Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

«Слован» (Братислава)

Володимир Баняс

Наскільки пов’язаними є долі українців, білорусів і росіян, настільки ж тісно переплетені історичні шляхи словаків та угорців: як-не-як, тисячу років ці народи жили поряд. Символом єднання стало місто Братислава – нині столиця сусідньої нам держави, а колись, після захоплення османськими турками більшої частини мадярських земель, – на цілих два сторіччя офіційна резиденція правителів Угорщини. Якраз місто на Дунаї (тоді воно мало назву Пресбург) зіграло роль люльки, де виплекався футбол у Словаччині. Відправною точкою їхні історики вважають 1898 рік, коли там відбувся перший поєдинок між двома мадярськими командами («угри» на той час займали в Братиславі чимало кварталів). А 3 травня 1919-го міські урядовці, на хвилі піднесення од розпаду імперії, зареєстрували Перший чехословацький спортклуб (І.ЧСК). Слов’янський за етнічним складом…

Порівняно зі «старшим» братом, словаки помітно відставали щодо упорядкування футбольного господарства: якщо в Чехії розіграші першості й Кубка взяли старт іще наприкінці ХІХ ст., то на протилежній частині багатонаціональної держави аналогічні насінини засіяли тільки через два десятиліття.

Пробний варіант чемпіонату Словаччини було організовано 1922 року, мав він дивовижно складну, перевантажену рівнями й раундами формулу: спочатку відбулися шість регіональних змагань за коловою схемою, а потім найуспішніші команди в кілька етапів плей-оф розіграли головний приз. Якраз І.ЧСК вийшов тріумфатором із цього «чистилища».

Минуло три роки, й Чехословацька футбольна Асоціація (ЧСФА) ввела в країні професіоналізм, причому зроблено це було достоту дивно: відповідний статус отримали винятково чеські колективи, тоді як усім іншим запропонували змагатися за звання аматорського чемпіона. Знову ж таки, долаючи чимало щаблів турнірного шляху.

Клуб із Братислави, аби дістатися національного плей-оф, мусив здобути титул переможця словацької першості. А це було вельми непросто: попервах вимагалося посісти найвищу сходинку в Західній групі (по-їхньому – «жупі»), аж потім у фінальній сутичці подолати тріумфатора Східної (тут, до слова, лідирувала ужгородська «Русь»).

Загалом, окрім дебютного виграшу, абсолютним чемпіоном «землі під Татрами» І.ЧСК ставав за підсумком шести сезонів, малі ж золоті медалі аматорського турніру підкорялися йому двічі – у 1927 та 1930 роках. Знаковою постаттю команди був нападник Іштван (Стефан) Прибой: народився він на території Словаччини, проте в мадярській родині; грав за «Уйпешт» із Будапешта, спромігся одного разу виграти звання найкращого снайпера чемпіонату Угорщини, виступав за національну збірну; в лавах братиславців одіграв сім сезонів, будучи одним із чотирьох найпопулярніших футболістів «небесно-блакитних».

Урешті-решт, у середині 1930-х керманичі ЧСФА ухвалили-таки рішення запровадити реформу структури федеративного чемпіонату, дозволивши виступати в Державній лізі колективам зі сходу країни. Перехідним виявився сезон-1934/1935: І.ЧСК став переможцем Словацько-підкарпатського дивізіону, здолавши у фіналі ту ж «Русь» із Ужгорода (1:3, 3:1, 2:0), і ввійшов до елітної когорти.

До початку Другої світової війни братиславці відіграли там неповні чотири турніри, швидко пристосувавшись до протистоянь із потужними чеськими клубами: в другому сезоні їм забракло дещиці, аби завоювати «бронзу». Одначе 1939 року нацистська Німеччина розділила державу навпіл, відповідний чемпіонат не дограли, натомість стартували змагання формально незалежної Словаччини.

