Олександр Шульгин, справоздання Андрію Ніковському Прага, 24 грудня 1920

Високоповажний пане Міністре.

Надсилаючи Вам свого листа від 7.ХІІ, я приписав на ньому 10.ХІІ (лист затримався в переписці), що остаточно вирішив справи нашої не знімати з порядку денного асамблеї, бо це викликало б вражіння, що ми самі не певні свого права. «V» комісія ухвалила рекомендувати Асамблеї прийняти п’ять нових держав (Болгарію, Австрію, Люксембург, Фінляндію, Коста-Ріку), негативне рішення ця комісія пропонувала відносно 9-ти держав (Естонія, Латвія, Литва, Україна, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Ліхтенштейн, Албанія). Правда, деякі з цих держав (Балтійські, Грузію та Вірменію) комісія ставила в більш привілегійоване становище, пропонуючи допустити їх до технічних органів Союзу Народів (комісія шляхів і бюро праці). Крім того, у цих держав ще в комісії знайшлися і авторитетні прихильники і оборонці, але і їм, як чотирьом иншим державам (Азербайджан, Албанія, Україна і Ліхтенштейн), на головне їх питання про прийняття давали відповідь негативну. Отже, ніхто з цих 9-ти держав не збирався знімати своєї справи з порядку денного, не дивлячись на те, що була цілковита певність відказу.

Нагадую також (мій лист від 7.ХІІ) про роз’яснення, яке було зроблено по пропозиції голови «V» комісії, що відказ Україні не передрішає можливости її прийняття до Союзу Народів в слідуючу сесію, як це було сказано в «Journal de la première Assemblée». В доповнення до цього роз’яснення Генеральний Секретар «V» комісії і директор політичної секції при Секретаріяті Союзу Народів Paul Mantoux написав мені листа 8.ХІІ.1920, в якому доводить до мого відома, що негативне рішення Асамблеї не може мати иншого результату, як повернення справи в її попередній стан. Себто ми маємо право відновити нашу заяву перед слідуючою асамблеєю про бажання вступити до Союзу. В цій же справі я ще був 8.ХІІ у делегата Бразилії [Rodriguo] Octavio, члена «V» комісії і голови 1-ї підкомісії, яка мала переглянути разом справи всіх держав, що одділилися від Росії. Він мене уважно вислухав і теж запевнив, що відказ немає характеру принципового, що це робилося з огляду на наші сучасні обставини. 11.ХІІ я в цій справі був у [Paul’я] Mantoux’а, мав з ним довгу розмову, і він мене знов запевняв, що нам відказують тільки з огляду на обставини, і показав як доказ резолюцію, підписану головою комісії [Antonio] Huneeus’ом з приводу України. Там, як Ви знаєте з № 180, сказано: «La Commission se déclare défavorable cette admission, l’Ukraine ne paraissent pas avoir du gouvernement stable étendant la juridiction sur l’ensemble de son territoire». Ця фраза складена менше, ніж це було в відчиті, уміщеному в «Journal Officiel» про засідання «V» комісії 1.ХІІ, коли одкинули Україну. В усякому разі, тут дійсно вказується як на мент відказу тільки на сучасні обставини. Тут же я вперше познайомився з № 180 видань асамблеї. Переглянувши його, я побачив, що це той самий рапорт, котрий зробила підкомісія «С» і про котрий я вже писав в листі [7 грудня 1920 року]. Тут же я знайшов і ті самі грубі помилки що і раніше. На це я вказав [Paul] Mantoux, додавши, що на 1 300 000 км2 не претендують навіть найбільші наші націоналісти і що тут зроблено помилку принаймні на 400-450 тисяч км2. Все переглядаючи цей помилковий в деталях, а в головному все ж більш-менш вірний рапорт, я вирішив остаточно, що здіймати справу з порядку денного Асамблеї з огляду на неминучий і одноголосний відказ все ж немає ніякої рації. Все ж, гадав я собі, на пюпітрі кожного делегата з’явиться новий документ, офіційно виданий про Україну, все ж слово Україна було сказано з всесвітньої трибуни, а може, хтось скаже і слова симпатії.

