Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Сергій Шелухин, лист Симону Петлюрі, Відень, 17 листопада 1920

Високоповажний Симоне Васильовичу!

Скандал, який учинився в Ризі за часів Мирової конференції через варшавських дипльоматичних агентів УНР, а також в Парижі через [Михайла] Тишкевича, який призвів до видання прикладеної до цього брошури, примушує мене, в інтересах держави і престижу влади, звернутися до Вас як до голови Директорії і громадського діяча з оцим неприємним листом, до якого я беруся тілько через необхідність і виключно з свідомости своїх обов’язків перед вітчзиною і народом.

Всяка державна праця повинна бути орієнтованою на добро громадянства. Це справа високого морального змісту, і тому, як писав [Михайло] Драгоманов, вимагає для себе чистих рук і чистих засобів, зокрема од діяча – відання інтересами вітчзини, знання, високої моральности, творчої громадської ініціятиви, свідомости обов’язків, уміння виконати їх, трудолюбія і активности. Сі вимоги треба ставити взагалі до всіх державних і громадських діячів, яких Rudolf Virchow називав соціяльними лікарями. Хитрощі, ошуканство, інтриги, обман, авантюризм і т[акі] и[нші] хвороби духа – се противні сьому фальсифікати і сурогати розуму. Тому, каже [Rudolf] Virchow, державний діяч повинен мати досить розуму, щоб не потребувати сурогатів. Тут міститься ріжниця між справжнім діячем і авантюристом.

Сорокамільйоний український нарід, який виявив багато духовних сил, має досить людей, відповідних сим високим вимогам для соціяльного лікаря. Тілько такі діячі здатні вести державну роботу і можуть творити нове життя, підняти в очах чужинців українську справу і утворити народові ролю серйозного суб’єкта міжнародового права. На нещастя українського народу, через тяжкі і скрутні для його обставини, сього досі не сталося. Бурхлива хвиля революційного хаосу прибивала до нашого берегу переважно діячів другої категорії, які старалися монополізувати за собою не тілько державну владу, а і патріотизм, державний розум, знання, совість, і в тойже час не почували за собою одвічальности ні перед законом, ні перед народом, ні перед урядом; які, не розуміючи в державнім житті елементарних речей і обов’язків, шукали собі влади і портфелів, які творили партійні експерименти, вважали за діячів мітингових промовців та руйновали народну справу, а український рух і нарід компрометували в очах цілого світу. Вони руйнували і те, що своїм життям та кров’ю творили українське військо та нарід. Не дивно, що розпука і зневір’я набули всюди великого зросту, і коли б становище росіян чорного або червоного кольору було хоч трохи краще, то наша справа булаб уже похованою, як за кордоном, так і на Україні. Не дурно чужинці іронізують, наче наша справа ще жива тілько тому, що сам Бог почав українізуватися.

До таких «діячів» належить [Михайло] Тишкевич, про якого я, посли [Микола] Василько, [Арнольд] Марголін та [Андрій] Яковлів і инші писали вже давно, а тепер в Парижі вийшла хоч і недотепно написана, але ж скандальна для нас французька брошура, автор якої, очевидно, ще багато дечого не знає. До таких «діячів» належить і Вам найближчий співробітник [Андрій] Лівицький, якого я вважаю автором ризького скандалу і акушером українського лиха. Його репутація така, що пробування не тілько на посаді Прем’єра, а і взагалі Міністром, в очах чужинців кладе недобре, лихе тавро на весь наш Уряд і на всю нашу справу. Його ім’я, як Міністра і Прем’єра, гальмує її в Англії, Франції, Германії, Чехії, Австрії. А з сим всякий український патріот повинен рахуватися. Ось факти, яких ігнорувати не можна.

