Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Історія / Лопта / УФологія

Лопта

УФологія

Володимир Баняс

Стислий літопис газети «Український футбол»

Коли друковане видання живе 25 років – то багато чи не дуже? Для наших ЗМІ «фізкультурного» профілю це направду солідний термін, адже в епоху Незалежності народжувалися й зникали десятки часописів: «Гол» (додаток до «Спортивної газети», котра також спочила в Бозі), «Топ футбол», «Мегаспорт», «Матч», «Сегодня спорт», «Футбол-Интер», «Олімпійська арена», «Спорт Медиа», «Футбол по-українськи»… Не забуваймо і про міжнародні реалії: в усіх куточках світу паперова преса агонізує, «втікає» в Інтернет, словом, переформатовується згідно з вимогами невизначеного майбутнього. Тобто газета, котра здрастує четверту частину сторіччя, має право цим пишатись! А ще згадувати минулі літа: оглядаючи прожите, можна спрогнозувати, яким буде (і чи буде…) прийдешнє.

Рік 1990-й

Історія «УФ» духовно прив’язана до історії нашої Вітчизни.

Державну Незалежність ми здобули у 1991-му, але й рік, що передував переломному, дихав передчуттям великого звершення; видання з козаком Туром на логотипі стало відносно самостійним тоді ж, долетворчого 1991-го, проте ще за півроку перед тим у громадсько-політичному часописі «Молодь України» з непевною періодичністю почала виходити футбольна вкладка.

Від «материнської компанії» їй передалися журналістські кадри, красивий та зручний для читання шрифт TextBook і рекордний тираж – 670 тис. примірників. Із того ж джерела – патріотизм, ентузіазм, віра у щасливе майбутнє газети, держави, народу. А ще… специфічні казуси.

Мало хто знає, що тодішній головний редактор «МУ» Володимир Боденчук скептично ставився до появи на світ спеціального додатку про гру «11х11»! Кількамісячні вмовляння автора ідеї – стороннього оглядача Бориса Нартовського – не давали ефекту. Вирішальною стала хитрість: коли головред поїхав у закордонне відрядження, його заступник Юрій Бондар реалізував задум старшого колеги. Трапилося це 28.VIII.1990. Реакція читацького загалу була настільки позитивна, що начальство збагнуло: «незаконнонароджене дитя» має потенціал.

До кінця року були підготовлені ще сім номерів-укладок. З’являлися вони несистематично, нині це бібліографічна рідкість. Дійшло до того, що їх неможливо знайти в ЦНБ ім. Вернадського – хтось повидирав сторінки для приватної колекції!

Визначальний атрибут «УФ» зразка 1990-го – домінування полемічних матеріалів. На передовій був Петро Римаренко, котрий азартно, рішуче, оперативно реагував на шпильки московських колег (передусім колишнього киянина Аркадія Галинського) та функціонерів. Разом із побратимами він обстоював генеральну лінію: 50-мільйонний народ заслужив мати свій футбольний чемпіонат, а в майбутньому – збірну команду й вихід на міжнародні стадіони.

Цим людям (декого вже немає серед живих) ми почасти зобов’язані тим, що мрія багатьох поколінь поціновувачів гри втілилась у реальність.

Рік 1991-й

У січні побачили світ іще дві подачі спеціалізованої вкладки про футбол: для «Молоді», що виходила друком на папері А2, це була одна шпальта, котра у форматі «УФ» перетворювалася на дві розміру А3 або ж чотири нумеровані сторінки.

Прем’єрний випуск окремої газети, присвяченої головній спортивній грі, з’явився в кіосках у березні. Мав він подвійну нумерацію – 1/11, попервах так само складався з двох шпальт, але вже з п’ятого випуску, датованого серпнем, молодий часопис удвічі «потовщав». Опріч цього, він став частково кольоровий: перша, четверта-п’ята й восьма сторінки видавались із украпленнями різних барв – синьої, бузкової, зеленої, червоної, коричневої (залежно від того, на якій машині друкувався тираж).

Із жовтня «УФ» узяв на озброєння довготривалу практику здвоєних номерів: кількість шпальт не зросла, просто нерегулярність виходу непокоїла передплатників і викликала невдоволення в деяких контролюючих органів, отож газеті доводилося викручуватись.

Утім, попри все, попит на неї був величезний! Невеликий наклад (15 тис. екземплярів) спричинив досі неподоланий гандж: погано налагоджене розповсюдження. Той «УФ» мав цікавий «контент»: обмежена площа зумовлювала появу невеликих статей, де не було т.зв. «води»; ледь не щономера друкувались архівні розвідки (наприклад, про «матч смерті») й історичні проекти (правда, вони рідко отримували послідовне завершення…); не падав рівень полеміки; не існувало горезвісного поняття «формат» (на лицьовій шпальті одного випуску бачимо інтерв’ю з главою УАПЦ Святійшим Мстиславом!).

Тоді ж оформився кістяк журналістського складу, котрий заведено вважати «золотим»: до згаданих Римаренка з Бондарем приєдналися Валерій Валерко, Юрій Брязгунов і Микола Моторний; співпрацювати з часописом почали знані регіональні кореспонденти, зокрема, Іван Яремко (Львів) та Роман Флішаровський (Луцьк); часто писав прес-аташе «Динамо» Олексій Семененко.

А наприкінці року «УФ» дістав «спадок» од «МУ» – референдум, який окреслює імена найкращих вітчизняних гравців.

Рік 1992-й

Через економічні чинники газету й надалі публікували зі збоями та подвоєною нумерацією: маючи офіційний статус тижневика, редакція «видала на-гора» 33 випуски по вісім сторінок.

Уже з весни невблаганно спадав ентузіазм, іще торік притаманний журналістам: капіталістичний лад вимагав іншого – конкурентного – виміру існування; «тимчасові негаразди» в державі набували все більш катастрофальних розмірів; національна першість розпачливо поступалася радянській як у кадровому складі, так і щодо видовищності чи організації.

Несистемність появи на світ і порівняно куций обсяг призводили до того, що закордонний футбол майже не висвітлювався (хіба що таблиці й результати друкувались), а оперативність… Тим не менше, наклад зростав: на довколишньому безриб’ї, на тлі стрімко деградуючої «Спортивки» (колись монополіста ринку) «УФ» користувався помітним попитом.

І не дивно: фаховий рівень журналістів зростав; існувала більш-менш чітка структура макетування матеріалів, чия тематика була вельми обширна (наприклад, скрупульозно відстежувалися земляки за рубежем); періодично з’являлись якісні шаржі (найчастіше авторства Сергія Федька – художника, котрий створив 15 варіацій козака Тура, що ними прикрашали рубрики).

Сьогодні відчутно, що тогочасним кореспондентам направду подобалося працювати, від багатьох матеріалів лине те, що в музиці зветься «драйвом». Одна з причин – контекст: не було Інтернету, інших інформаційних джерел, отже, «якщо ми проігноруємо подію, ніхто про неї не напише, відтак вона не збережеться для нащадків».

Газета мала тверду громадянську позицію, в якій стрижневими точками були протидія зовнішнім ворогам та висвітлення численних внутрішніх болячок. Усе знаходило критичний відгук: кволі дебютні кроки національної команди, нерозторопність очільників ФФУ, організаційний безлад у чемпіонаті.

