Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Переклад Георгія Потульницького

translation

Місія УНР в Парижі має честь звернути увагу Голови Ради Міністрів, Міністра Закордонних Справ, на три питання:

1) Справа коштів, депонованих Українським урядом в Банках Центральних Держав.

2) Сучасне становище в Україні і сподівання її Уряду.

3) Політика в Східній Європі.

1) Справа коштів. За договором, заключеним в 1918 році між Україною, з одного боку, та Німеччиною і Австро-Угорщиною, з другого, останні зобов’язалися доставити готові фабричні вироби і особливо землеробські машини в обмін на велику кількість зерна і сировини, які Україна постачала Центральним Державам. Ці останні не виконали своїх зобов’язань. Український уряд дав свою згоду на купівлю зерна і сировини. Але українське населення відмовилося приймати паперові гроші німецького та австрійського банків. Тому 10-го вересня 1918 року Центральні Держави підписали в Києві з Україною конвенцію на купівлю 1 600 мільйонів карбованців (українська валюта) на еквівалентну суму в казначейських облігаціях та готівкових грошах (марках і кронах), всі кошти були покладені в державні банки Берліна, Відня і Будапешту.

В той час Україна мала на рахунку в німецькому банку 400 мільйонів марок, а в австро-угорському банку казначейські облігації зросли до 158 мільйонів 400 тисяч крон.

З українського боку вищезазначена конвенція була підписана міністром торгівлі гетьмана Павла Скоропадського і фонди були депоновані у вищезгаданих банках урядом гетьмана.

Як відомо, після загального перемир’я революція українського народу заставила Скоропадського зректися влади (14 грудня 1918). Того самого дня уряд гетьмана передав всю повноту влади в руки Директорії, репрезентованої її головою Симоном Петлюрою, яка стала розпорядником фондів, депонованих в Австро-Угорщині і Німеччині. На решті, в 1919 році Директорія неодноразово отримувала платежі по коштам, що депоновані в австро-угорському банку. Однак, пізніше Центральні Держави наклали секвестр на депозити України.

Незважаючи на це, Австрією та Угорщиною, згідно заключених конвенцій з цими державами, протягом 1919 та 1920 було сплачено 25 мільйонів крон Україні. Дві нові конвенції були підписані в цьому році і тексти їх були переслані Репараційній Комісії.

Що стосується Німеччини, жодної згоди не було досягнуто з причин, які я виклав в своєму заключенні в меморандумі від 24 числа минулого червня.

Український уряд сподівався отримати ці гроші за допомогою Франції, заходи в цій справі вживав ще мій попередник граф Михайло Тишкевич. 26 червня я мав честь бути прийнятим паном Emmanuel’ем Peretti de la Rocca, який мені сказав, що Міністерством закордонних справ була адресована Репараційній комісії нота відносно українських фондів, депонованих в Німеччині. Ця зустріч дала мені зрозуміти, що відомості, надані паном Директором політичних справ були не точні. Нота по цьому питанню стверджує, що фонди депоновані були в золоті згідно Брестського договору, як його гарантія.

Пан Emmanuel Peretti de la Rocca сказав мені також, що в силу Версальського договору, фонди, після розгляду Репараційної комісії, мали бути видані Німеччиною на збереження цій комісії.

Ми цілком згодні з тим, що Німеччина повинна повернути ці фонди, і ми кілька раз протестували проти виплати якій би то не було іншій країні фондів, які належать моєму Урядові і тілько йому одному. І ми сміємо сподіватися, що після всіх роз’яснень, які я маю за честь довести до відома Міністерства закордонних справ Франції, міністерство займеться питаннями захисту фондів через касу Репараційної комісії.

Я вважаю своїм обов’язком звернути увагу пана Президента на ефект, який могли би зробити на моїх співвітчизників ініціатива Франції по визволенню всіх фондів, що беззаперечно належать моєму Урядові. Секвестр, накладений Німеччиною на ці гроші, розглядається нами, як акт ворожий.

Було б дуже шкода, якби вчинок Франції розглядався б так само нашою молодою Республікою, глибоко франкофільською.

В дійсності, всі в Україні вірять, що французький уряд визнає за українським урядом цілковите право на ці фонди, прийме мандат на одержання цих коштів від Німеччини і їх збереження до того часу, коли, по згоді між Францією та Україною, частина цих грошей повинна була би бути віддана нашому Уряду на невідкладні потреби наших біженців.

2) Теперішнє становище України. Коли законний уряд Росії був скинений революційним ураганом і коли його колишній голова, переодягнений в матроса, втік за кордон, законний уряд України, змушений двічі переходити кордон перед ворогом, завжди зберігав своє існування і свої функції, не перестаючи виконувати своє завдання: він завжди керував боротьбою проти завойовників і грабіжників.

Законний Уряд України складається з: Директорії, яка репрезентована її Головою Головним Отаманом Симоном Петлюрою, Ради Міністрів, головою якої є пан В’ячеслав Прокопович, заступником пан Андрій Лівицький, Міністром закордонних справ пан Андрій Ніковський, Ради Республіки, тимчасового парламенту, в якому представлені всі партії, земства, кооперативи і т. д., і головою якої є професор Іван Фещенко-Чопівський.

Український уряд має своєю метою: визволення України від вторгнення червоних більшовиків Радянської Росії, відновлення порядку в Україні, скликання Установчих Зборів. Таким чином: першим завданням нашого уряду є визволення рідного краю від більшовиків. Боротьба проти останніх почалася в кінці 1917, після кількох місяців перерви (час німецької окупації) ця боротьба відновилася, коли Головний Отаман Симон Петлюра став на чолі національної армії (14 грудня 1918).

