Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Григорій Сидоренко, «Доклад» Симону Петлюрі, Кам’янець-Подільський, 29 вересня 1919

Повернувшись в ноябрі місяці прошлого року з Румунії, з Яс, куди я був командірований українським Національним Союзом для переговорів з представниками Антанти відносно прийнятого президією Союза рішення: скинення [Павла] Скоропадського, знищення гетьманщини і відновлення Української Народної Республіки, я був уповноважений Високою Директорією, яка перебувала тоді у Вінниці, їхати представником Республіки в Париж на конференцію Мира, куди і виїхав ще до взяття нами Києва і скинення [Павла] Скоропадського без всяких віз, тільки з мандатом Високої Директорії, з яким я проїхав через Венгрію й Австрію і добрався до Відня, де в нашому Посольстві взяв дипльоматичний паспорт. Але ж у Відні не було представників Антанти і тому не можна було дістати візи до Парижа, а швейцарська границя була замкнена. Тоді мені поставив візу чехо-словацький представник у Відні п[ан] [Vlastimil] Tusar, теперішній Прем’єр-Міністр в Чехо-Словакії, який взагалі дуже прихильно поставився до мене і взагалі старався зробити все можливе для улекшення мого переїзду до Парижа, але ж віза чехо-словацька оказалася недійсною для переїзду до Парижа.

З Відня я виїхав в Інсбрук на італійсько-австрійський і рішив пробитись через італійський фронт в Італію, щоб звідти вже пробиватися у Францію, алеж в італійському штабі мені заявили, що без згоди Рима не можна проїхати через фронт в Італію. Я тоді заявив, що маю мандат Високої Директорії Української Народної Республіки, і прохав послати телеграму відносно мого бажання проїхати через фронт в Італію головнокомандуючому фронтом, і, не дивлячись на те, що штабні офіцери мене запевняли, що це немислима річ, щоб мені був дан дозвіл, головнокомандуючий дав приказ мене негайно пропустити через фронт в Італію, і я приїхав до Мілана, а звідти направився до Франції, але ж на першій французькій станції Модані мене не пропустили далі, позаяк не було дозволу французького уряду.

Тоді я зупинився в Модані і послав французькому Міністрові закордонних справ [Stephen’у] Pichon’у телеграму з проханням дати мені по телеграфу дозвіл проїхати до Парижа. Я прочекав в Модані три дні і відповіди не одержав. Тоді я рішив, що представнику Української Народної Республіки не подобає чекати ще далі відповіди і тому я послав другу телеграму п[ану] [Stephen’у] Pichon’у вже з вимогами пропустити мене і то негайно, і заявив, що я кидаю Францію і повертаюсь до Італії і відповідь прохав прислати мені до Туріна, куди я негайно і виїхав. Одночасно я послав телеграми до урядів англійського, американського, італійського і японського з заявою, що я маю мандат для переговорів в Парижі з представниками цих урядів, а мені не дається дозволу на проїзд до Парижа. По приїзді в Турін я одержав, нарешті, дозвіл на проїзд до Парижа, куди я негайно і виїхав вкупі з секретарем п[аном] Антоном Петрушевичом, сином д[иктато]ра Євгена Петрушевича, і прибув до Парижа 20 січня сього року.

По приїзді в Париж я перш усього побачився з Міністром закорд[онних] справ [Stephen’ом] Pichon’омі з’ясував йому ганебність поводження французького консула в Одесі [Emil’я] Henno, причому п[ан] [Stephen] Pichon цілком погодився зі мною і при мені написав телеграму з приказом про увільнення [Emil’я] Henno з посади. Я пропонував п[ану] [Stephen’у] Pichon’у, а потім і Президенту конференції Мира, французькому Прем’єр-Міністру п[ану] [Georges’у] Clemenceau, щоби Франція підтримала питання про визнання самостійности Укр[аїнської] Нар[одної] Республіки і взяла ініціятиву в свої руки, алеж мені було сказано, що се дуже важко зробити, бо Франція зараз майже зруйнована, має біля 2-ох мільйонів забитих на війні, не має транспорту і їй не можна вести значну політику на сході, і було добавлено, що се питання буде дебатуватись і що можна буде зробити, буде зроблено.