На жаль, оці людські зусилля не отримували належної фінансової винагороди: добробут громадян котився в прірву, рекламодавців було обмаль, тому редакційний колектив економив на всьому.

Рік 1993-й

«Із боями, наперекір усьому» – так доречно змалювати четвертий виток життєдіяльності «УФ».

Редакція відмовилась од практики здвоєних випусків, але витримати щотижневого темпу не зуміла: замість належних 52-х номерів світ побачили 42. Поліпшились огляди міжнародних подій (тут багато користі приніс Ігор Кривенко, нині агент ФІФА); почався моніторинг обласного футболу; тіснішим став зв’язок із читачами, чиї листи регулярно друкували.

З-поміж позитиву варті згадки кадри, котрі, як відомо, вирішують усе: 1993 року газета знайшла цікавих кореспондентів у Львові (Юрій Назаркевич) і Тернополі (Ярослав Мармаш), залучаючи до своїх лав обдаровану юнь – мова насамперед про Олега Лисенка й трагічної долі Дмитра Димченка (тоді ще школяра старших класів!); провідним оглядачем став Валерко.

Взагалі головред Боденчук намагався тримати підопічних у тонусі, не давати їм «розкисати» від довколишньої безнадії, тому шпальти «УФ» надалі рясніли серйозними аналітичними матеріалами, зокрема, активно обговорювався кількісний формат вищої ліги, нещадно критикувалась усе зростаюча лавина помилок національної Федерації. Проте економічний колапс у державі не давав спуску: зарплатні були мізерні (за чутками, в редакції траплялися випадки, коли працівники непритомніли через недоїдання…), іноді доводилося випускати всуціль чорно-білі номери, а посеред літа газета майже місяць не друкувалась.

Останній факт став причиною невисвітлення заколоту в столичному «Динамо», коли Григорій Суркіс «оджав» клуб у законного власника Віктора Безверхого. Може, це й на краще: подейкують, майбутній крах «Спортивної газети», котра зайняла радикально антисуркісівську позицію в подіях липня 1993-го, не в останню чергу зумовлений особистою помстою чинного віце-президента УЄФА…

Що ще було цікавого? «УФ» продовжив виставляти оцінки гравцям у матчах вищої ліги (традиція, що виникла в дебютному незалежному чемпіонаті, проіснувавши до першого кола сезону-1995/1996), а під осінь почав рекламувати гральну контору «Парі-спорт».

Рік 1994-й

Найбільш обговорюваними подіями 12-ти місяців були: подальший спад вітчизняного чемпіонату, старт національної збірної в офіційних турнірах і ювілей – 100 років із дня першого зареєстрованого матчу на етнічних українських землях.

Почергово про кожен із пунктів: вища ліга справді деградувала, саме в середині 1990-х вона сягла дна, її «візитівкою» були розбиті стадіони, бідні клуби (в яких бракувало грошей на достатню кількість комплектів ігрової форми), масова втеча гравців до північно-східного сусіда (де також лютувала криза, проте в менших масштабах); сподівання на «синьо-жовтих», очолюваних Олегом Базилевичем, зруйнував вересневий матч із Литвою (0:2), після котрого навіть оптимісти зрозуміли, що справи геть кепські; до 100-ліття вітчизняного футболу (рупором святкування виступили «Карпати») редакція започаткувала читацький конкурс на символічну збірну «всіх часів», одначе не завершила його.

Впродовж року з’явилося 46 одинарних номерів «УФ» із новою автурою: дебютували регіональні оглядачі Олег Семенченко (Донецьк) та В’ячеслав Кульчицький (Одеса), радував майстерними інтерв’ю киянин Євген Карельський, інший мешканець столиці – Олександр Чуйко – одразу показав, що є одним із небагатьох вітчизняних статистиків, хто вміє «загорнути» цифри в читабельну белетристику.

Майже кожен випуск вельми насичений інформацією: невелику площу під зав’язку забивали статтями (отже, фотографій давали обмаль), де було вдосталь ексклюзивних інтерв’ю (в епоху без Інтернету й мобільних телефонів!) та публікацій історично-статистичного профілю (про всі ліги першості, збірні різних вікових груп, навіть міжнародні змагання). В осінньому №32 вийшло дебютне інтерв’ю з 18-річним Андрієм Шевченком (його співрозмовник Димченко був іще молодший…).

Із негативу виокремлю відрізки, коли «УФ» друкувався в дешевшому чорно-білому варіанті та прем’єрні ознаки явно тенденційних матеріалів.

У грудні втретє поспіль найкращим гравцем року наші респонденти назвали нападника «Динамо» Віктора Леоненка.

Рік 1995-й

Чим урізався в пам’ять один із найчорніших періодів нашої футбольної самостійності?

Газета вийшла 43 рази, тираж не зростав, статки співробітників також, утім, до їхньої честі, вони працювали на совість. Ось найцікавіші нововведення 1995-го: т.зв. «прямі лінії» – до редакції приходили публічні люди (зокрема, Суркіс-старший, Анатолій Коньков – тоді тренер національної команди), котрим із запитаннями телефонували читачі; урізноманітнення огляду турів елітного ешелону – на вже «класичному» розвороті з’явилися нові рубрики («Найпомітніші», «Герой», «Антигерой», «Арбітр», «Матч», «Гол», «Сюрприз» тощо); щомісячний аналіз важливих подій та їхніх учасників; проміжні підсумки вищої ліги під час зимових «канікул».

Окрім того, «УФ» поставив на конвеєр переклади матеріалів іноземних ЗМІ; час од часу описував перипетії в «середніх» чемпіонатах континенту (Голландія, Португалія, Бельгія) і «маленьких» (Швейцарія, Австрія, Польща); зрештою, косметично оновив кадровий потенціал: увесь рік плідно працював молодий Сергій Пількевич, «раз, та гаразд» друкувавсь Олександр Маноха, Анатолій Коломієць поновив традицію серйозних історичних розвідок, радували оглядачі з місць – криворіжець Василь Гнатюк (підняв рівень статистики першого ешелону) та дніпропетровець Володимир Доценко.

Найскладнішою – у фаховому вимірі – видалась осінь: спочатку прогриміла «справа з шубами», що завершилася дискваліфікацією «Динамо» з єврокубків, а за місяць пролунав вибух у Донецьку, через який загинув президент «Шахтаря» Ахать Брагін. В обох випадках (надто в другому) газета приділила «рейтинговим» подіям помірну увагу, діючи занадто акуратно. Хоча не забуваймо: йдеться про бандитські 1990-ті, коли не один журналіст полинув у засвіти через недостатню обережність…

У міжсезоння «УФ» організував прем’єрний плебісцит для першолігових гравців: журналісти (свої плюс запрошені) визначили найліпшого в чемпіонаті-1994/1995. Найбільше симпатій зібрав бомбардир Сергій Чуйченко з олександрійської «Поліграфтехніки».

Рік 1996-й

Оскільки на ту мить укоренилася думка, що точкою відліку існування газети слід вважати березень 1991-го, перший місяць весни минув під знаком святкування п’ятирічного ювілею. До події редакція підготувала 16-сторінковий частково кольоровий спецвипуск, який був аж переповнений інформацією, сильною аналітикою та спогадами; віншувала номер символічна «11-ка» періоду Незалежності.