5 вересня 1919 р[оку] [Микола] Шумицький одержав грамоту, за підписом Вашим і Мін[істра] закор[донних] спр[ав] [Андрія] Лівицького, якою його акредитовано «спеціальним делегатом» на 4 держави перед урядами Швейцарії, Англії, Франції і Італії. В грамоті є прохання відноситися до [Миколи] Шумицького з «повним довір’ям». Позаяк [Андрій] Лівицький є правник і підписався Міністром закорд[онних] спр[ав], то, контрасигнуючи сей акт, він прийняв одвічальність на себе. Акт сей для правника скандальний сам по собі. На чотири держави од Уряду сорокамільйонного українського народу уповноважено юнака, який тілько що вийшов з школи і не відомо, чи держав іспити. Який же то мізерний і убогий нарід. Але ще гірше. За рік перед тим [Микола] Шумицький взяв на себе політичну агентуру чужої держави і підкупав «Робіт[ничу] газ[ету]» писати противно незалежности України, за що с[оціял]-д[емократи], визнавши його вчинок неморальним, позбавили його довір’я і виключили з партії. Подробиці про се можна мати од члена Комітету партії с[оціял]-д[емократів] [Дмитра] Антоновича. [Андрій] Лівицький, як с[оціял]-д[емократ], не знати сього не міг, а тому не мав права прохати чужі уряди відноситися «з повним довір’ям» до того, кого навіть його партія осудила і позбавила довір’я. [Андрій] Лівицький поступив не етично і проти своєї партії. Наслідки сього призначення не тілько компрометуючи для України, Уряду і народу, а скандальні. [Микола] Шумицький в Італії натворив контрактів на продаж українського угля і заліза, скомпрометував Уряд, який прохав оказувати сьому його агентові повне довір’я, і поїхав в Францію. В Парижі, зводивши особисті рахунки з [Серігєм] Моркотуном, [Микола] Шумицький підняв скандальну і брудну історію з масонською ложею й доносом на його, заявив в Делегації, що [Сергій] Моркотун в тій ложі старшим, а він з Вами членами в ній, і спричинився, що Вас через ту ж історію [Сергій] Моркотун оскандалив в пресі, як офіціяльну особу.

Підписавши з делегацією в Парижі заяву Урядові про шкідливість праці [Михайла] Тишкевича і неможливість служби з ним, [Микола] Шумицький в тож же день заручився од [Михайла] Тишкевича платнею йому по 5 000 фр[анків] на місяць, визнав його корисним для України і зостався провадити з ним шкідливу роботу. Уповноважений на 4 держави пристроївся і далі скандалити вже не поїхав (на щастя).

26 декабря 1919 р[оку] в Парижі [Михайлом] Тишкевичем було одержано підписану [Андрієм] Лівицьким як Прем’єр-Міністром і [Павлом] Христюком телеграму, якою Делегація касувалася, а [Михайлу] Тишкевичу надавалося право скласти Місію з людей, які йому вподобаються. Я дав заключення, що се телеграма підложна: 1) Делегацію утворено спеціяльним законом 4(10) января 1919 р[оку] – значить, і скасувати або зреформувати можна таким же законом, а його не виходило; 2) трудно допустити, щоб правник [Андрій] Лівицький сього не знав і дозволив би собі анархічний акт нехтування закону; 3) Прем’єром був [Ісаак] Мазепа, і трудно допустити, щоб правник [Андрій] Лівицький дозволив собі титуловатися неналежним йому званням; 4) [Андрій] Лівицький партійно с[оціял]-д[емократ], а [Павло] Христюк – с[оціял]-р[еволюціонер], і трудно допустити, щоби члени тих партій могли доручити великоземельному поміщикові, реакціонерові, клерикалові і монархистові [Михайлу] Тишкевичу підобрати свій політичний персонал і промовляти од імени УНР з її соціялістичним Урядом перед цілим світом; 5) по тому дорученню в першу голову з Делегації мусіли б ввійти с[оціялісти]-р[еволюціонери], с[оціял]-д[емократи] і взагалі вся демократія, бо [Михайло] Тишкевич проти них, чого [Андрій] Лівицький не міг не знати з донесень.