Тоді я звернувся до других делегацій великих держав – англійської, американської, італійської і японської й рядом побачень і переговорів з визначними членами їх, як лорд [Charles] Hardinge, п[ан] [Edward] House, [Giuseppe] Salvago Raggi, барон [Nobuaki] Makino і иншими. Мені удалось добитися того, що в Раді Чотирьох ініціятиву по визнанню самостійности Української Народної Республіки взяла в свої руки Америка, причому Англія залишалась резервованою з обіцянкою в критичну хвилю допомогти нам, Італія прихильною і Японія, представник якої не брав участи в засіданні Ради Чотирьох, тоді менш-більш прихильною.

По приїзді в Париж я узнав, що Францією підпирається бар’єр з держав Польщі і Румунії з спільною границею між ними, причому Галичина мусила входити в Польщу як польська провінція, а Буковина – в Румунію. Цей бар’єр Польща – Румунія мусив грати ролю, з одного боку захищати ЗахіднуЕвропу від російського большевизма, а з другого боку – роз’єднати Росію від Германії в майбутньому і не давати Германії змоги безпосередньо впливати на Росію і ввести її в сферу своєї політики проти Антанти. Тоді я з президентом делегацій инших самостійних держав, що повстали на території бувшої Росії, як Естонія, Латвія, Литва, Біла Русь, Грузія, Азербайджан і північний Кавказ, увійшов в самий тісний контакт, і ми утворили другий бар’єр держав від Балтійського до Чорного моря, який при визнанню самостійности цих держав грав би туже ролю, що і бар’єр, був би більш міцний, ніж перший бар’єр; і, крім того, Україна через Галичину і Буковину входила б одночасно і в перший бар’єр Польща – Румунія.

Тому мною, крім принципа самостійности Української Народної Республіки, був піднятий перед конференцією Мира ще другий принцип – недопуска партажа українських земель, базуючись на тому, що воля українського народа утворити одну державу спільну і жити вкупі – була висловлена ясно актом 3-го січня сього року відносно приєднання Галичини і Буковини до України. На цих двох принципах українське питання і дебатувалось і досі дебатується на конференції Мира. Для закріплення цих принципів офіціяльним шляхом, крім словесних переговорів, мною був поданий на конференцію Мира цілий ряд писаних нот з пропозицією визнання самостійности Української Народної Республіки із протестами проти намічаємих приєднань Галичини до Польщі, Буковини до Румунії і Угорської України до Чехо-Словаччини.

Спочатку Америка для розв’язання російського питання видвигнула проект конференції представників всіх держав, виникших на території бувшої Росії вкупі з представниками большевицького російського Уряду на островах Принкипо, причому було намічено, що на цій конференції большевицький російський Уряд мусить признати самостійність всіх нових держав, виведе свої війська з цих держав і, зробивши деякі уступки з своєї большевицької програми, буде визнаний російським Урядом в етнографічних межах Росії (Великоросії). Я так само, як і президенти всіх инших держав в межах бувшої Росії, подав офіціяльну ноту про згоду прийняти участь в цій конференції. Так само прислав по радіо згоду і російський большевицький Комісар по закордонних справах [Георгій] Чичерін. Але ж цей проект завдяки рішучому протесту Франції був провалений в Раді Чотирьох.

Після того як Америка зняла ініціятиву в питанню про визнання самостійности Української Народної Республіки і погодилась з принципом недопуска партажа українських земель, мені була поставлена умова припинити війну з Польщею з тим, щоби спочатку був, по завішенні оружжя, заключений armistice. Я дав на се згоду, причому поставив вимоги, щоб українська Делегація була юридично в протоколі конференції Мира визнана рівноправною з польською Делегацією і щоби питання про armistice, коли згодяться уряди український і польський на се, вирішилося би в Парижі, з участю української і польської делегацій і з приглашенням спеціялістів з місця – з України і Польщі. Питання про визнання юридично української Делегації на конференції Мира рівноправною з польською Делегацією я поставив рішуче і твердо, відмовившись до сього вияснення давати в комісію конференції Мира, де брали участь поляки як рівноправні члени, які-небудь пояснення відносно українсько-польського питання і armistice з Польщею, бо я рахував, що се було б, з одного боку, приниженням гідности Української Народної Республіки, на що я, яко репрезентант її на конференції Мира, ні в якім разі не міг згодитися, а з другого практичного боку, се давало б велику перевагу членам польської Делегації в боротьбі з нами. Ці мої вимоги були Радою Чотирьох признані цілком слушними, справедливими і прийняті були в засіданню 19 марта сього року, коли за підписом чотирьох репрезентантів великих держав – [Woodrow] Wilson’а, [David’а] Lloyd George’а, [Georges’а] Clemenceau й [Vittorio] Orlando були вислані телеграми до командуючого українською армією ген[ерала] [Михайла Омеляновича-] Павленка і до командуючого польською армією з пропозицією негайного завішення оружжя і про встановлення armistice, чи на місці, чи в Парижі з участю української і польської делегацій. Це в зв’язку з тим, що Америка взяла в свої руки ініціятиву в питанню про визнання самостійности Української Народної Республіки рахувалось в усіх дипльоматичних колах нашою першою крупною дипльоматичною побідою на конференції Мира.

