Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

«Динамо» (Дрезден) & «Динамо» (Берлін)

Володимир Баняс

Якось мій приятель після кількамісячного стажування в «германському» вузі розповів, поміж іншим, повчальну історію: на нинішніх землях колишньої Німецької Демократичної Республіки (НДР) упродовж футбольних поєдинків нижчих дивізіонів часто можна побачити прапор уже 20 років неіснуючої держави – отой чорно-червоно-жовтий триколор із «масонським» циркулем посередині. Таким макаром тамтешні вболівальники – корінні мешканці країни – протестують. По-перше, проти сьогоднішнього засилля емігрантів у ФРН: за соціалізму неможливо було уявити, щоби цілі квартали бюргерських міст заселили турки й південні слов’яни. По-друге, проти сучасного німецького футболу, де, як і в усьому світі, головне – гроші: першість НДР у цьому плані мала благородніший характер…

Заснування спорттовариства «Динамо» на території новоствореної Східної Німеччини сталося завдяки одній людині: фундатором став для когось легендарний, для когось сумнозвісний Еріх Мільке, котрий у 1957–1989 роках очолював місцевий КДБ, а перед тим працював у тому ж відомстві на інших посадах.

Саме йому взимку 1953-го прийшла в голову думка створити на Батьківщині аналог наймогутнішої фізкультурної організації колишнього Союзу. Дуже скоро, буквально за кілька місяців, нове ФСТ отримало футбольний колектив зі столичною пропискою у другій за силою лізі Східної Німеччини: для цього в наказовому порядку об’єднали берлінське й потсдамське спортивні відділення «народної міліції». Натомість вищолігову команду з Дрездена (засновану влітку 1950-го), котра представляла МВС і назви, по суті, не мала, перейменували на «Динамо».

Провінційний клуб на той момент уже мав одне досягнення – завойований національний Кубок, а в сезон перейменування переміг і в першості, за кращою різницею м’ячів випередивши «Вісмут» із міста Ауе. Таке співвідношення сил не подобалося Мільке! І він ухвалив рішення, котре було цілком ординарним у тогочасному спорті НДР: у жовтні 1954-го весь основний склад чемпіона перевели до столиці, ще й самі команди поміняли місцями, точніше – лігами.

У підсумку ціле десятиліття дрезденці опускалися чимдалі нижче, якось вилетівши до третього дивізіону, а берлінці досягли певних успіхів – три комплекти медалей та Кубок, але все ж не вважалися лідерами.

На середину 1960-х східнонімецький спорт вирішили реформувати. Торкнулися ці трансформації й гри в шкіряний м’яч: партійне керівництво відділило футбольні клуби від фізкультурних товариств, у лоні яких вони з’явилися. Відтак виникла й досі не розв’язана плутанина з днями народження багатьох тамтешніх команд, отож у берлінських динамівців дві дати претендують на відповідний статус, у дрезденців – три…

Такі серйозні зміни чомусь не позначилися на життєдіяльності столичного ФК – він так і залишався в когорті середняків, наближених до лідерів. А ось існування їхніх провінційних «побратимів» зазнало різкого повороту – на жаль, я так і не зумів знайти пояснень цьому.

Отож «Динамо» (Дрезден), яке на початок 1970-х уже мало «фірмові» жовто-чорні барви (перед тим традиційними були зелена й біла, по тому тривалий час бордова), спромоглося п’ять разів виграти золоті медалі чемпіонату, двічі – національну Чашу, сягати півфіналів єврокубків, стати найпопулярнішим колективом держави.

Головним творцем ренесансу називають тренера Вальтера Фрітцша: невеличкого зросту худий наставник очолював дрезденців рівно 10 сезонів, опісля перейшовши працювати з національною збірною. Його вважають першим у НДР коучем, який почав практикувати основні принципи «тотального» футболу. Крім того, він уміло контактував із молоддю, бо в місцевому чемпіонаті легіонерів, звісно, не було, грали тільки німці, що примушувало клуби шукати передусім внутрішні резерви для підсилення. До речі, найвідомішим вихованцем Фрітцша є не будь-хто, а ліберо Матіас Заммер, у майбутньому – володар «Золотого м’яча»…

Приблизно тоді ж (і трохи пізніше) дві динамівські команди візитували СРСР. «Жовто-чорні» в Кубку УЄФА за сумою двох ігор перегравали московське «Торпедо» (сезон-1975/1976) і ленінградський «Зеніт» (1981/1982), поступившись «Спартаку» з Білокам’яної (1987/1988). Натомість «бордово-білим» не щастило: спочатку (1971/1972) у Кубку Кубків їм перейшли дорогу московські «одноклубники», а в сезоні-1976/1977 у Кубку УЄФА – наш «Шахтар».

