Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Футбольний шахіст

Володимир Баняс

Портретний нарис Юхима Марковича Лазарєва

Записав Анатолій Волков

Довідка

Юхим Маркович Лазарєв.

Народився 28.11.1933 року в місті Києві. Освіта: вища (Київський університет ім. Тараса Шевченка, факультет журналістики, 1957 рік випуску, диплом із відзнакою).

Основний фах: спортивний журналіст (1958–1973: газета «Молодь України»: літпрацівник, старший літпрацівник військово-спортивного відділу, постійний футбольний та шаховий оглядач; 1973–2008: «Спортивна газета»: заввідділу листів і масової роботи, заступник відповідального секретаря, відповідальний секретар, заступник головного редактора; 2008–2012: газети «Молодь України» та «Український футбол»: постійний шаховий оглядач, літредактор).

Лауреат творчих конкурсів журналів «Україна» (1970, 1979) і «Старт» (1992).

Відзнаки: медалі «За доблесну працю» (1970), «Ветеран праці» (1983), Почесна грамота Кабінету міністрів України «За високий професіоналізм» (1999), зарахований у «Зал слави АСЖУ» (2010).

Хобі: шахи. Майстер спорту (1960). Віце-чемпіон СРСР у складі команди ДСТ «Авангард» (1961), чемпіон Києва та віце-чемпіон України (1963), тренер збірних України на командних чемпіонатах СРСР для дорослих (1958, 1962) і серед юнаків (1960, перше місце), а також на всесоюзних Спартакіадах (1963, 1967, третє місце).

Автор книг: «Шахи» (одне з видань серії «Бібліотека громадського тренера», 1967), «Сицилианская защита» (1970, Москва), «Гросмейстер Леонід Штейн» (1978), «Леонид Штейн» (1980, Москва), «Творчість шахістів України» (1982), «Комбінації і пастки в шахах» (1984), «Приключения шахматной короны» (1998). Укладач і редактор довідників-календарів «Футбол-72» та «Футбол-73».

Захоплення: українська пісня – класична, народна, сучасна.

Передмова

«Юхим Маркович Лазарєв – людина, котра вже понад півстоліття працює в журналістиці. Для вітчизняної спортивної преси оглядач і шаховий Майстер Лазарєв – особистість знакова. Недаремно молоде покоління називає його Патріархом шахової журналістики. За багато років роботи в «Молоді України» та «Спортивній газеті» з-під його пера вийшли тисячі статей і добрий десяток книжок не тільки про «гру розумних» (до речі, багато з них з’явились і в інших країнах), але й, зокрема, про футбол. Енциклопедичні знання та своєрідний гумор є «фірмовою» ознакою його творчості. У Лазарєва в підтексті завжди не менше, ніж у тексті, а це – теж ознака найвищого класу.

Майстер Лазарєв – у цьому словосполученні дуже багато. Це і його шахове звання, і дещо більш філософське. Він справжній Майстер у високому значенні слова. Й хоча Лазарєв ніколи не був на перших ролях у кар’єрному зростанні, його спритніші колеги завжди знали, що за гамбурзьким рахунком саме він – найавторитетніший із-поміж них.

Про Юхима Марковича скрізь казали, що він, унікальна людина, ніколи не робив нічого для себе. Зокрема, так і не став заслуженим журналістом України, хоча це звання одержали сотні людей, значно менше гідних його, ніж Лазарєв. Зате він – «Почесний працівник фізичної культури та спорту України». І це не мало!» – таке стисле резюме передувало інтерв’ю з нагоди ювілею Лазарєва в його рідній «Молоді України» 2008 року. Автор матеріалу, фахівець із шахів та визнаний спортивний журналіст Петро Марусенко, зізнався, що знайомий зі співрозмовником понад три десятиліття.

Незабаром, восени, Юхиму Марковичу виповниться вісімдесят, отож чергову спробу якомога детальніше розкрити особистість Майстра доречно присвятити саме цьому святу. П’ять років мого особистого знайомства з видатним журналістом і спортсменом мають у цьому допомогти. Наразі ж вони цілком дозволяють морально підтримати колегу. Того, котрий змолоду мав прізвисько Футбольний шахіст, а сьогодні його величають Майстром із великої літери.

Початок шляху

В житті Юхима Марковича необхідно виокремити одну зі стежок, із якої він ніколи не звертав: від самого дитинства почав захоплюватися шахами. Що дала клітчаста дошка? Судіть самі: хобі, радість, насолоду; статус спортсмена – одного з небагатьох шахових майстрів спорту СРСР та України на перетині п’ятдесятих – шістдесятих років минулого століття, популярність, авторитет; реноме автора чималої кількості книг і публікацій про гру; навіть кохану дружину, також шахістку, з якою він живе в шлюбі майже півсторіччя. Правда, цього достатньо, аби споглядати за життям Юхима Марковича, крім інших, іще й крізь шахову призму?

