Микола Василько справоздання Андрію Ніковському, Спа, 17 липня 1920
Пане Міністре.
Вчора ввечері конференція була зачинена, офіціяльно вона мала займатися лише розгляданням виконання постанов Версальського мира і претензіями Антанти до Німеччини, і тому офіціяльними учасниками конференції мали бути лише, до того ще і спеціяльно інвітовані, Держави Антанти та Німеччина.
Через це не були присутніми в Спа, наприклад, не тільки Туреччина і Болгарія, але й Австрія, а також всі нейтральні держави (Швейцарія, Голландія, Швеція і и[нші]), між иншим не було також і Америки.
Тому ми не мали ніякого права явитись на конференцію, мали б це право лише в тому разі, якби Польща нас представляла там як свого союзника. Предбачаючи, що лише в останньому випадкові наша Делегація може бути вислухана конференціею про наші бажання, які, між иншим, цілком не належали до програму конференції, я негайно після одержання Вашого, пане Міністре, листа за від 24 червня і Вашого наказа від 23 червня – лист і наказ я одержав 3 липня у Відні – відправився я до польського Посла [Marceli’я] Szarot’и і попрохав його, щоб його Правительство відповіло на слідуючі запитання:
1) Чи бажано для Польщі (як союзної нам держави) присутність нашої Делегації в Спа.
2) Коли так, то чи розповсюджується згода польського Правительства також на мою участь в Спа (дивлячись на мою на протязі 20 років політичну кампанію в віденському Парляменті в інтересах галицьких українців проти польської шляхти – [Agenor’а] Gołuchowsk’ого, [Eugeniusz’а] Abrahamowicz’а і вшехполяків – [Stanisław’а] Głąbińsk’ого).
3) Чи польська Делегація в Спа одержить, чи безпосередне в Варшаві, чи через польського Посла в Відні ([Marcel’я] Szarot’у) розпорядження допомогти нам (українській Делегації).
Посол [Marceli] Szarota, – як я гадаю, навіть підтримував необхідність позитивної відповіді – ще 3-го липня відправив мої запитання (про які я, між иншим, телеграфно повідомив також Міністра Андрія Лівицького) телеграфним шляхом до свого Правительства в Варшаві. 8 липня він мені передав слідуючу, одержану від Міністра закордонних справ [Eustachy’я] Sapieh’и, відповідь: «Польське Правительство дивиться на справу української Делегації в Спа як на внутрішню справу українського Правительства». Правда, до цього п[ан] [Marceli] Szarota додав свою, як він підкреслив, приватну пораду, щоб я туди поїхав якнайшвидше. Зміст, формально безумовно коректної, відповіди польського Міністра закордонних справ неясний: «коли українська Делегація поїде в Спа і там матиме який-небудь успіх, то це тільки може допомогти польській справі, але Польща не може зараз дати українцям дипльоматичну допомогу, тому що це збільшило б і без того великі труднощі її».
Після відповіди[Eustachy’я] Sapieh’и я, таким чином, знав, що нам треба в Спа рахувати на самих себе, себто нас зустрінуть як неінвітованих гостей, підносячи питання, яке в діяметральному контрасті з сучасною політикою Антанти, і що ми безумовно не зможемо добитись вигідних результатів. 11 липня я прибув в Спа – бельгійську візу на в’їзд (навіть дипльоматичну візу) я дістав за допомогою колеги [Андрія] Яковліва (який є, взагалі, одним з тих цілком немногих голов місій, які відзначуються діловим і точним виконанням своїх службових обов’язків) особисто у бельгійського Посла у Відні. Наша варшавська Місія, яка в першу чергу мусила б дістати візу за допомогою польського Правительства, навіть не відповіла на мої 2 телеграми про візу. Для більш короткого шляху через окуповану Францією частину Німеччини мені була б також потрібною й французька віза (граф [Михайло] Тишкевич, як він сам мені сказав, не може французьку візу в Парижі дістати ані для одного українця).
