Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Культурологія / Смислорозширення / Син вогню / «Сильвія»

Син вогню

«Сильвія»

Володимир Баняс

Повість Sylvie («Сильвія») зачіпає багато важливих мотивів: смерть, стосунки між чоловіком та жінкою, співвідношення між такими поняттями, як «мистецтво» й «життя». Проте всі можна об’єднати в один узагальнений мотив – повернення до першооснов, який не є звичайною тугою за дитинством або ж за «втраченим часом». Це – «бажання регресії, повернення до психічного стану немовляти, до невідчуженого, внутрішньо повного, до-культурного світу» [2, с. 20]. Французький письменник своєю творчістю ознаменував усе більш зростаючу схильність західноєвропейської культури до саморефлексії, до відображення самої себе, а не життя, внаслідок чого між нею (культурою) та реальністю виникає принципова несумісність.

Розглянемо, як приклад, ставлення ліричного героя твору до кохання (тут і далі переклад наш):

«Vue de pres, la femme reelle revoltait notre ingenuite; il fallait qu’elle apparut reine ou deesse, et surtout n’en pas approcher» [3, с. 591] («Побачена зблизька, реальна жінка ображала нашу уяву; потрібно було, щоби вона явилася нам королевою чи богинею; головне, до неї не можна було наближатися»).

Звісно, тут легко побачити варіацію середньовічного «культу Прекрасної Дами», адже трубадури (трувери, мінезингери) оспівували недосяжну (наприклад, заміжню), не-реальну жінку; часто об’єктом поклоніння слугувала особа, котру ніколи не бачили. Однак між двома зазначеними типами ставлення – середньовічним та нервалівським – існує суттєва відмінність: перший варіант містить суто інтуїтивну тягу до небуттєвості, тоді як у другому випадку – принципово усвідомлену.

Найімовірнішим поясненням цього стає властивий усій художності Нерваля пристрасно-хворобливий інтерес до власного минулого, що є певною проекцією всеєвропейського зацікавлення історією. Відповідний розділ науки – історіографія – остаточно сформувався впродовж домінування романтизму, поставши у ХХ ст. як одна з найпопулярніших суспільних дисциплін. Культуролог М. Еліаде вбачає в цьому ознаку поступового ренесансу західної культури та людської свідомості, що вихована в її ареалі. Аналізуючи античну історіографію (праці Геродота, Фукидіда, Тіта Лівія та ін.), він простежує надважливу тенденцію в розвитку Європи як духовної субстанції, що проявляється в її спробі уможливити

«історичний анамнезис. Вона прагне віднайти, «пробудити» та відновити минуле найбільш віддалених суспільств […] розшукати, завдяки анамнезису, ті культури, які, «саботуючи Історію», характеризуються незвичною творчою активністю» [4, с. 140].

Тобто сучасна людина звертається до минувшини (серед ознак цього – історіографія, тяга західної культури до саморефлексії та засвоєння свого «архіву», насамперед міфологічного), вбачаючи там духовну опору. Подібне бажання наявне в більшості текстів Нерваля, побудованих як постійне кружляння у споминах.

Із цього приводу виникає необхідність окреслити знакові особливості автобіографізму Нерваля, внаслідок неабиякої важливості питання для потрактування творчості письменника. Жанр автобіографії виник на зламі античності та Середньовіччя: передумовою вважається формування властивої т.зв. «західній» людині індивідуалістської свідомості. Загальними рисами автобіографії, як літературного жанру, є: наявність більш-менш детального та послідовного змалювання людиною свого життя; зосередженість на подіях особистого, а не довколишнього світу (це особливість мемуарів); фіксація життєвих колізій із ретроспективної точки зору, без характерних іншому жанру – щоденника – презентизму, надмірної емоційності й деякого ігнорування аналітичного компоненту.