Захоплення прекрасною грою у нашого героя зародилося в Алма-Аті, де вони з матір’ю Євдокією Михайлівною Ходун перебували в евакуації у воєнні роки. Як і у всіх дворах того часу, в його оточенні підлітки полюбляли грати в шахи, тож вирішив якось спробувати свої сили і Юхим. Дошка йому сподобалась, отож, щойно сім’я Лазарєвих повернулася до Києва (де батько – у званні майора, з трьома орденами й кількома медалями – віднайшов свою сім’ю), він почав ходити до шахового гуртка Палацу піонерів і дуже швидко став одержувати розряди – від п’ятого до першого.

«Шахи, можливо, допомогли мені зі здоров’ям. Адже в п’ятому класі я дуже серйозно захворів, через що не ходив до школи впродовж чотирьох років, закінчивши екстерном п’ятий-восьмий класи, – згадує Юхим Маркович. – Але весь цей час грав у шахи з приятелями, які до мене приходили. Батьки навіть влаштовували вдома змагання, щоб якось привернути мене до гри. Вони взагалі вважали, що шахи реально лікують. Отож коли я, нарешті, пішов у дев’ятий клас школи, вже остаточно видужав і був доволі сильним шахістом – першорозрядником. Потім став кандидатом у майстри спорту, призером чемпіонату Києва серед дорослих. Школу закінчив зі срібною медаллю і був одним із найсильніших гравців міста. Став чемпіоном України серед юнаків, грав за юнацьку збірну нашої республіки, яка двічі здобувала срібні медалі на чемпіонаті СРСР. Коли поступив на факультет журналістики Шевченкового університету (його, як і школу, закінчив із відзнакою), в мені поєдналися два «фронти»: один – шахи, другий – журналістика. На них «воюю» й досі».

Показово, що не тільки шахи підкорили серце юного Юхима, а й футбол. Його першим матчем, за котрим він спостерігав із трибун стадіону, був поєдинок чемпіонату СРСР 1940 (!) року між нашим та московським «Динамо», в якому господарі, до прикрості корінного киянина, програли – 0:7 (ця поразка досі залишається найбільшою у багатолітній історії столичного футбольного гранда). «Я до останнього не хотів слідувати прикладу більшості вболівальників, котрі потроху залишали стадіон. Сидів на лавці, вірив і чекав із нетерпінням, що українці заб’ють хоча б один гол, але цього не сталося. Батько теж чекав, натомість мати, вчителька однієї зі шкіл, пригадую, хотіла піти, кажучи: «Ганьба! Що це взагалі таке? Ходімо звідси».

Отож шахи та футбол (загалом у своїй журналістській кар’єрі Майстер був широкопрофільним фахівцем, пишучи і на суспільно-політичні теми) стали основою творчості. А його внесок у розвиток вітчизняної спортивної преси складно переоцінити, бо Юхим Маркович став одним із найупливовіших журналістів того часу, за чиїми матеріалами слідкувала спільнота. Так, через одну з перших його статей, котра вийшла 1955 року під назвою «Подолати відставання українських шахістів!», відбулось екстрене зібрання Президії вітчизняної шахової Федерації, на якому обговорили статтю і… вигнали президента, призначивши замість нього іншого, Лазарєва ж невдовзі включили до складу Президії. По тому він став однією з найпомітніших персон шахового буття Союзу не тільки як спортсмен, а і як публіцист-науковець, який заглибився в теорію й історію гри.

У футбольній журналістиці, відтак у пресі, що стосувалась ігрових видів спорту, Юхим Маркович одним із перших запровадив жанр огляду (його улюблений) іще у п’ятдесяті роки двадцятого сторіччя.

«Те, що я почав давати оцінки гравцям і подіям на полі, а не лише короткий опис забитих м’ячів та суху статистику, помітили колеги. Тим паче в шалено популярній «Молоді України», де цілий підвал на шпальті був присвячений футболу. Більше того, точку зору, що це цікавіше читати, поділяли й самі гравці, й тренери – вони теж почали з інтересом очікувати мої огляди. До мене стали приходити й одні, й другі, причому не з проханням писати про них тільки хороше, а й навчити їх давати фахові оцінки від побаченого на полі. Одним із найперших прийшов Анатолій Бишовець (згодом – наставник збірних СРСР та Росії), ми почали товаришувати, обговорювати матчі, дії деяких гравців. Якось, коли у нього був конфлікт із Йожефом Сабо (екс-тренером збірної України та київського «Динамо»), він приніс мені матеріал і сказав, що дуже хоче опублікувати його у нас. По тому це була ціла традиція – вітчизняні футболісти нерідко навідувалися до редакції зі своїми статтями», – згадує наш герой.

