Володимир Кедровський, справоздання Андрію Ніковському, Рига, 26 грудня 1920

Союз Балтійських держав. Те, що я передбачав раніше, сталося. До 15-го грудня ні одна держава слова не промовила з приводу ратифікації постанов Балтійської конференції. Навіть латвійське Міністерство справ закордонних, яке було внесло до Установчих Зборів прохання про ратифікацію політичної конвенції, взяло її назад 10 грудня. Одержавши ратифікації, я вичікував, на засіданні совіта послів 15 грудня, заяв представників других республік в справі ратифікації. Майже всі вони повідомили, що не мають ніяких вказівок в цій справі і лише польський Посол подав декларацію, копію якої до сього долучаю.

Перечитуючи цю декларацію Ви, пане Міністре, побачите, що вона направлена проти двох республік: Литви і України. Литві вона робе закид, що та ухиляється від принесення потрібних жертв, а про Україну дослівно висловлюється так: «Є також держави, які не мають спроможности прийняти на себе спроектовані обов’язки». Декларація ця була прийнята всіма до відома мовчки, без дискусій і уваг. Таким чином, справа ратифікації відкладається офіціяльно до більш сприяючого часу. Я все-таки залишаюсь на попередній моїй гадці, що всі роботи Балтійської конференції залишаються без жодних наслідків до того часу, поки Українська Народна Республіка не буде певним активним чинником і не візьме в свої руки об’єднання сих держав. Причини сьому я вже висловлював в одному з попередніх своїх докладів. Тепер же приєдналася ще одна, маюча зараз для прибалтійських держав імперативний характер, це небажання сего союзу Совітською Росією, яка останні часи явилася повним гегемоном в Прибалтійських державах.

На засіданні 15 грудня я не робив жодних заяв про те, що у мене уже маються ратифікації постанов конференції, і не висловлював в цій справі своїх думок. Причини цьому дуже серйозні і тяжкі для нашого становища в Прибалтиці.

Справа визнання Балтійськими державами Совітської України. З початку мирних переговорів російсько-польських поляки в Ризі поставилися до нас неприхильно, а окремі члени їх Делегації розпочали агітацію проти УНР. Але це, до останнього нашого розгрому, робилося не в широких розмірах і не дуже інтенсивно. Зовсім другий набрала імпульс ця їх праця після того, як було оголошено польськими пресовими бюро і газетами, що уряд УНР інтернований в Кельцах. Свою агітацію члени їх Делегації і Посольства розвинули надзвичайно інтенсивно поміж Балтійськими державами, а особливо в Латвії серед її парляментарних, урядових і громадських кол. Вони радили не допустити УНР до підпису військової конвенції і навіть усунення наших представників від праці по виробленню цієї конвенції. Звичайно, праця ця велася ними таємно від мене, і про неї я довідався від членів Установчих Зборів, абсолютно прихильних до нас. Щодо усунення наших військових представників від роботи у військовій комісії, то це удалося спаралізувати, і вони залишилися в ній, але питання про цю конвенцію, також як і про увесь союз, залишається одвертим на невідомий час.

Справа наша тут остаточно погіршала з часу приїзду до Риги окремої делегації від Совітської України на чолі з [Еммануїлом] Квірінгом при участі [Олександра] Шумського і Гончаренка. Ще до приїзду цієї Делегації представник Совітської Росії у Латвії [Якуб] Фюрстенберг-Ганецький передав латвійському Урядові пропозицію від [Християна] Раковського негайно розпочати мирові переговори з Совітською Україною, аби підписати конвенції про реевакуацію латиських біженців з України, які зараз не пускаються до повороту у Латвію. Таких біженців латвійський Уряд нараховує на Україні від 100 до 150 тисяч душ. Це є, так би мовити, практична причина, якою мотивує латвійське Міністерство справ заграничних, в розмовах зі мною, його намір почати переговори з Совітською Україною, не предрішаючи питання про визнання Совітської України. Звичайно, остання примітка є абсолютно неправдивою, тому що большовики вимагають іменно визнання уряду [Християна] Раковського, для чого і інсценірували спеціяльну українську Делегацію, та й самий факт підпису якої б то не було конвенції з певним урядом є фактичне визнання його.