Дійсність, одначе, переважила всі трудні допустимости. Виявилося, що телеграму дійсно послав [Андрій] Лівицький і що [Павло] Христюк протестував проти неї і її не підписував. Виходить, що [Андрій] Лівицький, який потім став Мін[істром] юстиції, утворив службовий подлог, який карається по 362 ст[атті] Улож[ення]. Колишній распутінський Мін[істр] юстиції [Микола] Добровольський все ж зробив пристойніше, бо в таких випадках посилався на те, що на спіритичному сеансі так велів йому зробити дух [Григорія] Распутіна!

Знавши, що я подав доказний матеріял проти [Михайла] Тишкевича, яким довів його нездатність і шкідливість для нас на посаді в Парижі, і що посли [Микола] Василько, [Арнольд] Марголін і [Андрій] Яковлів 17 іюля з Спа написали те ж саме й заявили про негайну необхідність зараз же призначити в Париж когось иншого, [Андрій] Лівицький у вічі запевняв мене в сентябрі, що він все ж поділяє і добивається звільнення [Михайла] Тишкевича, але ж Ви стоїте за [Михайла] Тишкевича і піддержуєте. [Андрій] Лівицький казав, що може потвердити своїми листами до Вас. А [Микола] Шадлун через три тижні казав мені, що він читав листа [Андрія] Лівицького до Вас з 10 августа, в якім він розпинається за [Михайла] Тишкевича і просить Вас держати його в Парижі. Копію сього листа мені через тиждень після сього читав [Борис] Матюшенко.

Для чого [Андрій] Лівицький казав мені, уповноваженому од Уряду, неправду? Чи можна мати міністром особу, яка здатна в вічі казати неправду з цинізмом і ошуканством? Для чого с[оціял]-д[емократо]ві [Андрію] Лівицькому потрібно обстоювати для паризького представництва перед цілим світом великоземельного польського реакціонера, клерикала, монархіста і ворога демократії, з яким чужі уряди не хотять і уникають балакати, який компромітує український рух і Уряд, який не тілько нічого не робив для УНР, а й зробити абсолютно не може, і який своїм перебуванням на посаді голови Місії в Парижі наробив українському народові безмірних шкод? Може, се потрібно для [Андрія] Лівицького особисто, щоб одержати для себе зарезервованою вакансію, але ж ні по своїм здібностям, ні через незнання французької мови він на таку вакансію абсолютно не годен.

В додаток до [Михайла] Тишкевича [Андрій] Лівицький разом з ним піддержує в Парижі в складі Місії б[увшого] російс[ького] жандармського полковника [Петра] Адамовича, б[увшого] поліцейського чиновника [Леоніда] Галяфре, вищевказаного [Миколу] Шумицького і розвідчика [Володимира] Колосовського. Ні єдиного українського діяча, бо їх всіх з Делегації розігнано. [Володимир] Колосовський свої зносини з денікінцями виправдовував перед Делегацією тим, що йому потрібні відомості. Але ж він був постійним членом ворожого українцям російського салону Проктер, потім оженився на її дочці і став там своєю людиною. Питання: од кого і як російські кола знали все, що робиться в українській Делегації, і друкували проти неї свої напади! Хто з людей серйозних міг би й може серйозно вважати сю компанію дійсним представництвом українського народу і вести які б не було серйозні розмови як з представником держави! От і зараз треба в Парижі дипльоматичним шляхом шукати помочі Україні, а там про се нема кому балакати і робити!

Хто може повірити таким людям і тому Урядові, який призначає таких політичних діячів для державної роботи і зносин з чужинцями державними та просить од урядів довір’я до сих людей! Уповноважувати таких людей – се значить не поважати ні себе, ні свого народу, який може дати краще і дійсно солідне представництво, ні своєї справи, ні тих чужинців, до яких таке представництво призначено. А се чужинці добре знають, розуміють і відчувають. На жаль, у нас не всі се відчувають.