В одній зі своїх розвідок літературознавець Г. Грабович аргументовано доводить, що існують дві основні різновидності самоусвідомлення для художника: інтенційна (тобто зумисна) автобіографія й несвідома, інакше кажучи – символічна. У першому випадку йдеться про твори, причиною написання котрих слугує свідоме прагнення автора розповісти про своє життя чи про певний його етап (доцільно згадати, наприклад, «Сповіді» Блаженного Августина, Ж.-Ж. Руссо чи Л. Толстого). Тоді як символічна автобіографія «тією чи іншою мірою приховує, камуфлює власну інтенційність та історичність; певна «особиста історія» з’являється закодовано й неминуче фрагментарно» [5, с. 53], іншими словами – текст, що інтерпретується як символічна автобіографія, не є нею формально, інколи навіть не будучи одразу розпізнаним у вигляді самоусвідомленого письма.

Твори французького письменника демонструють його прагнення до шифрування власного «Я», всі вони (принаймні зрілого періоду) наскрізь фрагментарні, тож їм притаманні явні ознаки символічної автобіографії. Та, попри це, схиляємося до думки, що поезія, проза та публіцистика Нерваля виглядають фрагментарними тільки при поверхневому їх розгляді, а насправді вони постають як структурні компоненти цілісної інтенційної автобіографії у формі сповіді. Причиною такого переконання є, власне, книги (надто прозові) автора, що містять численні натяки, а інколи й прямі висловлювання щодо намірів, якими керувався Нерваль при їхньому написанні: найчастіше йдеться про його усвідомлене намагання «продукувати» автобіографічне письмо.

Припустімо, наприкінці свого головного твору – повісті «Аврелія» – він розкрив задум, що слугував рушійною силою для його створення: суть полягала в написанні літературно-медичного документа, де був би зафіксований процес протікання психічного захворювання, від якого потерпав письменник, і подальше його видужання. Крім того, в кількох розділах книги наявні прямі алюзії на інтенційний автобіографічний витвір Vita nova («Нове життя») Данте Аліг’єрі (1265–1321 рр.), який слугував мистецьким орієнтиром для Нерваля, а в повісті «Сильвія» проглядає прагнення її автора наслідувати відому «Сповідь» Руссо.

Зазначену невідповідність «Аврелії» «класичним» автобіографічним структурам (канонам) варто розглядати у спектрі загальної невідповідності творів Нерваля сучасному для нього культурному контексту. Як проза та поезія митця відчутно «вибиваються» з «контенту» західноєвропейського романтизму, так і «Аврелія» тяжіє до модерністських (або навіть постмодерністських) моделей самоусвідомленого письма. Саме звідси – притаманні повісті ситуації, коли автор немовби сходить на манівці від основної розповіді, «кружляє» довкола визначальної теми – детального змалювання власного життя, відколи його домінантою стала шизофренія.

Хоча магістральна тема – стрета, згідно з музичною термінологією – ніколи не зникає, повсякчас нагадуючи про своє панівне становище. Отже, твори французького письменника не можуть бути інтерпретовані з точки зору символічного автобіографізму, попри присутність у них ознак цього типу художнього самоусвідомлення. Доцільнішим є їх розуміння як складових елементів метатвору, що ввібрав у себе поетичні, прозові, а також публіцистичні тексти Нерваля, одним із яких є невелика повість (або велика новела) «Сильвія».

«Je regagnai mon lit et je ne pus y trouver le repos. Plonge dans une demi-somnolence, toute ma jeunesse repassait en mes souvenirs» [3, с. 594] («Я ліг у ліжко й не знаходив собі спокою. Я був занурений у напівсон, і переді мною проходила вся моя молодість»), – отак починається друга глава твору й «подорож» героя у минуле, що пройшло під знаком кохання до двох дівчат: сільської красуні Сильвії (ре

альна Марі Плейєль) та внучки аристократичного роду Адріанни (реальна Софі Дов). Процитований фрагмент відображає семантичний, настроєвий і фабульний компоненти структурності повісті, котра подібна до розгорнутого сновидіння. Причому саме тут Нерваль застосовує власні сни як спомини (фіксуємо подібність його творчої манери до художності Т. Шевченка) – в тексті періодично виринають двозначні фрази й цілі речення автора щодо цього: він називає старий дерев’яний будинок бабусі Сильвії «вмістилищем спогадів»; перелік відвіданих ним містечок цієї частини Фландрії містить вигук «Chaalis, encore un souvenir!» [3, с. 607] («Шаалі, ще один спогад!»); урешті, він питає себе, мовляв, пережиті події «sont reels, ou bien si je les ai reves» [3, с. 609] («реальні чи наснилися мені?»). Тому над повістю неначе утворюється містична димка, що супроводжує весь шлях (уявний або ж реальний) оповідача додому.