Причини, що примусили латвійський Уряд, а також фінський, естонський і литовський, які уже теж зробили заяви про бажання їх розпочати переговори з Совітською Україною, є надзвичайно глибокі і складні, хоч їх можна до певної міри схарактеризувати декількома реченнями: а) боязкість за своє існування перед Совітською Росією; б) надія що-небудь отримати з України і взагалі розпочати товарообмін (звичайно, ця надія цілком безпідставна; в) великий тиск своїх лівих партій і груп в напрямку негайного признання Совітської України.

Боязкість Росії має під собою для зазначених держав, крім Фінляндії, певні підстави. Після розгрому [Петра] Врангеля большовики почали концентрувати на латвійсько-естонському кордоні великі сили своєї армії. З’ясовано, що до 10 грудня вони зібрали на естонському кордоні: в Псковському районі – 5 дивізій піших і 3 кінних, в Гатчинському районі – 3 дивізії піхоти і під Лугою 1 дивізію кінноти (все це проти 3 піших естонських дивізій при максимальному напруженню 30 000 штиків і шабель), а в одному Ямбургу вигрузили 18 міл[ьйонів] рушничних набоїв в той час, як для кордонної охорони треба на цілий рік найбільше 100 тисяч. На латвійському кордоні до бувших уже раніше тут 6 дивізій піхоти і 4 дивізій кінноти додається ще ціла 6 армія, концентрація якої закінчується. Що це значе для Латвії, яка може виставити найбільше 45 тисяч бійців (4 дивізії) Ви, пане Міністре, побачите зі статті в газеті, яку прикладаю до сього, бувшого начальника латвійського Генерального штабу генерала [Pēteris’а] Radziņš’а «Одна з можливостей!».

На польський фронт, на участку проти [Lucjan’а] Żeligowsk’ого, останніми часами перекинуто нових 18 дивізій добре озброєних і засомострених великою кількістю важких і легких гармат. Далі по залізниці Молодечно – Орша розміщено більше 150 тис[яч] переорганізованої червоної армії. Таке купчення червоних військ проти Віленського району і далі на північ викликає просто жах у Прибалтійських держав за своє існування, тим більш, що серед цих військ є так звані національні червоні дивізії – проти Естонії – естонська, проти Латвії – латвійська, проти Литви – литовська, яка розташована у Полоцьку і на чолі її стоїть литовський комуніст [Vincas Mickevičius-] Kapsukas, котрий веде пропаганду за похід до звільнення від [Lucjan’а] Żeligowsk’ого Вільни. В Смоленську, де розташований головний штаб цієї групи військ, є присутнім член Реввоєнсовіта [Сергій] Мінін, який веде гарячу пропаганду у військах за наступ на польську шляхту.

Що торкається до взаємовідносин між большовицькою Росією і Прибалтійськими державами, то вони просто стероризовані большовицькими посольствами, місіями, комісіями, десятками дипльоматичних кур’єрів з багажом до 80 пудів враз і т[ак] д[алі]. В одній лише Латвії таких «дипльоматів» перебуває 160 душ і лише вполовину менше в Ревелі і Ковні. Поводження їх тут надзвичайно задирливе безцеремонне. Таке ж відношення до сих держав і Москви, яка зараз взагалі піднесла високо свій голос. В Москві робляться арешти без причин громадян сих республік, переводяться труси у членів ріжних їх місій, які мусять користуватися правом екстериторіяльности. Підписані мирові договори большовики почасти уже відмовляються виконувати. Наприклад, 8 грудня делегати Совітської Росії в естонсько-російській делегації по переведенню мирового договору в життя відмовилися, іменем свого Уряду, виконувати 13 пакт російсько-естонськ[ого] мирового договору, про надання таких прав естонським громадянам в Росії, які будуть надані другим державам по ріжним майбутнім договорам. Совітський уряд також відмовився в реевакуації фабрик, вивезених з Естонії, мотивуючи це тим, що за них виплачено золотом, яке вони дали Естонії по мировому договору, що абсолютно протиріче договору. Це порушення договору викликало з боку Естонії перерву дипльоматичних зносин з Москвою, але через тиждень зносини були знов нав’язані і Естонії довелося згодитися з заявою большовиків.

