Переклад Георгія Потульницького
translation
1654 року Українська Держава на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким заключила договір з урядом Московської Держави, згідно якого Україна і Москва, зберігаючи власний суверенітет, об’єдналися в тісний союз для оборони спільних інтересів обох народів. Але з перших років існування московсько-українського союзу російські царі стали накладати свою важку руку на суверенітет українського народу, почали здійснювати нападки на свободу українського народу, на його давні вольності. І з того часу протягом трьох століть український народ вперто боротися проти московського імперіалізму. В цій боротьбі московські деспоти намагались знищити не тільки незалежність українського народу, а і його давні культуру, мову, народні звичаї. По всій Україні ширився страшний режим, московського шовінізму, переслідувалось все українське, гинули на шибеницях і в тюрмах кращі сини батьківщини в боротьбі за найсвятіші права народу. Буржуазія, дворянство і духовенство України приймали зовнішні ознаки московської культури і здавалось, що українська нація зникає, що гине сама ідея окремої української культури.
Але доля вирішила інакше. Не міг згинути і не згинув великий вільний 40 мільйонний український народ, окутаний московською темрявою, він мріяв про світле майбутнє й чекав слушного часу, щоб повстати проти своїх гнобителів. І той час настав. Коли під натиском революції 1917 року повалились гнилі стіни всеросійської тюрми народів, український народ в особі свого першого народного Парляменту – Центральної Української Ради, оголосив на весь світ свою непохитну волю відродити незалежну українську державу і проголосив Українську Народну Республіку.
Але московський централізм, перефарбований в червоний колір комунізму, не визнав священних прав українського народу на самовизначення і пішов війною проти молодої української республіки. І з того часу український народ протягом трьох років веде тяжку криваву боротьбу за волю проти московських комуністів, проти червоних армій Володимира Леніна й Льва Троцького. Тепер український народ, побачивши після 300-літнього гніту сонце свободи, не складе зброї доти, поки не досягне своєї кінцевої мети – бути господарем в своєму домі – самостійній українській державі. Коли радянським арміям вдалося зайняти майже всю територію України, український народ по всій українській землі повставав і виганяв окупантів за межі своєї батьківщини. Маючи навіть формальну владу в Україні, більшовики ніколи фактичної влади не мали, ніколи не були визнані українським народом. Вони трималися в Україні лише за рахунок страшного нечуваного терору.
Коли в 1919 році український народ під проводом Уряду УНР на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою звільнив всю територію України від радянських військ, прийшла армія Антона Денікіна і намагалась знову повернути Україну в лоно «Єдиної та Неділимої Росії». Але чорний імперіалізм Антона Денікіна не задовольнив українське населення так само, які і червоний імперіалізм Володимира Леніна. Український народ знову повстав проти грабіжницьких банд Добровольчої армії і поклав край авантюрі Антона Денікіна.
Розуміючи безнадійність боротьби проти національних прагнень українського народу, Радянський Уряд симулював визнання незалежності України і поставив свого агента Християна Раковського на чолі так званого Уряду Української Радянської Республіки, що складається з людей, які нічого спільного з українським народом не мали. Але такі заходи російських більшовиків не могли задовольнити народні маси. Український народ боровся й бореться не тільки за самостійну українську державу, але й проти тієї форми влади, яку йому нав’язують російські більшовики. Проти цієї радянської форми влади, яка протягом останніх років перетворила багату і родючу українську землю в мертву руїну.
Не сліпий український народ, щоб не бачити, як зникала комунікація й торгівля по всій Росії, як зупинилися фабрики й заводи, як гине від голоду й холоду міське населення – інтелігенція й робітники. Бачить змучений український народ, як гине під чоботом червоноармійця світова цивілізація, як агонізує національний потік в радянських «надзвичайних комісія», як ширяться по Україні страшні епідемії, що загрожують життю українського народу. Але не хоче миру український народ. Він бажає боротьби проти гнобителів. Не хоче миру з більшовиками той народ, який довгі віки тільки й мріяв про мирну спокійну працю на українській землі. Не вірить український народ тим натякам на мир з Радянською Росією, тим ілюзіям, що мають народи Європи, які не відчували на собі більшовицького панування. Не вірить український народ більшовикам і на численні мирні пропозиції відповідає повстаннями по всій Україні: на Поділлі, Волині, Херсонщині, Київщині, Полтавщині, Харківщині та Катеринославщині.
Українське республіканське військо й Уряд УНР на чолі з Головним Отаманом Симоном Петлюрою не має права пропонувати мир Радянській Росії доти, поки український народ домагається не миру, а боротьби, перемоги і визволення. Уряд УНР і героїчне українське військо провадять боротьбу з більшовиками, не маючи жодної допомоги, ізольовані від усього світу, не визнані державами і народами. Ті держави, що енергійно допомагали авантюрній боротьбі Антона Денікіна проти більшовиків і проти поневолених народів колишньої Росії, не хотіли визнавати природних прав української нації і не хотіли допомагати Уряду УНР. Ці держави, які добре бачили весь більшовицький терор, не розуміли, що в боротьбі проти більшовизму треба опиратися на живі сили народів, що борються проти Радянської Росії.
Не розуміє цивілізований світ, що українська нація глуха до комуністичної демагогії, що святий обов’язок цивілізованих держав і народів підтримати український народ в його боротьбі проти більшовицького вандалізму за самостійне державне існування. Лише ті держави, що утворились на руїнах колишньої царської Росії, що пройшли крізь більшовицький терор, зрозуміли нас і визнали наше право на боротьбу.
Як репрезентант українського народу, Уряд УНР на весь світ заявляє, що мир і спокій на Сході Європи, якого так бажають держави Антанти, наступить лише тоді, коли суверенний український народ матиме право вільно вирішувати долю української землі, – чи має бути Україна цілком незалежною самостійною державою, чи має об’єднатися з іншими державами в один великий організм. Доки це право не буде визнане за українським народом, доки народ не зможе вільно вирішувати свою долю, Україна не заспокоїться.
Після довгого сну Україна відновила боротьбу за свою свободу, і ні московські комуністи, ні царські генерали не в змозі роздавити цю силу. Бажаючи лише миру для зруйнованої України, Уряд УНР заявляє, що з радістю прийме мир, коли окупаційна радянська армія залишить територію України, коли Уряду УНР дадуть можливість скликати на демократичних основах українські Установчі Збори, які остаточно вирішать долю України та встановлять порядок на колись благодатній нині зруйнованій українській землі.
Від імені Української Народної Республіки:
Голова Ради народних Міністрів: В’ячеслав Прокопович
Заступник голови Ради народних Міністрів: Андрій Лівицький
Міністр закордонних справ: Андрій Ніковський
Голова дипломатичної Місії УНР в Польщі: Андрій Лівицький
Опубліковано
Архів Української Народної Республіки. Міністерство закордонних справ. Дипломатичні документи від Версальського до Ризького мирних договорів (1919–1921) / Упоряд.: Валентин Кавунник. – Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2016. – С. 193-195.