Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Х / Микола Хвильовий / Статті про літературу / Вас. Еллан

Вас. Еллан

Микола Хвильовий

1

За короткий час своєї літературної діяльности він мав кілька псевдонімів. Частину з них (як от: Орталь, Гарт) він пустив у світ, щоб потім до них не повертатися; решту (як от: Проноза, Блакитний) можна було, коли не щоденно, то в усякому разі щотижнево зустріти в поточній пресі.

Але був у нього ще один псевдонім – не подібний до інших. Це той, що ним він рідко нагадував про себе, але зате не забував його до кінця свого цікавого й змістовного життя. До цього псевдоніму він ставився завжди обережно й завжди так або інакше (хоч із властивою йому в таких випадках соромливістю) – підкреслював свою не абияку прихильність до нього.

Ми говоримо про «Вас. Еллана». Того Еллана, якого оспівав у своїй прекрасній поемі «Комуна» М. Йогансен. Безперечно, автор «Ударів молота і серця» тоді згадував Еллана, коли його твір звучав йому поезією, коли він бачив у ньому «емоціональний продукт». Цей «безпосередній і чистий раціоналіст, безкомпромісовий бард революції та пролетаріяту», як його схарактеризував акад. С. Єфремов, – ставив під сумнів свій «чистий раціоналізм» (будучи воістину «бардом революції та пролетаріяту»), і ставив під сумнів саме своїм обережним відношенням до свого так любимого псевдоніму. Іншими словами, він завжди намагався тонко й шляхетно внести коректив до згаданої характеристики, добре розуміючи, очевидно, що «чистий раціоналізм» лежить на діяметрально протилежному полюсі від, в даному разі, безперечно іронічного «барда». І іще іншими словами – сам Еллан (без сумніву) завжди вважав себе за поета.

Отже, перше питання, що ми його хочемо розв’язати в своїй статті, таке буде: чи не помилявся автор «Ударів молота і серця»? Може й справді він був тільки політиком і журналістом? Може й справді йому доведеться фігурувати в історії нашого письменства тільки, як доброму організаторові молодої літератури? Іншими словами, чи маємо ми право розглядати невеличкий доробок Вас. Еллана, як поезію, чи, спираючись на авторитет акад. С. Єфремова, віднесемо його до журналістики, до «чистого раціоналізму»?

М. Зеров – строгий критик і прекрасний знаток слова – в своїй книжці «До джерел» не тільки не відмовляє Вас. Елланові в поетичних здібностях, але й вважає його за поета «ліричної своєрідности» й «чутливости стилістичної». Він каже, що «в ньому (в Еллані) тремтіло щось від тонкого й ніжного лірика, якому зрозумілі були «мотиви вітру».

М. Зеров, таким чином, формально не полемізуючи з акад. С. Єфремовим, фактично, як ми бачили, не погоджується з останнім.

Отже, за Вас. Еллана, як за справжнього поета, уже подано було авторитетний голос.

Але, на жаль, ця слава вкоріняється за ним на підставі тільки того віршованого матеріялу, що його після смерти поета залишилось дуже й дуже замало («Лист», «Парк» тощо). Що ж до циклу революційно-бойової романтики, то його (цей цикл) в кращому разі держать у тіні. Очевидно, і така критика не задовольнила б Вас. Еллана, бо він не вважав себе за творця 2-3 віршів. Такі поезії, як «Повстання», «Зорі» й т. інш., він без сумніву кваліфікував, як поезії «ніжного інтимного ліризму» й в усякому разі не відносив їх до псевдореволюційної тарабанщини.

Але може він хоч тут помилявся?

Вас. Еллан не утворив своєї формальної школи, він не мав того таланту, який мають такі, припустім, наші сучасники, як Тичина й Рильський. З формального боку він був типовим еклектиком і використовував досягнення всіх шкіл і напрямків. Але натомість його обдаровано було особливим хистом: він був ліриком своєї епохи. Що це значить? Це значить, що він мав талант відчувати запах свого часу, виливати його в певні поетичні образи й тим передавати іншим. З цим завданням, на жаль, не можуть справитись не тільки «чисті раціоналісти», але й деякі зразкові емоціоналісти.

