Версія для друку

Софія Малильо. Надія

Все минає, минає

у плині літ,

та в душі залишає

довічний слід.

Там біда, пережита

колись давно,

проросте, наче жита

в ріллі зерно.

Там образа забута –

забута мов –

як спожита отрута,

озветься знов.

Там насильство жорстоке

і дій, і слів

ляже карбом глибоким,

породить гнів.

Кожна кривди краплина

до часу спить,

та наступить хвилина –

знов защемить.

О, якби-то настали

часи незлі,

щоб всі люди зростали

в добра теплі!

28/XII-1990.