В ці дні я вирішив написати ноту, в якій дати в найбільш стислих словах відповідь на всі закиди «V»-ї комісії. Нота на ім’я голови асамблеї була заготована ще 10.ХІІ, 11 переписана в Берні, і з цією датою я сам, разом з візитовою карткою, заніс її [Paul’ю] Hymans’у ранком 12.ХІІ. Але ще до цієї ноти 9.ХІІ я надіслав до Генерального Секретаря лист, в якому звертав увагу, що в № 17 «Journal Officiel» в відчоті про «V» комісію і в числі 88 видань асамблеї сказано, що Польща нас визнала (де-факто), що є помилково і т[ак] д[алі]. Копію цього листа разом з супровідним листом я переслав одночасно [Ignacy’ю] Paderewsk’ому. В результаті в № 26 в «Journal Officiel» було уміщено «Erratum», де згадується, що в таких-то (вищезгаданих) виданнях було сказано, що Польща визнала Україну «де-факто» – з приводу цього Генеральний Секретаріят від себе говорить: «en réalité la Pologne a reconnu de jure le gouvernement de l’Ukraine par le fait qu’elle a signe avec lui lu convention conclude a Varsovie le 21 avril». Очевидно, мій лист переданий був в юридичний відділ Секретаріяту і законність моєї заяви була там визнаною. Я подавав цьому спростованню велике значіння, бо зараз ці розуміння визнання «de jure» і «de facto» ще дуже нові і не зовсім сталі. А між тим деякі делегати необхідною умовою прийняття до Союзу Народів ставлять для нової держави те, щоб вони була визнана «de jure» хоч одним членом Союзу.

Таким чином, пишучи ноту до [Paul’я] Hymans’а, я вже не потребував виправляти помилку комісії, що ми визнані тільки Польщею, Фінляндією та Латвією, та й то «de facto» (в згаданому листі, як Ви бачите з копії, я згадував і про визнання нас центральними державами). Отже, я міг прямо приступити до більш-менш принципових справ і питання кордонів.

Як відповів на ці питання, Ви бачите, пане Міністре, з приложеної копії моєї ноти від 11.ХІІ. Третім пунктом моїм було питання про те, яку мету наш Уряд має в боротьбі з большевиками і показати, що С[оюз] Н[ародів], не приймаючи України, тим самим він відступає від своїх власних принципів. Нарешті я хотів ясно вказати, що неприйняття України до Союзу є дуже приємне для большевиків, є їх фактична перемога. Пізніше і [Szymon] Askenazy і другі говорили мені, що ця нота справила серед делегатів дуже добре вражіння своїм стриманим достойним тоном і ясністю аргументів.