Загалом їх розіграли шість (плюс одну перервав наступ радянських військ), чотири ж завершилися перемогами СК «Братислава» – такою була нова вивіска команди. Востаннє, як експериментальний турнір, словацький чемпіонат «одгуляли» в сезоні-1945/1946: «небесно-блакитні» несподівано поступились у вирішальних матчах клубу «Єднота» з міста Кошице.

У куряві воєнних дій, а саме 26 вересня 1940-го, відбулось урочисте відкриття стадіону на Тегельному полі, що є відтоді незмінною домашньою ареною братиславців. Трохи пізніше, під пильним дозором тренерського дуумвірату, котрий утворили Фердинанд Даучик і Леопольд Штастний, колектив успішно опанував актуальну тактичну модель W-M, що уможливило відносно вдалі виступи в найвищій лізі ЧССР (вона почала існувати майже одразу після того, як у тамтешніх краях установилася комуністична влада).

Третього року в еліті «Братислава» приміряла бронзові відзнаки, за різницею м’ячів випередивши празький «Богеміанс» (клуб, на емблемі якого розміщено… зеленого кенгуру!). Втім, незабаром команда досягне серйозніших успіхів.

По завершенні сезону-1948 «небесно-блакитні» здійснили не надто вдале «заморське» турне по Північній Америці, відвідавши Мексику й США. А вже за кілька місяців отримали нове ім’я – «Сокол», яке за ними закріпили на п’ять років. Дивовижно, проте така трансформація певним чином уплинула на результати виступів братиславців – вони вперше зодягли чехословацьку футбольну корону, не знімаючи її три сезони поспіль.

Творцем оцього, насправді грандіозного, успіху був уже єдиний наставник Штастний, якому вдалося зліпити найпотужнішу в країні п’ятірку нападу: завдяки цій лінії впродовж чемпіонського хет-трику команда «наколотила» 213 м’ячів у 78-ми поєдинках! Збалансований вигляд мали й інші ланки, що стало передумовою надзвичайно важливого для шкіряного м’яча Словаччини звершення: з настанням 1950-х місцевих футболістів масово залучили під прапори національної команди країни.

До цього моменту в збірній грали майже винятково чехи, інколи запрошували німців та угорців, натомість футбол східної частини Чехословаччини вважався другосортним. Згадаймо, що навіть наш легендарний земляк – закарпатський воротар Олексій (Олекса) Бокшай почав захищати знамена «трикольорових» лише після того, як залишив ужгородську «Русь» на користь празької «Славії»! Вочевидь, мусив з’явитися колектив, який тричі втирав носа столичним грандам, аби вищеокреслений стереотип розсипався сам по собі.

1950-го «соколята» тріумфували і в дебютній першості ЧССР для дублерів.

…Своє «істинне» ймення братиславське спорттовариство отримало на початку 1953 року, в розпалі панівної пропагандистської кампанії про ефемерну всеслов’янську єдність. «Слован» (вимовляємо, ставлячи наголос не на перший, а на другий склад), тобто «Слов’янин» – отак відтоді зветься клуб.

Через сезон керманичем команди втретє став Штастний: на той час він мав достатній авторитет, аби втілити в життя спеціальні тренерські курси для словацьких фахівців, примушуючи їх невпинно звертати увагу на різноманітні тактичні новинки, що їх упроваджують колеги із Західної Європи. Сам п. Леопольд відвідав швейцарський мундіаль, надихнувся цікавинкою в грі знаменитої угорської збірної – коли двоє інсайдів у деякі моменти матчу грали ближче до воріт суперника, ніж центральний і крайні нападники, відтак спробував донести це до підопічних. Як наслідок – перший «золотий дубль»: стартували хлопці з «привласнення» Кубка чехословацької Спартакіади, у фіналі подолавши празький УДА (згодом – «Дукла»), ну, а наприкінці того ж 1955-го всього на два бали випередили саме столичних «армійців» у гонитві за «золотом».

