Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

«…Ти ще не всю галявину бачиш…»

Володимир Баняс

Пам’яті Валентина Белькевича

Переклад і адаптація

Запропонований увазі читача матеріал був надрукований у мінській газеті «Прессбол» наприкінці серпня 2014-го. Перетягти його на україномовні «рейки» (при цьому дещо скоротивши й частково відкоригувавши) змусили два чинники: унікально багате зібрання вражень-споминів про одного з топових футболістів чемпіонату України плюс кілька надзвичайно вдалих зауважень про нинішній стан журналістики та життя загалом. Повірте: ці сім нарисів од семи кореспондентів заслуговують того, щоби зберегти їх.

Костянтин Лобандієвський:

– Валентина чомусь постійно недооцінювали. 96-го київське «Динамо» розжилося «Феррарі» за ціною «Запорожця», купивши у Хвастовича зв’язку Белькевич – Хацкевич за 300 тисяч доларів. Але минули роки, перш аніж вони збагнули ціну багатства, котре так легко дісталося.

Читаю Вікіпедію та інші джерела. І скрізь написано, ніби проблеми Валіка були пов’язані з тим, що він потрапив у немилість Йожефа Сабо, а з приходом Валерія Лобановського ситуація, мовляв, змінилася. Це абсолютно не так. Сабо керував командою всього півроку. А потім прийшов метр, який уперто не помічав білоруського самородка, попри те, що той у всіх гранях продемонстрував талант на Кубку Співдружності-97. Яскравий сезон у Лізі чемпіонів-97/98 київське «Динамо» провело майже без участі Белькевича.

Із Валерієм Васильовичем у нього була, можна сказати, ціннісна суперечка. Справа в тому, що концепція Лобановського, де завжди робилася ставка на футбол організований, силовий, швидкісний, була, по суті, протилежністю м’якого, розумного, веселого стилю Белькевича. Навіть манера бігу Валіка дратувала: здавалося, він неквапливий. Лобановський наполегливо намагався зробити з Белькевича універсального солдата на зразок Калитвинцева чи Косовського й ніяк не хотів випускати білоруса в основі.

Проте лігочемпіонський сезон-98/99 розпочався для киян невдало. Після поразки від «Панатінаїкоса» й домашньої нічиєї з «Лансом» вихід із групи опинився під великим питанням. Тим більше чекали матчі з найсильнішим суперником – лондонським «Арсеналом». Тільки тоді, коли потреба щось змінювати стала в повен зріст, Лобановський згадав, що у нього в розпорядженні є Белькевич. І кияни на 90-й хвилині вирвали стратегічно важливу нічию – 1:1, коли після блискучого пасу Белькевича відзначився Ребров. А далі пішло-поїхало. Саме в тому сезоні «Динамо» (Київ) демонструвало майже досконалий футбол, який не показував жоден радянський клуб до того й жоден пострадянський опісля. І сталося це завдяки тому, що у відмінний склад та концепцію Лобановського вписався наш віртуоз.

У різних базах даних гуляють ефектні голи Валіка. Однак у першу чергу він був маестро пасу. Навіть елементарну передачу на два-три метри віддавав так, що м’яч ідеально лягав під ногу приймаючого. А міг і виписати довгий перекид на 50 метрів у такт руху партнера. В арсеналі були будь-які передачі – проникаючі, розрізні; при цьому – ні грама позерства.

Ніколи не тягнув ковдру на себе, через що й страждав. У центрі уваги були Шевченко, Ребров або навіть Шацьких. А Валік перебував у тіні. Одним із найяскравіших моментів того диво-сезону-98/99 стала перемога над «Реалом», за котрий виступали Зеєдорф, Редондо, Рауль, Шукер, Міятович і Морієнтес. Після гостьової нічиєї кияни перемогли – 2:0. І тоді мене до глибини душі обурила ситуація з першим м’ячем, забитим у Києві: ніхто не відзначив дивовижного пасу Белькевича, після котрого Шевченко втік один на один із Ільгнером, відтак був збитий воротарем. Це ключовий момент матчу! Я не дуже засмутився, що передачі Белькевича не помітив коментатор Маслаченко: він був у прямому ефірі, у вирі подій. Через день я кинувся до кіоску купувати «Прессбол». Але й там нічого не написали! Як же так? Це ж наш хлопець так здорово зіграв! Потім порозмовляв із друзями, одногрупниками – і ніхто не запам’ятав автора тієї передачі: Валік зробив усе настільки швидко й уміло, що мало хто встиг звернути увагу.