На той час Юхим Маркович справді був популярним та впливовим журналістом і публіцистом. Про це може згадати і його дружина Тетяна Федорівна, теж шахістка: «По приїзді в Москву, скажімо, на фінальні поєдинки Гаррі Каспарова й Анатолія Карпова, його завжди впізнавали, завжди». Втім, шлях до визнання, як це часто трапляється, виявився не таким простим, більше того – тернистим.

Перші кроки в журналістиці

Коли Юхим Маркович закінчив університет, вийшло так, що півроку він займався «не тією справою», як сам це називає: був старшим коректором видавництва (іншу роботу знайти зразу не пощастило). По тому, ще за півроку, зв’язався зі своїми друзями-однокурсниками (серед яких, скажімо, був відомий поет-шістдесятник Василь Симоненко), і його запросили в газету «Молодь України», аби він писав про спорт, зокрема, про шахи. Друкувався Майстер там щотижня – у нього був надзвичайно популярний серед загалу «Куточок шахіста» (до речі, реанімований у цій же газеті 2008 року після тривалої паузи).

Про шахи він писав постійно – ця рубрика була за ним. А на спортивну та загальнополітичну тематики – рідше. Його часто використовували, коли треба було провести інтерв’ю з генералами абощо, написати критичні статті, знайти недолік у чиїсь роботі. Але він подолав труднощі й закріпився в газеті з початку 1958 року. До слова, сам Лазарєв називає «Молодь» не лише рідною газетою – сімейною традицією: «Я там починав як журналіст. А п’ять років тому наш співробітник, спортивний журналіст і філолог Володимир Баняс, знайшов у бібліотеці ім. Вернадського газету за 18 травня 1941 року, в якій ціла шпальта була присвячена моїй мамі Євдокії Михайлівні Ходун та її шкільному класу, котрий удруге поспіль отримав Червоний прапор Наркомату освіти України. Шпальта про цей клас, найкращий у республіці, інтерв’ю з мамою… Відтак цю газету ми дуже любили, вона стала сімейною реліквією». На початку ж дев’яностих років його донька Алла, закінчивши Шевченків університет, працювала в тій же «Молоді» (в одному з інтерв’ю вона назвала її «моєю другою домівкою»).

Юхим Маркович не досяг особливо визначних кар’єрних успіхів, не ставши, до речі, ні головним редактором, ані заслуженим журналістом України. Проте він не сумує з цього приводу, кажучи, що, по-перше, не мав на меті будь-що підвищуватись у газетній ієрархії чи то «Молоді України», чи то «Спортивної газети» – двох видань, яким він віддав майже все журналістське життя. По-друге, з його прізвищем – Лазарєв, а також без «належного» квитка (у сім’ї тільки батько був комуністом, інші – безпартійні) досягти кар’єрних висот за радянської влади було, по суті, неможливо.

«Відчував, що не маю авторитету в редакції, – Юхим Маркович пригадує перші кроки в журналістиці. – Я був безпартійним, до того ж прізвище мав «специфічне». Аби ви краще розуміли, як ці чинники впливали на моє життя, наведу приклад. Моя донька Алла після закінчення Шевченкового університету – того-таки факультету журналістики – виграла конкурс ЦК Комсомолу з правом поїхати у Париж на творчі семінари. Та щойно подивились її дані, в яких тато числився звичайним заступником відповідального секретаря «Спортивки» у той час, коли батьки інших дітей були працівниками ЦК… Словом, замість неї послали когось іншого. Я ж мусив лише знизати плечима, адже не посідав якоїсь високої посади, не мав, до кого йти, сваритися чи просити про справедливість», – сумно пригадує Майстер.

Зате наступного року після заборони КПРС повторна перемога Алли була вже беззастережно нагороджена поїздкою на семінар у Францію. Й це стало своєрідним прологом до наступної частини її життя.

Важливим етапом становлення особистості й фахового журналіста у житті Лазарєва були якраз університетські роки, коли він остаточно зрозумів, що не помилився з вибором професії. Щойно 1953 року, ще студентом, він побачив збірку вибраних партій відомого гросмейстера Олександра Котова, написав статтю в журнал «Шахматы в СССР», зазначивши, що той не найкраще знає закони гри. Ця стаття пролежала в редакції майже півроку, після чого її вирішили повністю надрукувати. Юхим Маркович згадує, що й досі згоден із усіма положеннями, які відстоював півсторіччя тому. Через кілька місяців гросмейстер у тому ж часописі дав гостру відповідь. Зокрема, з гумором написав, що коли Лазарєв видаватиме збірку своїх вибраних партій, то зрозуміє, як складно про це писати. Так стався перший із творчих конфліктів Майстра, котрі супроводжували його впродовж усього життя, оповитого страшною, штучно насадженою цензурою.

