Сергій Шелухин, справоздання Андрію Ніковському, Рига, 10 жовтня 1920

Неумолимі факти свідчать про наші неудачі і поразки на дипльоматичному терені. Як офіціяльні, так і приватні, співчуваючі нам і заінтересовані кола, одні одверто вказують, а другі навіть нарікають, що в Лондоні у нас давно уже не ведеться ніякої роботи. А в Парижі, при повній бездіяльности Місії, розвиваються акції явно шкідливі для нас і для наших друзів. Це мені довелося вислухати і при офіціяльних побаченнях з чужинцями. Франція у всіх виступах і заявах нас зовсім ігнорує. Нарешті і справа з Польщею через нашу необачність і величезну довірчивість набрала для нас такого загрожуючого змісту, що коли ми не розвинемо якнайбільшої дипльоматичної акції в Парижі, Лондоні і Варшаві, то це може довести до ліквідації нашого міжнародового існування.

Їдучи з Варшави до Риги 29 сентября 1920 року, я був поінформований, як з варшавської Місії, так і із Міністерства, що поляки ні в якому разі не визнають існування українського совітського Уряду. В цім мене запевняли. З Міністерства мені передали через [Сергія] Пащенка, противне цьому донесення Посла [Володимира] Кедровського не має під собою ніякого грунту. Коли я прибув до Риги 4-го октября, то застав у пана [Володимира] Кедровського таку ж письменну інформацію од [Андрія] Лівицького. Одначе в той же день з часописей для мене стало очевидним, що інформації, послані п[аном] [Володимиром] Кедровським, цілком правдиві. 5-го октября стався факт, який підтвердив, що дані мені на дорогу інформації не одповідають дійсности і що наше Міністерство закордонних справ кимсь було введено в помилку. 5-го октября шефи мирових делегацій підписали протокола, в якому значиться буквально так: «постановили подписать договор о перемирии и прелиминарных условиях перемирия между Польшей, с одной стороны, и Россией и Украиной с другой, не позже пятницы 8-го сего октября».

Таким чином ясно, що Польща, бувши одною з держав Антанти:

1) утворила юридичне визнання інсценірованого Росією фіктивного совітського українського Уряду, надала йому міжнародово-правне існування і признала його своїм контрагентом, з яким тепер ділить українську територію і живий національний організм українського народу, який не визнає того і

2) визнала міжнародово-правне існування Совітської України на місце Української Народної Республіки.

Таким чином, нині вийшло, що Польща або визнає дві України з двома Урядами, або існування Української Народної Республіки з її Урядом одкинула. 5-го октября в большевицьких колах стали шириться чутки, що Польща взамін великих територіяльних придбань од большевиків зобов’язалася ліквідувати Уряд Української Народної Республіки. Це нам доведено з двох джерел. В сторонніх колах в зв’язку з вищенаведеним вважають договір між Польщею і Українською Народною Республікою анулірованим. Такі думки проводяться і в пресі (наприклад, «Rigasche Rundschau» № 230).

Ясно, що до затвердження і ратифікації в Варшаві треба розвинути відповідні енергійні заходи в нашу користь. Коли взяти на увагу офіціяльну заяву Румунії в Парижі, що вона не пускатиме своїх військових засобів проти Совітської Росії, то Українська Народна Республіка і її Уряд таким чином залишаються в боротьбі проти Росії цілком ізольованими і всіма покинутими. На словесні завірення ніяк покладатися не можна, бо вони розходяться з ділом. Ближчим наслідком цього становища України, як заявили представники Совітської Росії в Ризі, буде пересунення з польського фронту російського війська проти Армії Української Народної Республіки для «уничтожения Петлюры», дні якого будуть «быстро сочтены» («Сегодня» № 219 від 8-го октября 1920 г[ода]). Ця загроза вимагає передбачень і швидких акцій.

Ось що зарисовується і утворюється внаслідок акту 5-го октября. Польський Посол проф[есор] [Witold] Kamieniecki, віддаючи мені візит, висловлював заспокоюючі запевнення і посилався на те, що становище Польщі, вимагаючи миру, примусило до вказаного кроку. Він заявив, що визнання совітського Уряду України не міняє справи наших відношень, бо має тільки титульне значіння, ради якого не можна жертвувати миром.

