Микола Василько лист Костю Мацієвичу, Берн, 24 лютого 1920
Високоповажний пане Міністр!
Доперва сьогодня відповідаю на Ваш інтересний і поучаючий лист з 2-го грудня м[инулого] р[оку], котрого передав мені п[ан] [Михайло] Кочерган в Берліні.
Через пожалування гідну ситуацію, в якій я застав тамтешне Посольство відносно його значіння, та через те, що на місці в Берліні переконався, що буду міг хоч частинно сповнити сі надії, які-то Ви, Високоповажний пане Міністр, покладаєте на мою діяльність, згодився я за Вашою порадою обняти наше Посольство в Берліні. Але, на жаль, вручений мені п[аном] [Михайлом] Кочерганом декрет був підписаний тільки самим Мін[істром] [Ісааком] Мазепою, наколи для Берліна конечним є підпис Директорії, бо ми там визнані і як Посольство акредитовані. Сейчас післав я новий декрет з новим докладом до підпису нашому Головному Отаману через кур’єра до Варшави. Кілька разів ургував я телеграфічно і через кур’єрів сю справу, але донині не маю ще жодної відповіди. Крім сего мусить прийти якесь рішення щодо Берну, бо, на щастя, п[ан] [Микола] Порш не хоче сеї посади обняти – він на сю посаду не відповідає, а також мусить віддати мені п[ан] [Григорій] Супрун конта на 180 000 швайц[арських] франків, котрі я позичив на удержання тутешньої Місії із своїх приватних фондів. В кожній із сих справ не можу дійти до якогось результату, а до того чув я, що Ви знаходитесь, Високоповажний пане Міністр зараз в Варшаві, і тому відкладав відповідь на Вашого листа з дня на день, так що я, будучи дуже мало поінформований про нашу внутренну ситуацію, в кінці не знав, на яких підвалинах концептувати дальше ведення нашої закордонної політики.
Сьогодні я в ще більш тяжкій ситуації: коли-то перед 14 днями телеграфував мені п[ан] [Микола] Багриновський з Варшави, що «[Симон] Петлюра з [Ісааком] Мазепою в єдности», коли п[ан] [Осип] Безпалко шле до «Humanite» спростовання проти п[ана] [Михайла] Грушевського, дістаю несподівано передвчора відомість з пресового бюра, що арештували в Кам’янці майже цілий наш Уряд. Як з прилоги побачите передало Віденське пресове бюро просто до «Havas’а» і «Reuters’а» викликаючи цим величезне вражіння, а я не знаю, як, певно, всі наші закордонні місії, як вияснити і коментувати сю справу. Відносно сего телеграфував я до Вас, та очікуючи з нетерпеливістю на Вашу інформацію, щоби знати, чи розходиться тут о якусь акцію поляків проти нашого Головного Отамана (що тутешне польське Посольство заперечує), чи о локальне надужиття польського війська, або що поляки зайняли становище за Головним Отаманом проти його Уряду, котрий мав вести поза його плечима переговори з большовиками. З сих ріжних моїх комбінацій можете собі уявити, до якого настрою привела мене ся депеша! Висказана в Вашім листі гідна взяття під увагу гадка про дуалізм з поляками моглаб справді статись поважною, наколи б польська політика – в що я починаю сумніватись – була супроти нас чесною. Правду кажете, що до осягнення нашої самостійности мусимо доказувати нашу внутренну єдність – але чи можу я сего надіятись по одержанню такої телеграми!
[Михайла] Тишкевича прийняв Президент [Paul] Deschanel; [Арнольд] Марголін веде дуже гарно працю в Лондоні; в паризькім і італійськім Парляменті жадають нашого визнання; мені вдалося бути прийнятим Президентом Швайцарської республіки, а тепер стоїмо ми, закордонні заступники, як «слуга без пана» – «Посол без свого Уряду», наколи п[ани] [Віктор] Піснячевський, [Володимир] Степанковський, а навіть і [Сергій] Шемет працюють за кордоном проти [Симона] Петлюри, а за [Василем] Вишиваним!
Ви возьмете, пане Міністр, сего листа, може, трохи за нелогічно написаного, дивлячись з меньшим неспокоєм на будучність, будучи ближче до сих локальних пригод; мені є тілько неможливо тут визнатися, маючи лише сенсаційні відомости Віденського пресового бюра і «Впереду» й тому зрозумійте мій настрій, в якім я сего листа пишу.
Позаяк здається, що Англія на всякий случай хоче помиритися з Росією, полишається нам лише оден спосіб, котрого я все вживаю, – т[о] є[сть] постаратися переконати Англію, що Росія не буде в можности доставити їй бажані товари, котрі є лише на Україні, і лише наші кооператори, а не жодні московські народні комісари можуть се дати Англії, що вона потребує. З сеї причини повинна Англія зі свого становища видерти Україну з рук московських большовиків. Не знаю, як довго потреба Англії, щоби се логічне діло зрозуміти, як також не знаю, чи до того часу не Польща жадала вдоволення своїх імперіялістично-територіяльних планів анексій в Москві на конт України.
[Микола Василько]
***
Друкується за копією, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 349. – Арк. 24-25.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 505-507.