В Ригу йшов транспорт золота, яке Росія давала безоговорочно Латвії по мировому договору. В цей час латвійський Міністр внутрішній справ припинив газету «Воля», явно большовицьку, що видавалася на гроші совітського Посольства в Ризі. У відповідь на се Посол Росії [Якуб] Фюрстенберг-Ганецький (меж иншим, у свій час висланий з Данії за спекуляцію, що було відомо латиському Уряду, і він просив [Георгія] Чичеріна, або той [Якуба] [Фюрстенберг-] Ганецького Послом до Латвії не назначав, але це ніяких наслідків не мало) затримав на кордоні золото і почав вимагати пояснень в справі припинення газети. В той же час латвійські с[оціял]-д[емократи] внесли негайний запит Уряду, до Установчих Зборів, і врядили проти Уряду шалений похід. Лише після чотирьохденної кризи Уряду і довгих пертрактацій з [Якубом] [Фюрстенберг-] Ганецьким, наслідком яких було скасування штрафу, накладеного на редактора газети, і звільненя його з в’язниці, куди він був посаджений в адміністративному порядкові Міністром справ внутрішніх. Крім того, було поставлено [Якубом] [Фюрстенберг-] Ганецьким цілу низку ріжних других вимог, пригнічуючи гідність латвійського Уряду і абсолютно не відповідаючих звичаям і міжнародовій етиці. Після цього лише золото було привезено до Риги. По мировому договору повинна була розпочатися реевакуація латвійського майна і, головне, залізничного составу, але до сього часу нічого з Росії не випускається, а численні ноти і протести в цій справі і в инших залишаються Росією без відповіди. Через три неділі після підписання мирового договору в Єкатеринодарі большовиками був розстріляний уповноважений латвійського уряду Гринберг, на ноту в цій справі Москві до сього часу немає жодної відповіди.

Що торкається до литовського Уряду, то він знаходиться цілковито під впливом Москви, тому що бачить своє врятування від [Lucjan’а] Żeligowsk’ого лише в Росії.

Фінляндія, Естонія і Латвія надзвичайно потребують ріжного збіжжя, яке вони купують у державах з високою валютою, чому життя в них робиться надзвичайно дороге. Большовики ж обіцяють вивезти для них з України «золоті гори», і згадані республіки просто загіпнотизовані їхніми обіцянками. Вірять їм лише тому, що хотять вірити. Другого пояснення дати неможливо. Внутрішнє становище сих держав, в зв’язку з шаленою агітацією, яку большовики розвинули особливо в останні часи через своїх численних членів ріжних посольств, місій, комісій тощо, а також нелегально через місцеві організації і свої, таємні, надзвичайно складне і нетривке. Не можна сказати, що воно в скорому часі приведе до переворотів своїми власними силами, але можливо це зробити досить легко через допомогу зовні. У всякому разі, ці елементи нервують і до певної міри дезорганізують життя сих республік. Тому уряди їх мусять увесь час напружувати свою увагу на те, аби стирати загострення, які б могли дати привід до випадків проти них, своїх крайніх елементів. Крайні ліві групи, почасти з-за подачок від большовиків, а по-части з «революційної» солідарности запобігають перед большовиками і ріжні висловлені ними бажання намагаються всякими засобами переводити до життя.

Переходячи окремо до питання переговорів Латвії з Совітською Україною, мушу пригадати, пане Міністре, що питання це не нове. Після підписання миру меж Латвією і Росією [Адольф] Йоффе звернувся до латвійського Міністра справ закордонних п[ана] [Zigfrīds’а] Meierovics’а з пропозицією від [Християна] Раковського, підписати мир і з Совітською Україною. П[ан] [Zigfrīds] Meierovics дав офіціяльну відповідь, що: а) російська делегація не має відповідних уповноважень і б) Латвія з Україною війни не вела, а навпаки, знаходиться з нею в дружніх стосунках, про що свідчить присутність у Ризі офіціяльної української дипльоматичної Місії. Далі питання це замерло, і лише [Християн] Раковський заборонив, в порядку репресії, від’їзд з України латиських біженців і оголосив їх підлягаючими всяким мобілізаціям як підданців непризнаною Українською Державою.