Війна провадилась паном Симоном Петлюрою в три періоди:

в 1919 без жодної допомоги з боку союзників – проти більшовиків і в той же час проти Антона Денікіна, який не захотів увійти в переговори з Українським Урядом, ставлячись до нього вороже.

в 1920 (21 квітня) Український Уряд підписав конвенцію з Польщею і згідно з нею розпочав спільну кампанію проти Радянської Армії.

Після прелімінарного договору в Ризі і розгрому Петра Врангеля, Українська Армія залишилася одна в боротьбі з більшовиками. Не маючи зброї і досить амуніції, щоби втримати регулярний основний фронт, але вирішивши продовжити боротьбу, Головний Отаман Симон Петлюра наказав вести партизанську війну. Саме тому війна проти більшовиків, очолювана нашим законним урядом, в даний час ведеться по всій українській землі.

Далекі від втрати бойового духу українці після чотирьох років кривавої боротьби проти Московської Росії лише укріпили свої патріотизм і бажання вибороти національну незалежність.

В дійсності більшовики володіють лише великими містами, де вони тримають залоги. Невеличкі міста, а особливо села цілком вільні від їх влади. Але щоб остаточно звільнитися українцям бракує зброї. Їм також бракує організованої регулярної армії.

Український Уряд і його голова Симон Петлюра доручили мені тяжку місію довести до відома Франції, що без її матеріальної допомоги, яку ми потребуємо зараз більше, ніж коли-небудь раніше, боротьба стане неймовірно важкою і довготривалою, що лише марно збільшить кількість кривавих смертей і руйнувань багатств моєї країни.

Щоправда, як мені не раз було сказано в Міністерстві закордонних справ матеріальна допомога не може бути надана Францією не тільки з принципових міркувань, але й тому, що вони не забезпечені відповідними кредитами на таку акцію. Однак, Франція могла б допомогти не тільки морально, але й матеріально, в сенсі допомоги по полегшенню отримання фондів, які належать нам і знаходяться під німецьким секвестром.

3) Політика в Східній Європі. Еволюція Радянського Російського режиму нам здається цілком неможливою. Навпаки, нам видається цілком зрозумілим, що цей режим дикого насильства і сліпого руйнування покликаний зникнути. Хто його замінить? Наше знання Росії, наша інформація про події, які панували в цьому краю і панують зараз, стан, в якому перебувають російські емігранти, які не мають жодної між собою згоди, все це нам доводить, що в теперішній момент не має такої російської сили, яка б була здатна взяти і втримати владу. Організована анархія, страшні наслідки якої ми бачимо зараз, призведуть до чогось фатального, коли її замінить анархія неорганізована. Зрештою цілком можливо, що з цієї другої системи анархії зможе вийти сила, яка б була в стані встановити певну владу. Однак, протягом цієї анархії і навіть, коли ця влада буде реалізована, Росія не буде в змозі повернути всі свої старі провінції. Встановлення єдиної і неділимої Росії більше не буде можливим.

Однією з двох найбільш визначних подій, котрі відбулися в Східній Європі, від часу великої світової війни, є відродження Польської нації. Друга подія полягає у проголошеному бажанні українського народу самому розпоряджатися своєю долею, бажанні, що безперестанно проголошується урочистими голосами і кривавою боротьбою. До цього часу Франція опиралася на Сході Європи лише на Польщу і Румунію. Ця група, настільки міцна, наскільки вона може бути, але вона не стане для Франції рішучим бар’єром, допоки не буде до нього приєднана Україна. Польща, розташована біля Росії, все більше і більше орієнтується на Німеччину, та сама Німеччина не може бути в безпеці без існування України, міцної, великої та вільної.

Через союз цих трьох націй, до яких цілком природно приєднуються держави, що розташовані по Чорному Морю і звичайно Республіки Кавказу, Франція буде мати на Близькому Сході бар’єр зі своїх союзників і друзів. Він буде міцною гарантією проти негативного впливу російської анархії і проти всіх можливих непередбачуваних подій в Центральній Європі.

21-го квітня 1920 року Український Уряд підписав з Польщею союзний договір, згідно якого Польща визнала Україну і відмовилася від всіх українських територій. що знаходяться на Схід від її сучасних кордонів. З другого боку, Український Уряд заключив союзні договори з нашими братами на Кубані і нашими Друзями з Дону, а також з російським угрупованням, під головуванням Бориса Савінкова, який офіційно визнав незалежність України. Нарешті Український Уряд підтримує найкращі відносини зі своїми сусідами румунами і здається знаходиться на порозі встановлення взаємовідносин з республіками Кавказу. Звертаючись нині до Франції, Український Уряд не порушує питання політичні чи економічні, скільки просить про моральну підтримку. В Міністерстві Закордонних Справ пан Emmanuel Peretti de la Rocca і пан Fernand Grenard казали мені не раз, що Франція вирішила не втручатися у внутрішні російські справи. Саме з цих причин зараз вона відмовляє нам в допомозі. Але ми стверджуємо категорично, що українська справа немає нічого спільного з внутрішніми російськими справами. Україна проголосила свою незалежність в 1917 р. і Україна ніколи не забуде, що представник Франції при Українському Урядові пан генерал Georges Tabouis перший вітав нашу молоду Республіку.

Дуже легко встановити, що зараз Україна окупована червоним військом, складеним з московитів, латишів, китайців і інших елементів, чужих Україні. Тому Український Уряд вимагає від російських більшовиків вивести з України свої червоні війська. На цій підставі мій уряду просить Вас про моральну підтримку Франції.

Олександр Шульгин


Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 426-430.