Але де ж ми відчуваємо цей запах? З якого циклу він б’є найбуйнішим фонтаном?

Саме – з революційно-бойового. Саме цей цикл, на наш погляд, і являється найсильнішим, саме йому (знову – таки на наш погляд) й буде одведено почесне місце в нашій літературі. Цим ми не думаємо обвинувачувати авторитетну критику в тому, що вона прогавила поета, цим ми хочемо підкреслити, що Вас. Еллан, який був близький своїми революційними мотивами тільки певній частині суспільства, не міг заговорити в своєму бойовому циклі до всіх своїх сучасників, а, значить, і почути від них (усіх) відповідного відгуку.

«Його вірші», як говорив колись Жюль Валлес про Ежена Потьє – поета-комунара й автора міжнароднього гімну, – «не б’ють у щит Австерліцу чи то в нагрудник кирасирів Ватерлоо, і не летять на вершину гори, де мріє і стогне Олімпіо», але невже можна сумніватись, що це є справжня поезія? Ходить лише про те, що не всі із сучасників могли відчувати її. Люди нашого соціяльного оточення, іншого виховання, інших поглядів на майбутнє, інших політичних концепцій логічно мусіли мати й інші смаки, коли справа йшла про соціяльну лірику. Це – як правило, і завжди, як правило.

Бо й справді: хіба Елланівські вірші революційно-бойового циклу не зроблено (коли не всі, то на 90%) цілком досконало? Хіба ми тут не маємо вишуканих асонансів, тонкого верлібру, чудових алітерацій? («грізний гримне стріл», «напад-лапах» і т. д.). Хіба, нарешті (і головне), ввесь цей цикл не насичено соковитими образами, які так хвилювали нашу пореволюційну літературну молодь, що вона й до сьогоднішнього дня вар’їрує їх на всі лади? Не можна ж припустити, щоб мова йшла про бадьорість цього циклу, бо інакше – ми мусіли б тоді розвінчати майже всю Л. Українку.

Очевидно, ми не помилились, натякаючи на різні смаки щодо соціальної лірики. Справа все таки в тому, як ми відчували соціяльну революцію, як вона звучала нам. Для людини, що по тих або інших причинах не могла знайти виправдання Жовтневим подіям, усякі мотиви революційно-бойової романтики того часу завжди звучали фальшиво, а, значить, і йшли в розріз із художньою правдою. Що ж до людей, які відчували соціяльну революцію, як музику найбільшої радости, для них Елланівські вірші революційно-бойового циклу назавжди залишаться справжньою поезією, бо в них вони бачать настрої й думи свого оточення й, нарешті, бачать самих себе.

Вас. Еллан зовсім не дарма згадував «Паризьку Комуну». Він знав, відкіля він, як поет, веде свою родословну і хто зрозуміє його. Його зрозуміє той, кого можуть хвилювати такі французькі поети-комунари, як от: Ежен Потьє, Жюль Жуй, Клеман і т. д. Його зрозуміє той і той не поставить його «Ударів молота і серця» поза поезією, хто бачить у безсмертному «L’internationale» великий художній твір.

І справді: хіба такі вірші, як «Червоні зорі» чи то «Повстання», ми не відчуваємо як найбільшу поезію наших днів? Хіба в цих віршах Вас. Еллан не показав себе не тільки прекрасним майстром слова, але й надзвичайно тонким і ніжним ліриком? Хіба не шедевром звучить цей початок із «Повстання»:

«Де оспіваний задумливим поетом

сивий морок звис над містом,

кинуто революційним комітетом

наче порох в іскру терориста».

Хіба, нарешті, кінець першого розділу цього ж «Повстання» не стоїть нарівні з найкращими зразками нашої (і хіба тільки нашої) поезії:

«А надвечір все укрив туман,

сніг лягав (так м’яко-м’яко танув)

– на заціплений в руках наган,

на червоно-чорну рану».

Хіба це не правдива, не об’єктивна картина? Хіба її не переповнено до вінців високим шляхетним трагізмом? Хіба в ній, як у краплі криничної води, не відзеркалюється вся епоха громадянської війни – такої жорстокої в своїй реальності й такої м’яко-романтичної й без кінця прекрасної в своїх конечних стремліннях?