Дуже допомогла осягнути ази професії, за оцінкою самого Лазарєва, звичайна студентська практика – після кожного курсу він їздив набувати досвіду в різні куточки України. Спочатку писав у сільській багатотиражці на Сумщині, потім публікувався у Вінницькій обласній газеті й, зрештою, в київській «Радянській культурі», де до нього добре ставились, а він відплачував якісними гострими матеріалами. Зокрема, якось спалахнув скандал: київській консерваторії ніяк не давали в розпорядження необхідне приміщення – обманювали, затягували процес, увесь час лиш обіцяли. Хоча там було чимало зірок, наприклад, оперні солісти, котрі переживали і за себе, і за молодь, якій просто не було де займатися. До Юхима Марковича підключився ще один хлопець.

«І вдвох ми «роздовбали» нашу владу, причому дуже гостро. Хоч як дивно, та після цієї публікації для консерваторії були створені всі належні умови, й вона негайно отримала нове приміщення, котре служить їй правдою понині. Натомість старе, мале та незручне на Ярославовому валу в Києві залишилось у працівників консерваторії хіба що в елегійних спогадах. Тоді журналістика остаточно стала ще одним «фронтом» мого життя. Я зрозумів, що можу допомагати людям і впливати на суспільні процеси», – ділиться враженнями наш співрозмовник.

Кар’єра в розпалі

Праця Юхима Марковича в «Молоді України», найпопулярнішій профільній газеті республіки радянських часів, аж до 1973 року відзначалась якістю. Це не залишилося непоміченим владою, попри згадані вище фактори, котрі заважали зростанню в редакційній посадовій ієрархії. Так, 1970 року з приводу ювілею «вождя» раптом оголосили: Лазарєва нагороджують медаллю «За доблесну працю». У редакції – понад шістдесят співробітників, серед них чимало комуністів, які обіймали високі посади, але нагородили також і його, що вважалося дивиною. З’ясувалося, «нагорі» звернули увагу саме на футбольні матеріали (сіль ситуації в тому, що їх він підписував прізвищем своєї матері-українки – Хома Ходун). Отже, попри шахову спрямованість, обізнаність, професіоналізм, доводилося переорієнтовуватись якраз на футбол. Не дивно, що публікації про цей вид спорту привертали більшу увагу. Відтак новизна, що її вніс у ЗМІ Лазарєв із упровадженням жанру оглядів, принесла йому популярність і точно не менше визнання, ніж шахові праці.

Про ту подію у вітчизняній журналістиці любить згадувати і сам Юхим Маркович: «Підписувати свої матеріали Ходуном було важливим кроком. Бодай тому, щоб уникати повторень. Адже багато читачів та чиновників звернули увагу на те, що майстер спорту з шахів пише і про цю гру, і про «соккер». Спочатку я таки підписав кілька футбольних статей Лазарєвим. Це сприймалося не дуже добре. Що ж до мого новаторства у жанровій палітрі, то його першим помітив Леонід Каневський – заввідділу футболу «Спортивної газети». На той час, у п’ятдесяті роки, він давав лиш окремі коротенькі звіти, проте сказав, що йому цікаво читати мої огляди. Й теж почав їх робити! А другим до мене причепивсь овіяний славою футбольний арбітр Іван Миронов, який займався передматчевими програмками, що коштували десять копійок і користувалися популярністю серед уболівальників. Він запропонував бути його співавтором: давав усі технічні деталі до матчів, я ж мав викладати інші подробиці й формувати прогнози. Так я писав для нього огляди впродовж кількох років». Коли ж Лазарєва запросили на громадських засадах працювати в комісії пропаганди Федерації футболу України, то, крім програмок, замовили йому робити щорічні календарі-довідники до сезону. Вийшли два з них – 1972 і 1973 років. По тому один із його впливових друзів пояснив, за яким критерієм обирали людину, котра би готувала щорічники: «Всі твої матеріали в «Молоді України», Фімо, вирізалися, вивчалися «нагорі», з них робили висновки. Тому саме тобі й доручили програмки та довідники».