…Тут починається найсуперечливіший і найскандальніший період в історії футболу Східної Німеччини й берлінського «Динамо» зокрема.

Знову ж таки, я не спромігся відшукати причину того, чому згадуваний Еріх Мільке раптом палко зацікавився найкращою грою у світі. Підозрюю, що не знають цього і тамтешні фахівці-політологи – надто закритими є «силові» відомства в тоталітарних країнах. Одначе факт залишається фактом: «чекіст №1», як він сам себе величав, вирішив, що ситуація, коли його улюблений та ще й рідний клуб жодного разу не завершував сезон на першому місці, – неправильна. От він і взяв справу під свій контроль.

Саме в той період, у першій половині 1980-х, берлінці отримали сумнозвісне на весь світ прізвисько «свині Штазі» (від Ministerium fur Staatssicherheit – Міністерство державної безпеки), адже в національній першості НДР коїлися дивні й негарні речі: «бордово-білих» чомусь дуже «полюбили» арбітри; їхні лави поповнювали майже всі провідні футболісти держави, часто це відбувалося супроти їхньої волі; календар турніру складався з урахуванням винятково берлінських інтересів.

Це пов’язували з тиском, який здійснював тутешній аналог КДБ на Федерацію футболу. Тому після розвалу соціалістичної системи запанувала думка, котру ви сьогодні зустрінете в будь-якій статті чи книзі про динамівців зі столиці Східної Німеччини: начебто 10 чемпіонських титулів поспіль (1979–1988), які вони здобули, є фіктивними та несправедливими. Мовляв, оте «золото» кувалося не на полях, а в закулісних іграх…

Чесно кажучи, мені в таке складно повірити. Передусім тому, що аж надто відверто на одну організацію – ФСТ «Динамо» – «демократичні сили» натравили собак, звинувативши його в усіх провинах. Опріч цього, якщо ви уважно прочитаєте список «гріхів» клубу з Берліна, у вас виникне несподівано-неочікувана асоціація із… правильно, радянським футболом.

Знаєте, виловлюючи доволі скупу інформацію про східнонімецьку Оберлігу, я дійшов висновку, що вона не була бруднішою чи корумпованішою за совєцьку. Просто у нас краще навчилися приховувати язви та язвочки, ось тому вітчизняні команди – а вони, повірте, всі до одної мали рильце в пушку! – ніхто не обізвав чиїмись «свинями»…

Кажу впевнено: у 1980-х берлінське «Динамо» було вельми серйозним за європейськими мірками суперником, чиї кольори зодягали висококласні гравці. А те, що досягнення цього статусу уможливила «штучна флагманізація»… Не нам когось засуджувати!

Після возз’єднання обох частин Німеччини всі, без винятку, спортові організації зі Сходу пережили зменшення потужностей. Схожа ситуація була звичною в контексті тодішньої посткомуністичної Європи. Незвична різкість падіння фізкультурного руху колишньої НДР.

Дрезденське «Динамо» трималося на плаву порівняно довго, відігравши чотири сезони в об’єднаній Бундеслізі. Проте ближче до середини 1990-х клубного керманича зловили на фінансових махінаціях, колектив позбавили професійного статусу, тож він вилетів спочатку до нижчого дивізіону, а потім у регіональні змагання.

Столичних же динамівців очікувала ще складніша доля: на початку 1990-го, аби відхреститись од соціалістичного минулого, команду перейменували на «Берлін» (щоправда, за дев’ять років повернули історичне ім’я), вона так само рухалася вниз, опустившись до аматорського рівня, відтак на зорі «нульових» клуб збанкрутував.

Нині колишні гранди не існують – радше, нидіють. Та є річ, що мене вразила-розчулила: в обох ФК чимало прихильників, які пройшли й пройдуть із ними всі випробування. Отже, попри те, що деякі інстанції продовжують очорнювати східнонімецький футбол, для багатьох людей «Динамо» (Дрезден) та «Динамо» (Берлін) назавжди залишаться улюбленими командами.

А для інших людей – «Славія» (Прага), ЦСКА (Софія), «Гурник» (Забже), «Динамо» (Бухарест)…

2010