Ми, сучасники й активні учасники в боях за комуну, свідчимо, що тоді воістину «білий ранок опалено плакав», що тоді воістину наші серця «тривога стискала в чорних лапах», що тоді воістину над мостом стояв «сивий морок, оспіваний задумливим поетом», що тоді сніг воістину «лягав (так м’яко-м’яко танув) на заціплений в руках наган, на червоно-чорну рану».

Словом, ми свідчимо, що це цілком об’єктивна картина нашої епохи, і що її намальовано з надзвичайною майстерністю.

Звичайно, одні вірші цього циклу слабкіші, інші сильніші. Безперечно й те, що Вас. Еллан, який грішив на «ригоризм» (ми ригоризми беремо в лапки, бо далі дамо Еллановій «хворобі» іншу назву), в останніх своїх віршах цього циклу зривався (саме тому він поспішав їх підписати Вал. Пронозою), але загалом цей його основний цикл, на наш погляд, увійде в історію нашої літератури на тих же правах, що й такі його речі, як «Лист» і «Парк».

Бо й справді: хіба Вергарнівські патріотичні «Захисники Льєжу» не справжня лірика? Хіба Пушкінська «Полтава» загубила щось від того, що в ній дано картину патріотичного Полтавського бою? Хіба, нарешті, німецький експресіонізм не був ознакою часу?

Словом, перше питання ми розв’язуємо в такий спосіб: Вас. Еллан ніколи не був ані чистим раціоналістом, якому далекі були глибокі душевні переживання, він також не був поетом і двох-трьох віршів. Це був «нескінчений малюнок», що «горить червоним одсвітом пожеж». Так він сам себе схарактеризував. Так і ми його відчуваємо.

На цьому, власне, і треба б було поставити крапку й передати Елланів доробок до рук нашої авторитетної критики, коли б автор «Ударів молота і серця» не зробив того мужнього внутрішнього руху, що привів його до стану запеклої війни з поезією.

Отже, нам залишається зупинитись ще на одному моменті.

2

В той час, коли ще не з’ясовано було питання про революційно-бойовий цикл, і критика одного соціяльного табору гаряче його вихваляла, а другого – в кращому разі замовчувала, – в цей час поет Вас. Еллан майже замовк, і на літературну арену виступив Вал. Проноза.

На цей «весняний вибрик», здається, ніхто спеціяльно не реагував тоді. Але, на жаль, аж до цього часу ніхто його й не з’ясовував. Ми кажемо – ніхто, бо ті спроби, що найшли собі місце в нашій критичній літературі, нас не задовольняють. Власне, серйозно підійшов до цього питання тільки М. Зеров. Але його одірваність від харківської групи письменників, що в ній частенько виростали, розцвітали й уже, напевно, конденсувались настрої комуністичної інтелігенції, а, значить, і командуючі настрої епохи, оскільки волею історії ця інтелігенція в певний період мусіла відогравати в своєму суспільстві не абияку ролю, – ця одірваність не давала йому можливости написати ширшу статтю про Еллана. Цьому, очевидно, сприяли й ті ляпідарні характеристики, якими малювала образ останнього ближча до поета критика.

Так В. Коряк у своєму критичному метеликові характеризував Вас. Еллана, як «монолітну, випробовану й незламну» фігуру, що «найменше» за всіх своїх сучасників «підлегла була хвилевим настроям». Цю характеристику, звичайно, не можна назвати посилковою, більше того – В. Коряк дуже влучно схопив образ Еллана, але в тому разі можна задовольнитись цією характеристикою, коли автор вияснить нам, що він розумів під «монолітністю». Бож зовсім недаремно М. Зеров, який завжди вважав Еллана за поета, нібито продовжуючи названий метелик, запитує:

– «Але як він (Еллан) далеко пішов у ригоризмі своїх самовимог, – ми не знаємо. Можливо його стало тільки на те, щоб не друкувати своїх інтимно-ліричних поезій, але не сила йому було втриматись від їх писання». Далі М. Зеров пропонує нам, друзям Еллана, зібрати «той віршований матеріял, що після нього залишився, і подати читачеві все, що характеризує його (Еллана), як людину і як поета».