Період життя, пов’язаний із «МУ», на багато років перервавсь у березні 1973-го. З тих уже далеких часів Юхим Маркович пригадує ще один важливий випадок із біографії. Київське «Динамо» тричі поспіль стало чемпіоном Радянського Союзу – з 1966 року по 1968-й. 1969-го теж ішло в лідерах. Проте в жахливу погоду поступилося вдома московському «Спартаку» і відтак втратило чемпіонство. Наш герой із цього приводу вибухнув величезною статтею, яку надрукували у двох номерах (бо в один не влізала), про те, що чемпіонат країни слід проводити не за системою весна-осінь, як тоді, а осінь-весна. Один із аргументів був простий: усі єврокубки починаються влітку, й потрапляє туди наш торішній чемпіон, який за цей час міг втратити форму, знизити кондиції, натомість могла з’явитися нова яскрава команда, котра ще не матиме вікна в Європу. Стаття сподобалася. Втім, висунули проти неї одне «але»: у нас, мовляв, занадто довга зима. Цікаво, що Україна разом зі здобуттям Незалежності тут-таки перейшла на нову систему, натомість Росія з муками – лише нещодавно.

Пригадуючи цікаві історії за часів роботи в «МУ», Юхим Маркович виокремлює кілька. На початку сімдесятих років київське «Динамо» грало вдома якийсь неофіційний поєдинок, де вперше у складі команди (на заміну за десять хвилин до кінця) вийшов Олег Блохін і тут-таки забив вирішальний м’яч. Лазарєв одразу написав про нього, представив публіці: згадав про маму, Катерину Адаменко, розписав, звідки вся його сім’я, хто він такий, як став футболістом. Написав і про сам матч, використав у своєму огляді (за обсягом це могла бути й шпальта, й колонка) фразу, мовляв, мати, професійна спортсменка-легкоатлетка, привчала сина швидко бігати, тому вже в десять років Блохін пробігав стометрівку за одинадцять… хвилин. А треба було – секунд… Отак воно й вийшло в газеті… Журналісти в той час ходили на матчі задовго до їхнього початку, спілкувались. І там Майстер своє отримав.

Була й інша історія за часів «МУ», що так чи інакше ілюструє вражаючий рівень цензури в радянській журналістиці. «Одного разу мене ледь не побили, – з жахом пригадує Юхим Маркович. – Я у своєму футбольному огляді всього-на-всього написав, що наш правий крайній грав, на відміну від партнерів, не дуже добре. Коли матеріал почав проходити всі видавничі ланки, з ним не хотів працювати набірник, кажучи: «Що ви таке понаписували? Ігор Зайцев добре грав, це всі бачили!» Я ж відповів, що маю іншу точку зору, хоча для мого співрозмовника це був слабкий аргумент: він і не погоджувався, і боявся, що йому перепаде. Надрукував матеріал лише з боями й опісля наказу начальника. Висловлена позиція викликала шалений резонанс, ледь не дійшло до мого побиття».

Словом, у рідній «Молоді» Лазарєв працював до весни 1973 року, не досягши кар’єрного зростання, позаяк у газеті, що перебувала на видноті, це було просто неможливо. Так, уже будучи старшим літпрацівником військово-спортивного відділу та постійним футбольним і шаховим оглядачем, він отримав запрошення перейти до редакції «Спортивної газети» (де працював аж до вересня 2008-го). У «Молодь» тоді прийшов новий редактор, котрий змінив курс. «Навіщо нам ваші огляди, – вважав він, – краще пишіть, що в Черкаській області не виконали план підготовки значківців ГПО». Лазарєву це дуже не сподобалось. Аж тут – головний редактор «Спортивки» пропонує місце заввідділу йому, безпартійному. Тим паче його рішення підтримав Петро Римаренко, завідувач їхнього відділу в «Молоді», який сам хотів кудись перейти. Єдине «але» – в «СГ» уже був свій футбольний осередок на чолі з Леонідом Каневським. Тому, коли той підійшов до Лазарєва зі словами: «Фімо, май совість: пиши про свої шахи», Юхим Маркович підняв руки вгору. Наступні довідники й програмки для ФФУ робив уже легендарний Валерій Мирський.

За довгих тридцять п’ять років праці в «Спортивці» (останні п’ятнадцять – заступником головного редактора) Юхим Маркович цілковито віддався новій у його житті газеті, що стала для нього рідною так само, як і «Молодь України». Тому нині йому гірко згадувати, як газета конала 2008 року… «Вона мала велику й славетну історію, але почалися серйозні фінансові проблеми. Подробиць не розказуватиму, однак із вересня довелося припинити випуск, бо нас просто виставили за двері приміщення. Матеріали для публікації були на п’ять-шість номерів, одначе ми не мали на чому приводити їх у газетний вигляд. Та ось у редакцію прийшли рейдери, все позачиняли, відібрали. Ще кілька місяців із вересня ми просили, щоби нам повернули приміщення. Не допомогло. Тираж був уже малий – тисяч зо п’ять. Із колег усі розійшлися хто куди. Я ж пішов до «Молоді України» – рідної газети, нашої сімейної традиції, де мене майже всі знали», – акцентує Юхим Маркович.