Залишилася щотижнева система виходу в світ, надруковано 47 номерів. Із новацій: експерименти з фотоколажами (зазвичай на лицьовій шпальті); збільшений обсяг інтерв’ю (найактивніше працювали Пількевич, Кривенко й Кульчицький); регулярність подачі колонки «Колекціонер» (упорядник – Чуйко); влітку-восени єдиний раз дали повний текст Регламенту національних змагань із футболу серед аматорських і неаматорських колективів; од сезону-1996/1997 збірна туру вищої ліги перейшла на зручний формат графічної схеми; видимо зросла кількість публікацій про футзал (рубрика «Міні-поле»).

У лютому мав місце перший серйозний конфлікт «УФ» із новим керівництвом «Динамо»: столичні, вигравши Кубок Співдружності в Москві, перерахували призовий фонд «родичам російських солдатів, загиблих на війні у Чечні», а наші журналісти (передусім Брязгунов) відреагували вельми жорстко. За кілька місяців вони виважено прокоментували тектонічні зміни у вітчизняному господарстві: була створена ПФЛ, яка взялась організовувати чемпіонат у всіх дивізіонах, ФФУ ж отримала нового керманича – Валерій Пустовойтенко впевнено потіснив Віктора Банникова.

Випробуванням для редакції стало Євро в Англії: було вирішено вилізти з «коротких міжнародних штанців» і об’ємно подати другий за масштабом форум світового футболу. Це вдалося: представили кожного учасника (досьє, склади, статистика, прогнози), оглянули більшість матчів, постфактум проаналізували свіжі «тренди».

«Родзинкою» (на жаль, короткочасною) газети стали шаржі на зірок світового футболу: цим займався львів’янин Яремко, котрий знаходив «добрі карикатури» як у вітчизняних ЗМІ, так і в закордонних.

Рік 1997-й

Без перебільшення, визначальною подією життєдіяльності редакції стала її комп’ютеризація: допоміг Міжнародний благодійний фонд «Відродження».

Що це дало? Побільшало таблиць (зокрема, так фіксували переходи гравців під час трансферного вікна); доступ до Інтернету пожвавив європейську сторінку (відповідальним був Андрій Танасюк); узагалі зовнішній вигляд 53-х номерів, що були видрукувані протягом року, осучаснився (з другого боку, верстальники отримали змогу «бавитися» зі шрифтами, часом переборщуючи в цьому). Не дивно, що наклад підстрибнув до 65-ти тис.

Про кадри: провідним інтерв’юером зоставався Пількевич; активно працювали регіональні оглядачі – Олександр Коляда (Вінниця), Сергій Катрич (Маріуполь), Ігор Павленко (Запоріжжя); розкрилися новачки Дмитро Шаповал та Олександр Арсенюк (до речі, саме з 1997-го й аж по 2009-й включно ми співпрацювали з Інститутом журналістики КНУ, звідки регулярно брали перспективну молодь).

Той час, опріч іншого, примітний зростанням конкуренції у спортивній медійній сфері, тому газета мусила «крутитися»: почастішали «прямі лінії» за участі Пустовойтенка, Суркіса-старшого, Сабо; на висоті трималась аналітика (через наші публікації Кубок України таки перейшов на природний формат одноматчевих протистоянь); влітку в одному з номерів у повному обсязі була презентована Цільова програма розвитку футболу в Україні на 1997–2002 роки (більшість положень якої не втілили в життя); й уже тоді ми готувалися «потовщати».

Традиційним «пунктиком» редакційних матеріалів залишався всюдисущий патріотизм (навіть автоголи футболістів-суперників записувались як голи наших!) і підкреслене намагання не впадати у відчай, зіпертися на якийсь оптимістичний фундамент у час, коли життя в державі багатьом громадянам здавалося нестерпним. От і номер, що повідомляв про непотрапляння національної команди на чемпіонат світу, вийшов із заголовком «Переможені, та не скорені»…

Футболістом року був визнаний Андрій Шевченко, котрий виграв перший зі своїх шести титулів.

Рік 1998-й

Із січня «УФ» назавжди (?) розпрощався зі статусом тижневика, перейшовши на дворазову (по середах і суботах) систему появи в кіосках.

Яким чином це відбилося на газеті? Звісно, вийшла рекордна на ту мить кількість номерів – 99. Якщо зосередитися на «контенті», побачимо, що з’явилося більше фото, часом великих; стали регулярними сторінкові інтерв’ю; були підбиті підсумки чемпіонатів усіх 27-ми регіонів; «наросла» рубрика «Що діється в Європі?», її доповнили постійні розділи «Гравець тижня», «Подія тижня», а наприкінці року ми вперше сформували віртуальну збірну континенту; суботній випуск містив докладну програму телепередач футбольного профілю.

Окремо нагадаємо, що протягом 1998-го сформувався, сказати б, «срібний» варіант особового складу редакції: до невтомного Пількевича й Івана Каравая приєдналися так само молоді Олександр Панфілов, Дмитро Коротков, Андрій Варакін; із метрів не здавали позицій Валерко і Моторний, менше писав Брязгунов; оновилися позаштатні кадри, коли, зокрема, почав друкуватись Олександр Петров (Дніпропетровськ); невіддільною частиною колективу став фотограф Олександр Лепетуха. Це дало змогу не опускати планку публіцистичних матеріалів: відтепер прискіпливо розглядався не тільки найвищий ешелон, а й перший із другим.

Своєрідний творчий пік «УФ» припав на XVI мундіаль. Опріч звичних для вітчизняних ЗМІ речей – презентації учасників, найрізноманітнішої статистики, звітів про кожну зустріч, фахової післямови, газета побалувала читачів футуристичним прев’ю: напередодні старту вийшов номер із текстовими прогнозами до всіх 64-х матчів турніру включно з фіналом! На вершині віртуального чемпіонату значилася Франція…

Красивим епілогом року була акція «Людина футболу-1998»: сотні тисяч листів од уболівальників, галасливий піар на телебаченні, визначення найяскравіших облич вітчизняного «соккера» та їхнє вшанування на великій гала-церемонії, куди з’їхалась уся наша еліта… Жаль, що продовження не послідувало – конкурс виявився короткочасним спалахом.

Рік 1999-й

Знову змінилася періодичність друку: під кінець року побачив світ 143-й випуск, тобто передплатники отримували «УФ» тричі на тиждень – по вівторках (16 сторінок), четвергах і суботах (8). 29 травня в кіосках лежало єдине в нашій історії число формату А2, у липні – зверстаний у Львові на папері А4 номер до 105-річчя національного «соккера».

Збільшення газетної площі спровокувало дві взаємовиключні тенденції. З одного боку, прийшли нові люди (Сергій Талимончик, старшокласник Олег Люлька, чернігівець Віктор Муха), перевірені ж бійці отримали додаткове навантаження (приміром, Олексій Судас і Анатолій Мартиненко підняли планку розбору першої ліги). З другого, замість логічного зменшення тексту сталося зворотнє: світлин давали мало, шрифт був дрібний, міжрядковий інтервал – тісний (шпальти «не дихали»).