12.ХІІ увечері я надіслав [Paul’у] Hymans’у листа, в якому просив призначити мені авдієнцію. Ранком 13.ХІІ я мав відповідь, що [Paul] Hymans просить мене перебалакати о третій годині з другим бельгійським делегатом [Prosper’ом] Poullet’ом. З останнім, так само як і з 3-м делегатом (найбільш видатним) Бельгії [Henri] Lafontaine’ом я вже мав перед тим довгі і цікаві розмови. [Prosper] Poullet прийняв мене з великою прихильністю і в розмові нагадував сам мої думки з попередньоїрозмови. Перш за все він вибачався дуже, що [Paul] Hymans зараз дуже зайнятий і, позаяк я просив екстрено побачення, він доручив це йому. Звичайно я мусив йому сказати, що мені це тільки приємно, бо він уже в курсі нашої справи і т[ак] д[алі]. Перш за все я просив його передати мої привітання [Paul’ю] Hymans’у як голові Counsiel’я і асамблеї. Я сказав, що раніше не зробив цього, бо сам [Paul] Hymans з кафедри заявив, що обмін карток і так далі є зайве, а по-друге, бо досі вся наша справа знаходилася в «V» комісії, і я завжди туди звертався, не турбуючи п[ана] голову, але нині комісія вже скінчила свою працю відносно України і я мусив подати п[ану] голові асамблеї свою ноту. Таким чином, другою метою мого візиту з’являється бажання підтримати мою ноту від 11.ХІІ. Ознайомивши з нею [Prosper’а] Poullet’а, я просив довести її до відома всіх делегатів. [Prosper] Poullet пообіцяв це зробити, і дійсно, Генеральний Секретаріят зараз же розіслав всім делегатам мою ноту. Нарешті я сказав, що хочу зробити п[ану] голові Counsiel’я вербальну заяву в справі України. Наше становище є таке, що його не може обминути Counsiel’ем. Україна переживає велике лихо, і наша боротьба досягає найвищої своєї точки. Коли Counsiel буде займатися справою Совітської Росії (спроби вже робилися), то першою умовою всяких можливих пертрактацій повинна бути вимога, щоб совітська армія очистила Україну. Це не тільки було б справедливо з огляду на те, що наш нарід досить показав, оскільки йому чужа большевицька ідея і всяке чужоземне господарювання ([Prosper] Poullet цілком з тим погодився). Але це є так само і наша вигода, що це не менш потрібно і для самої Европи, бо тільки коли спокій встановиться на Україні, налагодиться нормальне економічне життя в цілій Европі. [Prosper] Poullet і з цим годився, але сказав, що навряд чи що зможе зробити Counsiel в справі переговорів з большевиками. Тут могли би дещо зробити хіба Англія та Франція, та й то з великими труднощами. Я сказав, що ми вже багато разів зверталися до цих держав в цій справі, і тут же передав йому 2 ноти нашої делегації в Спа. [Prosper] Poullet формулював ще раз все, що я йому говорив і обіцяв в точности передати все [Paul’ю] Hymans’у (з останнім в справі «allogènes’ів» цілий вечір говорив проф[сор] [Eugène] Pittard; крім того в українській справі з ним говорив і [Szymon] Askenazy).

14.ХІІ я одержав листа від Генерального Секретаріяту, в якому мене як голову Делегації офіційно сповіщалося, що справа admission буде розглядатися асамблеєю 15.ХІІ. Саме в цей день одержав телеграму від п[ана] Посла [Миколи] Василька: «unbedingt rate falls Plenum keine Aussicht auf Majorität für antrag [Antonio] Huneeus. Sache nicht im Plenarsitzung kommen lassen». Очевидно п[ан] [Микола] Василько мав тут на увазі ті роз’яснення [Paul’я] Hymans’а, які не зустріли жодної опозиції в «V» комісії. Через це я так одповів п[ану] [Миколі] Васильку: «Формула [Antonio] Huneeus’а прийнята комісією. Наша справа буде поставлена перед асамблеєю приблизно так само, як і справа инших «allogènes’ів». Видалення нашої справи може зробити кепське вражіння». Дійсно, в той час було ясно, що здіймати українську справу не дивлячись на цілковиту певність її одноголосного провалу (при кількох голосах, які утрималися від голосування) – є річ неможлива. Це мені сказав 15.ХІІ і [Edvard] Beneš, котрий підкреслив, що для України вигодно, що зараз одмовили всім «allogènes’ам»… Так само говорив і [Szymon] Askenazy, який цілком одобрював, як я вже говорив, мою ноту і спосіб акції.

Мушу признатися, що, не дивлячись на всі ці міркування, котрі я сотні раз передумав в той час, мені як українцю було дуже тяжко, що наша справа, з’являючись вперше на мировій трибуні, мусить бути одкинутою. І я гадаю, що Ви, пане Міністре, мене зрозумієте, коли я Вам скажу, що дні 15, 16 і 17 грудня 1920 р[оку] були для мене надзвичайно трудними і в цей час найясніше для мене з’ясовувалася вся трагічність нашого становища.

