Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

«Ференцварош» (Будапешт)

Володимир Баняс

Якщо спробувати окреслити трійку найіменитіших футбольних клубів із Центральної та Східної Європи, то, вочевидь, матиме вона такий вигляд: «Динамо» (Київ, Україна), «Црвена Звєзда» (Белград, Сербія), «Ференцварош» (Будапешт, Угорщина). Мадярська команда з дивною назвою вперше привернула мою увагу восени 1996-го виступами в групі чемпіонської Ліги. Того року наші динамівці ганебно не потрапили туди, відтак на успіх хлопців у зелено-білих смугастих футболках я дивився з ледь стримуваною заздрістю – так ми сприймаємо досягнення сусідів або родичів (жарт).

Той євроуспіх став останнім серйозним у багатому літописі великого клубу – за ним прийшли невдалі й украй невдалі роки. Днища «фроді» досягли в середині «нульових», коли втратили професійний статус і ледь не припинили існування. Клуб таки вдалося порятувати, він почав підійматися з нижчого дивізіону до вищого й нині є «міцним середняком» у Шопрон-лізі – до розвалу соціалістичної системи за подібне «досягнення» хтось відповів би головою. Сьогодні все інакше – кожен виживає, як може… «Ференцварош» опустився так низько, що, приміром, пересічний український читач уже й не знає про існування колись найсильнішої східноєвропейської команди. І нема на горизонті нічого такого, що свідчило би про «повернення до першооснов», тобто до статусу гранда. Тому будь-яку розповідь про будапештський клуб повсякчас доводиться починати приблизно так: а от колись…

«Нове футбольне об’єднання у столиці! В гуртку молоді Ференцвароського району розпочався рух за створення футбольного колективу. Організаційні збори відбудуться 16 квітня ввечері у ресторані Гутгессела по вулиці Уллої», – так газета «Світ спорту» повідомляла про знаменну подію. Трохи пізніше, надвечірньої доби 3 травня 1899-го, чимало людей поспішали до Громадського гуртка на площі Бокац у самому центрі Будапешта. Того вечора вони – ініціативна молодь та громадяни дещо старшого віку – разом створили Ференцвароський спортивний клуб, скорочено – «фроді». Першим головою обрали доктора Ференца Шпрінгера, адвоката. Цікаво й те, що кошти для подальшої діяльності СК були зібрані під час балу, організованого саме з цією метою.

Незабаром, а саме 3 грудня 1900-го, члени клубу самотужки збудували перший стадіон на Шорокшарській вулиці. Також було створено «спеціалізований професійний клас» – прообраз нинішньої ДЮСШ.

На початку зими наступного року в країні організували першість, яку розіграли дві команди – «фроді» й Будапештський спортивний клуб. Недоліком цього починання стало те, що матчі в ньому не мали офіційного статусу, відтак його результати не сприймалися всерйоз. А ось двома місяцями пізніше, 21 квітня, «Ференцварош» зіграв свій перший «справжній» поєдинок у національному чемпіонаті, де програв – 3:5.

Дебютний командний гол у першості забив Гашпар Борбаш, 17-літній правий інсайд; стартове очко «зелено-білі» заробили за нічию 2:2 проти колективу Університету мистецтв; найпершої ж перемоги довелося чекати до 16 червня. Перед тим же, у травні, в спарингу проти клубу «Олд Крикетер» (5:0 – перемога «фроді») гравці вперше мали на грудях знамениту на весь світ клубну емблему: п’ять зелених і чотири білі смуги, а в нижній частині на зеленому обідку – три, повернуті одна до одної, літери «Е». Вони посьогодні вказують на девіз гордості угорського футболу: «erkolcs – честь, ero – сила, egyetertes – взаєморозуміння».

1902 року мав місце поєдинок, який «зелено-білі» програли з найбільшим рахунком, – 0:16 од гостей із англійського Оксфорда. Це, вочевидь, стало хорошим уроком, бо через рік будапештці святкували дебютний чемпіонський титул, отримавши за нього спеціальний перехідний приз – «Срібний м’яч».