Відразу ж після мого приїзду я побачив, з конференції вже там 8 день перебуваючими панами – [Михайло] Тишкевич, [Андрій] Яковлів і [Арнольд] Марголін – яких, дякуючи дуже тактовному поводженню останніх двох панів в відношенню до графа, я найшов в повній згоді між собою, що ще в Відні я правдиво передбачив наші шанси в Спа. Замельдувалась Делегація у Президента конференції (бельгійського Міністра Президента), у [David’а] Lloyd Georg’а, в [Alexandr’а] Millerand’а, у [Carlo] Sforz’и, але ніким не була прийнята. [Михайло] Тишкевич був з візитом у Президента польської Делегації [Stanisław’а] Patek’а, але цей відпустив його з запевненням особистої ([Stanisław’а] Patek’а) симпатії до нашої справи і не віддаючи візиту, [Stanisław] Patek поїхав; той самий результат мав візит графа [Михайла] Тишкевича у [Eleftherios’а] Venizelos’а, як не дивитися на випрохану графом фотографію [Eleftherios’а] Venizelos’а, яку цей йому післав.
Завдяки посередництву [Арнольда] Марголіна, [Михайло] Тишкевич був прийнятий Philip’ом Kerr’ом, першим секретарем [David’а] Lloyd Georg’а, який був з графом дуже стриманий.
Поінформуватись у французьких дипльоматів гр[аф] [Михайло] Тишкевич і не пробував, позаяк в Спа були присутніми лише займаючі офіціяльні (урядові) пости французи, а граф, як він мені сам признався, з ними, а саме з [Alexandr’ом] Millerand’ом, [Eugèn’ом] Petit’ом і [Albert’ом] Kammerer’ом і в Парижі не має ніяких зносин. Він запевняє, що має дружествені відносини з великими парляментарними політиками Франції, але таких не було в Спа. Правда, граф був у маршалка [Ferdinand’а] Foch’а, якого велику любезність відносно його вихвалює, але дістав відповідь «що він ([Ferdinand] Foch) безсильний…».
З того, що докладав граф [Михайло] Тишкевич, у мене зробилося вражіння, що французькі дипльомати дивляться на нього як на «quantité négligeable» і як такого не беруть серйозно. Я був в одному ресторані свідком, як він поздоровив урядовця французького Міністерства закордонних справ [Albert’а] Kammerer’а, я почервонів, як цей без всякої пошани і без респекту відповів на привітання…
Я додаю для пана Міністра лист графа з докладом [Арнольда] Марголіна про його розмову з Philip’ом Kerr’ом. Цей доклад, якого зміст підтвердився на другий день офіціяльним комюніке, в діловому відношенню, правда, нас тяжко поражає, але доказує, що англійське Міністерство закордонних справ балакає з [Арнольдом] Марголіном серйозно й бере його серйозно. Але цей доклад також підтверджує, що [Арнольд] Марголін в Лондоні весь час на наше становище (останній раз в мойому докладі від 28 червня) правдиво дивився.
Лондон ([David] Lloyd George) хоче з Совітською Росією або а) дійсного мира, або б) вияснення того, що не Англія, а Совітська Росія винна за продовження війни. Для кожного з цих випадків [David] Lloyd George мусить в своїх умовах мира для Совітської Росії як можливо далі йти назустріч. Але позаяк Совітська Росія, як Антанта хотілаб втрутитися як-небудь у розв’язання українського питання, відкинула б безумовно переговори про мир, обходять нас (себто дивляться на українську справу як на внутрішню справу бувшої Російської імперії), бо инакше англійська публічна опінія, особливо робітничі партії, симпатії яких [David] Lloyd George особливо домагається, дивились би на його мирову акцію як не на серйозну.
Коли, через відкинення так далеко зараз йдучих пропозицій, [Лев] Троцький з своєї теперішньої ситуації нападеного поляками з нашою допомогою попав би в позиції непримиримого імперіяліста, тоді булоб ясно робітничим партіям і Англії, і всього світу, що Антанта мусить боронити Західну Европу від червоного терору, і в цьому випадкові ми могли б бути потрібними [David’у] L[loyd] Georg’у для боротьби з большовиками.
Таким чином, [David] L[loyd] George тільки тоді вернеться до питання України, яка входила в склад бувшої Вел[икої] Росії, коли ми йому не будемо більше потрібні яко уплата за мир з Совітською Росією, але будемо йому потрібними для війни проти большовиків. Це є моя опінія про наміри [David’а] L[loyd] Georg’а відносно нас.
