У полоні

Леся Українка

Драматична поема

Розлога рівнина. Червоний захід зміняє в кров широкі води Тігру та Євфрату, що зливаються докупи. По всій рівнині розкидані намети бранців. Голі діти шукають скойок в ріні та сухого баговиння на паливо. Обшарпані, змучені, здебільшого старі жінки лагодять вечерю – кожна при своїм багатті – для чоловіків, що по тяжкій роботі прийшли з міста і посідали мовчки під вербами, над водою. Трохи осторонь, теж під вербами, стоять два гурти: левіти й пророки. Над пророками, на вербах, висять арфи, і гойдаються, і часом бринять від поривів вечірнього вітру. Здалека видко вавілонські мури і вежі, часом доноситься міський гамір.

Жінка

(озивається від багаття)

Ходи вже, чоловіче, до вечері!

Чоловік, ще молодий, встає від гурту і мовчки сідає до вечері.

Чом хліба не їси?

Чоловік мовчить.

Гіркий, либонь?

Нема чого, небоже, мусиш їсти!

Чоловік

(ледве вимовляючи, зовсім по-старечому)

Не можу їсти…

Жінка

Лихо! ти беззубий?!

Де ж…

Чоловік

Там.

(Показує на Вавілон.)

Жінка

Ой горе, горе, горе!..

Коло другого багаття.

Старий чоловік

(підходить до старої жінки, що сидить коло вигаслого вогнища нерухомо, низько спустивши голову)

Давай вечерю!

Жінка мовчить, не рухається.

Чом ти не варила?

Жінка мовчить.

Чого у тебе попіл на волоссі?

Жінка мовчить і ще нижче хилиться.

Де наша Малка?

Жінка

Там!

(Показує на Вавілон, падає додолу і посипає голову попелом.)

Старий чоловік

Адонаї!

(Роздирає на собі одежу і теж падає додолу.)

Коло третього багаття, де сидять самі чоловіки, здебільшого старі.

Жінка середнього віку

(несміло наближається, за її одежу чіпляються обшарпані діти)

Простіть, мої батьки, що поспитаю,

чи ви не бачили де мого чоловіка?

Один дід

Як зветься він?

Жінка

Ебенезер Осіїв.

Другий дід

Так звався він, як ти ще не була вдовою?

Жінка

Що ти кажеш?!

Третій дід

Не вбивайся.

Умерлих не катують вороги.

Жінка

Ой, що ж тепер почну я, нещаслива,

з дрібними дітьми?!

(Голосить.)

Діти

Мамо! мамо! мамо!..

Божевільна

(блукає поміж багаттями)

Щасливе лоно те, що не родило,

Щасливі груди, що не годували…

Гей, не втішайся, жінко вавілонська !

Гей, не радій, синів гадючих мати!..

Дівчина

(шепоче до товаришки, показуючи на божевільну)

Се з того часу, як в Єрусалимі

її дитину вбито.

Товаришка

Ой, як страшно!

Дівчина

А я ж те бачила на власні очі,

як хлопчика вхопив вояк за ноги

і вдарив об….

Товаришка

Мовчи! Не говори!..

Під вербами.

Гурт левітів

За гріх батьків нам взяв господь святиню,

за нечесть прадідів забрав свій храм!

І ми тепер, як діти марнотратця,

покутуєм безвинно батьків довг!

Гурт пророків

Єрусалим нас побивав камінням,

за те його побив господній гнів.

Дочка сіонська гордувала нами,

за те її Ваалів син смирив.

Один левіт

(до другого левіта)

Ти чом не був сьогодні на молитві?

Другий левіт

Мене послав начальник до рахунків.

Майстрам гарамським саме йде розплата

за їх роботу при царських палатах.

1-й левіт

А ти не міг знайти кого з невірних,

щоб перейняв тебе?

2-й левіт

Неволя, брате!

Начальник каже, що над іудеїв

нема зручніших до рахунку.

1-й левіт

Правда!

2-й левіт

(нишком)

За добру поміч дав мені начальник

от сього персня.

1-й левіт

Господу хвала,

що мудрістю відзначив свій народ

понад усі народи сього світа!

(Нишком.)

А другого до помочі не треба?

Шепочуться межи собою.

Самарійський пророк

Так говорив господь: на Гарізімі

я збудував собі свою оселю,

на верховині свій олтар поставив,

а ви одкинулись і не пізнали дому

моєї слави, – так не пізнав

оселі батька п’яний син безумний,

за те блукає він у тьмі надвірній,

за посміховисько стає ворожим дітям.

[Гарізім – гора в Самарії. Боротьба царства Ізраїльського з царством Іудейським відбивалась у ворогуванні за те, де має бути релігійний центр для всього єврейського народу: чи в Гарізімі, чи в Єрусалимі. Іудеї вважали самарян за єретиків.]