Ще за два сезони, після кількох неприємних скандалів, клуб удруге святкував здобуття національної корони. А 1906 року керівництво Мадярського футбольного Союзу започаткувало розіграш чемпіонату за європейською системою «осінь – весна». Стартовий турнір завершився новою перемогою «зелених орлів».

Червень 1909-го приніс «зелено-білим» по-справжньому грандіозне досягнення: після перемоги – 2:1 над віденським колективом «Віеннер» їх офіційно проголосили найсильнішим клубом Австро-Угорської імперії. Провідні історики та статистики світу досі не можуть визначитися зі ставленням до цього турніру, який мав назву Challenge Cup («Кубок виклику») і розігрувався 10 разів між 1897 та 1911 роками: одні вважають його першим єврокубком, інші – внутрішнім чемпіонатом багатонаціональної держави.

Незабутнім у житті «Ференцвароша» став і день 12 лютого 1911-го: тоді відкрився стадіон на вулиці Уллої – вже тоді він мав імпозантний вигляд. До речі, перший гол на новому полі забив легендарний Імре Шлоссер, а газети регулярно повідомляли, що «фроді» мають найбільшу в країні гвардію вболівальників, які систематично супроводжують команду й на виїзді.

1913-го «зелено-білі» вперше виграли Кубок Угорщини і назавжди отримали «Срібний м’яч», позаяк завойовували золоті нагороди п’ять разів поспіль!

Наступного року, з початком Першої світової війни, майже всі члени команди отримали повістки в армію. Багато з них так і не повернулися…

24 вересня 1922-го на домашньому стадіоні святково відкрили пам’ятник засновнику й голові клубу. Опісля команда нечасто здобувала чемпіонські титули, хоча «срібла» та «бронзи» було вдосталь. Чемпіонат сезону-1924/1925 також розпочався не надто вдало, «фроді» розгромно програли сусідам із МТК – 2:11, і посьогодні це найбільша їхня поразка в рамках національних першостей. (Варто зазначити, що в той період головний конкурент «Ференцвароша» 10 разів поспіль здобував «золото» мадярської ліги.)

Тільки за підсумком турніру 1925/1926 років «зелено-білі» зламали гегемонію «біло-синіх», ставши чемпіонами Угорщини після тривалої перерви. Це змагання, до слова, було останнім, яке мало статус аматорського. Незабаром розпочався професійний етап розвитку мадярського футболу: гравці в усіх клубах потроху отримували відповідний статус, що давав право заробляти непогані гроші. Наприкінці того ж 1926-го сталася ще одна епохальна подія: у будапештському кінотеатрі «Радіус» глядачі мали змогу побачити сюжети про тренування улюбленої команди.

(У радянському спорті, для прикладу, подібні речі стали практикувати на десятиліття пізніше, коли зняли к/ф «Воротар», а перед тим – навчальний відеопосібник.)

Добре виступала команда й на міжнародній арені, де головний успіх прийшов 1928-го: «Ференцварош» переміг віденський «Рапід» у фіналі Середньоєвропейського Кубка із загальним рахунком 10:6. На той момент у футболі Старого Світу не було престижнішого клубного трофею.

Наступне десятиліття так само принесло «фроді» чимало успіхів. У національній першості вони тріумфували тричі, причому «золото» сезону-1931/1932 стало по-своєму особливим: «зелено-білі» виграли всі 22 матчі, здобувши 100% очок! Не менші успіхи очікували будапештців на континентальних полях: у вересні 1937-го вони вдруге завоювали Кубок Мітропи, а за авторитетним рейтингом паризького журналу Auto повсякчас опинялись у межах чільної десятки в Європі.

1940-ві «Ференцварош» розпочинає черговим національним «золотом» і стає першим футбольним колективом Угорщини, який полетів до Америки. 1949 року команда, якраз напередодні святкування піввікового ювілею, знову піднялася на вершину, а її гравці забили в першості сумарні 140 м’ячів, із яких 59 – лідер атак Ференц Деак!