Ця орієнтація англійського Лорд Канцлера ще підтверджується у нього слідуючими моментами:
а) він не вірить в національну українську самосвідомість мас нашого населення; в волю і силу цих мас скинути большовицьке ярмо; ще менше в державну творчу спосібність нашої, як англійці гадають, без того дуже невеликої інтелігенції, і в відношенню до неї, так численних політичних партій, з яких більшість зараз висловлюється, більше або менше за федеративну республіку ([Володимир] Винниченко, [Михайло] Грушевський, [В’ячеслав] Липинський). Тієї ж самої думки, між иншим, і англійські військові (військовий Міністр лорд [Winston] Churchill);
б) він гадає, що большовизм в Росії і без того скоро мусить уступити перед иншою системою, при якій наше населення, на підставі пункту а) охоче примириться з автономією;
в) Україна, на підставі давньої внутрішньої антантської згоди, є сферою французького впливу, для якої він ([David] L[loyd] George), не хоче пожертвувати ні одним англійським жовніром, особливо, позаяк ще
г) через це він допомагав би польському імперіялізму, якого в Англії ненавидять.
Так що, якби [Otto von] Bismarck був на місці [Арнольда] Марголіна, нашим представником в Англії, і він не міг би змінити цього відношення Лорд Канцлера до нашого питання, вже й тому, що це відношення базується, головним чином, на розумінню й обороні (байдуже, правдивій чи неправдивій) англійських інтересів, це не підлягає ніякому сумніву, але треба віддати справедливість, що [Арнольду] Марголіну принаймні вдалося зайняти таке становище в Міністерстві закордонних справ в Лондоні, що його там автентично й правдиво інформують, себто його там беруть серйозно.
Пряму протилежність можна сказати про графа [Михайла] Тишкевича в Парижі, хоч йому там було легше, позаяк він, як я ще пізнійше покажу на підставі зроблених мені Віце-президентом польської Делегації паном [Erazm’ом] Piltz’ем заяв, міг з травня рахувати на польську допомогу, він абсолютно не зміг в паризькому Міністерстві закордонних справ завоювати собі яку-небудь позицію. Відносини з окремими йому, яко аристократу, клерикалу і антисеміту, політично близько стоячими парляментськими діячами він ставив вище, як відносини з офіціяльними правительственими інституціями, і, головне, він цілковито не використав заключену від 21-го квітня нашу згоду з Польщею, яка, одначе, має протекцію офіціяльної і неофіціяльної Франції. Бо наша згода з Польщею мала передовсім метою добути польську допомогу у Антанти.
Таким чином, в день мого прибуття в Спа я міг лише констатувати вищеподане і зробити з цього висновки, що:
1) треба вияснити, чи поляки ще далі хотять додержувати союз з нами, і, як так, то чи вони нам зможуть допомогти;
2) треба державам, учасницям конференції, про наш погляд, позаяк це не було можливим на словах, дати повідомлення на письмі;
3) треба, як можливо швидше, зробити пропозицію мойому Правительству.
До пункту 1-го. Я пропонував, що граф [Михайло] Тишкевич увійшов би в зв’язок або з польським Міністром Президентом, про якого говорилось, що він ще перебуває в Спа, або з Віце-президентом польської Делегації в Спа, з уповноваженим Міністром [Erazm’ом] Piltz’ем. Граф [Михайло] Тишкевич гадав, що це вже тому безсильне, позаяк, згідно його відомостям, обидва ці поляки наші противники. Тому ми умовились на слідуючім: я замельдуюсь в польській Делегації і скажу, що я прибув в Спа з Вашим, пане Міністре, спеціяльним дорученням, щоб дивитись за тим, щоб наша Делегація працювала абсолютно в цілковитому контакті з польськими делегатами. Внаслідок цього я потребую від поляків інформацій і директив. Так і було зроблено. Як відповідь на додану в копії телеграму, я був прийнятий Віце-президентом Міністром [Erazm’ом] Piltz’ем, який мені передав слідуюче: він був 8-го квітня в останній раз прийнятий Начальником Держави [Józef’ом] Piłsudski’м в Варшаві, і цей в 1 ½ годинній авдієнції йому пояснив, що Польсько-Українська