З самих перших днів мого перебування в Парижі мною було помічено, що про Українську Народну Республіку ніхто нічого докладно не знає, не тільки в широких масах, але й серед дипльоматичних і політичних кол, не знають про українську справу взагалі, про домагання українського народу й його Уряду, і тому вороги Республіки розповсюджували вільно всякі брехні і інсинуації про нас і ширили провокацію; головним робом напирали на те, що ми є большевики й германофіли. Для розбиття цих брехень і провокацій мною було закладено в Парижі Українське пресове бюро, яке почало видавати і видає досі на французькій мові «Bulletin d’Information» – три рази на тиждень, і було видано багато брошур, книжок і листків на французькій мові, в яких було освітлено з усіх боків українське питання і нарешті – видано мемуар про самостійність України, який був поданий на конференцію Мира, і все це було розповсюджено і розповсюджується не тільки в Парижі й у Франції, але й в Англію, в Америку, в Італію і в нейтральні страни, так що тепер можна сказати, що пророблена колосальна чорна робота в змислі інформацій культурного світа про українську справу, і тепер вже ніхто не тільки з дипльоматичних і політичних сфер, але й з широких верств інтелігенції в Европі і в Америці не вірить в те, що ми усі германофіли. Одночасно для сієї кампанії була по можливості притягнена і французька преса, і італійська, і нейтральна, в якій тепер вже сміливо пишеться про необхідність визнання самостійности Української Республіки, тоді як раніш всі статті були дуже ворожі чи неприхильні до нас. З другого боку, прийшлось також розбивати дуже розповсюджені серед крайніх лівих течій французького громадянства репрезентованих п[аном] [Jean’ом] Longuet й його газетою «Le Populaire» переконання, що ми є контрреволюціонери. Це також удалось розбити, бо було нами заявлено й доказано, що український Уряд опирається тільки на демократію і стоїть на принципі парляментаризму й при першій змозі скличе Конституанту, причому той самий [Jean] Longuet, який на Інтернаціональному з’їзді в Амстердамі голосував проти визнання інтернаціоналом самостійности Укр[аїнської] Нар[одної] Р[еспубліки], вже в Люцерні голосував за визнання самостійности Укр[аїнської] Нар[одної] Респ[убліки], переконавшись, що ми дійсні демократи.

Після того, як конференція Мира постановила взяти вирішення українсько-польського armistice в свої руки, була утворена при конференції Мира особлива комісія по українсько-польському armistice, якої перше засідання було 30 апріля, на якому мною була проголошена декларація відносно цього питання, потім приїхали з місця представники д[окто]р [Михайло] Лозинський і полк[овник] [Дмитро] Вітовський і була вироблена лінія armistice, по якій Львів одходив до поляків, а нафтоносний район Бориславський до нас. Наша Делегація згодилась підписати цю лінію armistice, але польська Делегація не згодилася підписати її, й поляки на місці в Галичині зробили офензиву, яка скінчилась розбиттям нашої армії в Галичині і окупацією Галичини польськими військами. Під час сієї офензиви українська Делегація послала в Раду Чотирьох рішучий протест проти сієї офензиви, і в той же день було екстрено скликано під предсідательством [Woodrow] Wilson’а засідання Ради Чотирьох, на яке була запрошена українська Делегація.