1999-го буденною подією стали т.зв. «сімейні» («домашні») інтерв’ю, в яких професіонали від футболу розповідали як про гру, так і про життя; стартувала статистична рубрика, присвячена історії всіх клубів-учасників найвищого дивізіону (ведучий – Валерко); традицією стали комп’ютерні графіки й фото з обтравкою; зріс обсяг матеріалів-презентацій суперників у європейських змаганнях; наприкінці номера любителі кросвордів мали змогу попотіти над «хрестословами», а дописувачі читали свої й чужі листи з розлогими відповідями редакції. Втім, найвище звершення тодішнього «УФ» не в цьому!

У дні ігор збірної або лігочемпіонських баталій номер здававсь опівночі, відтак наступного дня наші сторінки радували погляд свіжими репортажами. Ба більше, гранд-матчі (не тільки міжнародні) отримали радикально новий візуальний супровід: опріч звіту, подавалася хронологія подій, стисла характеристика кожного виконавця, численні цифрові показники (удари по воротах, похвилинне володіння м’ячем, фоли, кутові, штрафні, офсайди), схемки голів.

Того ж року директором власника газети – видавництва «Преса України» – призначили Володимира Олійника, в роботі котрого хтось бачив некомпетентність, а хтось – шкідництво.

Рік 2000-й

Кінцевий етап «потовщання» – чотириразова поява впродовж тижня: додався випуск у середу, п’ятниця замінила четвер. Вислідом були рекордні на якийсь час 197 номерів.

Бачимо нові обличчя: футзальний оглядач Роман Шахрай, Станіслав Майзус із Полтави; нові рубрики: «Враження» від туру вищої ліги, статистична «Стрілецька галерея» від Валерка, «Історія першостей Європи» та «Літопис національних чемпіонатів» од Чуйка, «Наші за кордоном» у вигляді таблиці; нові підходи: оголені дівчата на останній шпальті, численні обтравки фотографій, удосконалені комп’ютерні графіки, соціологічні дослідження на щойно заснованому «куточку» в Інтернеті.

Окремим реченням про тодішню веб-сторінку: із сучасного погляду вона здається недосконалою, навіть примітивною, проте це був реальний прорив і новаторство у вітчизняній медійній сфері; там навіть зберігалися випуски газети в зручному й прогресивному форматі PDF, але за якийсь час усе зникло – електронна підшивка разом із сайтом.

Магістральна тенденція 2000-го – помітне збільшення розміру статей: черговий тур як у першому дивізіоні (тут навіть складали символічну збірну ігрового дня), так і в другому подавався на розворот; «великій п’ятірці» європейських ліг відводилася шпальта на кожну; стільки ж писали про виступи вітчизняних колективів у міжнародних змаганнях і про поєдинки континентальної першості.

Зустрічається твердження, що 2000-й – вершинний рік у розвитку газети. На користь цього свідчать такі фактори, як періодичність, тираж (майже 80 тис. екземплярів), вага у футбольній спільноті (кожен аналітичний матеріал провокував лавину листів і дзвінків) плюс грандіозний читацький референдум «Команда нашої мрії – збірна України ХХ століття».

Чи відбилося це на матеріальному добробуті редакції? Жодним чином! Увесь прибуток забирало видавництво, натомість журналістам нараховували копійки. У прямому сенсі: якось нам зателефонував кореспондент із Дніпродзержинська й попрохав… не надсилати гонорари за свої матеріали, бо працівниці пошти сміються з таких сум.

Рік 2001-й

Перший же випуск став одним із найлегендарніших, оскільки в ньому був опублікований підрахунок анкетування передплатників, які визначили dream team національного футболу за «всі часи». 67 тис. листів звели до спільного знаменника, тож вималювалася така збірна: у воротах Рудаков; у захисті (справа наліво) Лужний, Фоменко, Турянчик, Дем’яненко; півоборону сформували Сабо, Войнов, Колотов; напад – Шевченко, Бєланов, Блохін.

Загалом у 2001-му були видрукувані 187 номерів, серед яких іще один особливий: 14 березня «УФ» одсвяткував десятиліття в кольоровому форматі на цупкішому (майже картонному) папері. Шпальти професійно зверстаного спецвипуску запам’яталися найрізноманітнішими цікавинками плюс, без перебільшення, історичним фото: журналістський колектив у повному складі зібрався на сходах «Преси України», увіковічивши редакцію в момент піку. За якихось півтора року половина людей, зафіксованих на знімку, працюватиме на інших роботах…

Окрім того, що газету надалі роз’їдало безгрошів’я, вона явно входила в епоху кризи. Першопричина цього – періодичність, бо між тижневиком і часописом, який виходить чотири рази за сім днів, велика різниця: першому притаманні невеликі статті, аналітика й домінування, сказати б, творчості (є час, аби обміркувати події); для другого питома гонка за оперативністю й ексклюзивністю. Збільшення кількості сторінок призвело до ремісництва, відтепер панівними в «УФ» стали т.зв. «подієві» матеріали – звіти з матчів, прес-конференції, репортажі з резонансних подій; публіцистика фактично зникла. В атмосфері майже щоденного друку журналіст обмежений у маневрі, його увага зосереджується не на глобальних темах, а на тому, чим закрити «дірку» в номері.

Відтак за цілий 2001-й у газеті не з’явилося жодної помітної новації. Читачі-старожили згадають про спеціалізовану вкладку «Шкіряний м’яч», обізнані з комп’ютерною грамотою зауважать, що відтоді на кілька років нашим основним шрифтом став SchoolBook. Але це – дрібні зміни. Із концептуальними було сутужно.

Рік 2002-й

Газета з’являлась у кіосках 190 разів. Через «договірну» гру між «Борисфеном» і «Поліссям» (перша ліга) воювала водночас із ФФУ та ПФЛ!

Ознака часу – плинність кадрів: дехто (переважно новачки) не витримував жорстких умов праці й трудової конкуренції (із тих, хто не здався, виокремлю юного Микиту Крилова), хтось ішов на інше робоче місце через вищу зарплатню.

Тенденція №1 попереднього року не зазнала корекції: все менше аналітики (в цьому жанрі найболючіша тема – легіонеризація вітчизняної першості), історії майже немає (виняток – статистична серія «Україна в єврокубках» і велика публікація до 60-ліття «матчу смерті»), все більше інтерв’ю (часом на розворот), оперативність – понад усе.

Що цікаво, перераховані моменти цілком відповідають світовим реаліям! Хоч куди глянь, повсюди, в кожній країні спортивні ЗМІ наче показились у прагненні випередити конкурентів: дати новину раніше за них, розкопати сенсацію, записати розмову з гравцем. Екслюзивність стала диктатом, із усіх типів матеріалів найбільше ціняться коментарі з перших уст, навіть якщо вони на кілька речень і без змісту. В описаному контексті доля споживача така: він хоче дізнатися про все, причому якомога швидше, медіа прилаштовуються до цих умов, перетворюючись на листівки зі стенограмами подій. Звідси специфіка нинішніх газет і сайтів: інформації повно, читати нічого.

Виразистий приклад – мундіаль у Японії та Південній Кореї: розповідаючи про найбільший турнір сучасності, «УФ», по суті справи, вдовольнився звітами, хронікою фактів і перерахунком цифр. Не було аналітичних висновків, коментарів од спеціалістів, фіксації ключових напрямків еволюції.