До цього повернення в його кар’єрі сталося чимало випадків, про які варто говорити окремо, оскільки вони багато в чому розкривають особистість Майстра. Так, у середині шістдесятих років Лазарєв підготував розвідку «Українська шахова культура». Однак тоді розгорнулася нова кампанія «боротьби проти різних проявів націоналізму», через що на етапі затвердженні книги в ЦК республіканської Компартії сказали: «Ніякої шахової культури в Україні не було, нема й бути не може». Рукопис на багато років довелося покласти на полицю. Та коли 1980 року в емігрантському видавництві Мюнхена вийшла книга «Шахи в Україні» Юрія Семенка, про «забракований» проект згадали. Вважалося неприпустимим, що «буржуазні націоналісти» визнають шахи надбанням культури, натомість Радянська Україна – ні. Тому книгу Лазарєву замовили. Через два роки вона вийшла друком.

Цензурні, а не шахові пастки

Історіями про критичний футбольний огляд, що з ним не хотів мати справу набірник, та проект книги, що пролежав на полиці багато років, казуси в роботі Юхима Марковича не обмежуються. «Партія мала колосальний уплив на інформаційну політику – це відомо всім, – зауважує Лазарєв. – Ми були безпартійною сім’єю, лише батько числився комуністом. Згадайте історію про «поїздку» до Франції моєї доньки, книгу, футбольний огляд. Додам, що тоді, коли людину брали на роботу, завше звертали увагу на партійність, відповідний суспільний прошарок мав перевагу (якої була позбавлена вся моя сім’я), наприклад, при зарахуванні на високі посади. Так велося по всьому Союзу, зокрема, в газетах. Щойно Україна стала незалежною, а президентські вибори виграв Леонід Кравчук, усе почало змінюватись». Юхим Маркович пригадує історії, котрі сьогодні вважались би дикістю, усміхнено зауважуючи: «З цензурою, безсумнівно, було гірше, ніж без неї».

І в «МУ», і в «СГ» Лазарєв працював на скромних посадах, бо, повторимо, не мав партійного квитка (лиш у дев’яностих йому надали посаду заступника головного редактора), виконував усю чорнову роботу. Тоді виготовлення номера «Молоді» в друкарні тривало до першої-другої ночі. Поряд у цьому ж залі верстали іншу газету – «Комсомольское знамя» (раніше – «Сталинское племя»). Разом із «Молоддю» це були найпоширеніші комсомольські видання, тому обидва мали шалені за нинішніми мірками тиражі – перше з них навіть на початку дев’яностих утримувало шістсот тисяч примірників. Окрім іншого, друковані ЗМІ приносили величезний прибуток. Так ось сиділи тоді в цеху під час друку нічні чергові. Шпальти «Молоді» вже готові. Поблизу – «Комсомольское знамя» (у народі її називали «Козою», через літери «К» та «З», із яких починалися слова назви). Аж раптом там почало відбуватися щось жахливе: всі панікують, лаються, кудись поспіхом телефонують, бігають…

З’ясувалось, їхні коректори на шпальті, присвяченій виступу Микити Хрущова на з’їзді партії, пропустили вражаючу помилку, відтак у величезному заголовку через усю сторінку було написано: «Выступление Н. С. Хущева», без літери «р» у прізвищі лідера країни. Й оце помітили лише тоді, коли частину газети здали, а в друкарні не було редактора (сказав, що поїхав додому). Телефонують туди, а дружина відповідає: «Його вдома нема, він нещодавно телефонував із роботи, повідомив, що готує важливий номер». Усім стало зрозуміло, куди міг поїхати редактор, точніше – до кого. Незабаром зі своєю дружиною він розлучився. Влетіло йому і від влади – тут-таки зняли з посади, й це ще виглядало м’яким покаранням. А номер той устигли передрукувати.