згода, як для Польщі, так і для спокійного розвинення Сходу, є життєвим питанням. Він, [Józef] Piłsudski, при всіх обставинах за кооперацію з Україною і через те наказує п[ану] [Erazm’у] Piltz’у вжити всіх заходів, щоби Аліянтська Рада в Парижі приєдналася б до відношення Польщі до України і визнала б як незалежність України, так і теперішне її Правительство ([Симона] Петлюру). Правда, [Józef] Piłsudski знає, що [Симон] Петлюра не уявляє з себе завелику владу на Україні, але у всякому разі [Симон] Петлюра є єдиний фактор, з яким можна рахуватись на Україні. Не дивлячись на це, особисті якости [Симона] Петлюри такі, що він ([Józef] Piłsudski) має до нього найбільше довір’я. Він ([Erazm] Piltz) зробив все, щоб точно виконати цей наказ [Józef’а] Piłsudsk’ого. Але його заходи були розбиті, навіть в той час, коли польсько-українська офензива мала Київ в своїх руках, не тільки від супротивлення англійців, але й від опозиції [Alexandr’а] Millerand’а. Зараз, коли польська армія під давленням червоних військ мусить відходити, в російських справах розпоряджається лише [David] L[loyd] George, і поляки зараз перебувають в такому стані, що вони змушені слухатись диктату англійського Прем’єра. Під цим вражінням також польський Міністр Президент вернув з Спа до Варшави – так само і Президент польської Делегації п[ан] [Stanisław] Patek. Я відповів п[ану] [Erazm’у] Piltz’у на це таке:
а) на підставі згоди 21-го квітня Польща й Україна, що торкається Совітської Росії, так зв’язані між собою, що вони тільки по взаємному порозумінню мають право скінчити війну. З цього виходить, що Польща теперішню інтервенцію Англії для мира з Совітською Росією юридично має право прийняти лише тоді, коли Україна на це згодиться. Тому Польща зобов’язана вжити всіх заходів, щоби, противно наміра Лорд Канцлера, при Мировій конференції, яку предположено мати в Лондоні, представники України були допущені яко повноправна партія для заключення миру.
б) Завдяки державному розумові [Józef’а] Piłsudsk’ого і [Симона] Петлюри ворожнеча, яка була на протязі століть між поляками і українцями, припинилась, що дуже багато означає для будучини. Згода 21-го квітня може бути для обох народів актом безподобного історичного значіння, коли вона витримає так швидко вже наступивший військовий іспит. Але як поляки ледве після 3-х місяців перевернуть Варшавський договір в шматок паперу, то це означатиме знов на невідомо який довгий час братоубійчу війну сих двох народів, які у всіх відношеннях мусили б допомагати один другому.
П[ан] [Erazm] Piltz відповів на мої слова що до пункту а) характерним рухом руки до шиї (він хотів сказати: канат накинено полякам на шию). Але він мусив згодитись, що я по обом пунктам розмовляю з ним цілком логічно, і він прохає мене, щоб наша Делегація йому негайно надіслала ноту, яка включала б зазначені мої думки, і він ще того самого дня (то було 14 липня) телеграфуватиме ноту до свого Міністра закордонних справ. В протилежність до опінії графа [Михайла] Тишкевича, який мене попередив, що п[ан] [Erazm] Piltz є особливо великий ворог польсько-української комбінації, я знайшов в п[ана] [Erazm’а] Piltz’а поміркованого розумного польського реального політика, який старається цілковито виконати доручення своїх Начальника Держави і Правительства. Я це додаю, позаяк, згідно мого вражіння, це є великою помилкою гр[афа] [Михайла] Тишкевича, що він у травні й червні (перед польсько-українським розгромом) не старався увійти в контакт з п[аном] [Erazm’ом] Piltz’ом в Парижі. Найменше, цей полекшив би тоді гр[афу] [Михайлу] Тишкевичу шлях до французького Міністерства закордонних справ, завдяки чому було б можливим інформувати безпосередно з українського боку п[ана] [Alexandr’а] Millerand’а і його оточуючих, в той час, як тепер джерелом для інформацій французького Міністерства закордонних справ суть, на жаль, безсильні самі поляки й, відтак, наші вороги, російські партії.