Повторяю, що заслуговує особливої уваги і звертає увагу і чужинців той загадковий факт, що український с[оціял]-д[емократ] [Андрій] Лівицький, займаючи високу посаду і граючи одну з перших ролів в українськім державнім житті і Уряді, піддержує на посольській посаді в Парижі польського великоземельника, реакціонера, клерикала, монархіста і ворога демократії [Михайла] Тишкевича, з яким в французьких урядових і дипльоматичних колах ніхто не хоче не тілько рахуватися, а навіть балакати, через що одно вже держання його в Парижі явно безцільне. Один син [Михайла] Тишкевича служить у поляків в Мін[істерстві] закор[донних] спр[ав], а другий в ієзуїтах. Сам [Михайло] Тишкеквич на службі у Ватикана і одчитується перед ним. Своєю роботою він шкодить УНР і визначився інтригами і плітками, хлестаковщиною, подаючи се як роботу і годуючи Уряд вигадками. Заслуговують уваги і симпатії того ж с[оціял]-д[емократа] [Андрія] Лівицького до жандармсько-поліцейсько-розвідчеського антуражу [Михайла] Тишкевича.

Звертає на себе увагу і друга симпатія [Андрія] Лівицького до такого ж с[оціял]-д[емократа], як і він, [Михайла] Єремієва. Він, як і [Михайло] Тишкевич, великоземельник (у [Михайла] Єремієва в Забуянах та Загальцях, Київс[ького] пов[іту], є 4 000 дес[ятин] землі, на яких же ліс він продав на зруб Горенштейну та Слуцькому), оперує плітками, вигадками ті інтриганством, за що й був звільнений з італійської Місії, але ж знайшов симпатії у [Андрія] Лівицького і вернувся туди з службовим підвищенням. Одержавши дипльоматичну командировку в Париж, він жив з вищеназваним [Петром] Адамовичем та [Леонідом] Галяфре і одвіз до Уряду жандармсько-поліцейські вигадки та плітки, замість дійсних інформацій. Ся робота так подобалася, що він попав до Риму для дипльоматичної роботи! Його жінка належить до ворожої Урядові, партії хліборобів-монархістів. Се все характерно для [Андрія] Лівицького і як для особи, і як для соц[іял]-демократа.

Цікаво, що с[оціял]-д[емократ] і член Уряду Директорії [Андрій] Лівицький прислав до Відня українським хліборобам-монархістам, які добиваються реставрувати [Павла] Скоропадського, запросити прибути для співробітництва з ним. Ясно, що [Андрій] Лівицький веде закулісну політику і творить інтригу. Се виявилося і в Ризі.

Викликаний в Варшаву для ведення переговорів в Ризі, я спочатку од [Бориса] Ржепецького, потім од ближчого співробітника [Андрія] Лівицького – [Тимоша] Олесіюка, нарешті і од [Андрія] Лівицького, який приїхав через два дні, був офіціяльно поінформованим, що поляки ніяк не визнають совітського українського Уряду і що ми, коли нас не допустять до участи в переговорах, мусимо добиватися од поляків, щоб вони вимагали од большевиків очищення од їх військ української території. Виходило, що варшавська дипльоматія вела переговори з поляками в сім напрямі і виготовила для сього грунт. Так поінформували мене і з нашого Мін[істерства] закорд[онних] спр[ав], а коли Посол в Латвії [Володимир] Кедровський прислав з Риги телеграму, що поляки визнають совітський Уряд на Україні, то сьому, покладаючись на інформації варшавських дипльоматів, в Міністерстві у нас настілько не повірили, що написали мені перебалакати з [Володимиром] Кедровським і сказати йому уважливіше ставитися до своїх же донесень.