З приїздом російського Посольства справа з признанням Совітської України знову стала появлятися на світ. Під впливом агітації членів і агентів совітського Посольства до Міністерства почали звертатися ріжні родичі, тощо біженців, які перебувають на Україні, з проханням вжити заходів, аби їх було повернуто домів. На мої запитання Міністра [Zigfrīds’а] Meierovics’а, як він ставиться до цього, я від нього одержав відповідь: «Із-за пари тисяч біженців не стоїть визнавати [Християна] Раковського, а тим більш, що з УНР Латвія рвати відносини не бажає». Згодом, по моєму проханню, п[ан] [Kristaps] Bachmanis умістив в газеті «Jaunākās Ziņas» статтю «Чи підписувати нам договір з комуністичною Україною». Справа Совітської України затихла аж до підпису польсько-російського прелімінарного миру, коли появилася в «Соціалдемократсі» стаття інспірованого большовицькими колами (треба зазначити, що лідер латвійських с[оціял]-д[емократів] F[ricis] Menders є особистим товаришем [Адольфа] Йоффе, з яким вони училися разом в школі) на тему «Польсько-російський мир». Заключення цієї статті було направлене проти УНР і за визнання УССР.

Знову майже два місяці ні в печаті, ні в політичних або громадських колах справа ця зовсім не підносилася. Знову вона набрала ваги лише тоді, як латвійське Посольство прибуло до Москви і почало реевакуювати біженців. На нотулатвійського Посла [Jānis’а] Vesmanis’а про відпуск з України біженців [Георгій] Чичерін відповів, що в цій справі треба звертатися до уряду [Християна] Раковського. Таким чином Совітська Україна знову стала на денну чергу. П[ан] [Kristaps] Bachmanis знов вмістив статтю в «Latvijas Vēstneša» під наголовком «Що треба вимагати від Совітської Росії». В долучених до сего перекладах Ви, пане Міністре, побачите, які дебати велися в латвійській пресі біля питання визнання Совітської України. 12 грудня латвійське Міністерство знову отримало від [Християна] Раковського, через російського Посла, пропозицію негайно розпочати переговори про підписання миру і заключення конвенції про реевакуацію біженців і заводів, а також одночасне повідомлення, що в цій справі висилається спеціяльна Делегація ([Олександр] Шумський, що прибув до Риги 17 грудня). Одночасно знову піднеслася жвава діяльність серед кол, зацікавлених у визнані Совітської України, а почасти і повернення біженців.

З метою паралізуваня заходів [Християна] Раковського я мав спеціяльні розмови з п[аном] головою Установчих Зборів [Jānis’ом] Čakste, з Прем’єром [Kārlis’ом] Ulmanis’ом, заступником голови закордонної комісії Установчих Зборів і лідером партії демократів – сенатором [Voldemārs’ом] Zāmuēls’ем, з товаришем Міністра справ закордонних [Hermanis’ом] Albats’ом (на жаль, [Zigfrīds’а] Meierovics’а в Ризі немає) з лідером партії «селянського союзу», яка є урядовою [Ādolfs] Klīve і врешті з есдеками. Також вів розмову в цій справі з головним французьким Комісаром у Прибалтиці [Louis’ом] de Sartiges’ем і просив його підтримки в моїх заходах, що він обіцяв зробити. На побаченні з Президентом [Jānis’ом] Čakste він запевнив мене, що Установчі Збори не визнають Совітської України, тому що це для Латвії не бажане, а біженців Латвія зможе вивезти з України і не признаючи [Християна] Раковського. В такому ж напрямкові висловився сенатор [Voldemārs] Zāmuēls і [Ādolfs] Klīve. Прем’єр [Kārlis] Ulmanisі [Hermanis] Albats стоять на тій точці поглядів, що їм за всяку ціну треба визволити своїх біженців, але, звичайно, для них не бажано було би рвати з УНР. Точка погляду с[оціял]-д[емократів] висловлена у їх двох статтях в «Sociāldemokrats» (в додаткові) і на ній вони стоять непорушно.