М. Зеров і справді мав рацію сумніватися: це яскраво свідчить зібраний нами недрукований (дуже, до речі, невеличкий) матеріял. М. Зеров, очевидно, не проминув те місце в одній із статтей Еллана, де останній недвозначно говорить, в чому справа. «Свідомість письменника», – писав Блакитний за Еллана, – «як організатора думок, що саме й коли він вважає потрібним друкувати» (підкреслення Блакитного). Недрукований матеріял і справді переконав нас, що Еллана «стало тільки на те, щоб не друкувати своїх інтимно-ліричних поезій». Словом, М. Зеров не помилився.

Але чи не вимагає Елланів ригоризм деяких пояснень? Чи не бере він під сумнів доцільність самовимог «незламного» «барда»?

Проте, спершу дозвольте зупинитись на новому Еллані і одразу ж зафіксувати, що сьогодні останній постав перед нами в зовсім іншому вигляді. Він постав у колі тих суперечностей і протиріч, що утворювали внутрішню колізію кожному інтелігентному комунарові. Іншими словами, Еллан підійшов нарешті до нас як живий образ, не одірваний від живого грунту, від справжнього життя (химерного й іноді навіть без кінця смішного в своїх начебто далеких від логіки ситуаціях), – він постав перед нами не автоматом, а справжньою людиною нашого часу. І коли така характеристика здається комусь небажаною, то це зовсім, до речі, не значить, що ми не хотіли його бачити саме таким.

– Але все таки конкретніш: яким же він був цей справжній «монолітний» поет?

Колись, року 1920-го, Вас. Еллан виходив на трибуну й над нею з юначим запалом запевнив сучасних йому літераторів, що він «самий молодий, самий прекрасний і самий сміливий з усіх» їх. Це він натякав на нас, «молодих й потасканих в колі заламлених фраз».

Ми слухали цю бадьору поезію, і вона нас захоплювала. Але коли якогось року 24-го поет Еллан замовк, і заговорив про молодість і сміливість прозаїк Блакитний і заговорив прозою, то… і тоді ми слухали його з таким же захопленням, бо ми вірили, що він десь у закутку (як сказав би В. Коряк – «захалявно»), – співає зовсім іншої.

І ми не помилились. Так, ми не помилились. «Я хочу поговорити просто… просто», – прочитали ми в перших віршах «захалявної літератури», – «невже ж хто сумнівається, що й Ленінові потрібна інколи хустка до носа». Як бачите, і «незламному» «бардові революції» захотілось поговорити «просто», і він навіть згадав «Ленінову хустку до носа». І, очевидно, згадав саме в той момент, коли на очі навернулись непрохані скандальні сльози. І, очевидно, це трапилося саме тоді, коли він не міг найти в своїй поточній творчості такого вірша, до якого можна було б публічно приставити цей коротенький і любий йому псевдонім – «Вас. Еллан».

Таким чином, не тільки «молоді й потаскані» відчули, що революційно-бойова лірика зазвучала фальшиво, це відчув і сам «наймолодший і найпрекрасніший». Іншими словами, і лірика Вас. Еллана почала борсатися в химерному колі соціяльних протиріч і теж не находила із нього виходу.

Інакше й не могло бути, бо всяка лірика (коли вона лірика) в заплутаній і ясній тільки «чистому раціоналізмові» соціяльно-економічній ситуації послідовно й логічно прямує, коли не до цілковитого песимізму, то, в усякому разі, до напівпесимістичних елегійних мотивів. Революційна ж (певніше, соціяльна) йде теж послідовно й логічно – до заперечення самої себе.