Тим не менше… літописці «Слована» чільне місце в тій епосі відводять зародженню братиславського дербі, другого за значимістю у футболі ЧССР. Чверть сторіччя – від середини 1950-х і до початку 1980-х – серед найсильніших у державі був клуб «Інтер» (на перших порах – «Червена Гвєзда»), котрий теж розміщувався в місті над Дунаєм. Якось на ТБ Словаччини мені пощастило побачити нарізку фрагментів тогочасних ігор поміж «небесно-блакитними» й «жовто-чорними» – всі відбувалися на тлі глядацького аншлагу.

Втім, із огляду на подальшу життєдіяльність братиславського колективу, головна подія сталася в серпні 1961-го, коли, використовуючи сучасну термінологію, його генеральним спонсором стало надпотужне підприємство під назвою «Хімічний завод ім. Юрая Димитрова». Тож на тривалий час «слов’яни» отримали такий фінансовий фундамент, що переплюнути їх могла тільки празька «Дукла», підтримувана Міністерством оборони. Зрозуміло, рясні плоди цього альянсу не змусили на себе чекати.

Спочатку був грунтовно реконструйований стадіон на Тегельному полі: значно покращено освітлення; побудовано додаткову трибуну, що збільшила кількість місць до 45000; з’явилися нові табло та газон. Не забарилися й ігрові успіхи: «Слован» двічі тріумфував у Кубку Чехословаччини (1962 і 1963 роки), регулярно перебуваючи серед призерів першості. А на чилійському чемпіонаті світу в основі «срібної» національної збірної виступали двоє братиславців – воротар Вільям Шройф (увійшов до символічної збірної турніру, що її склала ФІФА) та центрбек Ян Поплухар.

На останньому зупинюся детальніше…

Ян – невисокий ліберо, котрий рано полисів, був гравцем основи команди впродовж дюжини сезонів (1957/1958–1968/1969). У першій половині 1960-х вважавсь одним із найкращих у світі на своїй позиції, а згодом його визнали футболістом №1 Словаччини «всіх часів». І парадоксальним чином Поплухар застав лише старт ери найвищого розквіту «Слована» – основна її частина минула без його участі.

Ця братиславська «Сатія-Юга» дивовижно нагадує аналогічний період київського «Динамо». Судіть самі: розпочалася вона з неуспіху в першості, проте тріумфу в Кубку, її запорукою став тренер-новатор – в їхньому випадку Міхал Вічан, під орудою котрого «небесно-блакитні» найпершими в країні адаптувалися під тактичну схему 1+4+4+2. Вершиною ж став оцей матч:

…………………………………………………………

«Слован» – «Барселона» – 3:2 (3:1).

21 травня 1969 року. Фінал Кубка Кубків. Базель (Швейцарія). Стадіон «Санкт-Якоб». 19000 глядачів.

Суддя: ван Равенс (Голландія).

«Слован»: Венцель-ст.; Злока, Хорват, Гривняк, Філло; Грдличка, Чапкович Й., Цветлер, Модер (Гатар, 67); Йокль, Чапкович Я. Тренер: Вічан.

«Барселона»: Садурні; Олівелла, Рифе, Еладіо, Франч (Переда, 11); Зальдуа, Кастро (Пауліно, 46), Пелліцер, Забальца; Фусте, Рексач. Тренер: Артігас.

Голи: Цветлер (2), Гривняк (30), Чапкович Я. (42) – Зальдуа (16), Рексач (52).

…………………………………………………………

То ви звернули увагу, на якому стадіоні відбувся вирішальний матч? Атож!

Так «Слов’янин» став третьою командою зі сходу континенту, яка перемогла в євротурнірі (перша й друга – це «Ференцварош» із Будапешта та загребське «Динамо»). По приїзді на Батьківщину, в міському аеропорті, гравців зустрічав стотисячний натовп уболівальників!