Образ домівки тут архетипний та символічний водночас: Нерваль називав область Валуа, де пройшло його дитинство, місцем, «де понад тисячу років билося серце Франції». Така впевненість автора робить мотив повернення до першооснов іще глибшим: ліричний герой, переживши багато страждань за роки життя в Парижі, повертається до місця, де виріс, аби таким способом опинитись у минулому. Він їде в Луазі з надією, що тамтешній світ, залишений ним колись, не зазнав змін; що його колишня кохана Сильвія буде все ще «чистою» та «незаплямованою» культурою, інакше кажучи, несправжністю, як і раніше.

Одначе всі сподівання героя виявляються обманутими: Сильвія подорослішала, вона співає вже не народних пісень, а сентиментальні міські романси, вона читає Руссо і незабаром має вийти заміж; Адріанна, друга його любов, померла в монастирі; й узагалі – змінилося все, навіть довколишній обшар – природа, містечко. Але головне те, що й сам герой не уникнув змін: його любов до акторки Аврелії (театр, як підкреслює літературознавець С. Зенкін, є апофеозом не-реальності) та стосунок до світу літератури свідчать про глибоке проникнення культурної небуттєвості в його свідомість, унаслідок чого повернення до першооснов цілком унеможливлене.

Втім, згаданий мотив у «Сильвії» виражає не тільки прагнення позбутися культурної небуттєвості, а й тугу за тим, що можна означити як Paradise Lost. Еліаде, аналізуючи відповідний міф, виявляє на прикладі виникнення та подальшого бурхливого розвитку в мистецтві Західної Європи образу «благородного дикуна» глибинну потребу кожної людини пам’ятати про утрачений блаженний період існування.

«Розглядаючи матеріали з цього питання, бачимо, що […] щоденники мандрівників, які побували у незвіданих країнах, читалися й високо цінувались із особливої причини – оскільки вони описували щасливе людство, якому вдалося уникнути злодіянь цивілізації» [6, с. 40–41].

Тобто йдеться про потяг західноєвропейської людини до віри в існування певного місця на планеті, котре чомусь оминула цивілізація, тому всі люди там живуть у гармонії із собою та довколишнім світом. Убачаючи причини всіх бід у розвитку капіталізму, деякі уми ХVІІ– ХVIIІ ст. вирішили, що людські істоти, які заселяють таке «райське» місце, мають обов’язково бути дикунами:

«Міф про благородного дикуна був лише відродженням і продовженням міфу про Золотий вік, тобто про досконалий початок речей. Ми повинні були повірити ідеалістам та утопістам епохи Відродження, що втрата Золотого віку була справою рук цивілізації» [6, с. 42–43].

Насмілимося припустити, що у людській психіці глибоко закладене уявлення щодо лінеарності часу, котре докладно обгрунтував Августин. Суть ідеї, як відомо, в тому, що час (життя, історія, Універсум) рухається від початку до кінця (на відміну від архаїчного й античного уявлення, згідно з яким усе «кружляє» неначе по колу). Причому цей рух від однієї точки до іншої протікає під знаком постійного погіршення світу. Саме з цим пов’язане виникнення

міфологічної ідеї про Золотий вік, який був колись, а нині людство переживає не найкращі часи – назвемо їх Залізним віком, і саме тому з’явився міф про Едем (обов’язково «втрачений») із майбутнім пеклом, іншими словами – теперішній стан речей програє попередньому.

Очевидно, щось подібне бачимо у свідомості героя «Сильвії»: молодий чоловік, утомлений од життя в Парижі, тікає в село, де пройшли його дитинство та юність, де у нього були два перші любовні досвіди; він утікає туди цілком свідомо, мріючи про можливість повторного занурення в той щасливий стан, в якому він перебував багато років тому, причому він щиро вірить у реальність цього повернення. Характерним моментом є те, що думка про відвідини забутих місць дитинства приходить до оповідача у стані, близькому до сну (оніричні явища пронизують художній простір повісті у вигляді малопомітних, одначе важливих складових фабули), коли той несподівано згадав древню землю Валуа.