Це усе було сказане 17 – 18 грудня, а 22-го закордонна комісія Установчих Зборів ухвалила розпочати переговори з Совітською Україною. Після розмов 24 грудня з заступником Міністра [Hermanis’ом] Albats’ом для мене ясно стало, що справа визнання Совітської України уже вирішена принципово і не в Ризі, а в Москві, і для формальних переговорів в Ригу приїздить, разом з [Якубом] [Фюрстенберг-] Ганецьким, 3 – 4 січня латвійський Посол у Москві [Jānis] Vesmanis. Далі я вияснив, що майже одночасно мусить бути таке ж визнання і з боку Фінляндії, Естонії і Литви. Оправдують вони це своє рішення тим, що після того, як Польща визнала Совітську Україну вона стала міжнародним чинником, а для Прибалтійських республік абсолютно немає потреби і можливости сваритися з-за цього з Совітською Росією. Нам, мов, потрібно жити мирно і розвиватися, а справа Вашої боротьби є абсолютно безнадійна, про що свідчать такі авторитети у Вашій справі, як поляки.

В сей час справа ця фактично стоїть так: Латвія 4 – 5 січня почне переговори з Совітською Україною, Фінляндія і Естонія – прислали до [Еммануїла] Квірінга офіційні повідомлення, що вони згодні почати розмови з урядом [Християна] Раковського, а Литва вислала 18 грудня своїх делегатів в Москву для переговорів з представниками совітського українського Уряду, які прибудуть туди на з’їзд Совітів.

Аби не сталося так, що латвійський Уряд примушений буде попрохати від’їхати нашу Місію, прошу Вас, пане Міністре, негайно мені телеграфувати Ваш наказ про відкликання Місії з Латвії, з огляду на початок розмов латвійського Уряду з Совітською Україною. Це буде найліпший формальний предлог з нашого боку, який не буде пригнічувати нашої гідности. Нашим повіреним в Естонії і Фінляндії я тоді зроблю відповідні розпорядження, аби й вони не були поставлені перед можливістю міжнародного скандалу і опинитися в становищу висилаємих.

Незалежно від визнання Совітської України стоїть питання, взагалі, про припинення праць наших місій у Прибалтиці, що вимагають посли Совітської Росії в Латвії і Естонії, у Фінляндії ще такого немає, опираючись на мирові договори Росії з цими державами. В договорах сих є пакти, по котрім договарюючиїся сторони обов’язуються не допускати перебування на своїх теренах організацій, які ведуть працю проти Совітської Росії (артикул VII – естонського договору, арт[икул] VI – латвійського і арт[икул] ІV – литовського). З менту інтернування нашого Уряду поляками і офіційного їх повідомлення про це большовики трактують дипльоматичні місії УНР як організації, що підпадають під зазначені артикули договорів, а тому допущення їх надалі на теренах Прибалтійських держав вважають порушенням договору. Проти такої постановки питання, звичайно, можна було б спорити, аби уряди сих держав не боялися так смертельно Росії, чому вони й не будуть спорити з нею. До речі, в ніч на 25 грудня большовицький військовий відділ перейшов кордон Латвії і розграбив декілька сіл, і це викликало страшенний переляк в урядових і штабних колах. Тепер вони сидять, як кажуть, на «чемоданах». Між иншим, треба зауважити, що з дня підписання миру до сього часу не було не жодних військових непорозумінь на кордоні, і це являється очевидно наслідком загального піднесення большовиками своєї голови.

Гадаю, що перебувати в Латвії довго, після початку їх розмов з урядом [Християна] Раковського, нашій Місії в Ризі не слід, аби не мати неприємности одержати прохання виїхати. Оборону інтересів наших підданців передам, може, французам, які принципово згодилися запитати срочно телеграфом Париж, коли ні, то кому-небудь з Скандинавських держав або німцям. В Ризі залишиться на приватне мешкання радник [Леонід] Задорожний, який зможе час від часу надсилати інформації про стан в Прибалтиці.