Прикро, що його звинувачували в тому, ніби він грає на «чистих» м’ячах, буцімто не викладається в матчах за збірну. Як же все це несправедливо! Так само несправедливо, як і те, що після від’їзду з мінського «Динамо» він жодного разу не визнавався найкращим футболістом Білорусі. Якби Валентин регулярно давав інтерв’ю, то, мабуть, на багато що міг вказати критикам, розповісти, хто насправді тягнув нашу збірну через терня, пояснити, що його статечна хода – лише спосіб ввести в оману суперника в очікуванні моменту для вибуху. Він волів відповідати на полі, а ми не завжди встигали за його думкою.

Мінчанин не шукав шляхів виїхати в сильніший чемпіонат. Іще будучи мінським динамівцем, мав запрошення в сильний тоді «Реал Сосьєдад» – сказав, що не їздить на оглядини. Цікавились і після переїзду в Київ. У мене немає сумнівів: опинившись у конкурентному середовищі, він зміг би досягти набагато більших висот. Його скромність, ранимість, інтровертність – риси справжнього генія, котрий просто любив спорт. Я чомусь упевнений, що і на тренерській стезі він – із його розумінням футболу! – неодмінно домігся б успіху. Йому зразу по завершенні кар’єри можна було сміливо довіряти команду майстрів. Не довірили. Бо й тут недооцінили.

А геній… На те він і геній, аби бути недооціненим.

Сергій Кайко:

– Така брила – і панібратське «Валік» у вболівальницькому лексиконі. Така слава, народна любов – і образ мовчазного скромняги, котрий розчиняється в стадіонному отворі зразу після фінального свистка. Він здавався тонким, субтильним – і тікав од захисників із середини поля. М’яч кулею відлітав од його ноги – і тріпотів у «дев’ятці» з 30-ти метрів. На колективних передматчевих фотографіях він ніколи не шукав місця в центрі, частіше прилаштовуючись скраю, – і необізнаний погляд ніколи би не розрізнив велетенської зірки в дещо сутулій постаті середнього зросту.

Завжди в чорних бутсах. Завжди з однією й тією ж зачіскою. Завжди з одним і тим же виразом суто білоруського обличчя. Він і голи незліченні святкував без оцих сьогоднішніх кривлянь. А мудрі голеві передачі не випинав, легко віддаючи лаври тому, хто забив.

Хтось із великих сказав: «Якщо людина знає міру – знає все». Белькевич міру відчував, ніколи не переступав – і грав лаконічно, не беручи на себе зайвого. На передній край його викидали природні сили – специфіка амплуа й масштаб таланту. На цій тонкій грані плеймейкер Валентин балансував блискуче, як справжній канатоходець. Ця тонка грань була його ниткою. Зіграти непомітно, але так, аби трибуни застогнали від задоволення, – ось феномен великого білоруського футболіста.

Інший, отримавши згори таке обдарування, проциндрив би його в піжонських фінтах, пенальті-підсічках та в подібній мішурі. Валік же не був егоїстом і всього себе віддавав на вівтар командних потреб. Та це не заважало йому досягати особистого визнання, ставати кумиром поколінь і поодинці вирішувати долі яких завгодно матчів.

Звідси – з невідповідності – всі наші шори у погляді на явище. Ніби він не викладався в грі за збірну… Ніби ходив полем, а не бігав… Ніби був відлюдькуватим… Усе це дурниці, звичайно. Белькевич майже не давав інтерв’ю, однак я знаю журналістів, які були з ним на зв’язку і в найскладніші часи. А «не викладатися» – хіба доречний цей докір у бік того, хто пройшов університети Лобановського? Адже не тільки талантом, а й горбом заслужив Валік визнання. Він був віртуозом – але й орачем. Із ярмом, а не з білим комірцем на шиї. Інтелігентність завжди поєднувалась у ньому з мужицькою брутальністю.