Ми почали програвати суперникам на медійному полі. З’ясувалося, що для читача має значення не тільки зміст спортивного видання, а і його візуальний вигляд. Конкуренти переходили на колір, створювали прогресивний дизайн, ми ж традиційно орієнтувалися на передплатника сільської місцевості, наївно вважаючи його невибагливим. Плоди недалекоглядності не змусили на себе чекати.

Рік 2003-й

Гасло часу – «Працюємо за інерцією»: 190 номерів «УФ», надрукованих упродовж року, засвідчили, що парадигма 2000-х закріпилась. Оперативність зачавила публіцистику, професіоналізм – творчість, ефект бронзовіння (з одного боку) та фінансова негода (з другого) не сприяли розвитку. Редакція спробувала було вирватися з трясовини, підготувавши глянцевий настінний календар «До Порти» про відбір Євро-2004, але то був спалах-одинак.

90% площі – подієві репортажі, інтерв’ю з інформаційною прив’язкою, новини плюс… публікації з Інтернету (найчастіше «виробництва» клубних прес-служб); ноу-хау – біографії західних зірок на останній сторінці; історичної тематики обмаль, згадки варті великі за обсягом матеріали Анатолія Коломійця – Олександра Кабанця до 70-ліття стадіону «Динамо» та 80-ліття НСК «Олімпійський», а також продовження заснованої наприкінці 2002-го рубрики «Літопис чемпіонатів СРСР», за котру відповідав Чуйко; белетристика виходила тільки з-під пера Валерка.

Все активніше втручались у робочий процес новачки Олексій Комаровський (дипломований актор), Богдан Буга, Микола Москвин; багато інтерв’ю (інколи з «раритетними» ветеранами) записували львів’яни Олександр Паук і Павло Пилипчук; Шахрай готував грунт для футзальної революції.

Тим часом остаточно затвердилася зміна інтонацій: лояльне (навіть прихильне) досі ставлення до «Динамо» стало критичним, натомість про «Шахтар» зазвичай писали із захопленням. Як і про «Дніпро» чи «Борисфен». Такий собі парадокс!

Не менш парадоксальне життя мали журналісти: з’ясувалося, що газета приносить 100 тис. доларів щомісячного прибутку, одначе люди, які, власне, робили її, грошей отримували на хліб із маслом, але нічого понад те. Почав зароджуватися серйозний внутрішній конфлікт: безнадійно збиткова «Молодь» (нагадаю, ми мали з нею спільну редакцію) за документами була прибутковою, позаяк у річному звіті їй плюсували доходи «УФ»…

Гравцем №1 держави за нашим плебісцитом став Олег Венглинський – перший лауреат із «Дніпра» за два десятиліття.

Рік 2004-й

Вийшовши друком 200 разів (рекорд, який нескоро буде подоланий), часопис із козаком на логотипі наче наблизився до межі, за котрою – трансформація. Взагалі 2004-й незвичний у кількох вимірах, найзначиміший – відсутність видимих читачеві змін на тлі важливих внутрішніх перетворень.

Отже, візуально здавалося, що газета існує «на автоматі»: розповсюдження не поліпшилося, тож до кіосків «УФ» майже не надходив, а передплатники одержували його із запізненням; опорні засади написання статей, їхнього групування та верстки (чим далі, тим більш застарілої) не ревізувалися; чергова «порція» молодого поповнення – Володимир Коцур, Олександр Євенко, студенти Сергій Циба, Олександр Травянка, Юрій Вишневський, Ірина Холод – швидко влилась у редакцію, діючи в усталеному режимі.

Врізались у пам’ять дві інновації: окремі вкладки «Аматор» і «Міні-гол», присвячені любительським змаганням та футзалу відповідно. Вони отримали хороший відгук у читачів, одначе з’являлися відносно рідко й недовго протрималися на плаву.

Це, мовити б, зовнішній аспект. Усередині ж редакційного колективу події просто кипіли!

Неподоланне безгрошів’я підвищувало градус напруги, особливо у представників покоління, що прийшло в другій половині 1990-х (метри воліли віднікуватися, юнь боялася лізти на рожен). Попервах існував намір вирішити проблеми по-хорошому, проте численні зустрічі з тяжко хворим Боденчуком закінчувалися безрезультатно. Врешті, запахло бунтом, який одного дня вихлюпнувся голосуванням серед членів трудового колективу, коли більшість висловилася за відставку головреда. Комбінат «Преса України» проігнорував «голос народу», залишивши все на старих позиціях.

Життя покаже, що то було відстрочення незворотного…

Від 21 листопада, зі стартом Майдану, й аж до середини грудня «УФ» друкувався з «шапкою» на титульній шпальті, де було написано «І ми – так!»; із поміж спортивних видань жодне інше не підтримало Помаранчеву революцію.

Завершувався ж рік врученням призів героям наших опитувань. Це було востаннє.

Рік 2005-й

Аби читач уявив тогочасну ситуацію в газеті, опишу враження від свого першого візиту в будівлю комбінату «Преса України». Отже, минаючи похмурий хол, рухаємося праворуч, заходимо в ліфт (якщо він не зламаний), підіймаємося на шостий поверх, повертаємо ліворуч, відтак бачимо довгий коридор, де ремонту не було кілька десятиліть; але це лише квіточки, ягідки чекають у кабінетах із величезними вікнами (через які влітку немилосердна спека, взимку ж усюдисущий холод), старезними меблями, обідраними стінами й неуникним відчуттям, ніби час тут застиг…

Тривав відтік працівників, за «УФ» невмолимо закріплювалася репутація «кузні кадрів», які, змужнівши, подавалися на краще оплачувану роботу. Із ветеранів більш-менш стабільно друкувався Валерко, з осені йому допомагав Брязгунов, Моторний зосередився на організаторській діяльності; майже всі журналісти середнього покоління втекли; навзамін були «завербовані» Ігор Ніцак, Гліб Ваколюк, Роберто Моралес, Кирило Крижанівський, молодший син Валерка Артур; знайшли єдиного у нас футзального статистика – одесита Сергія Чайку, поновили співпрацю з луганцем Олександром Крамаренком, який іще за радянських часів публікувавсь у московських ЗМІ.

Починали 2005-й у форматі чотириразового виходу впродовж семи днів, однак посеред квітня «зник» суботній випуск. Усього «видали на-гора» 168 номерів, які мали дві візуальні відмінності порівняно з останніми роками: на певний час домінуючим знову став шрифт TextBook, а ще виникла звичка відтінювати цілі матеріали темнішим фоном (мова про т.зв. «плашки»).

Все йшло за низхідною, коли в листопаді сталося щось, ніким не очікуване: в «УФ» з’явився новий головний редактор Віктор Нікіпєлов. У ньому підкуповувала спокійна поведінка, стримане ставлення до підлеглих, деклароване бажання реформ. На одній із перших планірок він сказав, що погано розуміється на спортивній тематиці, тому спочатку займеться «Молоддю України», опісля ж візьметься за її «побічного сина». Через півроку ми опинилися «над прірвою в житі».

Рік 2006-й

В існуванні ледь не кожного часопису трапляються нещасливі миті, після котрих він втрачає так багато, що по тому довго не може ліквідувати наслідки колапсу. Наша газета пережила «темні віки» навесні 2006-го: за наслідком того, що в квітні й травні побачив світ сумарний десяток номерів, тираж обвалився більше, ніж на третину.

