Людина. 1
Софія Малильо
Хто така у Всесвіті ти, слабка людино?
Вік свій неспокійний долаєш навмання.
Розум твій шукає суті безупинно,
та здобув лиш крихти відносного знання.
Серце твоє прагне невгамовно щастя
і знаходить щастя – до самозабуття,
та порив минувся, хвиля уляглася, –
серце знову прагне сплеску почуття.
Є душа у тебе, сутність незбагненна,
на твої діяння глядить зі сторони.
Світла її аура, а чи аура – темна,
в тім багато кожного заслуги чи вини.
А душа і серце – не тотожна сутність!
Прагнення їх часто розривають плоть.
В тім твоя, людино, в тім твоя могутність,
щоб ту дисгармонію щасливо побороть.
О, складна безмірно, й невимовно дивна,
і дрібна й велика, і прекрасна враз,
до мети незнаної йде буттям людина,
часто нінавіщо змарнувавши Час.
Але ж є великі, справжні, благородні,
що з учора в завтра вказують нам путь.
Їх чуття і мислі, наче звуки дзвонів,
дух наш підіймають, до висот несуть.
Хай благословиться голуба планета,
чарівна планета по імені Земля.
Будь, людино, добра і в падінні, й злетах,
на твої діяння Господь глядить здаля.
6/XII-1993.
Людина
Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш
Надія
Попередній | Перелік віршів | Наступний
|