У мене немає особистої історії про Белькевича. Спілкувалися всього раз для газети – здається, він погодився виступити експертом із якогось міжнародного поєдинку. Запам’ятався низький голос, розсудливість і – особливо – внутрішня твердість суджень. Ця твердість була «фішкою» характеру. Одного разу відмовившись грати за збірну, він не відступився від рішення навіть тоді, коли до нього в Київ зумисне приїхав тренер. Одного разу відхиливши ідею прощального матчу, так і не повернувся до неї – всі різновиди особистого бенефісу були чужі його стриманій натурі.

…На старих фотографіях та в роликах із Інтернету гра Валіка сьогодні здається божественною.

Олександр Шилович:

– У житті є перемоги. Ми, білоруси, маємо їх небагато. Зовсім трохи. Втім, іншої історії любові немає й не буде.

Ми всі живемо надією на потім, на завтра. Ще встигнемо добігти, дограти, долюбити… Й вислухати, й допомогти, й розповісти. Замислюємося потім. Треба би раніше, та раніше не було часу. Тому постійно не встигаємо… Вічно запізнюємося…

17.03.99 на власні очі довелося побачити щасливу Україну й щасливого Валіка: київське «Динамо» в пух і прах рознесло мадридський «Реал» у чвертьфіналі Ліги чемпіонів. Белькевич вийшов одразу після антракту, і що творив цей чортяка під 24-м номером! Белькевич та Хацкевич закохали в себе Україну й самі закохались у неї. Це теж роман назавжди. Роман красивий, зворушливий, чесний. Того пізнього березневого вечора офіціант київського ресторанчика не взяв із нас ані гривні…

Валік, як будь-який талант, поцілований Богом, – інакомислячий. Шукав і знаходив лише йому зрозумілу гармонію відповідності. Банальне кліше, мовляв, Белькевич був упертий у неприступності. Дурниці. На зорі 90-х доводилося розмовляти з Валентином по завершенні матчів – жодних проблем. І – жодного разу! – не відмовив у бліц-інтерв’ю. Чому? Допоміг комічний випадок, який потім завжди безвідмовно виручав.

Календарна гра чемпіонату в селі Лужесні під Вітебськом. Результат якийсь кислий для «Динамо». Головком Іван Щокін, ясна річ, учинив дружній візит у суддівську халупку. Халупка тряслася від дієслів Григоровича. Валік тим часом видавав у автобусі куди виразніші резюме. Виходить вітебчанин Щокін на ганок (трохи спокійніший) і німіє: газоном уже крокують дві корови в супроводі бабусі.

Секундна пауза й репліка Валіка: «Я ж вам казав, Григоровичу, тут корів пасуть, а ви – пас, пас точний віддай…» Знову пауза. Знавіснілий Щокін приходить до тями: «Ні, Валіку, ти ще не всю галявину бачиш…» Біля дальнього кутового прапорця з’явилася ватага гусей із хлопчиськом…

Це не байка – реальність. Відтоді пароль «Ні, Валіку, ти ще не всю галявину бачиш…» працював бездоганно, як шифрування Юстаса. Інтелект і гумор – брати навіть не зведені.

Ще пам’ятний епізод. Було це давненько. Точний рік не назву – десь 94-й. Після гри у Могильові на «Торпедо» гуляємо в теплій обстановці з чарівним Валерієм Семеновим – відомим рефері (тоді й дерева були великі, й арбітри – людьми). Баляндрасник і веселун нарікав: «Мені найскладніше працювати в лізі, бо не дають мінське «Динамо». Жаль! Адже хочеться побігати поряд із Белькевичем, насолодитися футболом. Ти бачив сьогодні, як він зовнішньою на 30 метрів пас видав? Я теж дещо бачив у футболі, але таке! Він – наш Давид Кіпіані, наш Леонід Буряк. Суддя Семенов рідко помиляється…»

А ось запитання а-ля гільйотина від Якова Шапіро, датоване тією ж серединою 90-х: «Ні, ну ти поясни: чому в одну гру одним м’ячем на одному полі в одному чемпіонаті однієї держави грають люди з різних планет – Белькевич і Ломако?» Ех, Михайловичу, Михайловичу, ребус досі не розгаданий, і розгаданий не буде. А кажуть: найзрозуміліша гра у світі…

Коли нічого не хочеться повернути з минулого – ось утрата! А якщо хочеться? Хочеться буквально всього. Й усіх – Прокопенка, Курненіна, Щокіна, Шапіро, Семенова плюс нашого Моцарта – Белькевича…

За першої ж оказії треба зібратись у стольний Київ. Байкове кладовище – обов’язковий пункт програми. Лобановський, Банников, Войнов, Соснихін – пішла динамівська гвардія. Поряд – наш Валік.