Керівництво не давало виразного пояснення тому, що коїться; циркулювали чутки про можливе переформатування на щомісячник; у редакції числилося троє кореспондентів – Моторний, Травянка, Холод; 14 червня полинув у засвіти Боденчук, що символічно підсумувало закінчення епохи…

До початку німецького мундіалю ситуація сяк-так стабілізувалася, хіба що з липня довелось учергове відкоригувати періодичність – замість трьох появ на тижні обмежилися двома, по вівторках і п’ятницях (або суботах); кінець року зафіксував цифру 119 щодо кількості номерів; аби чимось заповнювати шпальти, почали у великих обсягах друкувати читацькі листи.

Крім вищезгаданої трійці «стійких солдатиків», над «УФ» працювали Комаровський та Олексій Чернишев; восени тимчасово поновилися публікації Панфілова, котрий самостійно закривав відділ аналітики; розлогі інтерв’ю з ветеранами столичного «Динамо» записував апологет національного журналістського корпусу Максим Максимов.

Закінчився ж невдалий 2006-й черговою трансформацією: замість Нікіпєлова, котрий, опріч іншого, створив непрозору систему розмітки гонорарів, в.о. головреда стала Лілія Максименко. За її ініціативи газета одразу змінила логотип, шрифти («титульним» обрали занадто літературний Journal) і верстку. Вона взагалі з ентузіазмом узялася до роботи, втім, установила сумний рекорд вітчизняних медіа, бо майже три роки «виконувала обов’язки»! Позбутись абревіатури не дозволяли закулісні ігри…

А тріумфатором редакційного опитування вийшов донеччанин Анатолій Тимощук: для нього то була вже друга (після 2002 року) «вікторія», сам же він став першим «гірником» за безмаль чверть століття, котрого визнали найкращим серед вітчизняних гравців.

Рік 2007-й

Під Різдво керівництво комбінату «Преса України» підготувало неприємний сюрприз працівникам редакції: всіх садовили на ставку, гонорари належало виписувати тільки позаштатним журналістам. Тривало це неподобство до початку 2010-го…

Вже наприкінці весни кардинально оновилися кадри: провідним оглядачем став Олександр Озірний; Валерій Пригорницький розпочав шлях до статусу найліпшого вітчизняного інтерв’юера спортивного плану (паралельно він ще й готував сканворди на останню сторінку); багато писали Москвин і той же Комаровський; із-поміж регіональних кореспондентів вирізнялися херсонець Олександр Крупіца та харків’янин Олег Столбецов.

Ця компанія за участі відповідального секретаря Травянки підготувала до друку 135 номерів (спершу виходили двічі на тиждень, із другої половини березня – тричі) цілком іншого «УФ». То було, сказати б, зібрання крайнощів: величезну кількість «запозичень» із Мережі врівноважували часті ексклюзиви Пригорницького (чомусь особливим попитом користувався Вадим Рабинович) та об’ємна публіцистика Озірного (той старався дужче за всіх); жахливий (без утрирувань!) дизайн компенсувала справжня журналістська творчість плюс небуденний підхід до всього (зокрема, добору світлин і заголовків); визначальними рисами газети стали щирість і сирість – кожна сторінка в кожному прояві видавалася недопрацьованою, одначе вартою уваги.

Знову мала місце вражаюча незлагодженість шрифтів, різні матеріали верстали по-різному; плашок «наросло» ще більше, від чого «УФ» наче посірів; з’явилися матеріали-епопеї – Кабанець писав про стартові кроки «Динамо», а в першій половині року наші машиністки активно… передруковували автобіографію нападника 1930-х – 1940-х Олександра Скоценя.

Таким же двояким був психологічний настрій у редакції: хотілося вірити, що невдовзі настануть заможніші часи, та насправді нічого не покращувалося. Посилювали напруженість перманентні нервові вибухи начальства, його маніакальна підозріливість, схильність до пошуку «диверсантів». Здавалося, це глухий кут.

Рік 2008-й

Завершення зимових свят принесло нову виробничу реальність: наступні чотири з половиною роки ми версталися не в редакції (шостий поверх видавництва), а в цеху (четвертий), що утруднювало технічний процес підготовки газети (наприклад, матеріали для макетування доводилося закидати через Інтернет).

З’являлися друком 147 разів по вівторках, середах і п’ятницях. Поліпшили показник ексклюзивів, чому сприяла авторитарна поведінка Озірного – фактичного керівника: він нікому не давав спуску, стримував людей од падіння у відчай, коли хвалив, коли гаркав. Не в останню чергу завдяки його зусиллям «УФ» зазнав чергової кадрової «ін’єкції»: дебютували Андрій Галака, Анатолій Волков, Василь Матійчук; із жовтня Володимир Баняс замінив Москвина; почастішав із публікаціями старший син Валерка Олесь; тримали планку оглядачі на місцях (окремої згадки гідні: суперстатистик Валерій Чернець із Охтирки, Георгій Мазурашу з Чернівців, Володимир Присяжнюк із Рівного); цікаві шаржі надсилав Анатолій Савчук; літредактором став «футбольний шахіст» Юхим Лазарєв.

Повернулися «прямі лінії» (найгучнішим виявився прихід у редакцію Анатолія Попова, чинного виконавчого директора ПФЛ); чемпіонат-2007/2008 підсумували кольоровим спецвипуском, а перед тим, взимку, подали солідні перехідні підсумки турніру (аналіз кожної команди ділився на підрубрики: «Лірика», «Тактика», «Оптимальний склад», «Лідер», «Найкращий гравець», «Розчарування», «Надія», «Прогноз», «Порада»); дотримувалися паритету в оцінці довколишніх подій, отож однаково розпікали Київ і Донецьк.

Позаяк творчий процес ішов під фактичною відсутністю контролю необізнаного у спорті керівництва, журналісти частенько викидали різні «коники». Знову-таки, найбільше креатив стосувався назв матеріалів (хоча шедевр осені 2007-го – «Ганьбаускас» – не перевершили!) або ж фото (подвійну перемогу «Динамо» над «Спартаком» у Лізі чемпіонів увіковічили колажем із порубаною на шматки свинею). В цілому жили за відомим принципом: «Є що згадати, нема чого дітям розказати».

Рік 2009-й

«Без поганого немає хорошого», заспокоює народна мудрість. Ось і в організації, де працівники мають невеликі зарплати, їм, як негласну компенсацію, дозволяють усілякі вольності.

В «УФ» зразка 2009-го головна вольність полягала у змозі писати будь-що, будь-коли і будь-як. Гонорарів не поновили, всі журналісти отримували трохи більше тисячі гривень, а газету доводилося заповнювати чотири рази щотижня (сумарно 195 виходів упродовж року). Позитивним наслідком цього стало буяння креативу: статті рясніли ремінісценціями з історії, філософії, кінематографу, для їхнього оформлення (навіть на титульній шпальті!) часто брали обкладинки рок-альбомів; негативним – цілий потік текстів із Інтернету (опріч того, дехто в редакції іноді здавав матеріали під псевдонімами, начебто вони прийшли від позаштатних кореспондентів, яким, нагадаю, платили за написані рядки…).