Незвично те, що на цьому «казка» не завершилась. Опісля відносно невдалого сезону-1970/1971 новим наставником братиславців став легендарний Йозеф Венглош. Більшості з нас цей фахівець відомий як тріумфатор чемпіонату Європи 1976-го. Насправді ж послужний список Венглоша об’ємніший.

По-перше, він двічі приводив «небесно-блакитних» до найвищого місця в національній лізі й одного разу – до завоювання Чаші. По-друге, саме йому приписують першість у впровадженні на тамтешніх полях «тотального» варіанту гри мільйонів. Іще є низка досягнень меншого калібру.

На жаль, віковічні закони світоустрою вимагають, аби за видихом слідував вдих…

Од другої половини 1970-х команди зі Словаччини почали втрачати елітний статус у першості ЧССР. Спочатку здав трнавський «Спартак». Майже одразу тією ж «дорогою» попрямував братиславський «Інтер». «Слован» тримався довше за інших, але вже з настанням нового десятиліття від клубу, котрий був гордістю федеративної держави, залишилася віддалена проекція.

Тут не йдеться про якісь глибинні чи приховані причини, що стали запорукою регресу. Просто відійшло обдароване покоління словацьких футболістів, які досягли континентальної слави, а разом із ними – наставник Венглош. На противагу цьому винирнула з «небуття» (читай: дводесятилітнього занепаду) празька «Спарта», котра саме у 1980-х повернула собі «золоте» реноме. Тоді як «небесно-блакитні» все нижче скочувалися турнірними щаблями: восьма сходинка, дев’ята, 10-та… Якоїсь миті на допомогу потопаючому кинули чудового тренера Антона Малатинського – не помогло. Врешті, сезон-1984/1985, останнє місце й «перепустка» до нижчої ліги. На три сезони…

Після повернення «Слован» витратив два роки на розкачку, потім завоював срібні нагороди, а в передостанній першості Чехословаччини – відзнаки найвищого гатунку, випередивши ту ж «Спарту» й команду «Сигма» з Оломоуца.

Коучем «слов’ян» був Душан Галіс, який просидів вісім років (1990–1997) на капітанському містку братиславського СК. Серед гравців ключовими вважалися: воротар Олександр Венцель-мол. (здобув європейське реноме, виступаючи у Франції за «Страсбург»); майстровитий центральний оборонець Душан Тіттель (за статурою схожий на нашого Василя Турянчика); крайній захисник Володимир Кіндер (свого часу успішно грав за англійський «Міддлсбро»); мегаталановитий (повірте!) атакер Петер Дубовський, який дуже рано став гравцем основи і загинув, не досягши 30-літнього віку.

…«Розлучення» двох західнослов’янських народів виявилося навдивовижу культурним і спокійним. Такою ж була обстановка у футболі: коли з’явилася перспектива організації власної першості, наші сусіди мали досить часу, аби підготуватися до цього кроку.

На перших порах (сезони 1993/1994–1995/1996 років) золоті медалі незалежної держави у два етапи розігрувала дюжина команд, і щоразу на вершині опинялися саме «небесно-блакитні». Тоді в плані внутрішнього домінування «Слован» багато в чому співвідносився, знову ж таки, з нашим «Динамо»: обидва колективи мали монолітний вигляд, здобуваючи чемпіонські титули впевнено й за кілька турів до закінчення змагань.

Гегемонія киян продовжилася ще на добру п’ятирічку, а в Словаччині ситуація невдовзі змінилась.

Як зазначають місцеві фахівці, братиславський клуб, по-перше, надто довго «виїжджав» на старому багажі (йдеться передусім про добір гравців, сформований іще за часів ЧССР), по-друге, не зумів швидко та рішуче реагувати на довколишні зміни. Кажучи простіше, президенти «Слована» (а їх із середини 1990-х назбиралося вже більше десятка!) виявилися нездатні заробляти стільки грошей, аби їх було вдосталь для пристойної життєдіяльності.