…І давайте все-таки постараємося не спізнюватись. Хоч іноді. А цю історію любові доведеться слухати вже на алеї Байкового.

Сергій Щурко:

– Не впевнений, чи є на планеті журналіст, який знав би Валентина Белькевича досить добре, щоби писати про нього, керуючись не тільки враженням од гри. Чудовий, можливо, найкращий гравець Білорусі поставив перед нами нерозв’язне завдання.

Він хотів, аби ми говорили виключно про гру, й ніколи не прагнув до спілкування з пресою. Точніше, він її старанно уникав і йшов на контакт лиш у надзвичайних випадках, які дуже легко перерахувати на пальцях однієї руки.

З допомогою Дмитра Бєлєнького я записав велике інтерв’ю з Валентином. 2007-го раптом з’ясувалося, що за кількістю матчів на найвищому рівні хавбек київського «Динамо» перевершив легендарного Сергія Алейникова. Подія ця справила на Валіка певне враження.

І сталося диво, котре за кілька днів підтвердила його дружина: «Коли чесно, не розумію, як він погодився на спілкування. Це наше перше спільне інтерв’ю для ЗМІ».

Неабияка подія, здається, стала останньою для білоруської журналістики. Більше розгорнутих розмов Валік не давав, вважаючи, либонь, свою норму виконаною мінімум на дві п’ятирічки вперед. Різкий, треба визнати, контраст із його найліпшим другом Олександром Хацкевичем…

Здається, Лобановський теж любив триматися на дистанції, надаючи перевагу результату на табло, а не розпеченим дискусіям на сторінках газет про перевагу того чи іншого стилю. Якось метр обмовився, що найкращим продовжувачем його традицій у тренерському цеху буде саме Белькевич.

У всякому випадку, так сказала Анна Сєдокова, коли після інтерв’ю підвозила мене на вокзал. Тепер залишиться тільки гадати: чи це правда, чи цілком зрозуміле бажання дружини додати ще одну яскраву фарбу до портрета тодішнього чоловіка.

Хоч у мене був шанс отримати відповідь на це запитання з уст самого Валентина: за тиждень до цього мені подзвонив Хац і повідомив, що вони з Валіком збираються на концерт «Ляпісів» у Києві. Я провів комунікаційні переговори з продюсером групи Женею Колмиковим і мав намір приєднатися до компанії київських білорусів.

Тим більше ми давно про них не писали. Ну, Хац, зрозуміло, був «за», проте з Белькевичем він, за старою звичкою, порадив домовлятися про розмову самостійно. «Ти ж знаєш Валіка…»

На жаль, знав зовсім небагато, тому в Київ поїду обов’язково – бодай постфактум. Ми сядемо з його давнім другом десь у тихому місці, де ніхто не завадить двом білорусам поговорити про мінливість людської долі та її несправедливість до тих, хто встиг прожити нехай і надзвичайно яскраву, проте все ж тільки першу половину життя.

Андрій Вашкевич:

– Земний шлях Белькевича – новела Чехова, оповідання Хемінгуея, притча Довлатова, над якою автор багато працював, із кожним вичитуванням викреслюючи зайві деталі. Тепер про них можна лише здогадуватись. Як було насправді, нам не дізнатися ніколи.