В асамблеї почалося обміркування «admission» тільки 15-го увечері. Спершу велися загальні балачки, далі голова розбив держави, які подали заяви про бажання вступити до Союзу, на три групи: перша – 5 держав, які мали бути прийнятими, їх справи він запропонував обміркувати в першу чергу; друга група держав, яких комісія пропонувала не приймати до Союзу, але допускала в технічні комісії; третя група була та, відносно якої комісія просто висловилася, щоб їх не приймати. До цієї групи, як відомо, належали: Албанія, Азербайджан, Україна та Ліхтенштейн. Про зміст деяких промов під час обміркування всіх цих admission я скажу пізніше, нагадаю тут тільки, що кульмінаційним пунктом дебатів був поєдинок між [Giuseppe] Motta’ою та [Rene] Viviani. Перший заторкнув справу необхідности, щоб Німеччина вступила до Союзу. Це викликало незвичайно блискучу промову [Rene] Viviani, в якій він виклав відому французьку концепцію.

За Естонію, Латвію і Литву говорили деякі делегати, але промови їх, навіть прихильні, здебільше кінчалися заключенням, що голосуватимуть вони проти їх. Яскраво висловились за прийняття Італія ([Carlo] Schanzer, у якого я був), Персія, Португалія і деякі американці. Найбільші симпатії мала Грузія, за яку говорив лорд Robert Cecilі [Fridtjof] Nansen, але грузини зібрали все ж тільки шість голосів за прийняття.

Звичайно, в сей час мене найбільше цікавило питання, чи скаже хто-небудь щось прихильне за Україну. Я бачив дуже ясно з усіх попередніх розмов, яке велике вражіння справило на всіх наше відступлення, як змінилися до нас відношення. Я розумію, що всі, особливо европейці бояться Совітської Росії. Поляки мені прямо говорили, що ніхто не зважиться зараз виступити за нас. Все ж я трохи рахував на [Karl’а] Branting’а і перса Zoka ed Dowleh’а. Останнього я просив ще раніше виступити, [Karl’у] Branting’у я написав досить докладного листа і матеріяли, але, не дивлячись на свою прихильність, котру він виявляв при нашому побаченню, він не з’явився в асамблею під час, коли поставлена була наша справа… Але Zoka ed Dowleh дійсно в двох промовах, присвячених «allogènes’ам», з великою симпатією говорив про Україну. Висловлюючи свій жаль, що зараз Україна опинилася в такому тяжкому стані, він сподівається, що в скорому часі Україна знов скине своє ярмо. В другій промові, говорячи, що, на жаль, зараз з огляду на обставини він мусить утриматися від голосування за Україну, але вірить, що ці обставини зміняться і в слідуючу сесію він з великим задоволенням буде голосувати за прийняття України до Союзу Націй. За ці промови я його щиро дякував при виході з асамблеї, а потім разом з карткою одіслав йому дуже теплого листа, в якому дякував не тільки від себе, а і від Уряду і навіть від українського народу, котрого він обороняв в такий скрутний для нього час.

Нарешті дуже добре, блискучу з ораторського боку, промову сказав [Ignacy] Paderewski з приводу всіх «allogènes’ів», перелічивши з всякими епітетами і Україну, і Азербайджан, і всіх инших. Саме напередодні я висловлював, правда, в зовсім приватній формі, свій протест [Szymon’у] Askenazy, з приводу поведіння в нашій справі відносно мене п[ана] [Ignacy] Paderewsk’ого. [Szymon] Askenazy говорив, що в цій справі він цілком зі мною згоден і вже писав про це до Варшави. Далі зараз же заніс картку свою і прислав ще двох своїх співробітників, між иншим, радника [Jan’а] Perłowsk’ого, які доводили мені, що поляки спеціяльно про Україну говорити не можуть.