Маленькі тріщини проблем утворили великий розлом у листопаді 1996-го: ціла група гравців команди оголосила страйк, відмовляючись тренуватися. Причина – невиплата зарплати. Неприємне полум’я вдалося локалізувати, проте його джерело, по суті, й сьогодні стає причиною постійних спалахів.

Звісно, це відобразилося на всіх аспектах функціонування команди: відтоді вона лише двічі приміряла національну корону, невдало виступає в єврокубках, маючи, крім того, доволі погану, навіть за місцевими критеріями, вболівальницьку відвідуваність («Тегельне поле» найбільший у Словаччині стадіон, тому мізерна кількість глядачів особливо неприємно резонує з доволі масштабним котлованом).

Хоча, попри купу проблем, «Слов’янин» зоставався найуспішнішим клубом республіки аж до середини «нульових». У його лавах виступала низка цікавих постатей. Найяскравішим серед них був відтягнутий форвард Йозеф Майорош – спортсмен, фізичною комплекцією та виконуваними функціями подібний до Сергія Реброва, тільки-от шевелюру мав дуже пишну. Я й тепер переконаний, що він чудово вписався б у ансамбль Валерія Лобановського.

Далі все пішло шкереберть…

На середину «нульових» Словацька республіка грунтовно відчула негативні наслідки од вступу в Євросоюз: місцеві підприємства різних галузей економіки виявилися неспроможні протистояти потужнішим західним опонентам, унаслідок чого останні поглинали перших фактично «без бою». Оминути футбол такі процеси не могли, відтак у тамтешній лізі, попервах непомітно, почалися стагнаційні тенденції.

Колективи, які задавали тон у 1990-х, втрачаючи спонсорів (аякже: їхніми новими власниками ставали іноземці, байдужі до спорту!), потихеньку осідали в низах турнірної таблиці, а в деяких випадках – вилітали до нижчого дивізіону. І братиславський «Слован» винятком не став.

У сезоні-2003/2004, як поетично зазначає клубний літописець, «belasi rezignovane sadli hrobarovi na lopatu» («небесно-блакитні» покірно сіли гробареві на лопату»), конкретніше – зайняли останню сходинку в табелі першості, аж на два роки втративши вищоліговий статус. Безпосередню участь у крутому піке команди взяв… Олег Таран: так, найкращий футболіст України 1983 року очолив братиславців після сьомого туру (поразка від трнавського «Спартака» – 3:5), склавши повноваження задовго до завершення чемпіонату. Й загалом залишив по собі не дуже добру славу.

…Чи повинно дивувати те, що президентом «Слована» в той чумний час був німець?

Повернулися до еліти «небесно-блакитні» за підсумком турніру 2005/2006 років, забронювавши друге місце в першолігових перегонах. Третього після «реінкарнації» сезону вони спромоглися виграти 16-й титул чемпіона Словаччини, на якусь крихту випередивши «Жиліну» – лідера місцевого футболу новітнього часу.

Відновити ж європейське реноме «Словану» поки не вдається. Смію передбачити, найближчим часом цього не станеться. Ключовою проблемою клубу, як і багатьох колишніх грандів із соцтабору (хорватських «Динамо» та «Гайдука», сербських «Партизана» й «Црвени Звєзди», чеських «Спарти» і «Славії»), є низенький рівень чемпіонатів, де вони виступають. Це, до речі, безпосередній наслідок розпаду Югославії й Чехословаччини, а також «нового економічного порядку».

Доводилося читати розмірковування різних фахівців, що єдиним виходом зі становища може стати певна наддержавна ліга, яка об’єднувала би провідні колективи Центральної та Східної Європи. Втім, це цілком суперечить регламенту УЄФА (що завше діяла в інтересах країн «великої п’ятірки»), тому «Слов’янина» й надалі очікує сірувате життя в першості, де середня відвідуваність не дотягує до двох тисяч глядачів за матч…

Замість епілогу: навпроти будинку, в якому я мешкав п’ять років, знаходиться кінотеатр під назвою «Братислава».