Польсько-російські мирові переговори. Не дивлячись на те, що заяви робляться дуже часто, обидвома головами делегацій, про недалекий кінець мирових переговорів, фактично кінця їх ще не видно. Праці в багатьох комісіях уже покінчені, але в економічній і по реевакуації майна ще стоїть багато нелегко переборимих питань. Хоч треба зазначити, що большовики являються тепер диктуючою стороною і поляки майже на все годяться, коли не на широких засіданнях, то при особистих розмовах голов делегацій. Поляки зразу були поставили страшні економічні умови, особливо щодо концесій на Україні, але чим дальш, то все менше стають їх вимоги. В головних рисах хронологічно праця конференції йде так.

В економічну комісію надійшло дві цікавих заяви большовиків 28 падолиста: «1) Совітська Росія являється нащадницею царської Росії і, як така, приймає на себе обов’язки відносно Польщі і 2) 150-річний термін царського правління Польщі розглядається виключно як час окупації Польщі. З цієї точки поглядів мусять обговорюватися як політичні, так економічні питання». Поляки вимагали, аби реевакуацію почати з Росії ще до підпису миру і також аби частина золота була перевезена теж до цього терміну в Польщу, але обидві ці пропозиції большовиками відкинуті. Далі досить цікаву форму набирає справа [Lucjan’а] Żeligowsk’ого.

11 грудня [Адольф] Йоффе передав ноту [Jan’у] Dąbsk’ому приблизно такого змісту: «Російській Уряд не може залишити без уваги становище в Віленському районі, де генерал [Lucjan] Żeligowski організує білогвардійське гніздо. Решта розбитих армій [Бориса] Савінкова і [Станіслава Булак-] Балаховича знаходять собі схованку на терені [Lucjan’а] Żeligowsk’ого і готують звідти новий напад на Росію. Приймаючи на увагу тісний зв’язок між [Lucjan’ом] Żeligowski’м і польською військовою владою, совітський Уряд примушений покласти на польський Уряд відповідальність за шкоду інтересам совітських республік, яка може виникнути внаслідок подій на терені ген[ерала] [Lucjan’а] Żeligowsk’ого». Далі совітський Уряд також протестує проти надсилки до Вільни військ Лігою Націй.

14 грудня [Jan] Dąbski відповів нотою, в котрій зауважив, що порушення прелімінарного миру в акті [Lucjan’а] Żeligowsk’ого немає, і говорить далі, що польський Уряд констатує, що війська [Lucjan’а] Żeligowsk’ого не мають спільного кордону з Совітською Росією, а на цьому кордоні знаходяться війська польської армії. Крім того, він підкреслив, що ніяких агресивних намірів [Lucjan] Żeligowski відносно Росії не має. Не менш також безпідставна заява, що при надісланню іноземних військ в плебісцитну зону має на меті виступ проти Сов[ітської] Росії. В заключенні ноти він каже, що всякі підозріння совітського Уряду відносно агресивности Польщі лише гальмують хід мирових переговорів.