В Ризі, одначе, ще до проголошення протоколу виявилося, що [Володимир] Кедровський писав правду, а [Тиміш] Олесіюк, командирований [Андрієм] Лівицьким, про се не доніс. Коли польський уповноважений [Jan] Dąbski заявив мені, що вони визнали Совітську Україну і совітський український Уряд, що се не суперечить планам українського Уряду УНР, і що в сій справі у [Jan’а] Dąbsk’ого була розмова з представниками нашого Уряду в Варшаві, то я проти сього рішучо запротестував. Се було сказано в присутності [Володимира] Кедровського і [Тимоша] Олесіюка, який поспішив завважити, що тут з мого боку непорозуміння. Потім, коли ми вийшли од [Jan’а] Dąbsk’ого, [Тиміш] Олесіюк сказав, що дійсно [Андрій] Лівицький з тактичних мотивів вів таку розмову з поляками і що він забув про се мене поінформувати. Тоді [Володимир] Кедровський пред’явив листа [Андрія] Лівицького з 17 сентября, в якім написав [Володимиру] Кедровському те ж саме, що казав мені.

Стало цілком ясно, що [Андрій] Лівицький вів з поляками свою закулісну політику і свої таємні переговори, про що ні Урядові, ні мені не сказав. Сі переговори так для нас і зосталися б тайною, коли б я не поспішився в Ригу розвинути там свою акцію. Де ж гарантія, що немає ще якихось таємних переговорів і умов на нашу голову і на нашу погибель! Після цього для мене стало зрозумілим і те, для чого мене викликано бути головою Делегації, коли я прибув до Варшави, чиїмись інтригами було замінено [Максимом] Славинським, який в додаток не міг прибути. Ясно, що до [Eustachy’я] Sapieh’и, [Józef’а] Piłsudsk’ого і [Jan’а] Dąbsk’ого голова Делегації повинен був піти з візитом, повести з ними розмови, дознатися про все, нав’язати контакт і виробити план роботи. Се міг і повинен був зробити тілько голова. Позбавлений прав голови, я не се не мав права. Позаяк [Максим] Славинський не міг прибути, то з поляками нікому було утворювати зв’язків і мати балачки. Таким чином, за [Андрієм] Лівицьким залишалася монополія, і вся його таємна закулісна робота зосталася б секретом для Уряду і не розкрилася б.

Але ж не дурно хитрощі та інтриганство тілько суррогати розуму, і тому все розкрилося. В таких умовах і з такими діячами не можна вести серйозно ніякої справи, а тим більше державної, хіба скандалитися. Не можна сим діячам і довірятися, бо підведуть, як в Парижі, Ризі, Варшаві. Не можна з ними й будувати або рятувати державу, а хіба руйнувати, компромітувати й нищити. Се люде не здатні ні до якої творчої роботи, бо вони просто інтригани, авантюристи, крутії та й все.

Прошу Вас, Високоповажний Симоне Васильовичу, якого доля поставила на чолі нашого державного будівництва, розважити подані факти об’єктивно, спокійно і з безсторонністю судді одповісти собі: чи справді можна довіряти таким діячам, як [Андрій] Лівицький, [Михайло] Тишкевич, [Михайло] Єреміїв, і навіть Урядові, на чолі якого стоїть [Андрій] Лівицький або бере в нім участь і який може терпіти все те? Чи маємо ми серйозні дані вимагати од чужинців при таких представництвах серйозного відношення до української справи? Я апелюю до Вашої совісти, в яку цілком вірю. Щоб Ви самі подумали про Уряд, який має Міністром [Андрія] Лівицького, признача [Михайла] Тишкевича, акредитує [Миколу] Шумицького, уповноважує [Михайла] Єреміїва і т[ак] д[алі] та ще при скандалях з Супрунами, Севрюками, [Володимиром] Темницьким і т[аке] и[нше]! Чи можна з такими людьми і таким Урядом мати якусь серйозну справу, вести серйозні переговори? Сі діячі і такий лад кладуть на всі наші справи тавро фальші, несерйозности, недовір’я. Коли б у нас сього не було, то ми давно вже були б визнаними, не лилася б народна кров, Україна не перетворилася б в руїну, люд не гинув би од пошестей, не сидів би без одіжу, лік, гасу, соли, книжок, не панувала б над всім розпука. Коли б сього не було, то справжніх українських діячів не було б одігнало од роботи і три давні українські діячі сенатори не пішли б од Уряду, як безробітні, назад в Київ до большевиків, щоб хоч умерти на рідній землі.