Також Юхим Маркович пригадує оказію, що трапилася з ним у вісімдесятих. Тоді він, чергуючи, читав непоганий матеріал – інтерв’ю з одним із колишніх генералів. Той згадував, зокрема, про те, що однією зі студенток у керованій ним під час війни харківській розвідшколі була Люба Шевцова (Герой Радянського Союзу: діяла підпільно проти німців і була катована й убита гестапо). За його словами, вона закінчила спеціальні курси підготовки розвідників, які позначилися на її лідерстві в «Молодій гвардії», тобто була працівником органів. «Раптом мене викликає цензор, а це спеціальна посада, в кожному виданні їх було по одному-двоє, – розповідає Лазарєв. – Вишукує мене цензор і каже, що ці речі про Любу Шевцову слід негайно викреслити, бо народ знає її з іншого боку: скрізь вона проходить як партизанка, ентузіастка й аж ніяк не навчена розвідниця, котра діяла за чітким планом. Умить зв’язалися з автором – той каже доречні речі: мовляв, ця частина матеріалу обов’язково має залишитись, адже на ній наполягав генерал, хіба можна без його дозволу викреслити його ж слова? Тож я потрапив у безвихідне становище. Почав телефонувати начальству, але й воно злякалось! І в підсумку взяло на себе відповідальність перед генералом, викресливши частину матеріалу про Любу Шевцову».

Цікаво було почути розповідь Юхима Марковича і про реакцію вітчизняних журналістів на ухвалення «Закону України про інформацію» 1992 року. Лазарєв запевняє, що журналісти тривалий час за це боролись. І коли ухвалили закон, усі попервах не знали, що їм можна писати, а що – ні. Влада ж не могла оцінити, який уплив має на ЗМІ. До слова, з переходом у Незалежність цензори все ще залишалися на своїх посадах – приблизно рік. Утім, писати тепер і друкувати можна було будь-що, відповідав же за все головний редактор. Але вже не перед цензором – перед керівними органами. Й оцю відповідальність неможливо порівняти з тією, що була перед радянською владою. Майстер пригадує: «Один цензор за часів партійної влади скаржився, наскільки його праця складна морально: втручатись у те, у що не хочеться, викреслювати щось із розумінням, що воно, правду кажучи, мало би публікуватися. Коли цензори вже виявилися непотрібні, він зізнався, що щасливий від цього, хоча й довелось активно шукати нову роботу. Оскільки газети почали з часом з’являтися, наче гриби після дощу, то проблем із цим пошуком тоді не було: всі, хто хотів, працевлаштувались. А як новий крок для країни позначився на різних газетах, судіть самі: якщо в радянські часи тираж «Молоді» сягав понад шістсот тисяч, то з початку дев’яностих він почав різко падати й за двадцять років перетворився на жалюгідні шістсот примірників. І продовжує знижуватись».

При цьому Лазарєв акцентує: «Цензура у спортивній журналістиці союзної епохи не набувала катастрофічних обрисів, нам у цьому контексті пощастило значно більше, ніж колегам, які опікувалися суспільно-політичними питаннями».

Під час розмови з Юхимом Марковичем помітив за його робочим столом ноутбук, отож нескромно запитав: «Умієте користуватися цим дивом техніки?» На що Лазарєв відповів: «Ні». Кажу: «Запитую не просто так. Ось до чого веду: яким бачите майбутнє журналістики? Чи щезнуть газети, поступившись місцем електронним ЗМІ?» На ці слова Майстер зреагував із усміхом:

«Розумієте, я весь у минулому, мені скоро вісімдесят, я можу згадати більше десь у сотню разів, аніж розповів вам за ці кілька годин. Що ж до майбутнього, то дуже суттєву нішу в журналістиці посів Інтернет. І я розумію, наскільки це зручніше, ніж газети. Мережа – то оперативність, безмежність інформації, постійний, щохвилинний потік. Не дивно, що ці технології почали відбиватися на тиражах друкованих видань уже в епоху дев’яностих, – посерйознішав наш співрозмовник. – Утім, якщо ви запитаєте мене про розвиток тогочасної української журналістики, скажімо, порівняно із західноєвропейськими ЗМІ, буду змушений розчарувати. Насправді з висоти нинішніх літ усвідомлюю, що жив у обмежених умовах, прирівняних до інформаційного вакууму: не замислювався про стан журналістики, не підозрював, мовляв, щось може йти не так, будучи цілковито підім’ятий цензурою. Я не доріс до цих проблем. Тим паче ми не отримували закордонну пресу, мало хто знав іноземні мови, тому думали, що все йде добре. Насправді ж наші колеги йшли на крок попереду. Випереджали нас у всьому. Надолужувати згаяне – причому з великими зусиллями – довелося вже в часи Незалежності».

