Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

«Гайдук» (Спліт)

Баняс Володимир

Тлумачний словник української мови (Харків-2010) дає три визначення терміна «гайдук». Перше з них гласить: «У південних слов’ян – повстанець, який у ХV–XIX ст. боровся проти турецького панування». Тобто хорватську команду «Гайдук» із міста Спліта, яке розкинулося на узбережжі Адріатики, сама назва спонукає до великих звершень.

…Чи знаєте ви, що сторіччя тому для студентів Львова (як українських, так і польських) звичним явищем були регулярні поїздки на лекції до Варшави, Кракова, Берліна чи Відня? Зазвичай таке траплялось упродовж вихідних, коли спудеї просто купували порівняно недорогі квитки на потяг. Якось у літературному журналі мені пощастило прочитати фрагмент листа (датованого, здається, 1905 роком) молодика, котрий ділився зі своїм товаришем враженнями про відвідини столиці імперії Габсбургів, точніше – публічного виступу засновника психоаналізу Зигмунда Фройда!

Бурсаки з Хорватії, котра на зорі ХХ ст. також входила до складу Австро-Угорської монархії, частіше візитували Прагу – мабуть, через географічну близькість. Саме в столиці Чехії, у кав’ярні під назвою «У Флеку» (вона, до речі, функціонує й нині), п’ятеро студіозів зі Спліта вирішили заснувати футбольний клуб. Надихнули їх передусім поєдинки між місцевими «Спартою» та «Славією», які вже тоді відзначалися винятково принциповим характером. А ще – туга за домівкою й щире вболівання за долю Батьківщини, котра ніяк не могла звільнитися від пут «клаптикової імперії».

Друга причина лягла в основу вибору назви команди й емблеми для неї. Відомо, що балканські гайдуки боролися не лише проти турецького поневолення: згодом найпринциповішим ворогом для них стала саме династія Габсбургів. Ну, а що може бути патріотичнішим, аніж розміщення фрагменту національного герба – знаменитої червоно-білої «шахівниці» – на своєму логотипі?

…У королівській Югославії футбол вийшов на організований рівень 1923 року, коли відбулася дебютна першість країни за кубковою схемою. «Гайдук» став її учасником, програвши на стадії 1/4 фіналу команді САСК із Сараєва – 3:4. А вже за чотири роки «білі» виграли це змагання: чемпіонат розіграли шість клубів у одне коло, де сплітці на два бали випередили Белградський спортклуб.

Невдовзі «Гайдук» повторив успіх, причому і конкурент був той самий, і підсумкова очкова різниця такою ж. Обидва титули майбутній гранд здобув під орудою наставника на ім’я Лука Калітерн. Що дивовижно: він виявився 13-м тренером у літописі команди й першим… хорватським. Усі попередні були чехами!

У період до 1940-го (тоді відбулась остання першість королівства) сплітці дещо здали позиції, переставши бути претендентами на медалі найвищого гатунку. Вони по одному разу завоювали «срібло» та «бронзу», тоді як перші скрипки в тогочасному футболі Югославії відігравали клуби зі столиці, а лідером був згадуваний БСК – протистояти їм не могли навіть сильні загребські колективи.

Після повалення монархії й запровадження фашистської диктатури Хорватія на певний час здобула примарну Незалежність. Це дало змогу організовувати свій чемпіонат, першим тріумфатором якого у сезоні-1940/1941 став якраз «Гайдук». Такого успіху «білі» досягли і 1946-го (випередили вони найсильніший загребський клуб лише за різницею м’ячів), коли хорватські землі опинились у складі нової імперії – комуністичної.

Літописці сплітців асоціюють зазначену епоху з людиною, яку звали Фране Матошич: то був один із найкращих на той момент форвардів світу. Ці ж клубні історіографи підрахували, що суперснайпер записав на свій рахунок 729 забитих м’ячів у 739-ти поєдинках за «Гайдук»! Відомо, що статистики із Західних Балкан вносять у досьє гравців дані з усіх зіграних ними матчів – як офіційних, так і товариських, тому мені складно сказати, звідки ж узялися такі, без перебільшення, феноменальні цифри. Наприклад, у першостях Югославії та Хорватії (1935–1956 роки) Матошич за рідну команду відзначався 189 разів у 277-ми зустрічах.

Примітним є інший момент. Якщо аналогічним чином звести докупи показники ігрової кар’єри Олега Блохіна в київському «Динамо», то матимуть вони такий вигляд: голи – 375, ігри – 773…

Вважається, що югославський варіант соціалізму був не лише економічно найуспішнішим, а й найгуманнішим. Друга тенденція сповна відобразилась у спорті, бо тамтешні керівники не діяли за принципом «до основанья мир разрушим»: нові товариства створювалися, проте далеко не завжди необхідною умовою для цього була ліквідація попередніх.