Белькевич закінчив кар’єру 2009-го, спочив 2014-го. За цей час ми, білоруські журналісти, встигли багато. Понабирали полосних інтерв’ю з усіма гультяями нашої другої ліги, дізналися всі пустопорожні байки з життя недоклубів, звернули увагу на людину, котра фотографувалась із Арріго Саккі, й людину, котра грає в італійській серії Z. Принцип більшої курйозності став цеховим стягом, гербом, гімном. Окад Кошель був нам веселіший, важливіший, потрібніший за Белькевича. І звабливі подруги відомих футболістів. І огляд думок форумних авторитетів…

Отож ми дивилися, ставили «лайки», «підморгували». Безтурботно протринькували останні, як з’ясувалося пізніше, роки життя Белькевича. Скільки написали з ним та про нього? Набагато менше, ніж прикольних історій про Анатолія Юревича.

Жили весело. Весело настільки, що, прокинувшись вранці 01.08.14, виявили: останнє по-справжньому серйозне інтерв’ю з великим білоруським футболістом було зроблено ледь не десятиліття тому.

Тепер нам залишається тільки перечитувати його. Що ми знаємо про Белькевича? Нічого. Він залишився невідомим і не до кінця зрозумілим.

Так, давав інтерв’ю рідко й неохоче, втім, хотіли ми насправді їх брати? Чи, отримавши чергову відмову, відправлялися за «прикольним»? За «крутими текстами», за «респектами автору»?

По-справжньому хотів Сергій Щурко. Він і взяв оте інтерв’ю. Яке взагалі-то мало бути компактним, а в підсумку вийшло великим. Майже дотягло до бесіди з найкращим бомбардиром першої ліги Білорусі.

Хотів Щурко – і взяв, уже 2007-го. Тобто все було реально.

…Белькевич запам’ятався людиною із серйозним обличчям. У світі, що котиться в пекло іронії, це незатребуваний медіа-продукт. Простіше «розвести» на спогади про бурхливу алкогольну юність чергового клоуна, ніж їхати, чекати, домагатися, слухати відмови…

Він зник із наших радарів саме тоді, коли ми у пошуках сюжетів перекочували в соцмережі, без яких тепер не живе жоден пристойний футболіст. А він хотів, аби про нього говорили виключно з того, що показував на полі.

О, Валік домігся свого!

Грав із серйозним обличчям. Не був футболістом для блондинок. Був гравцем для нормальних мужчин, для пацанів, для дітей. Був близький усім, для кого футбол – більше, ніж гра. За тодішнє київське «Динамо» вболівалося на тому ж надриві, що й за національну збірну. Через нього – Белькевича.

Недоказавши в житті, він ніби недоказав і на полі. Але при цьому без гіркоти й образи на долю. Тут потрібно знову додавати «напевно», адже тепер про це не дізнаємося достеменно. Спасибі Ігорю Гамулі за відеоінтерв’ю: тепер для нас, для тих, кому цікавий Белькевич, для його біографів і дослідників, воно – на вагу золота.

Наш Валік залишивсь у пам’яті обривками матчів, забитих м’ячів, пасів, фінтів. Дякую долі за те, що ми його бачили. Тим, хто народився по тому, про головного футболіста країни 90-х ми не залишили майже нічого – як же за це соромно! Як же соромно за заголовки «Помер перший чоловік Анни Сєдокової»! Що може бути безглуздіше?

…Прикольний світ «лайків» та «селфі» не визнає серйозних осіб. Так само далеко від соцмереж мешкає десь у Гомелі зниклий із радарів Василь Баранов – напевно, останнє потужне уособлення вітчизняного футболу 90-х. Він регулярно відмовляє всім у спілкуванні. Втім, давайте спочатку поміркуємо: що ж у нього спитаємо? Що збагнули про Васю? Що хочемо зрозуміти про нього по-справжньому? Чи потрібно від нього, унікального для білоруського футболу явища, щось більше, ніж перекази прикольних історій про дзенькіт тари у спартаківській Тарасівці?

Василь Саричев:

– Він не мав чарівної безглуздості Прокопа за межами поля. Публічності Малофеєва. Хитромудрого агента Глєба-старшого.

Для журналістів він був «річчю-в-собі».

Мовчун і розумник, до якого не знаєш, як підступитись і що відчуватимеш під його поглядом.

Великий гравець – то не лише дії на полі (й тим паче поза полем: чим він харчується, як відпочиває, з ким спить…). Аби зрозуміти спортсмена, треба намагатися проникнути в його сутність, із якої виростає поведінка на полі, й у цьому сенсі про Белькевича не просто недописали – не написали нічого.