Він раптом усвідомлює, що його теперішня любов до акторки Аврелії має коріння в тих далеких місцях, де «dans son village et dans ceux qui l’entourent, de bons paysans en blouse, aux mains rudes, а la face amaigrie, au teint hale!» [3, с. 598] («у його селі й окрузі живуть славні селяни в блузах, із грубими руками, худими обличчями, засмаглою шкірою!»), а довколишні поселення наповнені величним духом старовини. І хоча герой інколи каже собі: «Ce souvenir est une obsession peut-etre!» [3, с. 609] («Може, ці спогади є оманою!»), проте в ньому все ж домінує переконаність у їхній істинності й незмінності. Та насправді при його приїзді стається низка неприємних подій, які доволі чітко дають зрозуміти: він перебував у полоні ілюзій, а погоня за своїм (як йому нині здається) щасливим минулим (Утраченим раєм, Золотим віком) ні до чого не приведе.

Хоча слід зазначити, що психологію оповідача «Сильвії» можна розглянути з дещо іншого кута зору. У попередніх абзацах ішлося про те, що варто означити неправдивою пам’яттю, тобто спогадами про нібито ідеальний проміжок часу життя людини, коли вона жила в раю. Втім, є й інший вид пам’яті, котрий означимо прикметником «правдива». Мова про пам’ять (чи, точніше, про ту з її функцій), яку дуже активно використовує психоаналіз: суть її в тому, що пацієнта змушують іще раз пережити певну травматичну ситуацію, котра мала в минулому на нього сильний уплив і про яку залишилися тільки нечіткі спогади. Хворому пропонують ніби воскресити один із тих епізодів, що стались ab origine, і причинами цього є розуміння фундаментальної важливості подій, які відбулися на початку всього, у даному випадку – на початку людського життя:

«Було вказано, що багато народів, – від найбільш примітивних і аж до найбільш цивілізованих […] як терапевтичний засіб використовували декламацію космогонічного міфу […] при цьому символічному «поверненні до минулого» пацієнт стає сучасником сотворіння […] Зношений організм не відтворюється, а створюється знову» [6, с. 51, 58].

У цьому контексті повість Нерваля постає в іншому світлі: її ліричний герой – то не мрійник, який піддався впливу ілюзій, тепер його бажання просякнуте мудрістю; подорож від Парижа до містечок і сіл Валуа отримує метафізичне забарвлення зворотного сходження у потоках часу задля повторного прожиття власного дитинства. Повторимо насамкінець, що розвиток фабули в «Сильвії» нагадує розгортання сну, внаслідок чого манера оповіді, на думку літературознавця Ж. Пуле, «виглядає як сон наяву, де часу не існує» [цит. за 2, с. 20].

Тож підсумовуємо розгляд повісті «Сильвія» Нерваля, котра в літературному плані є найкращим його прозовим текстом: її семантичною основою є мотив повернення до першооснов, що функціонує, по-перше, у вигляді прагнення оповідача відкинути небуттєвість, притаманну культурі; по-друге, в манері його мислення, де чітко проглядає наявність архетипного міфу про Втрачений рай; потретє, як зусилля автора на символічному рівні повторно прожити ранній період життя з метою «спалити власні «гріхи», тобто вчинки, що були здійснені в невіданні» [6, с. 54]. Запропонований для аналізу концепт інтенційної (свідомої, зумисної) автобіографії дає змогу розгледіти в оповідачеві повісті її автора, якому притаманні аналогічні наміри, внаслідок чого «Сильвія» постає як один із знакових творів Нерваля, а її посутній мотив пізніше слугуватиме предметом для нових переосмислень в «Аврелії» (квінтесенції його прозового доробку) та в «Химерах» (вершині поетичного).


Подається за виданням: Баняс В. В. Смислорозширення. – К.: 2017 р., с. 7 – 15.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 480

Модифіковано : 6.03.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.