З конференції з п[аном] [Erazm’ом] Piltz’ом можу ще, як важливе, відмітити, що той запевняв з підкресленням, що поляки можуть згодитись на найширшу автономію Східної Галичини, але ж до останнього моменту будуть супротивитись цілковитому відірванню її від Польщі. Нота, яку [Erazm] Piltz попрохав, була складена, як вона додана в копії до цього, ще в той самий день підписана нашим Президентом графом [Михайлом] Тишкевичем і мною доставлена п[ану] [Erazm’у] Piltz’у. Донині, 17-го липня, коли також польська Делегація виїжджає зі Спа, п[ан] [Erazm] Piltz, який відповів візитом на мій візит, не одержав, як він говорить, аніякої вказівки від свого Правительства, яка відносилася б до зазначеної ноти.
До пункту 2-го: Було вияснено наш погляд, як бельгійському Міністрові Президентові, який був головою конференції, так і всім учасникам конференції в 3-х нотах, які додані в копіях. Ноти були зредактовані мною, [Арнольдом] Марголіним і [Андрієм] Яковлівим. Президент [Михайло] Тишкевич згодився на їх зміст. Учора на адресу графа [Михайла] Тишкевича одержана письмена відповідь бельгійського Міністра Президента (на жаль, копія не у мене, але вона буде Вам безумовно надіслана з Парижу) слідуючого змісту: наші справи підлягають до компетенції конференції послів аліянтів в Парижі, тому було б раціональним, якби ми звернулись з цього приводу до Президента зазначеної конференції – до французького МіністраПрезидента [Alexandre’а] Millerand’а. Ця відповідь підтверджує мою, в початку цього листа викладену опінію. Посилаючись на це відношення бельгійського Міністра Президента, граф [Михайло] Тишкевич негайно запитав ще вчора, тут в Спа у [Alexandre’а] Millerand’а, коли цей зможе його прийняти. Секретар обіцяв телефонічну відповідь, сьогодня о 11 годині [Alexandre] Millerand виїхав до Парижу, не давши графу [Михайлу] Тишкевичу аніякої відповіді.
До пункту 3-го: Через адреси наших місій в Варшаві і в Букарешті я, [Арнольд] Марголін і [Андрій] Яковлів Вам, пане Міністре, телеграфували, що безумовно необхідна негайна зміна графа [Михайла] Тишкевича в Парижі [Олександром] Шульгиним. Найменше, треба булоб додати [Олександра] Шульгина графу [Михайлу] Тишкевичу, яко заступника. В цій телеграмі єєдина зараз пропозиція, яку можна зробити Правительству. Наша дипльоматична ситуація слідуюча: коли не буде мира з большовиками, то вона буде безумовно вигідною, бо ми будемо потрібні Англії. Позаяк [Арнольд] Марголін крім одного [David’а] L[loyd] George’а (цей одмовляється від конференції з [Арнольдом] Марголіним, щоб мати можливість сказати совітським представникам, що він не має ніяких зносин з українцями), вже тепер підтримує зо всіма особами в Лондоні офіціяльно і неофіціяльно серйозні й добрі відносини, то, натурально, він зможе в цьому випадкові зробити надзвичайно багато для нас. Але, поки [David] L[loyd] George і Совітська Росія ведуть переговори про мир, [Арнольд] Марголін може бути для нас, завдяки його зв’язкам в Лондоні, дуже цінним інформаційним бюро про все, що там діється, – але більш ніщо…
Тому мусить весь час, поки [David] L[loyd] George на нас дивиться як на «quantité négligeable», і це якраз має місце, в Парижі знаходитись знаний в офіціяльних французьких колах і маючий їх довір’яукраїнець, щоб він домагався побудити Францію добути для нашого Правительства при проектованій конференції в Лондоні принаймні таке місце, яке собі добула Західна Україна за допомогою Англії. Позаяк Франція залежить від [David’а] L[loyd] George’а, тому, а) що їй він потрібний проти Німеччини, б) що їй потрібні англійські військові сили в Сирії, то вона (Франція) здається, пожертвувала й Польщу цим важливим французьким інтересам. Але симпатія до поляків у Франції має заглибокі коріння, ніж щоб яке-небудь французьке Правительство осмілилося б, не дивлячись на польські бажання, перейти до порядку денного. Тому мусив би наш представник в Парижі і далі підтримати найкраще відношення з поляками й співробітничати разом з польським представництвом.