Можливо, що в зв’язку з цим, а може, незалежно від цього сказав свою промову, в якій зазначив, що польська Делегація стоїть за прийом всіх «allogènes’ів», в тім числі і України, але… не бажаючи іти проти великих своїх союзників він мусить утриматись від голосування. Знаючи ситуацію в Польщі на міжнародному полі, можна сказати, що більшого вони в даний мент навряд чи могли зробити (хоч ця заява [Ignacy’я] Paderewsk’ого для самих поляків принижуючою). В усякому разі, я написав дуже коротенький лист, в якому одмітив прихильні слова [Ignacy’я] Paderewsk’ого, не бажаючи з огляду на мої попередні протести ще більше обозляти його проти нас.

17.ХІІ уранці нарешті черга дійшла до Азербайджану і України. Спеціяльних балачок не було. [Paul] Hymans прочитав рішення «V» комісії і перейшов до голосування персонального, кожної з двох держав. Проти Азербайджану висловилося 29 делегацій, проти України 23, решта була або випадково відсутніми, або ж навмисно утримувалися від голосування. До останніх належали Персія, Польща, Португалія, здається, Італія і декілька позаевропейських країн, серед їх представник Гаїті [Frederic] Doret. Він мені пояснював, що ще в комісії він пропонував, щоб нам і другим не одмовляли, а тільки відклали наше прийняття до другої асамблеї з тим, щоб ми не потребували знов робити заяву про своє бажання вступити до Союзу. Він розуміє, зараз є труднощі для прийняття, але з огляду на те, що його пропозиція була одкинута, він не голосував зовсім.

Характерно, що ми і Азербайджан опинилися цілком в однакових умовах в асамблеї, що, звичайно, пояснюється війною і окупацією з боку большевиків. Навіть Арменія, не дивлючись на весь гвалт, який коло неї скоївся, зібрала на свою користь щось два чи три голоси. І все ж на пюпітрі у кожного делегата лежали видання докладу про Україну, і все ж вперше в залі лунало це слово «Україна» і 10 хвилин делегати слухали, як запитував їх про Україну Секретар. Нарешті, голова об’явив, що Україна до Союзу не прийнята. Чого не прийняли до Союзу Народів всіх «allogènes’ів», Україну в їх числі. З моїх попередніх листів вже видно, що причин було багато і що вони досить ріжнородні.

Спочатку естонці, латиші, грузини були майже певні, що їх приймуть в Союз. Потім ситуація змінилася. На мій погляд психологічно велику роль тут зіграли наші невдачі. В Женеві побачили, що большевики мають ще велику силу, що сьогодні вони зробили похід на Україну, а завтра ще з більшою легкістю займуть Естонію або Грузію. [Edvard] Beneš 3.ХІІ говорив мені, що Україну не хотять приймати і навіть говорить за неї, бо бояться ангажуватись в непевну справу. Історія краху французької політики з [Петром] Врангелем налякала всіх. Але цей же аргумент безперечно впливав на делегатів і в приміненню до инших «allogènes», які по всім даним мусили б бути прийняті до Союзу.