Іудейський пророк

Так говорив господь: «В Єрусалимі

поставив я святиню серед люду,

щоб, як до улика, до однієї матки,

збираються пчілки, так ви б збирались

до мене в храм єдиний, але ви,

як дикий рій, на безвість розлетілись,

за те я ос лихих на вас наслав».

Самарійський пророк

Іудин лев ограбував кошару

Ізраїлю і розігнав овець.

Іудейський пророк

Сауловим нащадкам вівчарями

пристало буть, не пастирями люду.

Самарійський пророк

Господь Ізраїлю тебе досягне

і через мене!

(Підводить палицю на іудейського пророка.)

Іудейський пророк

Господи! Згадай

твого раба Давида!

(Здіймає камінь і наміряється на самарійського пророка.)

Елеазар

(молодий пророк-співець, що саме надійшов од Вавілона, кидається межи двох посварених пророків)

Схаменіться!

Не покривайте ганьбою імення

Ізраїлю й Іуди!

Самарійський пророк

(до Елеазара)

А, се ти

пророче ганьби? Чим же ти прославив

Ізраїля й Іуду?

Іудейський пророк

(до Елеазара)

Бридкий плазе,

Чого приліз сюди з того кубла?

Там бог твій і народ, іди їх славить!

1-й левіт

(проходячи, плює на Елеазара)

Щоб викинув тебе господь із уст!

Щоб згинуло ім’я твоє, як слина!

Потроху починають збиратись люди, почувши зваду.

2-й левіт

(хапає з верби одну арфу)

Я потрощу се прокляте начиння!

Елеазар

(хапає його за руку)

Не руш моєї арфи, бо не винна

вона з моїх гріхів! Мене клени,

коли тобі здається, що я вартий,

а проклятим начинням не взивай

святої арфи.

3-й левіт

Чим так присвятилась?

Елеазар

А тим, що ні одна струна у неї

нещиро зроду не бриніла!

Молодий хлопець

Ба!

Так тим же ти її отам повісив!

Елеазар

(до хлопця – смутно)

До чого, молодче, ти се промовив?

Молодий хлопець

Не удавай, немов не розумієш!

Дід

Сей молодик тобі, Елеазаре,

промовив так, як і твоє сумління

промовило б, – але ж німий мовчить!

Чоловік

Шкода і говорити до глухого!

Дитинка

(до Елеазара, простягаючи ручки до арфи)

Дай цяцю, дядю!

Мати дитини

(шарпає дитину)

Я тобі казала,

не смій до сього дядька підступати!

Дитина плаче, мати несе її геть.

Стара жінка

(до дівчини, що стоїть близько)

Вже, видно, сорому в Ізраїлі не стало,

що дівчина стоїть без покривала

і дивиться на зрадника.

Дівчина

Та я ж…

Стара жінка

Гляди, небого, то велике лихо,

як богом проклятий дівоче серце вкраде.

Дівчина

Коли він проклятий, то й я його клену.

(Заслоняється покривалом і відступає.)

Елеазар

(до всіх)

Батьки і браття, матері і сестри!

З якого часу в нас таке настало,

що без суда засуджують людей?

Кажіть мені по щирості, виразно,

чого я став між вас, мов прокажений?

Дід

Бо ти набрав прокази в Вавілоні,

співаючи за гроші на майданах

Вааловим синам.

Елеазар

А не набрались

ви всі там, на роботі в Вавілоні?

Чоловік

Робітники Молохові не служать.

Елеазар

Кому ж їх руки і начиння служать?

Хіба ж вони не збудували дому

Молохові такого, як ніколи

в Єрусалимі наш господь не мав?

1-й пророк

Неволею не докоряють бранцям!

Елеазар

А я ж хіба не бранець? За що ж ви

мене караєте за працю по неволі?

2-й пророк

Бо шнур, лопата, рало та сокира

в руках людських – людські раби, а слово

в устах пророчих мусить тільки богу

служити – більш нікому.

Дід

Чи й тепер

проситимеш, Елеазаре, суду?

Елеазар

Проситиму, хоч би він мав камінням

скінчитися, той суд. Живий господь!

Ви мусите по правді розсудити, –

клятьба неправа звернеться на вас!

Дід

Послухаймо його! Нехай не скажуть,

що ми лишили правду на руїнах

в Єрусалимі. Так скажи ж ти нам,

що змусило тебе продати слово?

Елеазар

Бо не купив ніхто у мене рук.

Не вчив мене мій батько до роботи,

мене безсилим виховала мати.

Хоч рук моїх послухалася арфа,

але не слухає ні рало, ні сокира.

