Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

«Дукла» (Прага)

Володимир Баняс

Із того моменту, коли Радянський Союз накрив обширним ковпаком низку країн Центральної та Східної Європи, встановивши там соціалістичну манеру управління економікою, фізкультурний рух на «нових завойованих» територіях так само зазнав відчутних змін: повсюди насаджувалася система спортивних організацій, аналогічна існуючій у СРСР.

Так, наприклад, виникло товариство «Динамо», що представляло Міністерство внутрішніх справ, – найбільшого успіху досягли футбольні команди із Дрездена, Берліна (Німеччина), Бухареста (Румунія) та Загреба (Хорватія).

Попервах також спостерігалося нашестя «Спартаків», але в більшості клубів із цією назвою особливих звершень не було (в деяких випадках команди отримували таке ймення тимчасово – зокрема, на певний час позбавили історичної назви болгарський «Левськи»).

Ну, а другою за масштабністю навалою нових спортивних утворень стали ті, що презентували потужну в кожній країні соцтабору армію. У Румунії народилася «Стяуа», в Югославії – «Црвена Звєзда», в Болгарії – ЦСКА, тоді як у Чехословацькій Соціалістичній республіці головний клуб Міністерства оборони (МО) був зареєстрований під вивіскою «Дукла».

Фабула зародження армійського футбольного колективу столиці ЧССР у дечому схожа на ситуацію з київським «Динамо»: власне, команда там сформувалася лише на початку 1948 року, проте відповідний наказ був виданий за кілька місяців перед тим. Тому історики «Дукли» й досі сперечаються з приводу того, яка дата є істинною.

На перших порах існування атлетична організація, котра офіційно складалась із солдатів, мала назву АТК – Armadni telovychovny klub, тобто Армійський клуб фізичного виховання. Основу команди склали гравці празької військової частини, яка 1946 року виграла першість країни серед «воєнізованих» колективів. Уже в сезоні-1947/1948 АТК посів найвищу сходинку в другій (у нашому розумінні – першій) лізі, увійшовши до найвищого чехословацького футбольного дивізіону.

Доволі швидко команда, традиційними кольорами якої стали червоний і жовтий, завоювала статус добротного середняка чемпіонату. Досягти справжніх успіхів «солдатам» заважала особливість державної інституції, честь якої вони захищали: особовий склад АТК був дуже нестабільний, бо його справді утворювали футболісти, котрі проходили строкову службу, коли ж наставав т.зв. «дембель», оті гравці поверталися на місця роботи, звідки їх «завербували».

Визначальний момент для «армійців» настав на початку 1951-го, коли МО ЧССР вирішило грунтовно взятися за справу. Заявка команди одразу стабілізувалась, АТК плавно увійшов у русло, характерне для радянських аналогів військових та «міліцейських» товариств, коли спортсменів забирали туди під приводом необхідності відслужити. Очолив «червоно-жовтих» Карел Кольський, якого вважають першим видатним тренером у літописі клубу.

Результати такої політики не забарилися: 1952 року АТК здобуває свій перший офіційний трофей – Кубок країни, котрий тоді розігрувався в рамках Спартакіади народів Чехословаччини. А ще через рік «вояки» тріумфують і в чемпіонаті. Причому вже в новій іпостасі.

Тепер центральна спортивна організація МО отримала вивіску UDA – Ustredni dum armady, по-нашому – Центральний будинок армії. Але й вона виявилися тимчасовою. Наприкінці 1955-го військове керівництво ухвалило рішення своєрідним чином (і зі значним запізненням) відзначити десятилітній ювілей од часу Карпатсько-Дуклінської операції – однієї з визначальних упродовж Другої світової, коли радянські війська допомогли словацьким у боротьбі проти вермахту.

Недовго думаючи, подарували армійському товариству ймення «Дукла». На фарт, як покаже історія…

На офіційному сайті пражан у розділі про період од середини 1950-х до середини 1960-х сказано: «Nemela Dukla na domaci pude temer konkurenci» («На домашніх полях не мала «Дукла» конкуренції й близько»). Із десяти чемпіонатів (1956–1966 роки) «червоно-жовті» виграли сім. П’ять комплектів золотих медалей вони взяли під керівництвом Ярослава Вейводи – найлегендарнішого наставника у своїй історії. Цей фахівець не здобув реноме тренера-новатора, він «усього-лише» зумів зліпити елітну в контексті тогочасного континентального футболу команду…

Тоді ж «армійці» досягали серйозних успіхів і на міжнародній арені. Згадаю спочатку, так би мовити, індивідуальний аспект. Півоборонець «Дукли» Йозеф Масопуст за підсумком 1962 року отримав «Золотий м’яч» найкращого гравця Європи – першим серед футболістів зі сходу континенту. Опріч цього, на «бронзовому» для Чехословаччини Кубку Європи-1960, а також на «срібній» Олімпіаді-1964 було щоразу троє представників «червоно-жовтих».

Сама ж команда в сезоні-1966/1967 дійшла до півфіналу Кубка європейських чемпіонів, поступившись шотландському «Селтику», котрий і став тріумфатором. А за шість років перед тим пражани виграли турнір, який вважали клубним чемпіонатом світу: називався він International Soccer League (Міжнародна футбольна ліга), відбувся в Нью-Йорку (США), склад його учасників виявився вельми представницьким, а у вирішальному поєдинку «Дукла» здолала англійський «Евертон» – 7:2 і 2:0…

По завершенні 1960-х домашня гегемонія пражан поступово, але неухильно підбігала до завершення. Хоча в даному випадку не йдеться про якісь кризові явища, просто у футболі ЧССР відбувалися тектонічні зміни – на перші ролі вийшли клуби зі Словаччини.