Після цього клубна історія вивернула на темний бік: місцеві комуністи, врешті-решт, відчули силу й по-справжньому взялися за справу. Зрозуміло, що фізкультура осторонь не залишилася: тамтешні спортивні організації почали масово перейменовувати й об’єднувати без урахування «побажань трудящих». Найіменитіший футбольний клуб держави не знайшов надійних покровителів, аби ті уберегли його від негоди: 16 лютого 1950 року «Ференцварош» сполучили зі столичною командою ЕДОК, відповідним чином перейменували, а через сезон виникла нова назва – «Кініжі», під якою «фроді» виступали аж до невдалої антикомуністичної революції. До того ж будапештців змусили змінити історичні барви, відтак стали вони «червоно-зеленими»…

Невдачі невдовзі минули, й 1960-ті стали по-справжньому «золотими»: крім купи виграних трофеїв на домашній арені, «фроді» прославилися на континенті – особливо в Кубку ярмарків. І якщо у фіналі 1968-го вони поступилися англійському «Лідс Юнайтед», то за три роки до того «Ференцварош» виграв турнір:

…………………………………………………………

«Ювентус» – «Ференцварош» – 0:1 (0:0).

23 червня 1965 року. Фінал Кубка ярмарків. Турин. Міський стадіон. 40000 глядачів.

Суддя: Дінст (Швейцарія).

«Ювентус»: Анзолін; Горі, Кастано, Сарті, Берчелліно; Леончині, Стаччині; дель Соль, Мацція, Комбен, Менічеллі. Тренер: Еррера.

«Ференцварош»: Геци; Новак, Хорват Л., Юхас, Матраї; Орос, Караба; Варга З., Ракоши, Альберт, Феньвеши. Тренер: Месарош.

Гол: Феньвеши (74).

…………………………………………………………

На початку наступного десятиліття будапештці знову привернули до себе увагу участю в міжнародних континентальних змаганнях: у новоствореному Кубку УЄФА «зелені орли» дійшли до півфіналу, де двічі програли «Вулверхемптону». Приблизно тоді ж у команді з’являється молодий і талановитий Тибор Ньїлаши, а залишає її – великий Флоріан Альберт, забивши на прощання переможний гол у ліговому матчі.

1974 року «фроді» відсвяткували виграш у фінальній грі національної Чаші. Це стало непоганим подарунком до 75-річчя клубу та дозволило стартувати в Кубку Кубків: у цьому змаганні «Ференцварош» досяг вирішальної стадії, де, як ви знаєте, за всіма параметрами поступився київському «Динамо» – 0:3.

За рік, 7 квітня, спортивні репортери повідомили про нову перемогу будапештців у змаганні за Чашу Угорщини, а наостанок, усупереч вражаючому програшу в матчі з «Уйпештом» (3:8), «Ференцварош» посів найвище місце в чемпіонаті. Ці події стали піком другої за успішністю десятирічки в клубному літописі.

1980-ті також розпочалися чудово: у вітрині стадіону на вулиці Уллої, де розташовується спеціалізований музей, знову з’явився перехідний приз переможця ліги, а Тибор Ньїлаши отримав «Срібну бутсу» від «Франс Футболу». Надалі пішли менш результативні роки, коли звичним результатом стало «срібло». Але саме тоді «Ференцварош» здобув історично найбільшу перемогу – 30:1 у товариському матчі з «Гутенбруном» (Австрія).

До середини 1990-х під керівництвом Дезидерія Новака «зелено-білі» неодноразово ставали найпершими вдома, а восени 1995-го здивували всю Європу, пробившись до групового етапу Ліги чемпіонів, – відтоді серед угорських команд оце досягнення зумів повторити лише «Дебрецен». Там «Ференцварош» спромігся на нові приємні несподіванки, показавши цілком хорошу гру й пристойні результати в зустрічах проти швейцарського «Грассхоппера» та іспанського «Реала».