16 грудня [Адольф] Йоффе відповів новою нотою: «М[ногоуважаемый] г[осподин] Председатель. В ответ на ноту Вашу от 14 с[его] м[есяца] позволяю себе указать, что данные в ней разъяснения ни в коем случае не исчерпывают затронутого в моей ноте от 11 декабря вопроса. Ибо в своей ноте я обращал Ваше внимание, г[осподин] Председатель, на опасность, создающуюся для России, Украины и Белоруссии в связи с концентрацией враждебных советским республикам сил на территории, занятой войсками ген[ерала] [Lucjan’а] Żeligowsk’ого и Польше принадлежащей. Вы же в своем ответе подтверждаете обязательство Польши не допускать таковых формирований на своей территории. Отсутствие совместных границ у РСФСР с этим районом оккупации ген[ерала] [Lucjan’а] Żeligowsk’ого не устраняет указанной опасности, ибо в известных условиях польский коридор, может, и не является достаточной гарантией, тем более, что польское Правительство берет на себя обязательство не допускать на своей территории формирования чужих ему вооруженных отрядов, а в упомянутой моей ноте указывается на то обстоятельство, что ген[ерал] [Lucjan] Żeligowski является польским генералом, за которого Польша принимает ответственность в своем перемирии с Литвой, и, имея в составе своей армии регулярные польские части, не может рассматриваться моим Правительством как чужая Польше вооруженная сила. Совершенно не пытаясь ставить на обсуждение между Польшей и Россией вопросов, спорных между Польшей и Литвой, я никак не могу согласиться, что цитируемый Вами последний абзац статьи 1 прелиминарного договора, удостоверяющий, что установление польско-литовской границы является делом этих двух государств, обязывает Россию не интересоваться тем, что происходит на спорных, между указанными двумя государствами, территориях. Абсолютно не покушаясь на суверенные права своих соседей, ни одно правительство в мире никогда не может относиться безразлично к вопросу о том, кто именно явится его соседом; не может и Россия относиться с безразличием к тому, что происходит в районе оккупации генерала [Lucjan’а] Żeligowsk’ого, особенно если усматривать во всем происходящем подготовку враждебных действий против советских республик, и еще более, если все происходящее там имеет место в условиях, когда польское правительство дружественно принимает представителей польских помещиков из Белоруссии, под видом делегации белорусского народа, испрашивающих в Варшаве помощи против советских республик, и обещает испрашиваемую помощь, а в так называемую третью Литовско-Белорусскую дивизию [Lucjan’а] Żeligowsk’ого вступают беглецы из армии [Станислава Булак-] Балаховича и, по имеющимся точным сведениям, интернированные солдаты [Станислава Булак-] Балаховича польскими властями переправляются в ту же армию [Lucjan’а] Żeligowsk’ого. В заключение не могу не выразить своего удивления, каким образом стремление предотвратить опасность, назревшую для советских республик в районе оккупации ген[ерала] [Lucjan’а] Żeligowsk’ого, может быть истолковано как поиски повода для нарушения Россией взятых ею на себя обязательств по отношению к Польше. Пользуясь случаем еще раз подчеркну, что Россия и Украина всегда лояльно выполняют и готовы выполнять все взятые на себя обязательства, никогда, однако, не допустят, как прямого, так и косвенного неисполнения обязательств, взятых на себя другими по отношению к ним. Примите и проч[ее]».

Відповіді на цю ноту [Janа] Dąbsk’ого ще не було, але зате 22-го грудня він послав [Адольфу] Йоффе ноту приблизно слідуючого змісту: «Честь маю повідомити Вас, що 18 грудня совітські війська перейшли нейтральну зону і державні кордони Польщі, напали на аспідні копальні Пулькевич – Смілич (в 10 кілометрах на північний схід від Клецька), цілковито їх пограбували і захопили м[істо] Пусево в 12 кілометрах на схід від Клецька. Повідомляючи Вас про це, я примушений вимагати строгої кари винуватих і повідомлення мені відповідного наказу, щоб я в свою чергу міг передати моєму Уряду заспокоюючу відповідь. Крім того, аби запобігти всяких непорозумінь, я мушу Вас попередить, що при повторенню подібних насильствених вчинків польський Уряд не зможе розглядати співучасників насилування як жовнірів регулярної армії, у випадку затримки буде їх рахувати грабіжниками і поводитися з ними по законам військового часу, тому що військове становище ще не скасоване».

На ноту цю була відповідь [Григорія] Чичеріна, яка не дає прямої відповіді на поставлені вимоги нотою [Jan’а] Dąbsk’ого, а каже приблизно слідуюче: «що в Борисові і його околицях ніяких непорозумінь не було. Взагалі в Білорусії не мається настільки сильних банд, котрі могли б порушувати мир. Одиноке виключення, котре можна було б казати, була нейтральна смуга біля польського кордону, але для його ліквідації в Пінську підписаний певно вироблений договір».