Раптово тамтешній футбол – до того вторинний, порівняно з чеським, – розродився плеядою талановитих гравців, що забезпечило «молодшим братам» домінуюче становище на внутрішній арені, яке тривало аж до середини 1970-х. Так, лідируючі позиції захопили клуби «Слован» із Братислави й «Спартак» із Трнави, а в деякі сезони наші західні сусіди «бронювали» за собою весь п’єдестал пошани в найвищій лізі!

«Дукла» ж переживала закономірний спад, пов’язаний із процесом зміни поколінь: відходила славна команда, котра в попередньому десятиріччі не мала рівних удома й шанувалася на континенті, а на зміну їй виростали нові постаті. Серед них один здобув славу не меншу, ніж Масопуст.

Ідеться, звісно, про спортсмена на ймення Іво Віктор – найкращого воротаря східної частини Старого Світу 1970-х. Вершина кривої його кар’єри випала на V чемпіонат Європи 1976-го, який відбувсь у Югославії: саме голкіпер «червоно-жовтих» став головною запорукою здобуття збірною Чехословаччини золотих медалей, був визнаний MVP турніру, а в опитуванні «Франс Футболу» посів дуже високе третє місце. До цього варто додати, що на Батьківщині йому в рекордний, п’ятий, раз присудили звання найліпшого гравця року.

(NB! Серед учасників фінального матчу проти німців у національній команді ЧССР «Дуклу» презентували два футболісти, а братиславський «Слован» – шестеро.)

Аби пришвидшити процес повернення на передові ролі керівники пражан утретє повернули на капітанський місток Ярослава Вейводу. Той укотре підтвердив високий клас, додавши до попередніх п’яти чемпіонських титулів іще два. Й опісля подався на заслужений відпочинок, передавши керівництво командою її колишньому капітанові Ладиславу Новаку. Цю людину літописці «Дукли» характеризують як останнього у плеяді видатних наставників: під його орудою «червоно-жовті» здобули свій завершальний чемпіонський титул 1982-го, а також шість внутрішніх Кубків.

Після відходу Новака (той подався працювати до заможнішої бельгійської першості) закінчився, можна сказати, «срібний» період в історії «Дукли» (самі здогадайтеся, коли був «золотий»). Невдовзі почався «бронзовий», а потім і «залізний»…

Травень 1990-го позначився почерговим завоюванням двох Кубків – Чехії та Чехословаччини. Ці трофеї останні в довгій вервечці, виграних «Дуклою».

Падіння столичного суперклубу спричинила Оксамитова революція, котра ознаменувала закінчення ери соціалізму в тамтешніх краях. Утримувачем (і то дуже солідним!) «червоно-жовтих» було, нагадаю, Міністерство оборони, та при капіталізмі подібні взаємостосунки припиняються: кожен сам повинен заробляти собі на прожиток.

І з’ясувалося, що серед очільників «Дукли» немає того, хто зумів би провести її через рифи зламу епох (так і хочеться сказати: безчасся). На відміну од сусідньої «Спарти», котра найкраще й найшвидше адаптувалася до нових умов. Відтак у клубі настав період безгрошів’я й кризи.

В останньому спільному для двох народів футбольному сезоні-1992/1993 «червоно-жовті» ледь утрималися серед еліти. Втім, уже в дебютному чеському чемпіонаті впевнено окупували останнє місце в турнірній таблиці, вперше вилетівши до нижчого дивізіону.

Проте це ще не все. Найбільше вражає те, як на падіння славетного ФК реагувала тогочасна громадськість «демократичної республіки»: вона… негласно схвалила цей процес. Згадайте, тоді по території Східної Європи зацвіли націоналістичні тенденції, котрі не оминули й спорт: загребське «Динамо» отримало нове ім’я – «Кроатія»; «Динамо» київське змінило традиційні блакитно-білі кольори на синьо-жовті, крім того, є дані, що дехто пропонував перейменувати клуб на «Україну»! І чехи також охаювали соціалістичне минуле на різний штиб, а «Дукла», як один із його символів, мала повторити долю всіх інших – тобто зникнути.

Влітку 1996-го, у момент піку кризи, відбулося буцімто об’єднання двох команд: пражан сполучили докупи з клубом «Портал» із Прибрама – вже наступного сезону домашні матчі «Дукла» грала саме там. А навесні 2000 року легендарну спортивну організацію таки гільйотинували: колектив із Прибрама змінив назву на «Марила», вибравши інше – зелено-чорне – облицювання…

Розмови про повернення з небуття знаменитої команди розпочались одразу по її зникненні. Спочатку з такими проханнями й вимогами звернулися до відповідних інстанцій уболівальники «армійців», згодом закономірно відійшла од антисоціалістичного угару чеська громадськість (з’ясувалося, що Євросоюз не є «землею обітованою»). Деякі ентузіасти створили ініціативну групу, спробували підшукати до неї спонсора, і влітку 2007-го другий ешелон місцевого футболу поповнився клубом під назвою «Дукла», який представляв столицю держави.

Нині «червоно-жовті» усе ще там. І, чесно кажучи, поки питання про вихід до елітної ліги не виникає – немає фінансових можливостей.

Літописці ж «Дукли» вагаються з приводу «злуки» із Прибрамом: усі відкидають період, коли зникло історичне ймення команди, питання лишень у тому, як ставитися до часового проміжку між 1996–2000 роками (натомість у лавах провінційного ФК нахабно вважають себе спадкоємцями 11-разового чемпіона ЧССР).

Хочеться вірити у… Довго думав – у що ж? Відповіді так і не знайшов.