Великий Rudolf Virchow писав, що для громадянських справ потрібні громадські діячі, які повинні бути соціяльними лікарями. А у нас досить бути знахарем, інтриганом і балакуном по партійній трафаретці, щоб претендувати на міністерський портфель, і досить повчитися з партійних сонників та оракулів, щоб вважатися соціяльним лікарем. Колись ми страшенно і справедливо обурювалися, що на дуже складні по обов’язках посади губернаторів призначали військових генералів, як обурювалися, і теж справедливо, що партії союза рус[ького] народу даються державні народні гроші на партійні справи. Я одкидаю готентотську етику і вважаю, що розбирання народних грошей с[оціял]-р[еволюціонер]ами, с[оціял]-д[емократ]ами і ин[шими] на партійні цілі є та ж сама крадіж чужих грошей, як і союзом рус[ького] народу, а призначення міністрами й дипльоматами Лівицьких, Тишкевичів, Шумицьких, Ковалевських, Севрюків, Єремієвих, Адамовичів, Колосовських і т[аке] инше є куди гірше, ніж призначення генералів губернаторами. Давно вже час навести всьому ревізію і підтягтися. [Тарас] Шевченко так любив правду і вірив в неї, що запідозрив навіть Бога, чи Він не накладає з панами. Над дільністю [Андрія] Лівицького, [Михайла] Тишкевича і т[аке] и[нше] давно вже час навести справжнє слідство.

Ось уже два роки, як ми завели свої місії й посольства за кордоном. Для нас се справа цілком нова, і всі призначені люде ніколи таких справ не вели. Для них се діло нове, невідоме, і вони поїхали на нім же і вчитися. А проте ще й досі не було ревізії місій і посольств в їх дипльоматичній роботі. Тому не відомо, хто пише правду і кому можна вірити. А чи можна довіряти донесенням сих людей і будувати на них закордонну політику міністерства? Чи можна вірити й самому міністерствові, яке будує свою роботу на таких матеріялах? Я маю всі дані твердити, що більшість донесень неправдива і уявляє собою хлестаковщину. А таких страшенних грошей вся та брехня і все те удавання роботи коштує нашому народові!

Ревізія, між иншим, показала б, що Франція не хоче говорити з [Михайлом] Тишкевичем і що держання його представником УНР се просто анахронізм, який дорого обійшовся народові; що Англія, Франція, Германія, Чехія, Австрія не хотять чути имені Андрія Лівицького і що пробування його на міністерській посаді не може не одбиватися на відносинах до нас і нашої справи. В нашім тяжкім становищі треба з сим рахуватися і вважати на се. Ревізія розкрила б страшну бездіяльність, темне неуцтво, хлестаковщину і колосальне марнотратство.

Полагодити такі справи в Вашій можливости, а тому іменем нашої нещасної Вітчизни, долею нашої державности і щастям народу благаю Вас зробити се найшвидче, щоб потім не було пізно.

Прошу прийняти запевнення в найщирішій повазі до Вас і побажати Вам успіху в державнім будівництві.

С[ергій] Шелухин

***

Друкується за оригіналом, машинопис з автографом / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 7. – Арк. 149-153.

Редакції листа: Правдивий. Лекція для Головного Отамана / Сергій Шелухин // Український вістник. – 1921. – 7 лютого. – С. 1-2; Шелухин С. До законности / С.Шелухин // Український прапор. – 1922. – Ч. 4. – 28 січня. – С. 6; Лист сенатора С. Шелухина до отамана Петлюри / С. Шелухин // Немезіда. – 1936. – травень. – Ч. 2. – С. 37-49; Шелухин С. Лист до С. Петлюри про Ризький договір / С. Шелухин. – Париж: Вид-во Поступ, 1948. – С. 6-12.


Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 656-663.