Бо й справді: громадянська війна скінчилась. Комунар (ясніше, лірик) не зрушив «бетонносвітові підпори». Замість «Червоних зір» «над розвіяністю хмар» замаячив безвихідний неп, з його диким бюрократизмом і гладкими непманами. Розумом, «чистим раціо» комунар робить математичні викладки, збирає статистичні дані для певних реальних прогноз і переконується, що «все добре – не плач», що хоч як, а ми «маємо ясні крицеві надії», що панікери ніколи не можуть бути переможцями, але його серце зовсім іншої співає, бо воно під владою надхненої й по суті зовсім не мужньої лірики, яка завжди була панікершею, й тільки тоді відогравала позитивну ролю в суспільстві, коли попадала у відповідну атмосферу, в атмосферу масових зворушень, масових дерзань. І тоді серце заспівало, як «на обважні розпатлані нерви навалилося буднями», як «занудило паперами й грудки під ногами – груднем». «І десь далеко-далеко берег не дотягатись до теплої руки». «Багнети геть поржавіли без блиску», а «хтось там співає тужливі пісні».

– «Хто там співає»?

– Це співає «в новому бльокноті новий мотив; глухо плещуться гребні зливи в мури безсонних тупих ночей». Цей новий мотив – мотив часів непу, коли для соціяльного лірика склалась неможлива ситуація. З одного боку, ти переможець, а з другого – ти зовсім навпаки, і ніяк не переможець. Однією рукою ти мусиш співробітничати з дрібною буржуазією, а другою – ти наказуєш собі боротись із нею. З одного боку, ти мусиш (обов’язково мусиш) душити «живе слово», бо воно є не що інше, як продукт буржуазної культури, а з другого – ти, наперекір диктатурі пролетаріяту, сам хочеш почути це «живе слово», бо ти вже затоскував за ним і задихаєшся в сірій, нудній і роздериротазівотній казенщині «Єпархіяльних ведомостей», що її, казенщину, до речі, породжує те буття, яке визначає твою свідомість.

Майже одночасно з Вас. Елланом на далекій півночі загинув руський поет Сергій Єсенін. Судьба їхня – по суті судьба однієї людини. Між ними є багато спільного й саме тому, що вони люди зовсім протилежних соціяльних полюсів. Але в той час, коли в Єсеніні внутрішню колізію було розв’язано перемогою лірика, в Еллані переміг революціонер. І зовсім не випадково, що «псаломщик» Єсенін повісився, а «бард революції і пролетаріяту» за кілька років до своєї фізичної смерти повісив у собі лірика.

Інакше він і не міг зробити.

«Наш час – суворий час, може один із суворіших в історії так званої цивілізованої людськости», пише Л. Троцький у статті про Єсеніна – «Епоха наша не лірична».

Далі Троцький не розшифровує, чому вона «не лірична».

Але й так ясно. Вона не лірична тому, що зерна лірики не можуть найти відповідного грунту, що з цих зерен виростає кукіль, тому що всяка спроба того або іншого поета піти в ногу з сучасністю неминуче заводить його в глухий закуток безпорадного песимізму, тому що сучасна лірика або мусить переродитись на псевдочервоне триндикання, або стане тим «вертинським» закутком, куди почвалають із усіх кутків республіки слабовольні дегенеративні елементи нашого часу. Якогось 1922 р. Еллан ще міг твердити, що «нагла смерть не дала Чумакові (лірикові) розгорнути сили, реалізувати всі можливості», але року 24-го він, безперечно, відмовився б від цього твердження. Та сама нагла смерть підстерегла й самого Еллана.

Але хіба вірив автор теорії про «що» й «коли», що мрійникові «ударів молота і серця» вдасться колись «реалізувати свої» безперечні «можливості»»? Вас. Еллан зрозумів, що наша епоха воістину не лірична й саме в тому сенсі, що вона органічно не виносить ліриків… особливо коли ці лірики роблять спроби примирити «чистий раціоналізм» із романтизмом своєї натури чи то намагаються дати справжню соціяльну поезію – мужню, бадьору й радісну, яка не плентається в хвості маси, а веде її вперед рішуче й відважно. І хіба могла та людина, що її обвіяно було духом епохи, зжитись із таким становищем, коли приходилось брати хустку до носа?

Ясно, не могла. І тоді революціонер кинув рукавичку своїй панні, що ім’я її поезія. Правда, ця панна ще довго тривожила його, бо вона все таки лежала на його серці й мала такі прекрасні засоби боротьби із своїм коханим, як кивиморги на соціяльно-економічну заплутаність. Вона не раз мучила його в темних закутках, «захалявно». Але Вас. Еллан, як ми бачили, все таки переміг її й усе таки не вийшов з нею в суспільство й не показав її анемічного обличчя молоді.