За наступні вісім років «фроді» двічі здобували комплекти золотих нагород. А далі – суцільна «Калі-Юга»…

Наостанок – про головне, тобто про людей. Із колосальної кількості чудових і видатних футболістів, які зодягали форму «зелених орлів», мені хочеться згадати таких:

Гашпар Борбаш (1901–1904, 1910–1916). Правий інсайд. Високорослий гравець, належить до когорти топ-канонірів тамтешнього футболу. Увійшов до анналів як автор дебютного гола національної збірної, а також як один із трьох гравців у її літописі, хто здобув учене звання – «доктор права».

Імре Шлоссер (1905–1915, 1926–1927). Лівий крайній (або півсередній) форвард. Суперзірка планетарного масштабу на зорі ХХ ст. У національних першостях Угорщини й Австрії забив у сумі 417 м’ячів (411+6), що є шостим результатом в історії футболу. 16 разів (9 – у складі «Ференцвароша», 7 – МТК) ставав чемпіоном рідної країни – цей показник довго зоставався світовим рекордом. Зовні вражаюче (аж понад міру!) нагадував історичного діяча на ім’я Адольф…

Золтан Блюм (1911–1928). Правий півзахисник. За національністю – єврей. До війни вважався мадярськими фахівцями найталановитішим у своєму амплуа. Згодом став дуже кваліфікованим тренером: саме з ним 1932 року «Ференцварош» виграв у чемпіонаті всі матчі.

Дьордь Шароши (1931–1948). Центрфорвард. Належить до вузького реєстру найяскравіших нападників світу 1930-х. Мав гігантський, як для своєї епохи, зріст – 186 см, що давав змогу відмінно грати головою. Провідний снайпер в історії розіграшів Кубка Мітропи – 49 влучних ударів у 43-х матчах. Голеадор №1 «зелених орлів» – 638 м’ячів у всіх турнірах (із них 350 у чемпіонаті). В уявленні угорців один із п’яти чільних футболістів країни за «всі часи» (інші четверо – Імре Шлоссер, Ференц Пушкаш, Ладислав Кубала і Флоріан Альберт).

Ференц Деак (1947–1950). Центрфорвард. Відіграв у лавах «зелених орлів» усього три сезони, одначе вписав своє ім’я в літопис клубу. Виступаючи за команду «Сентльоринці», встановив безсмертний рекорд європейського футболу – 66 забитих м’ячів у першості сезону-1945/1946. Передчасно завершив виступи через травму.

Мате Феньвеши (1953–1969). Лівий крайній нападник. Забивав порівняно небагато, проте бездоганно виконував функції, відведені йому за амплуа, – роздавав результативні передачі. Дипломований доктор медицини.

Флоріан Альберт (1958–1974). Центрфорвард. Футболіст №1 в історії «Ференцвароша». Один із провідних гравців Європи 1960-х, володар «Золотого м’яча»-1967. Стрункий, технічний, швидкий спортсмен із чудовим дриблінгом, пасом і баченням поля. Всього за рідну команду відіграв понад півтисячі матчів, у яких забив майже чотири сотні м’ячів.

Стефан Геци (1962–1975). Воротар. Зрозуміло, найліпший у клубній історії. На його рахунку 140 «сухих» матчів у мадярській лізі в 404-х зіграних.

Ласло Балінт (1968–1979). Центральний захисник. Літописці одностайні – найвидатніший на своїй позиції за сторіччя. Людина з вражаюче суворим обличчям, яке дзеркально відображає його ігрову манеру – жорстку, безкомпромісну, по-спортивному агресивну.

Тибор Ньїлаши (1973–1983). Правий крайній нападник-півоборонець. Лідер останньої «золотої» команди 1970-х. Інтелігентний гравець тендітної статури (чимось схожий на нашого Володимира Веремеєва), чудовий асистент, організатор атак, який і сам часто забивав.

Петер Липчеї (1990–1995, 1997–1998, 2000–2010). Центрбек та опорний хав. Про нього пишуть, що він – останній великий гравець «Ференцвароша». Дебютував у команді 18-річним, звершив кар’єру через дві декади. 428 матчів у першості, 69 виходів на поле в рамках національного Кубка, загалом 648 ігор за «фроді» – всі показники є клубними рекордами.

…Цей реєстр можна поповнювати годинами.