie («Октавія»), що відноситься до раннього періоду творчості автора.

Ця невелика річ належить до найдивніших у Нерваля: оповідач втікає зі столиці Франції, де мешкає його нерозділене кохання, до Неаполя; там зустрічає молоду англійку, з якою перед тим познайомився в Марселі; раптом неквапливий плин викладу розриває лист, що його ліричний герой пише до Парижа, де описує не тільки свої страждання з приводу розлуки, а й дивну пригоду, що мала місце тут, у Неаполі, три роки тому, коли він зустрів красуню, котра змальовується ним (щоправда, доволі завуальовано) як чаклунка; що саме трапилося тоді в будинку красуні, не відомо, але ця пригода підводить героя до самогубства, від якого той відмовляється лише в останній момент; унаслідок душевного потрясіння, пережитого за ніч, оповідач розлучається з англійкою, зустрівши її наступного разу тільки через десятиліття, коли та буде вже одруженою.

Отже, констатуємо, що у творі є дві фабули: основна (стосунки з англійкою / Октавією) та вставна (колізія з неаполітанкою / «чаклункою»). В основній виразно простежується мотив блукання в цьому світі: ліричний герой безцільно вештається містом, ним цілком заволоділо почуття неприкаяності, через що він ніяк не може знайти собі спокою. Це відбувається перед розповіддю про епізод із «чаклункою» – «A force d’errer dans la ville, je devais y etre enfin le heros de quelque aventure» [3, с. 641] («Змушений блукати містом, я повинен був, урешті-решт, стати героєм певної пригоди») та після нього (колізія вже сталася) –

«Arrive pres des ruines, je descendis dans la ville souterraine et je me promenai longtemps d’edifice en edifice, demandant а ces monuments le secret de leur passe» [3, с. 646] («Досягши руїн, я спустився в підземне місто і довго проходив од однієї будівлі до іншої, питаючи у цих пам’ятників таємницю їхнього минулого»).

Блукання в цьому світі немовби підводить оповідача до по-справжньому небезпечного блукання поміж двома світами, котре веде в потойбіччя: при переході з основної фабули твору до вставної має місце паралельний перетин «світлого» й «темного» світів. Такий учинок міг трагічно завершитися для оповідача:

«je ne sais quelle profonde tristesse habitait mon ame […] C’est alors que je fus tente d’aller demander compte а Dieu de ma singuliere existence. Il n’y avait qu’un pas а faire: а l’endroit ou j’etais, la montaigne etait coupee comme une falaise, la mer grondait au bas, bleue et pur» [3, с. 645] («яка глибока печаль панувала в моїй душі […] Ось тоді я відчув спокусу запитати в Бога звіт про моє одиноке життя. Треба було зробити тільки один крок: у тому місці, де я перебував, гора була урвистою, внизу вирувало блакитне чисте море»).

Себто оповідач новели спробував здійснити символічний перехід поміж паралельними Всесвітами, прагнучи відшукати в «темному», двері до котрого знаходились у хатині неаполітанської «чаклунки», сподіваний спокій. Одначе цього не стається, навпаки – з’ясувалося, що блукання поміж двома світами та породжена ним неприкаяність приносить іще більші страждання.

Доцільно припустити, що в даному випадку маємо неординарний інваріант романтичного феномена «двосвіття». Його своєрідність у тому, що два паралельні виміри (поцейбіччя й потойбіччя), котрі функціонують у просторі художнього тексту, виявляються фактично рівноправними щодо цілковитої непридатності для гармонійного існування ліричного героя, внаслідок чого відпадає необхідність їхнього протиставлення. У цьому плані новела Нерваля зближується з драмою Cain («Каїн») Д. Байрона за 1821 р., де англійський поет розробив подібну ідею: Люцифер здійснює разом із старшим сином Адама мандрівку всіма існуючими планетами з метою довести Каїну, що

«And if there should be

Worlds greater than thine own – inhabited

By greater things – and they themselves far more

In number than the dust of thy dull earth,

Though multiplied to animated atoms,

All living – and all doomed to death – and wretched» [8, с. 705]

(«Якби були,

Світи, ще більші, ніж твій власний – населені

Істотами – чисельнішими,

Ніж порошинок на твоїй землі,

Помножених на атоми рухомі,

Жили б там знедолені й приречені на смерть»).

Інакше кажучи, ніякого «кращого» світу не існує, бо в кожному домінантним явищем є смерть, яка зрівнює їх між собою.

Зауважимо, що запропонована інтерпретація теми блукання в «Октавії» не може бути визнана однозначною, якщо звернути основну увагу на останній абзац твору: «Le bateau qui me ramenait а Мarseille emporta comme un reve le souvenir de cette apparition cherie» [3, с. 647] («Пароплав, що відвіз мене до Марселя, перервав, мов сон, спомин про цю ніжну примару»), а також на розкидані по різних місцях новели натяки (свідомі чи несвідомі) на те, що події, про які в ній ідеться, насправді героєві лише наснилися, виникає змога осмислити твір за допомогою розробленого в грецькій міфології біному сон / смерть, складові компоненти якого були, в уявленні еллінів, братами-близнюками. «Оскільки Гіпнос є братом Танатоса, стає зрозуміло, чому в Греції, як і в Індії, чи у гностиків,

«пробудження» набуває сотеріологічного значення. Зупинимося на думці, що Бог у любові своїй до людей посилає їм Господаря, щоби «пробудити» їх зі сну, який є одночасно незнанням, забуттям та «смертю» […] «Пробудження» передбачає anamnesis, осягнення душею своєї ідентичності, пізнання власного небесного походження» [4, с. 129–130, 133].

У такому випадку всі травматичні події, що трапились із оповідачем «Октавії», мають логічне пояснення: він зазнав їх і ледь не помер, унаслідок свого впадання в сон, тобто у щось, сутнісно наближене до смерті; тоді як блукання означає бажання вибратися, втекти звідти, а визволення з «лещат» сновидінь, відповідно, сигналізує про повернення до життя.

Узагальнюємо: мотив блукання, наявний у розглянутому вище творі, реалізований у двох міфологічних площинах – як спроба ліричного героя втекти від метафізичної неприкаяності, загалом притаманної людині, а також у його зусиллях вирватись із простору сновидінь, який ідентифікується зі смертю. Відповідний мотив належить до магістральних як у ранній, так і в зрілій творчості Нерваля: у пізніших текстах – мова про цикл віршів «Химери» чи повість «Аврелія» – міфологічний концепт блукання (неспокою, хаотичного руху) досяг вершинного вираження, будучи вперше цілісно проявлений саме в «Октавії».


Подається за виданням: Баняс В. В. Смислорозширення. – К.: 2017 р., с. 15 – 18.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 359

Модифіковано : 6.03.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.