Переклад Лариси Білик
У відповідь на ноту Комісара закордонних справ від 5 січня 1919 року Директорія Української Народної Республіки заявляє таке: твердження Комісара закордонних справ, ніби на територію України російські війська не вступають, за перевіреними відомостями є або зумисним спотворенням правди, або ж цілковитою необізнаністю Комісара закордонних справ. У районі Харкова оперують регулярні війська совітської російської армії. Складаються вони переважно з китайців, латишів, мадяр і почасти росіян. Звідси й друге твердження Комісара закордонних справ, нібито ці війська складаються з українців, явно не відповідає дійсності. Ці китайсько-латиські війська, проходячи територією Української Республіки, спустошують села, грабують у селян і всього населення все їхнє майно, складають на вози, вантажать на захоплені поїзди та відправляють до Росії.
Представників української народної влади та окремих осіб української національності селян, робітників, інтелігенції латиші й китайці розстрілюють без всякого суду, перед тим піддаючи звірячим тортурам. З огляду на те, що вищевказані латисько-китайські війська утримуються і формуються за рахунок російського Уряду і вдираються в межі Української Республіки, посягаючи на життя та майно селян і робітників України, а з іншого боку – з огляду на те, що Комісар закордонних справ Російської Республіки явно уникає прямої відповіді на поставлене йому Урядом України питання про мету наступу на Україну, що його здійснюють совітські війська, Директорія Української Народної республіки востаннє запитує Уряд Російської Республіки: що має означати цей наступ російських військ, їхня поведінка на території України як на завойованій землі?
При цьому Директорія вважає за необхідне додати наступне: Комісар закордонних справ заперечував участь російських військ у нападі на Україну, в той же час пропонує Уряду Української Республіки вступити у мирні переговори на умовах зміни курсу внутрішньої політики українського Уряду стосовно партії комуністів і рад робітничих депутатів. З цього перш за все випливає те, що російський Уряд без будь-якого на те права втручається у внутрішні справи українського народу. По-друге, силою китайсько-латиських багнетів бажає запровадити в Україні такий лад, який є бажаним російському Уряду. На це Директорія заявляє, що нікому не дозволить за спиною українського трудового народу вирішувати його долю.
Влада в Україні належить і належатиме українському трудовому народові, тим трудовим класам його, які становлять основу всього соціально-економічного та національного життя в Україні, а саме: трудовому селянству, що складає 86 відсотків усього населення, робітникам і трудовій інтелігенції. Конгрес трудового народу, що скликається з представників цих класів у відповідній значенню кожного класу пропорції, матиме в Українській Республіці всю повноту влади як у центрі, так і на місцях. Тим часом російський Уряд ставить умовою перемир᾽я передання влади в Україні Радам робітничих депутатів, тобто, іншими словами, весь трудовий український народ бажає підпорядкувати владі міського робітничого класу й те тільки тій його частині, яка зветься більшовиками, – класу, що становить не більше 4-х відсотків усього населення. Причому робітничий клас України значною мірою складається з російських прибульців, які переїхали сюди під час війни. Таким чином, утворення цих так званих більшовицьких рад, на яких наполягає російський Уряд, віддало б усе трудове українське селянство та інтелігентний пролетаріат під диктатуру фабричного кількісно незначного пролетаріату, а державність України на добру волю зайшлого елементу. Директорія цього не допускає.
Директорія ясно бачить цілі Уряду народних Комісарів – йому необхідно за посередництвом цих більшовицьких рад захопити багату хлібом, вугіллям та іншими продуктами Україну, а також зробити її своєю колонією, якою вона була майже 300 років у володінні російських царів та всіх російських імперіалістів. Тому влада в Україні в руках місцевого дійсно українського трудового народу, головним чином селянства, є перешкодою для імперіалістичних цілей російського совітського Уряду, і потім цим Урядом Конгрес трудового народу України вже заздалегідь не визнається, віддається на поталу і служить виправданням наступу на Україну.
Директорія Української Народної Республіки ставить до відома весь трудовий народ України і весь світ, з якою метою наймані совітські китайці й латиші йдуть в Україну, і повторює, що трудовий український народ нікому не дозволить насилувати свою волю – найманим латишам і китайцям вона протиставить свою силу й буде до останньої краплини крові боротися проти насильства за право вільно розпоряджатися своєю долею. Однак, повторюючи, що Уряд Української Народної Республіки бажає жити у мирних відносинах з усіма своїми сусідами, не бажаючи проливати кров навіть найманих китайців, а тим більше синів свого народу, прагнучи мирно розв᾽язати будь-які конфлікти, Директорія пропонує Уряду Російської Республіки протягом 48-ми годин дати відповіді на такі питання: 1) Чи згоден Уряд Російської Республіки припинити воєнні дії проти Української Республіки та її трудового народу? 2) Якщо згоден, то чи зобов᾽язується негайно вивести свої війська з території України?
Зі свого боку, Директорія заявляє, що за виконання умови виведення російських військ Уряд Української Республіки готовий розпочати мирні переговори і товарообмін. При цьому Директорія заявляє: будь-яке ухилення від прямої відповіді або ж мовчання упродовж пропонованих 48-ми годин, тобто до 24-ї години 11 січня, вважатиметься Директорією офіційним оголошенням війни з боку російського Уряду Українській Республіці. Директорія це оголошення війни прийме з усіма наслідками, що випливають із цього, як стосовно Російської Совітської Республіки, так і щодо всіх її політичних та воєнних агентів на території України.
Голова Директорії: Володимир Винниченко,
члени Директорії: Симон Петлюра, Панас Андрієвський,
Міністр закордонних справ: Володимир Чехівський
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 168-170.