Згідно «§ 1» «Pacte de la Société des Nations», держава, щоб бути прийнятою до Союзу, мусить висловити своє щире бажання додержуватись ріжних зобов’язань, які покладаються на кожного члена Союза Народів, і мусить управлятися свобідно (librement). Коли «V» комісія могла зробити закиди, що Україна і Азербайджан «при сучасних умовах взагалі не можуть вільно управлятися», то це вже зовсім не можна примінити, прим[іром], до Естонії або Грузії. Але з огляду на небезпеку зі сходу делегати вважали неможливим примінення «§ 10» до всіх цих держав. Спроба обминути цей пункт (пропозиція Аргентини), як Ви знаєте, пане Міністре, ні до чого не привела. Прийом нових членів Союзу на инших обмежених умовах потребував зміни «Pact’у…», а це більшість, і особливо великі держави, вважали недопустимим не тільки з цього приводу, але по більш важним для союзу причинам. Такий консерватизм щодо «Pact’у…» пояснюється перш страхом Франції та деяких инших держав, що зміна одної частини Версальського трактату може поставити і другі його частини на порядок денний. А по-друге, делегати розуміли, що вся зміна пакту, себто основи Союзу, може повести до його розвалу. Організм ще дуже молодий; і ним дорожать (на цьому особливо настоював [Karl] Branting). Крім того, прийом на обмежених правах, як я вже зазначив в попередньому листі, не зустрічав прихильности серед самих зацікавлених. Деякі ж делегати теж гадали, що зараз в Союзі цінно, що принаймні хоч юридично всі держави, члени Союзу, є рівні і не слід через це порушувати цієї основи, вводячи нових членів на обмежених правах.

Далі, в процесі обміркування делегати, стали приходити до того заключення, що прийом до Союзу нових держав навіть з певними обмеженнями дає їм далеко більше прав, ніж визнання їх «de jure» цими державами. Як же можна приймать ці держави, коли вони ще не визнані майже всіма членами Союзу, а як і визнані, то тільки «de facto». Про існування такого аргументу говорив мені [Edvard] Beneš ще 3.ХІІ, а потім під час дебатів в асамблеї, аргумент був яскраво розвинений бельгійським делегатом.

Але рішаюче значіння мала поведінка Сполучених Штатів Америки і американська нота, що приложена до видання Асамблеї № 88. Бажаючи за всяку ціну мати Північну Америку в осередку Союзу Народів, Англія і Франція, які спочатку виявляли прихильність до «allogènes’ів», рішуче стали в опозицію проти їх прийняття. Такі були «ordre» французького і англійського правительств. В Асамблеї найбільш яскравим їх виразником був [Rene] Viviani, який цілком стояв на позиції Америки щодо «allogènes’ів»: «поки Росія не існує як державне тіло, ніякі російські справи порушені бути не можуть». Проти Франції і Англії асамблея піти не могла, бо рівність держав, звичайно є тільки фіктивна. До того ж, поки що Союз Народів є все ж більше союз правительств, і делегати, кінець кінцем, своєї думки мати не можуть: вони є представники і «porte-parole» своїх урядів. Найкраще це ілюструється справою прийняття до Союзу Арменії. Підкомісія виявилася за прийняттям, «V» комісія теж була готова приєднатися до цієї думки. Але на нараді в Лондоні французький і англійський прем’єри прийшли до протилежної думки. Комісія мусила винести протилежне (негативне) рішення. Менші держави, особливо південної Америки, були дуже незадоволені поведінкою і пресією великих держав. З цього приводу я мав цікаву розмову з одним з делегатів Куби.

Підводячи загальні підсумки значіння для нас Асамблеї я мушу сконстатувати, що воно було не мале:

1) справа України була вперше поставлена цілком серйозно на порядок денний всесвітньої конференції. Це давало право українській Делегації звертатися до всіх делегатів, і останні знаходили потрібним говорити з представниками України. За час асамблеї вдалося вступити в безпосередні відносини з більш як 2/3 всіх делегацій. З деякими делегаціями влаштовано було кілька побачень. Загалом за цей час відбулося більше 60 дипльоматичних побачень.

2) Розсилка газет і матеріялів нами (одмічу тут, що 15.ХІІ був надісланий всім делегаціям коротенький лист і копії наших нот в Спа, декларацію Уряду і т[ак] д[алі]), а головне ж, що за цей час Генеральним Секретаріятом була видрукувана в справі України ціла низка видань Documents de l’Assemblée, а саме: № 5 (нота [Арнольда] Марголіна від 13 квітня), № 88 (меморандум Генерального Секретаріяту), № 180 (доклад «V» Комісії), № 214 (мій лист і приказ [Християна] Раковського), № 234 (мій лист і моя нота до голови асамблеї). Всі ці документи розіслані були всім делегатам.