В той же день 7 октября я і шеф Місії [Володимир] Кедровський з членом варшавської Місії [Тимошем] Олесіюком були у голови польської мирової Делегації [Jan’а] Dąbsk’ого і мали з ним розмову на протязі майже години: пан [Jan] Dąbski так само посилався на неминучу потребу миру і на титулярне значіння вказаної формульовки протоколу, яка, на його думку, не має матеріяльного змісту. Всупереч з листом [Андрія] Лівицького до п[ана] [Володимира] Кедровського, п[ан] [Jan] Dąbski заявив, що це зроблено згідно з його розмовою з п[аном] [Андрієм] Лівицьким. Се заявлено нам трьом.

Я зауважив п[ану] [Jan’у] Dąbsk’ому, що польські війська одержали блискучу побіду над большевиками, а тому російські уповноважені мають інструкцію йти на всі уступки, аби досягти миру; що польська Делегація, коли б хотіла, далеко б могла одкинуть вимоги большевиків про визнання совітського Уряду на Україні, а не задовольняючи їх; що безцільно нічого не робиться, а тому треба вважати це визнання для чогось потрібним Польщі; і що на це ми хотіли б мати од його пояснення. На це п[ан] [Jan] Dąbski обмежився запевненнями, що він друг України і робити щось проти неї не дозволив би собі, але ж зроблено так, як було в розмові з паном [Андрієм] Лівицьким, і взагалі українське військо нині на своїй території, і Уряд Української Народної Республіки мусить сам подбати про розвиток сил.

Розмова п[ана] [Jan’а] Dąbsk’ого мала нещирий характер, окрім останньої заяви, зміст якої той, що українці однині мусять покладатися тільки на власні сили, а Польща свої обов’язки по договору визнає виконаними. Вияснивши ситуацію, я з п[аном] [Володимиром] Кедровським подали полякам прекладену до цього ноту французькою мовою і розіслали до відома чужих посольств. Передають, що нота своєю серйозністю і фактичною аргументацією зробила на поляків сильне вражіння. Вони ждали різкої заяви. В польській делегації з приводу вищевказаного, автором чого являється [Jan] Dąbski, великий розкол і спор. Наша нота збільшила опозицію. Підпис перемир’я було одкладено на день, а сьогодня одклали ще на три дні. Може статися, що визнання Совітської України набере иншої форми або буде одкинутим. Є чутки, що французький Уряд під загрозою фінансової блокади Польщі вимагає включити в умову договору демобілізацію і роззброєння 80% большевицької армії. Ця звістка іде з компетентного джерела. Французи страшенно незадоволені поляками в справі мирових переговорів. Кореспонденти навіть покинули засідання.

У всякому разі члени Мирової делегації уже почали роз’їздитися. Першу часть переговорів на днях закінчить сам президіум або навіть голови делегацій. Засідання делегацій послів відбудеться у понеділок 12-го октября. Жду полковника [Максима] Дідковського, який находиться в дорозі вже 8-й день. Дорога з Варшави до Риги надзвичайно важка, хлопітна і з ріжними небезпеками. Я прибув на 5-й день, ніде нічого не прогаявши, тільки через те, що у Мемелі знайшлися попутчики і ми сто верств проїхали на грузовому автомобілі через ліс по поганій дорозі. З прибуттям [Максима] Дідковського і з підписом перемир’я я вважаю своє пробування в Ризі далі, поки що, безцільним, і тому поїду звідси через Германію у Відень. Де і буду ждати од Уряду розпоряджень. В Варшаві я переконувався, що зносини з Урядом з Відня легше, ніж з Варшави.

Грошовий відчит здам шефові латвійської Місії пану [Володимиру] Кедровському для надсилки в Міністерство.

Вважаю своїм обов’язком додати, що негайна посилка в Париж і Лондон українських сил для дипльоматичної роботи необхідна остільки, що всяке прогаяння рівнозначне нищенню нашої справи, яка коштує народові життя і крови, так багато. В Лондон потрібні нові люди. В Парижі роботу можна покласти на [Володимира] Тимошенка, [Миколу] Лучицького, [Артема] Галіпа і [Ілька] Борщака, але ж необхідно треба послати до них людину з інформаціями і інструкціями. Так буде швидко і добре.

[Сергій] Шелухин, сенатор

***

Друкується за копією, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 430. – Арк. 24-26.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 639-641.