От і сплітський «Гайдук» після приходу комуністів не зазнав ані експропріації, ні навіть звичного в подібних випадках перейменування. Так, виникла необхідність відмовитись од власної емблеми – національну «шахівницю» замінила космополітична п’ятикутна зірка, втім, зваживши на те, що представники «влади Рад» витворяли в сусідніх Румунії, Болгарії або Чехословаччині, потреба змінити герб є дуже помірною жертвою. Натомість клуб отримав право заснувати власне періодичне видання – журнал Hajdukov Vjesnik, одне з найстаріших на континенті.

Старт футбольних першостей країни в новому форматі колектив зі Спліта зустрів у всеозброєнні, одразу забронювавши за собою місце в групі лідерів. Під орудою тренерів Любо Бенчича й згадуваного Луки Калітерна «білі» регулярно завойовували медалі чемпіонату, а за підсумком сезонів 1950, 1952 і 1955 років завершували турнір на найвищій сходинці – той час отримав статус першої «золотої» епохи. У складі ж команди виступало кілька гравців європейського рівня: воротар Володимир Беара, котрого вважають найкращим у своєму амплуа в історії югославського футболу; оборонець Славко Луштиця – другий гвардієць за сторічне існування «білих»; форварди Бернард Вукас – гравець №1 «Гайдука» «всіх часів» і все той же Фране Матошич…

Увостаннє понад усіма сплітці піднялися в 1970-х, за підсумком яких чотири рази тріумфували в першості й п’ять разів поспіль – у Кубку. Більшість із цих трофеїв команда здобула під керівництвом свого найвідомішого тренера – Томислава Івича, котрий після роботи в Спліті здобув усеєвропейське визнання, працюючи з різними (й далеко не останніми!) континентальними колективами. Ну, а магістральною причиною такого успішного десятиліття стала постать мудрого президента «гайдуків», якого звали Тіто Кірижин. Саме він, до слова, став ініціатором і головним ідейним натхненником будівництва нового клубного стадіону: відкрили його 1979-го під назвою «Полюд».

Опісля сплітська команда так високо вже не підіймалася: «Гайдук» (як і весь хорватський футбол) відійшов на другий план, відтінений сербськими грандами. Проте саме тоді, у 1980-х, «білі» двічі приїздили в СРСР. Перша зустріч (сезон-1984/1985, Кубок Кубків) виявилася для них невдалою – вони двічі поступилися московському «Динамо» – 0:1 і 2:5; друга (наступного сезону в Кубку УЄФА) – навпаки: сплітці пройшли наш «Дніпро» – 1:0 і 2:0.

Стартовий приїзд став запорукою того, що автор цих рядків дізнався про існування югославського колективу: тоді у видавництві лужниковського стадіону вийшов традиційний календар-довідник, де містилася невеличка стаття про «Гайдук». Колись я випадково знайшов у домашній бібліотеці оцю книжечку, а коротку розповідь, присвячену життєпису «білих», перечитував безліч разів.

…Навесні 1992-го клуб назавше вписав своє ім’я в історію національного футболу, ставши переможцем дебютного чемпіонату Хорватської республіки. Тренував «білих» Станко Поклепович, головного ж суперника вони зустріли не у футболках столичного «Динамо»: ним став інший репрезентант Загреба – колектив із однойменною назвою.

Незабаром на капітанському містку «Гайдука» з’явився добре відомий нам Іван Каталинич (не так давно він очолював запорізький «Металург») – йому судилося стати найуспішнішим наставником у новітньому літописі команди: «вусатий нянь» двічі приводив сплітців до здобуття золотих медалей внутрішньої першості, стільки ж разів вони брали Кубок країни.

Пік Каталинича – сезон-1994/1995, позначений виходом «гайдуків» у чвертьфінал Ліги чемпіонів. Хорвати не надто впевнено, проте все ж вийшли з доволі сильної групи, ну, а в плей-оф їхню еволюційну ходу зупинив майбутній переможець – «Аякс» із Амстердама…

Взагалі протягом першої п’ятирічки Незалежності саме «білі» були головним ФК держави. Проте в середині 1990-х почалася гегемонія загребського «Динамо» (тоді – «Кроатії»), яка не припинилася й сьогодні. Спочатку визначальною причиною такого стану справ було те, що столичний колектив мав потужного негласного покровителя – президента держави Франьо Туджмана. Після смерті останнього (трапилося це в грудні 1999-го) найпринциповіший опонент «Гайдука» виявився спритнішим в умовах жорсткого капіталістичного суспільства.

Самі ж сплітці в новому тисячолітті повсякчас здригаються од безгрошів’я та різноманітних внутрішніх катаклізмів: уявіть собі, що в зазначений проміжок часу команду очолювали 18 тренерів і квартет президентів! Себто стабільності катма. Наступного року прихильники «Гайдука» святкуватимуть ювілей – сторіччя від дня заснування. Сподіваюся, це примусить якогось місцевого багатія-альтруїста звернути увагу на «білих».