На цьому засіданню мною було освітлено в цілому українське питання, боротьба українського народу і його уряду за самостійну Українську Республіку, його боротьба з большевиками і ті удари, які він одержує ззаду свого протибольшевицького фронту від поляків, а Віце-президентом Делегації [Василем] Панейком було освітлене спеціяльно галицьке питання. При сьому характерним являються деякі питання, на яких Рада Чотирьох особливо спинилась. До тих питань треба віднести слідуючі. [David] Lloyd George мене запитав:«Ви кажете, що весь український нарід з’єднався, так?». Всі члени Делегації відповіли одноголосно – «Так є…». «І надалі гадаєте завжди йти вкупі?». Знова всі члени делегації відповіли – «Так». Тоді було поставлено таке питання: «А скільки тут зараз є серед Вас членів з Великої України і скільки з Галичини?». І позаяк мною були взяті на засідання і [Михайло] Лозинський і [Дмитро] Вітовський, то оказалось, що з Галичини навіть на одного члена було взято більше, ніж з Великої України і це зробило велике вражіння, бо розбивало ту силу провокацій, що українці з Великої України і українці з Галичини йдуть порознь у відбудові єдиної Української Народної Республіки. Друге характерне питання, яке задав мені той же [David] Lloyd George, було таке: «Я нічого не хочу сказати про питання про визнання самостійности Української Нар[одної] Р[еспубілки], але коли б так трапилось, що Вам прийшлось би приєднуватись до Росії чи до Польщі, то куди б Ви предпочли приєднатись?». На це я відповів «Ні до тої, ні до другої, бо воля українського народу незламна – утворити свою самостійну Українську Республіку і жити в ній вкупі», і далі з’ясовував чому се так. Це зробило тоді велике вражіння, і взагалі ми вийшли з засідання Ради Чотирьох в переконанні, що вона стоїть на нашому боці, бо всі наші домагання юридично справедливі. Після засідання Ради Чотирьох п[ан] [Woodrow] Wilson, як мене сповістили по телефону з американської Делегації і про що було надруковано в газетах, сів сам писати ноту про українське питання, щоби провести її в Раді Чотирьох, і обурення поляками було досить велике, і навіть п[ан] [Georges] Clemenceau, який підтримував Польщу, не виступав в Раді Чотирьох проти нас і висловлював своє незадоволення ними, коли ми на другий день були у нього.

Але ж поляки, не дивлячись на незадоволення ними Антанти, продовжували свою офензиву, й коли приїхав до Парижа п[ан] [Ignacy] Paderewski, то поставили справу так, що на місці українці почали офензиву і вони тільки примушені були відповідати на сю офензиву своєю офензивою, і, окрім того, привіз ще договір, підписаний ним з п[аном] [Борисом] Курдиновським, який був командірований ще з Одеси, як вони казали, українським Урядом. Правда, сей договір не мав ніякого рішучого значіння, але для провокації грав деяку ролю, бо рішаючим чинником була побідоносна польська офензива і твердження, що вони виступили проти большевиків, також допомогли їм. Тоді Антанта, рахуючись з довершившимся фактом, дала постфактум дозвіл полякам окупірувати Галичину польським військам, якоби для захисту населення від большевицьких банд, і 3-го іюля мені було прислано від конференції Мира запрошення прислати в субкомісію по польських справах членів делегації родившихся в Галичині для обговорення внутрішнього статуту, на що я, порадившись з галичанами відповів, що Галичина є частиною Української Народної Республіки, а не Польщі, і в комісії по польських справах не зможуть брати участи по сьому питанню члени української делегації, а 11 іюля мене було повідомлено, що полякам розрішено завести цивільну владу в Галичині, на що я відповів протестуючою нотою. Таким чином і досі, не дивлячись на всі заходи поляків, Галичина не приєднана до Польщі яко польська провінція і претензії на то Української Народної Республіки находяться юридично в силі.

В той же час п[ан] [Woodrow] Wilson мусив виїхати до Америки, приславши мені листа, в якому пишеться, що доля українського народу лежить на серці і він в Америці буде працювати над посуненням українського питання, і Рада Чотирьох розпалася, передавши всі справи Раді П’ятьох, де беруть участь міністри закордонних справ.

Одночасно піднялась друга велика небезпека з боку [Олександра] Колчака і [Антона] Денікіна, який признав верховну владу [Олександра] Колчака. Позаяк [Олександр] Колчак підписав спочатку з Японією, а потім і другими високими державами великі концесії на території всієї бувшої Росії, то у держав Антанти виникла думка призначити уряд [Олександра] Колчака всеросійським Урядом, і мене і одночасно і президентів делегацій других держав, повставших в межах бувшої Росії, почали агенти Антанти умовляти відмовитись від самостійности і піти на федерацію з Росією, а також почалась обробка в цьому напрямі і инших членів Делегації, але ж всі президенти нових держав рішучо й твердо одкинули сі пропозиції і виступили проти призначення колчаківсього Уряду всеросійським Урядом, і тільки дякуючи сьому енергічному і одностайному виступу, а також і тому, що російські репрезентанти [Олександра] Колчака в Парижі твердо стояли на єдиній, неділимій Росії й проти всяких федерацій, уряд [Олександра] Колчака не був визнаний всеросійським Урядом і [Олександру] Колчаку тільки було вирішено допомогти матеріяльно, щоби він знищив большевиків і захопив владу в свої руки.