Я гадаю, пане Міністре, що після всього, що я Вам доніс в цьому докладі про графа [Михайла] Тишкевича, на підставі моїх особистих вражінь, що не маю більш чого додати до того, що гр[аф] [Михайло] Тишкевич ні в якому відношенні не відповідає необхідним зараз якостям для Парижу. Я його перший раз бачив в Спа й з добрих якостей у нього знайшов слідуючі: він безумовний прихильник самостійної України; він безумовно міцно преданий нашому Президентові [Симону] Петлюрі і, нарешті, він старенький пан з дуже тонкими аристократичними манерами. Все инше негативне. Дух теперішнього часу і поступову еволюцію на світі він взагалі собі ніскільки не уявляє. Яким освіченим він з історичного боку й не є, в соціялістичному відношенню він прямо анальфабет. Він мріє про монархію в Франції; про реставрацію старої Австро-Угорської монархії. Він ще досі живе споминами про герцогів, князів, графів, з якими він ще 40 років тому снідав в Монте-Карло. Цим пояснюється непорозуміння між ним і всімачленами нашої Делегації в Парижі. Крім того, він надзвичайно доступний лесті й сплетням. На кожну ділову опозицію, він дивиться як на особисту ворожнечу… Якийсь польський член його фамілії написав про нього брошуру, тому він ненавидить польсько-українську згоду – одним словом, пане Міністре, я цілковито уявляю собі, що око французького дипльомата не бере його серйозно.
На своїй попередній посаді у Папи в Римі, в зносинах з кліром і клерикальним товариством він був і є, вже через його майже наукову освіту в спеціяльних церковних справах, цілком на свойому місці. Але ми мусимо негайно мати в Парижі відповідну особу, й як я, так і [Арнольд] Марголін і [Андрій] Яковлів, певні, що [Олександр] Шульгин в своїх відношеннях відповідає потрібним зараз вимогам. Ми прохали Вас телеграфічно, пане Міністре, й через Варшаву й через Букарешт й через Міністра фінансів [Христофора] Барановського негайно приїхати за кордон, позаяк крім цього зараз для Парижу необхідно розпорядження, як пан Міністр самі побачать з цього мого докладу, наша ситуація за кордоном, взагалі, може вступити в критичну стадію, в якій негайна постанова шефа Міністерства закордонних справ може бути потрібною. При кінці цього мого докладу передаю Вам, пане Міністре, ще мою особисту подяку за Ваш лист з Проскурова від 24 червня і за Ваше так шануюче мене довір’я, висловлене в тому листі.
Вашу надію на наслідки моєї праці в Спа, на жаль, я міг виконати лише в вище Вам донесеному, більш ніж обмеженому розмірі. Ваше бажання, щоб була повна згода поміж членами Делегації, можна було цілком виконати, позаяк вже й серйозні ситуації і єдність, яка була між [Арнольдом] Марголіним, [Андрієм] Яковлівим і мною, і єдине наше старання рахуватись при обходженні з графом з його великим тщеславієм, його заспокоїли понині. Лише сьогодня перед самим від’їздом його настрій змінився, позаяк я рахував своїм обов’язком полковника [Григорія] Лисенка, про якого він, напевно, на підставі якоїсь денунціяції, дуже зле висловлювався, взяти під оборону. Пан Міністр писали також в свойому листі про моє дальніще вживання, про що я собі дозволяю в одночасно відсилаємому окремому листі докладно відповісти. Звідси я, згідно прохання Міністрів [Христофора] Барановського та [Бориса] Мартоса, їду до Амстердаму, аби спробувати упорядкувати так заплутану[Григорієм] Супруном чайну справу у фірмі Розеліус. Взагалі я буду старатись допомогти панам [Христофору] Барановському і [Борису] Мартосу в усіх напрямках при реалізуванню грошей, позаяк в найближчому часі треба дістати гроші спеціяльно для місій в Парижі і Лондоні.
Маю за честь залишитись, пане Міністре, з найглибшою пошаною Вашим цілковито і глибоко преданим
Николай Василько
***
Друкується за копією, машинопис / ЦДАВО України Ф. 3696. – Оп. 2. – Спр. 407. – Арк. 53-63.
Примірник Міністерства закордонних справ УНР, машинопис завірений Павлом Дяковим / ЦДАВО України Ф. 1429. – Оп. 2. – Спр. 100. – Арк. 328-338.
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 507-515.