Не тому, значить, Еллан не друкував своїх «захалявних» поезій, що боявся загубити свою «монолітну» славу, а тому що був апостолом теорії «що» й «коли», тому що революціонер привів його до стану запеклої боротьби з поезією. Коли «дух спиняє від млости», «од буяння живих сил», коли «я молодий і чую» «сміху дзвінок», коли я звик до перемог і не можу жити без них, коли я, нарешті, знаю, що мої безсонні ночі, муки й сумніви тільки тоді не стануть на шляху до моєї мети, коли я їх не понесу в своє суспільство і сховаю десь у шухлядці, тоді мені нічого іншого не залишається, як бути ригористом. Отже, природу мого ригоризму обвіяно історично-виправданим соціяльним фанатизмом.

Вас. Еллан добре знав, серед якого суспільства він працює. Він, як рідко хто, ненавидів нашу хохлацьку розляпаність і сахаринну сахаринність, що породжувало до цього часу тільки безвольних людей, які вміли говорити прекрасні слова, але ніколи не були людьми діла, які були на 100% поетами, й ніколи реальними політиками, яким досить одного сумного слова, щоб із них вже потік солоденький сік слабодухости. І він не міг не відмовитись від слабодухої лірики.

Отже, знову таки – воля до перемоги не дозволяла Елланові друкувати, і більш того – писати поезію «тупого болю», а не дріб’язкова суворість до себе. Вал. Проноза – це була перша рукавичка Вас. Елланові й ілюстрація до теорії «що» й «коли». Але ввесь В. Блакитний – це був зразковий тип людини нашого часу. В той час, як Хвильові йшли в суспільство з туманними далями «загірніх комун» і цими «далями» обезволювали своє й без того безвольне суспільство, – Еллан сховав шляхетну панну-поезію в темну шухляду й пішов у життя з холодним розумом реального політика. Цього вимагала сучасна йому соціяльно-економічна ситуація, яка намічала інші шляхи до перемоги, і цього вимагала, нарешті, та кляса, якій він хотів служити.

Отже, не ригоризмом хочеться назвати його самовимоги, а соціальним фанатизмом. В Еллані переміг революціонер. «Вирушивши в одкрите море», він і тепер плив « з певною кермою, з певним румпелем у руці в напрямку до бурштинових островів, до електридів комунізму». Правда, Еллан не найшов у собі волі до кінця добити ту панну, що ховалась десь на його серці «позахалявно», але він перший кинув рукавичку поезії й перший вказав нам новий шлях, що на ньому починається друга фаза соціальної революції. Цей новий шлях є не що інше, як реальна політика без сантиментів, без «вишневих садків» та іншої карамельної беліберди. Тільки цим шляхом ми дійдемо «електридів комунізму», тільки на цьому шляху ми зможемо виховати нашу розляпану хохлацьку психіку й перебороти її рабську природу й тільки на ньому відкриємо в своїй історії нову й блискучу сторінку.

Отже, саме цим ригоризмом і дорогий нам Вас. Еллан, саме з цим ригоризмом із підкресленням і одмічено було його в історії нашого письменства. І одмічено саме з позитивного боку.

…Л. Троцький скінчив свою статтю про Єсеніна такою патетикою: «вмер поет! хай живе поезія»! Ми зараз виносимо трохи інше гасло:

– Бережіться – живий поет! Отже, війна поезії!


Примітки

Вперше опубліківано: Хвильовий М. Вас. Еллан. Передмова до Еллан В. Поезії, Харків, ДВУ, 1927, стор. 5 – 25. Вдруге – «Ваплітянський збірник», видання друге, доповнене, під редакцією Юрія Луцького з нагоди п’ятдесятріччя ВАПЛ1ТЕ, Торонто, видавництво КІУС, 1977, стор. 68 – 78. Звідси взято до нашого видання.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 331 – 342.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 343

Модифіковано : 4.03.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.