Поки йде такий обмін нотами, большовики продовжують концентрувати нові сили і перегруповувати армію. Звичайно, не можна абсолютно запевнювати, що це робилося з метою почати військову акцію проти Польщі, але, у всякому разі ніхто не каже, що це неможливо, а навпаки – всі кола твердять одне, що війна большовиків з поляками неминуча, хоч би і після підпису миру. А в той час з фронту наспівають одна за другою непокоюючі чутки і повідомлення. Наприклад, останнє, що приніс телеграф, і, здається, не чутку, а дійсність це те, що «21 грудня дескілька совітських дивізій зайняли с[ела] Глибоки, що знаходиться на півшляху меж Полоцьком і Молодечно. Совітські війська планово пересовуються на південь. Поляки поспішно відходять на Молодечно – Ліда». Друга телеграма: «По точним відомостям, великі сили поляків групуються в районі Ново-Свінцян (в напрямку на Глубоке – прим[ітка] моя). Туди прибули броневі автомобілі і танки». Цікаво те, що ніхто з офіціяльних кол сих телеграм не спростує, а на запитання ухиляються від прямих відповідів. Наприклад, [Еммануїл] Квірінг на запитання одного з моїх агентів: «Що це, починається війна з поляками?» одповів: «То як сказать», між тим, як до сього часу він категорично спростовував таку можливість. Щоб там не було, а до миру остаточного ще не легко дійти, хоч поляки і йдуть на всі уступки.

Розмова з [Олександром] Шумським. З першого дня приїзду до Риги [Олександр] Шумський домагався побачитися зо мною. Не бажаючи з такими добродіями розмовляти сам на сам, я дав згоду, але на розмову в присутности радника [Леоніда] Задорожного, консула [В’ячеслава] Конашинського і полковників [Максима] Дідковського і [Олександра] Данильчука. Розмова ця тривала 21 грудня години дві, і ми зажадали лише поінформувати нас про становище на Україні і заходи совітського Уряду щодо національних справ. Інформація його носила виправдовуючий характер, що ми хотіли, мов, зробить багато, але нам не дали. Все-таки у нас є зробленого уже дуже багато, по його словам, а в дійсности лише все в проектах та декретах, про що він сам врешті признався. Саме головне те, що школи немає, просвітніх організацій теж, тому що вони займаються романтикою, а не комуністичними ідеями. Ми, мов, їх відновимо, але уже на нових підвалинах, де замість «Ще не вмерла» будуть співати «Інтернаціонал» і замість запорізького романтизму з його шаблюками тощо, будуть говорити про солідарність мирового пролетаріяту і т[ак] д[алі].

Що торкається села, то він з задоволенням констатує, що їм удалося врешті перенести в село соціяльну боротьбу і розколоти його, при допомозі комбідів, на дві частини, жорстоко воюючи одна з другою, і, звичайно, селянська голота знищує кулака і запанує сама. Така божевільна праця комуністів в селі викликає у [Олександра] Шумського страшенне задоволення. Відверто він заявив, що працювати у них нема кому і вони посилають за кордон до української еміграції своїх агентів, які перетягнули б на Україну декого з них. Звичайно, недоторканість нікому не гарантується. Між иншим, у Відень в цій справі поїхав Ковальов. Далі в його розмові промайнуло, що вони формують Галицьку червону армію і, коли та стане нападати на поляків, то це буде її діло, а не їх. Загальне вражіння від довгого його оповідання дуже важке. Ясно, що в них й досі тягнеться процес руйнування, а до будування ще тільки гадають приступити, хоч і давно не мають ні матеріяльних, ні духовних засобів до цього. Безперечно, процес їх умирання йде, але не можна сказати, щоб він не затягнувся на довгий час.

Прошу, пане Міністре, прийняти запевнення в моєй глибокій і щирій пошані.

В[олодимир] Кедровський,

голова Місії

***

Друкується за оригіналом, машинопис з автографом / ЦДАВО України Ф. 3697. – Оп. 1. – Спр. 23. – Арк. 71-77.

Опубліковано

Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 626-636.