Нашим безумовним «козирем» вважали гігантську кількість публікацій позачасової тематики: крім несистемних заміток, існували дві регулярні рубрики – «Клуб шанувальників українського футболу» Коломійця плюс започатковані ще 2007 року «Меридіани історії та статистики» Баняса.

Визначальними подіями тодішньої газети були жовтневе призначення п’ятого головреда Тетяни Федоренко й ворожнеча з верстальним цехом, зумовлена прикрим непорозумінням. Основними рисами – поганючий шрифт Bloknot; переважання т.зв. «жовчної аналітики» (люди без грошей озлоблюються); припинення життєдіяльності вбогого редакційного сайту; латентний конфлікт із Будинком футболу.

Про останній пункт детальніше: нам не видавали акредитацій, не запрошували на засідання «Прес-клубу», інколи навіть телефонували з погрозами (запам’ятався дзвінок із номера з п’ятьма нулями, коли чийсь голос сказав автору цих рядків: «Спочатку ми тобі, падлюко, язика відріжемо!»). Апофеоз фарсу – виїзний матч національної команди в Греції: попервах нашого оглядача без проблем внесли в список тих, хто летить, одначе після чергової гострої статті «з’ясувалося», що місць у літаку немає.

Рік 2010-й

Цей часовий проміжок вартий окремого заголовка: «Як убивали газету»…

Конфлікт між «УФ» та видавництвом, якому ми довго належали, зародився хтозна коли й мав безліч причин – видимих і невидимих. Багатьом здавалося, нібито найгарячіший етап припав на осінь 2009-го, втім, за кілька місяців ставки ще більше зросли.

Нова керівниця, направлена захищати інтереси «Преси», вмить оцінила ситуацію і стала на бік журналістів! Незабутня Тетяна Михайлівна взяла на себе непосильну ношу бути своєрідним буфером, який захищав од трьох могутніх ворогів – першої заступниці директора комбінату, його головреда й очільника юридичного відділу; можливо, це прозвучить дещо пафосно, проте пам’ять про неї змушує писати саме так, адже для нас вона була берегинею, наставницею, котра постійно вчила, що навіть у найскладніших обставинах головне – зоставатися людиною, «не опускаючись до скотства, яке панує на другому поверсі»; вона боролась із кожним бузувірським кроком видавництва, вибілювала перед начальством наші промахи (насамперед зриви графіку), вибивала якісь копійки.

У вересні Тетяна Михайлівна несподівано відійшла у кращий світ, опісля чого настало пекло.

Четверо оглядачів (Травянка, Озірний, Волков, Баняс), які підготували 197 номерів 2010-го, мали супроти себе не тільки «другий поверх», а й левовий шмат редакції «Молоді». Деякі пережиті тоді епізоди сьогодні видаються чимось гротескним, навіть ірреальним!

Хоча ми дуже старалися! Щомісячно «клепали» по 200-300 тис. друкованих символів; самостійно осучаснили дизайн газети (зокрема, адаптували шрифт Pragmatica), наповнюючи її ексклюзивами; створили напівофіційний сайт (офіційного не було); придумували нові проекти (спецвипуск про сезон у першій лізі, низка опитувань «Найкращі футболісти України за десятиліттями» тощо); повернули на шпальти колишніх дописувачів (Карельського, Маноху, Валерка-молодшого).

Що ж у відповідь? Друк на «туалетному» жидачівському папері; замість чотириразового виходу – триразовий (із липня); тиск, глум, знущання.

Рік 2011-й

Не повірите: згідно з документами, наша газета народилася не 28.VIII.1990, а 17.X.2011, коли ТОВ «Видавничий дім «Український футбол» отримало свідоцтво про реєстрацію! Доти нас офіційно не існувало, ми були всього-лише частиною редакції «Молоді України»…

Нагоду покінчити з унікальним юридичним казусом подарували дві обставини: подальше зубожіння «Преси» (із понад 300 часописів, які друкувалися тут наприкінці 1990-х, зосталося чотири) та зміна політичної влади в державі. Комбінат очолив один із «донецьких», вигнав попереднє керівництво в повному складі, зметикував, що й до чого, відтак вирішив позбутися збиткових видань.

Нове начальство зринуло навесні, а напередодні «УФ» перебував у напівмертвому стані: через старання «доброзичливців» два місяці – від початку березня до початку травня – газету випускав один Травянка! Волкову не продовжили трудову угоду, Озірного вигнали через сфабриковану справу, Баняс написав заяву на звільнення.

У момент досягнення дна членом редакції став відомий телеведучий Сергій Бондаренко: попервах як замісник головреда, по тому в якості шеф-редактора. Саме він за порівняно стислий часовий інтервал змінив усе: вже в липні за його ініціативи працівники «МУ» та «УФ» проголосували за відокремлення од комбінату; в жовтні зареєстрований видавничий дім очолила його дружина Наталія; в листопаді, на 22-му році існування, ми почали самостійне фінансове плавання.

Коли вийшов друком 147-й номер (останній у 2011-му), був вибудуваний кістяк кадрів: генератором ідей став Ростислав Буняк, компанію йому склали Гліб Корнієнко, Юрій Орос, Анна Барахтянська, Ярослав Лех, Віктор Глухенький, «поверненці» Комаровський, Волков, Баняс, «залишенець» Травянка, письменник із Білої Церкви Олександр Виговський плюс… бразилець Родриго Олівейра.

Ці люди створювали інший «УФ»: чорно-білий, сучасно зверстаний і наповнений. Вони ж упорядили черговий етап традиційних опитувань, де в одному – на найкращого вітчизняного воротаря – вдев’яте тріумфував Олександр Шовковський.

Рік 2012-й

Пора, яка для більшості громадян асоціюється з Євро в Україні та Польщі, для газети була примітна експериментами з форматом і високим журналістським темпом, узятим навесні й уповільненим восени.

Читачі отримали 141 номер: 129 на папері А3, 10 (у жовтні – грудні по п’ятницях) на меншому, зате почасти кольоровому B5 плюс два в журнальному варіанті – один до старту континентального форуму (на який ФФУ не акредитувала жодного нашого журналіста!), другий до «планової» зміни влади на Черепановій горі.

Генеральним надбанням газети була справжня революція в національній медійній сфері, яку… мало хто помітив. Саме ми сформували модель праці, котра вже за кілька місяців стала нормою для всіх ЗМІ, в т.ч. телевізійних: суть моделі в тому, що журналістський коментар будь-якої події підкріплюється думкою фахівця. Схожа практика і раніше існувала в різних виданнях, одначе ми зробили її системною. Порівняйте, якими були спеціалізовані ТВ-програми до середини 2012-го й опісля!

Постійна потреба в експертах змушувала нас безупинно шукати їх: ми зробили популярними кількох агентів – Сефера Алібаєва, Вадима Шаблія, того ж Кривенка; повернули публічний статус таким особам, як Мирослав Ступар, Михайло Фоменко, Іван Гецько, В’ячеслав Заховайло, Олег Федорчук, Сергій Нагорняк, Павло Шкапенко, Олег Венглинський…

Друга половина року принесла певні перебої з фінансами й кадрові трансформації: сімейні обставини завадили продовжити співпрацю з редакцією двом Людмилам – Семеновій і Сафоновій, ветеранам коректорського цеху, котрих замінив Володимир Цуканов; із липня до нас примкнув новий верстальник Володимир Громіш; од вересня знов у газеті Панфілов, тепер уже як один із керівників; кілька місяців на шпальтах був присутній карикатурист-шаржист Анатолій Василенко.