Інститут особистих біографів чужий вітчизняному грунту, журналістика – дзеркало буття, й усі наші рими складаються зі сміття. 15 вагонів сміття, перероблених невтомними трудівниками в тонни текстів-фекалій, дають надію колись потім знайти дещиці головного. Валентин нам такої розкоші не дозволив.

Стриманий і коректний, знав собі ціну, котру, втім, ніколи не випинав. Не був відкритим до спілкування з пресою, й ми не знали про нього нічого з того, що він не хотів, аби про нього знали. Або майже нічого – з урахуванням одкровень недовгої «екс», проте він і тут не зронив ані слова.

Ми не знали нічого, що могло відкрити завісу, й говорили про нього за грою – тонкою, інтелігентною, по-розумному стриманою. Художник на полі, він замість себе змушував працювати м’яч, слугуючи прикладом того, як сила думки перевершує фізичну силу.

Йому би до Лобановського років у 20 транзитом, аби зрозуміти систему і не встигнути пройнятися нею до кісточки, а слухати себе й рухатися далі, тримаючи розуміння в уявному багажі. Ріжте мене – він гравець не для київського «Динамо»! Йому потрібен був тонший, інтелектуальніший, технічніший чемпіонат.

«Жаліти ні про що не можна. Вважаю, кар’єра склалася непогано», – підтекст оцієї репліки з інтерв’ю набагато важливіший тексту. «Непогано» – не так, як хотілось би.

Із закінченням кар’єри Белькевич, як заведено, втратив колишню популярність. Що залишається від казки потім, опісля того, як її розповіли? Рутина життя зі снами про непідкорені вершини (написав і подумав: він і спочив уві сні…). Для життя після слави потрібні сім’я, здоров’я, улюблена справа… Потрібно те, що допоможе «пригасити» пам’ять…

Часи не вибирають. На його старт у дорослому футболі випав обвал Союзу, котрий на п’ять років залишив Белькевича в безглуздому чемпіонаті Білорусі, що загальмувало зростання. Тут він закисав. Однак є інший зацікавлений бік – людина на трибуні. Ми повинні бути вдячні долі, що цілу п’ятирічку пропащих 90-х у дешевих кооперативних штиблетах, жованих куртках і турецьких светрах бачили гравця такого рівня.

На противагу самим зіркам – наша пам’ять про них вдячна. Вони – важливий шматочок життя, бо з минулих років завжди відфільтровуємо найкраще. Частинка цього найкращого – Белькевич, такий, яким був, і окреме йому спасибі за чітку грань, яка створила довкола нього ауру таємничо-аристократичної відстороненості та неприступності.

А ще у мене є син Валік восьми років: кирпатий, допитливий і не по-дитячому поміркований. Уявлення не мав, чому його так назвав.

І досі цього не знаю.

Віктор Тумелевич:

– «Українськість», яку йому приписували останніми роками, не хочу навіть обговорювати. Він – наш! Білоруська волошка. Поет од Бога на зеленому газоні. Як Максим Богданович (великий білоруський літератор. – В. Б.). Той теж закінчив життєвий шлях і знайшов спокій на території України, в Ялті.

Є Пеле, Марадона, Зідан і Мессі, дай їм Бог здоров’я! Є Алейников, Глєб, довгих років, мужики! Є Прокопенко й Белькевич. Не «були», «є»! В одному ряду всі стоять – од Пеле до Саші Глєба. Бо – королі! Масштаб різний, справді. За світовими мірками, Аля з Прокопом, може, і не дуже значущі фігури. Та для нас, білорусів, вони – королі!

Як і Валік…

Білоруси взагалі відходять у кращі світи, як вода крізь пальці: на цілий мільйон нас зменшилося за суверенний період. Ми фатально скручуємось як нація. Збереженням народу ніхто не займається. А пора б!

І люди з футбольного світу йдуть, наче журавлі клином одлітають. Валік же… Давайте берегти світлу пам’ять про яскраву та водночас скромну людину – Валентина Белькевича. Легенду білоруського футболу. Ось і все…

2016