3) Нарешті мушу зазначити, що швейцарська преса, і в першу чергу «Journal de Genève», надзвичайно влучно використувала цей момент для агітації в нашій справі. В цьому відношенню мені допомагали деякі мої персональні приятелі з давних часів, але перше за все мушу зазначити чудесний грунт, який утворений був швейцарською Місією і її пресовим бюром, котре вже протягом двох років подає свої цінні комунікати і інспірує ріжні органи преси в відповідному напряму.

Мушу одмітити також, що дух самої Женеви є надзвичайно для нас сприятливий. Так само як редакція «Journal de Genève», так і вища інтелігенція Женеви шукають в політиці дійсної правди і цю правду вони бачать за нами. Ширші знайомства серед женевців, якими я завдячую моєму великому приятелю проф[есору] [Eugène’у] Pittard’у, а також моїм старим друзям і співробітникам п[ану] М[иколі] М[иколайовичу] Ге і О[лександру] М[ихайловичу] Коваленку, дали мені змогу бувати на деяких вечірках, де я міг впливати на громадську думку, зустрічати делегатів, журналістів та инших осіб. Кінчаючи своє останнє справоздання про Асамблею, я мушу одмінити віддану працю О[лександра] М[ихайловича] Коваленка, велику допомогу, яку дав нам француз по підданости М[иколі] М[иколайовичу] Ге. Разом з тим одмічаю, що Місія в Берні працювала з цілковитою щиростю, виконуючи всі мої прохання щодо безконечної пересилки паперів (на жаль тільки ця Місія була в Берні, а не в Женеві). П[ан] [Микола] Левицький вдвічі при мені наїздив до Женеви, і я мав з ним можливість вияснювати ріжні загальні біжучі справи. Сам голова Місії пан Посол [Микола] Василько допомагав мені в багатьох справах, до того ж, позичивши Державі свої власні кошти на утримання Місії при Союзі Народів. Можу тільки висловити свій жаль, що п[ан] [Микола] Василько, не дивлячись на всі мої листи і телеграми, а також не дивлячись на роз’яснення п[ана] Міністра закордонних справ, все ж не приїхав до Женеви, зайнятий иншими державними справами. Приїзд п[ана] [Миколи] Василька був би цінним не тільки через його опит і енергію, а також і тим, що п[ан] [Микола] Василько був знайомий з ріжними послами в Берні, які були одночасно і делегатами в Женеві (прим[іром] згаданий перс Zoka ed Dowleh, наш приятель і приятель п[ана] [Миколи] Василька). З великою вдячностю мушу згадати приїзд п[ана] [Арнольда] Марголіна, котрий, як це видно з попередніх відчитів, багато зробив за тиждень свого перебування і головно вияснив мені гаразд про свою велику підготовчу працю в Лондоні в справі Союзу Народів і України. Нарешті не можу не одмітити, Високоповажний пане Міністре, що Ваші кругові і персональні до мене листи давали мені більше певности в моїй акції, показували мені, що наша праця є дійсно централізована і що я виконую тільки невелику частину нашої загальної дипльоматичної акції.

Не дивлячись на неприйняття до Союзу Народів і на загальні дуже скрутні обставини, – я не бачу підстав для песимізму, так само, правда, як і для великого оптимізму. Треба мати твердість духа, віру в нашу конечну перемогу і провадити довгу уперту працю і боротьбу.

З щирою пошаною і відданостю.

[Олександр Шульгин]

***

Опубліковано: Олександр Шульгин в українському державотворенні та міжнародній політиці / Збірник наукових праць та документів: Наукове видання / Упоряд. В. Піскун. – К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України, 2016. – С. 219-229.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 375-384.