Особисте життя

Важливим моментом біографії Лазарєва є запитання про синтез кількох «фронтів» життя: шахового (адже «грі мудрих» він віддавав багато часу та сил), кар’єрного в журналістиці й особистого. Взагалі кожна людина мусить поєднувати всі свої хобі та буденно-рутинні моменти вкупі з родинним буттям. Особливість Юхима Марковича от у чому: є професіонали, які присвячують себе шахам, він же весь час не наважувався стати профі, тож займався ними паралельно, у вільний час (грати на турнірах йому дозволяли лише під час відпусток чи вихідних), а на першому місці залишалася робота – тобто матеріали, зарплатня, гонорари… За збірну України серед юнаків він почав грати, ще навчаючись у школі. У дорослому ж віці прогрес загальмувався, бо багато чого в шахах не міг осягти через брак часу.

Втім, грав він майже щоденно. Після робочого дня йшов на 19.00 у клуб, де брав участь у черговому турі якогось чемпіонату. За нього приходили вболівати хлопці й дівчата (врешті-решт, він і одружився завдяки шахам!). Став майстром спорту у двадцять шість років. (До слова, на той час це було справжнє досягнення, адже Лазарєв і досі пам’ятає свій матеріал студентських років із лозунгом «Скільки можна терпіти цю ганьбу?», коли на всю республіку був один гросмейстер – Юхим Геллер і всього десять майстрів спорту; для порівняння: нині в Україні півсотні гросмейстерів і близько тисячі «мс»). Ну, а сімейне життя теж варте окремої історії.

Тетяна Вялкова з Баку виступала у всесоюзній жіночій першості «Спартака». Приятель Лазарєва Вадим Теплицький порадив йому піти на турнір і познайомитися з нею. «Дуже симпатична дівчина», – прокоментував він. «Цікаво», – сказав Юхим Маркович. «Спочатку вона мене відганяла. Потім ми подружилися, стали листуватись. Утім, головне, що я поїхав до Баку, де восени 1964-го проходив півфінал командної першості СРСР. Там ми знову зустрілись. Таня мені так сподобалася, що зразу запропонував їй вийти за мене заміж. Вона сумнівалася, чи дозволять батьки. Й справді: мама сховала паспорт. Але Таня вже все вирішила, тож за рік приїхала до Києва. Ми подали заяву і 18 листопада 1965-го розписались. У нашому союзі зіграло роль і те, що вона також була шахісткою і… журналістом, адже працювала в молодіжній газеті, – згадує Лазарєв, коли дружина якраз заходить до його робочого кабінету, заваленого книгами, й пропонує чай. – За рік сім’я поповнилась – у нас народилася донька Алла, котра зробила таку кар’єру, що за неї, між нами кажучи, часто було дуже страшно – все через її участь у політичній боротьбі». Взагалі ж виховання доньки, єдиної дитини у сім’ї, стало метою життя Юхима Марковича. Тому сьогодні він із неприхованим задоволенням ділиться успіхами Алли, яка подарувала йому двох онуків: Богдана, котрому нині вже чотирнадцять, та Мар’яну, котрій вісім.

Варто згадати, що Алла в Парижі отримала першу премію на конкурсі проектів боротьби «За свободу слова». А її донька Мар’яна стала хрещеницею вдови Георгія Гонгадзе – Мирослави.

Тетяна Лазарєва вже десятиліття успішно працює з юними шахістами НВК «Домінанта». Цьогоріч у неї вийшла книга «50 навчальних уроків шахової майстерності».

Післямова

У 2008–2012 роках Юхим Маркович щотижня виступав із шаховими оглядами в газеті «Молодь України». До останнього часу працював також у часописі «Український футбол», виконуючи обов’язки літературного редактора видання, передаючи досвід молодшим колегам, серед яких був і я. Нещодавно тяжко захворів – підвело серце… Але! Майстер не був би собою, якби після страшного діагнозу (інфаркт) не зумів виборсатись і, пролежавши місяць у лікарні, повернутися додому. Мабуть, ви не здивуєтеся тому, як до людини у віці ставились ескулапи: дружина привезла Лазарєва з лікарні, чуючи услід: «Забирайте його швидше, ми вже не допоможемо…» Нині йому призначили пенсію за інвалідність другої групи…

Майбутній ювіляр зрадив би собі, якби не згадував цей випадок із обеззброюючою усмішкою, зауваживши, що мріє повернутися на роботу, де на нього всі чекають. А єдине, в чому він обмежує себе сьогодні, – не вживає певні продукти та не виходить із дому (лікарі дозволяють хіба що короткі прогулянки). Майже все за нього сумлінно робить дружина. В усьому іншому можна лише мріяти, аби виглядати у вісімдесят так, як він, досягти стільки, скільки вдалося йому, й залишитися при тому Майстром і Людиною. «Унікальною людиною, яка ніколи не робила нічого для себе», повністю віддавшись сім’ї, журналістиці та всеохопній царині спорту, особливе місце в якій до останнього подиху посідатимуть шахи й футбол.

2013