Але після того як большевики розбили [Олександра] Колчака, в усіх делегаціях прямо й одверто кажуть, що вони бачать тепер ясно, що справа [Олександра] Колчака програна, а в [Антона] Денікіна абсолютно ніхто не вірить, бо він захопив пусту від большевиків територію, і кажуть, що він також буде ліквідований і нарешті, чим скорше буде ця справа зліквідована, тим краще – і восени прийдеться знов вести переговори про самостійність окремих держав, причому виринають проекти, які з початку конференції Мира признали при звісних уступках соціяльних большевицький Уряд урядом Росії в етнографічних її межах за ціну визнання цим Урядом самостійности нових національних держав. При цьому зокрема щодо скорійшого визнання самостійности Української Народної Республіки ставлять слідуючі вимоги: 1) твердо стояти на самостійности і непартажу українських земель; 2) ясно стояти на принципі демократії, відкидаючи рішучо всякі ексцеси в роді передачі владі радам, подібно большевикам; 3) скликати, як тільки буде змога, Конституанту на основі загального, рівного, прямого і таємного голосування; 4) потрібно тримати в своїх руках Київ яко столицю і Одесу яко порт; 5) від Уряду вимагається тільки одного, щоби він твердо стояв на національно-державному будівництві цілком незалежно від того, до яких би партій не належали окремі члени Уряду; 6) щоби не було державних переворотів і ексцесів з метою захоплення влади в роді оскілковщини; 7) рішуча боротьба з жидівськими погромами.

Після того як справа armistice з поляками розстроїлась, українська Делегація звернула усі зусилля на те, щоби через румунську Делегацію в Парижі привабити на бік Української Республіки Румунію, причому румунська Делегація поставила перш усього питання, чи буде український Уряд стояти за самостійність Української Народної Республіки до кінця, і після нашої відповіді позитивної і завіруючої почалися ближчі переговори і обмін телеграмами і донесеннями між румунською Делегацією в Парижі і румунським Урядом в Букарешті, причому румунська Делегація в Парижі стала підпирати українську Делегацію й одверто виступала за визнання самостійности Української Республіки, а також обіцяла впливати на Уряд, щоби Україні було видано майно запорозького корпусу і робилася допомога в війні з [Антоном] Денікіним, який, яко прямуючий до єдиної, неділимої Росії, є одночасно ворог і України, й Румунії, яка зацікавлена в справі Бессарабії.

Жидівські погроми на Україні дуже перешкоджали праці української Делегації в Парижі, і весь час приходилось вести переговори з жидівськими делегаціями, відклоняючи їх від одвертого виступу проти самостійности Української Народної Республіки і доказуючи, що український Уряд веде боротьбу з цим злом.

Зазначивши в головних рисах найбільш важні точки праці української Делегації в Парижі, причому в переданих мною в Міністерство закордонних справ збірниках нот, поданих делегацією на конференцію Мира і в «Bulletin d’Information», можна знайти багато деталей цієї праці, мушу сказати, що тепер Українська Народна Республіка стане вже об’єктом міжнародних комбінацій і позаяк число прихильників єдиної неділимої Росії з кожним днем все падає, а прихильників самостійної Української Народної Республіки зростає, то визнання самостійности Укр[аїнської] Нар[одної] Респ[убліки] являється питанням самого близького часу в залежности від наших власних успіхів в боротьбі за сю самостійність і від нашої власної праці в будові нашої державности.

Одним з показників того, наскільки рахуються серйозно з Укр[аїнською] Нар[одною] Респ[ублікою] може служити той факт, що українська делегація купила в Парижі від Уряду Американських Сполучених Держав для Укр[аїнської] Нар[одної] Республіки військового майна (чоботи, одягу, сорочок, шинелів, штанів і т[акого] и[ншого], 75 автомобілів, 100 мотоциклетів і т[акого] и[ншого]) на суму 11 мільйонів долярів в кредит на строк 5 років від обов’язання Української Народної Республіки, причому по одписці і обов’язань ми одержали всі товари і перевезли їх в найняті нами склади в Марселі й Бордо. Тепер потрібно тільки перевезти ці товари, про неможливість в скорім часі мати в своїх руках Одесу, через Румунію в Галац і далі по залізниці на Україну.

Президент делегації Української Народної Республіки на конференції Мира в Парижі

Г[ригорій] Сидоренко

***

Друкується за копією, рукопис Миколи Мироновича / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 280. – Арк. 142-154.


Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 249-256.