Микола Порш, лист Симону Петлюрі, Берлін, 25 травня 1920

Високоповажний Симоне Васильовичу!

Успіхи українсько-польської офензиви проти большевиків і сподіване звільнення великих областей України з-під большевицької влади висуває на перше місце питання реорганізації української державної влади. Нова ситуація вимагає скоординовання всіх позитивних сил нашого народу до праці над наладженням нашого державного апарату від верху до споду, коли окуплені кров’ю військові успіхи не мають пропасти ще раз з вини недоладної адміністрації. Ця потреба відноситься не тільки до низчих адміністративних органів, але й до начальної державної влади і в цій останній справі дозвольте мені, Симоне Васильовичу, висловити перед Вами декілька моїх думок.

Вашу заповідь негайного скликання Конституанти треба привітати з найбільшим признанням, і це мусить статися при першій можливости з мотивів внутрішньої і зовнішньої політики. Притягнення ширших народіх мас до активної співучасти в державнім будівництві навіть у формі тимчасового передпарляменту скріпить незвичайно становище української державної влади у власнім краю, зацікавить нею населення і забезпечить їй активну піддержку. Так само піднесе цей факт престиж нашої влади в очах чужих держав. Брак якого-небудь ширшого державного законодатного і контрольного органу підкопував дотепер незвично авторитет нашої влади в очах чужинців. В той час, коли в инших т[ак] зв[аних] окраїних державах існує щонайменше сурогат національного зібрання (навіть у білорусинів), а деяких (Латвія, Литва, Фінляндія) існує вже Конституанта або переведені вже вибори до неї, у нас подібного органу немає, що викликує за кордоном недовір’я до нашого державного руху.

Так, між иншим, цілий останній політичний розвиток на Україні викликує за кордоном вражіння, будь-то би за останніми політичними актами стояла тільки одна-однісінька особа, це – Ви, яка при чужій допомозі проти волі народу хоче удержатися за всяку ціну при владі і яка, подібно, як [Олександр] Колчак і [Антон] Денікін, мусить без чужої допомоги пропасти. Такий погляд панує не тільки серед німецької суспільности, для якої українсько-польська спілка зі зрозумілих причин не є симпатична, але і по инших, антантських і нейтральних державах, а в деяких, як напр[иклад] у Чехії, підноситься навіть («Právo lidu») питання про усунення нашого дипльоматичного представника. В Англії кажуть і пишуть навіть, що й самої української нації немає, що народ не хоче самостійної держави. Піднести авторитет нашої влади може серед таких обставин тільки опертя її на народній масі, подтвредження її яким-небудь народним органом. Треба зазначити, що, наприклад, у Чехії консеквентна демократична політика причинилася в останніх часах дуже до піднесення поваги тамошньої влади внутрі і закордоном. Чехія стоїть під тим зглядом сьогодні на передовому становищі серед молодих европейських держав та заслуговує на пильну увагу і з нашого боку.

Одначе і до часу скликання передпарляменту вимагає теперішня верховна державна влада, на мою думку, основної реорганізації. Розвиток подій за останні місяці довів до фактичного розв’язання Уряду Директорії, яка після уступлення [Андрія] Макаренка і [Федора] Швеця сьогодні вже не існує. Силою фактичного розвитку у Ваших руках спочиває сьогодня вся верховна державна влада не тільки військова, але й політична. У Ваших руках з’єднані сьогодні фактично всі функції Президента. Цей стан мусить бути серед теперішніх обставин задержаний до часу скликання передпарляменту.

Зазначена еволюція Вашого становища в нашім державнім організмі зв’язана, одначе, з деякими кардинальними недостачами, які вимагають негайної зміни. Розширенню Ваших функцій мусить відповідати відповідна зміна організації цілого апарату, який стоїть до Вашої розпорядимости, коло Вас, при полагодженню Ваших функцій. Це дотепер не сталось. Хоча Ваші функції вийшли вже далеко поза функції Головного Отамана, Ваш виконуючий орган лишився той самий, що був в часах, як Ви були в Директорії Головним Отаманом, отже, тільки Начальним військовим вождем. Задержувати надалі такий орган, зложений виключно з військових людей, мусить в практиці довести неминуче до одної із двох похибок: або всі инші державні справи будуть занедбуватися на користь одної військової справи, а решта буде лишатися на ласку долі, або полагодження не військових справ буде в руках людей некомпетентних і невідповідних. В практиці останніх часів зауважуємо і одне, і друге, що доводить дуже часто до того, що розпорядки, які виходять зпід Вашого виконавчого органу, не все відповідають своїй цілі, загадаю хоч би для прикладу з останніх часів справ тутешньої військової Місії і відкликання її голови д[окто]ра [Костя] Воєвідки.

Через те основна зміна Ваших функцій, яка довершилася силою фактів в останніх часах, вимагає:

1) відокремлення Вашої діяльности від поодиноких галузей державного життя. Справи військові, які були для Вас як Головного отамана найважнійщими справами, мусять сьогодні зайняти у Вашій програмі рівнорядне становище з иншими державними справами. Ви мусите стояти понад цілістю державних справ.

2) Для полагодження всіх акцій державної верховної влади мусить бути створений при Вас новий урядничий апарат на зразок канцелярії президентів держав, в склад якої входили б фахові радники для всіх областей державного правління, при помочі яких Ви мали б змогу слідити за цілістю державних справ та полагоджувати їх рівномірно без шкоди одних для других. Тільки такий орган може забезпечити правильне функціонування державного організму і дати Вам можливість виконати завдання, покладені на Вас розвитком подій на Україні.

Раз Ви стали фактично Президентом УНР, то мусите й виконувати все, що на Вас в цій ролі падає, всі галузі державної праці мусять дістати гармонійно Ваш провід, Ваше керування.

З щирою й глибокою пошаною

М[икола] Порш

***

Друкується за оригіналом, машинопис з автографом / ЦДАВО України Ф. 1429. – Оп. 2. – Спр. 20. – Арк. 41-42.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 722-724.