Наостанок про конфуз: влітку по Києву безплатно роздавали листівку «Український футбол плюс», дебютний випуск якої в деталях повторював один із наших номерів 1991-го. Головредом друкованого Голема значилася людина з прізвищем Бондар та ім’ям Юрій.

Рік 2013-й

Так багато чого відбулося, що книги не вистачить, аби все описати!

22 березня (пам’ятаєте «снігову п’ятницю», коли столицю спаралізувала навала «білих мух»?) ми вперше змінили домівку – із проспекту Перемоги переселилися на вулицю Довженка.

Перед тим із початком лютого остаточно перейшли на формат B5 (у січні по вівторках «видали на-гора» три заключні номери А3). У квітні почали друкувати 8-сторінковий випуск (з’являвся щосереди), присвячений основним континентальним чемпіонатам, але через нерентабельність до середини травня згорнули проект. Сумарно за рік виходили друком 106 разів.

Іще до приходу літа в редакції стався розкол, зумовлений низкою причин (мова передусім про затримки зарплатні й амбіції деяких молодих журналістів). Унаслідок такого «стресу» вмить подалися на вільні хліби п’ятеро працівників: Буняк, Барахтянська, Орос, Комаровський, Корнієнко; ще раніше пішов Волков, дещо пізніше Баняс. Заміну їм знайшли доволі оперативно: прийшли Володимир Бобир, Євген Демян, Роман Кирієнко, Віталій Крижевський, повернувся Талимончик.

Буремною видалась і друга половина року: ми створили новий офіційний сайт у Мережі; після побиття студентів на майдані Незалежності випустили номер, де логотип газети обрамлював тризуб із зірочками Євросоюзу; за місяць до того на 24-х шпальтах опублікували спецпроект про 150-ліття футболу; найліпшими українськими гравцями 2013-го стали двоє – динамівець Андрій Ярмоленко плюс дніпрянин Євген Коноплянка; паралельно започаткували новий плебісцит, який визначає провідного виконавця Центральної та Східної Європи.

Зрештою, згадаймо суто професійні моменти: дебютант «УФ» Любомир Кузьмяк зі Львова засипав нас великими «читабельними» інтерв’ю; те ж саме в контексті футзалу зробив Андрій Гулій; знову на шпальтах газети з’явивсь її «батько-засновник» Бондар, пропонуючи не тільки розлогі розмови з ветеранами футболу, а й матеріали про співвітчизників за океаном.

Фінальним акордом року стало, можливо, найвідвертіше інтерв’ю в житті Михайла Фоменка.

Рік 2014-й

Під знаком війни…

Найбільша біда, що може трапитися з державою, вдарила й по ЗМІ. Навесні ми втратили кримських передплатників, влітку – донбаських, із початком же стагнаційних процесів у вітчизняній економіці газета потоншала: в жовтні 8-сторінковим став п’ятничний випуск, із листопада – вівторковий. Обвал гривні мав як наслідок підвищення передплатної та роздрібної ціни, а ще – вартості оренди офісу.

Відповідно формувалася тематика: почався рік драматичними подіями в центрі Києва (крім нас, ніхто не наважився вийти на зв’язок із президентом «Динамо» з приводу обпалених колон клубного стадіону); продовжився затяжною катавасією з кримськими командами (тут ми побачили, що таке державна зрада в контексті футболу!), проблемами із запуском сезону-2014/2015 (до останньої миті ніхто не знав, коли стартують ліги, в якому вигляді) та війною проти очільника ФФУ (чимдалі неадекватнішого); завершився ж 2014-й корупційними розслідуваннями (манеж для збірних у Вишгороді, ставки на тоталізаторах нижчолігових колективів).

Звісно, чорні фарби домінували, проте часом знаходилося місце й для хорошого: ми організували меморіальні проекти «…20 років по тому» (про вищоліговий чемпіонат-1993/1994) і «Глорія футболу України» (до проігнорованого владою 120-ліття національного «соккера»); у червні видрукували 24-сторінковий спецвипуск до старту ХХ мундіалю; поступово розвивали офіційний сайт; зоставалися в авангарді вітчизняних ЗМІ за показником ексклюзивних інтерв’ю (зокрема, входив у раж львів’янин Кузьмяк, не втомлюючись розшукувати оригінальних і часто забутих співрозмовників).

99 номерів 2014 року були багаті всім: публіцистикою, фаховими коментарями, історією-статистикою, несподіваними відкриттями, авторськими прозріннями і… ляпами (куди без них?). А наприкінці літа «УФ», урешті-решт, виправив давню історичну несправедливість: вольовим рішенням головреда статус дати заснування повернули 28.VIII.1990.

Кадровий склад редакції не змінився, що, з огляду на контекст, було позитивним сигналом.

Рік 2015-й

Ми вагалися, чи є сенс продовжувати цю стислу хроніку далі 2014-го. Адже «рік Вівці» триває, його пертурбації свіжі в пам’яті читачів. І все ж таки вирішили визначити найважливіші віхи останніх восьми місяців.

Отже, в лютому вдруге змінилась адреса редакції: ми переїхали на вулицю Щусєва. Приблизно тоді ж «УФ» був, як ніколи досі, близький до зникнення з газетярського обрію. Не зі своєї вини: крах гривні викликав кількаразове здорожчання паперу й фарб (їх купують за кордоном, себто за долари або євро), що мало руйнівний уплив на редакційний бюджет. Пригадуєте, циркулювали чутки про подальше падіння національної валюти, навіть про ймовірний дефолт нашої стражденної Батьківщини? Якби такий сценарій реалізувався, ви б не читали цих рядків…

У цілому нинішнє існування єдиного в Україні спортивного видання, що видається державною мовою, наче сфокусовано в афоризмі письменника Віктора Гюго: «Життя – це боротьба». Боремось із обставинами, з недобросовісними розповсюджувачами, зі зростаючою кількістю спеціалізованих сайтів. Зрештою, змагаємося за прихильність читача, винаходячи для нього нові й нові стимули: осучаснили верстку (відтепер панівний шрифт Kievit); на порядок покращили подачу аматорських та регіональних змагань; поновили огляд жіночого футболу; повернули один номер до 16-сторінкового формату; реанімували давню історико-статистичну рубрику.

Вирішальний фактор – ситуація в державі: позаяк газета є комерційним продуктом, вона інтегрована в усі процеси, що відбуваються всередині національної економіки. Тому ми безпосередньо залежимо від того, що й решта громадян: од потрібних реформ, готовності різних міжнародних інстанцій давати Україні кредити, але найбільше – чи триватиме війна.

Є ще один чинник – ті ж світові тенденції: якщо справдиться прогноз американських аналітиків про зникнення паперових ЗМІ до 2025 року, значить… Із другого боку, людині не дано знати, що буде завтра. І пам’ятаймо: часто криза сигналізує про завершення одного етапу й початок наступного.

2015

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 158

Модифіковано : 4.04.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.