Під тягарем одразу я упав,

дозорець геть прогнав мене з роботи.

Дід

Нехай тебе годують батько, мати,

коли не вчили заробляти хліба.

Елеазар

В Єрусалимі заробляв я чесно

і тим, чого вони мене навчили,

а тут… однаково пече й той хліб,

що батько мій приносить з Вавілона, –

з неволі батька тяжко годуватись.

1-й левіт

Твій батько й персні золоті приносить,

не тільки хліб!

Елеазар

(до всіх)

Навчіть сього левіта,

що й золото пече, не тільки сяє!

1-й левіт

(єхидно)

Чого ж так праця батьківська пече?

Елеазар

Мене тут судять чи мойого батька?

Тоді давайте всіх батьків на суд!

Усіх, що душу за родину гублять!

1-й левіт

Чому ж не вдався ти до свого люду,

щоб він тебе тим хлібом годував,

яким годуються левіти і каліки?

Елеазар

Бо я і не левіт, і не каліка!

Малий хлопчик

(до свого батька)

Дай, тату, хліба!

Батько

Я не маю, синку!

Чоловік

Чи бач, який? почув про хліб розмову,

та про годівлю, то й собі: дай хліба!

Елеазар

І добре каже хлопчик! Він за мене

вам краще відповів, ніж сам я вмів.

Ви чули всі оцю малу розмову:

«Дай, тату, хліба!» – «Я не маю, сину!»

Поки в Ізраїлі так розмовляють,

Елеазар не піде хліб ділити

з левітами й каліками. Нехай,

хто має хліб, віддасть отій дитині,

а я прийму від бранців і каміння;

хто має рибу, хай дітей годує,

мені ж нехай віддасть оту гадюку

невільничого жалю, що спиває

всю кров із серця, – я її візьму

і понесу з собою на майдани,

і дасть вона жало моїм словам,

і свист її почують в Вавілоні!

Молодий хлопець

Ну, небагато за такі пісні

заробиш в Вавілоні! Певно, менше,

ніж заробив за співанки сіонські!

Елеазар

Ти необачно, хлопче, се сказав,

я не співав їм співанок сіонських.

Ти правду говорив: я тим повісив

сю арфу на вербі, що до нещирих

пісень вона не може пригравати,

а співанок сіонських не співає

ніхто без арфи. Я пісень кохання

ніколи не співав між ворогами.

Сіонська пісня – всіх пісень окраса –

була як молода в Єрусалимі,

немов дружина у святому місті,

а тут вона б наложницею стала, –

хто ж візьме бранку за дружину шлюбну?

Між людом чутно стогін при сих словах. Елеазар замовк і похилився.

Чоловік

Чому ж ти їм не грав пісень полону,

чому не вилив сліз гірких неволі?

Холодна крапля камінь пробиває, –

чи ж не проймуть гарячі сльози

серце хоч би й лихе?

Елеазар

Мені господь вложив

у душу гордощі. Не плачу зроду

перед чужинцем.

Чоловік

Гордощі не личать

невільникам.

1-й пророк

Гордині ріг у тебе

здійнявсь над жаль і над любов святу!

Елеазар

Не міряй ти безмірного безкраїм,

бо не збагнеш і сам, що вийде з того.

Молодий хлопець

Проречистий Елеазар між бранців!

Чому ж то на майданах вавілонських

любов, і жаль, і гордощі його

мовчать? Либонь, їм мало там простору?

Елеазар

А ти гадав, доволі? Ох, мій хлопче!

Я зміряв ті майдани вавілонські –

і знаю їх простор. Якось я йшов

через отой майдан, де саме вежу

Молохові будують наші люди.

Спинився я і задививсь на неї:

біліє мармур, мов кістки на полі,

порфір шаріє, мов пролита кров,

сіяє злото, мов пожежа ясна,

недобудоване стоїть, немов руїна.

І чутно поклик наших переможців,

і чутно стогін нашого народу.

Незчувсь я сам, як голосом великим

гукнув на весь майдан: Єрусалиме!

Риданням відповіли бранці з муру

і сміхом обізвалися дозорці:

«Хіба як-небудь зветься ще руїна?

Хіба ще ймення має дика пустка?»

Я геть пішов, на торг, де продають

в неволю бранців. Там купець багатий

собі найкращих бранок вибирав.

Голоси жіночі з народу

Ой горе, горе, горе!

Елеазар

Я сказав:

«Подумай, пане, сі дівчата мають

батьків, братів, – коли б твоя сестра

або дочка в полон кому дісталась,

тоді ж би ворог продавав її?»

Він відповів: «Така вже доля бранок…»

Я далі йшов і бачив, як раба

малого, нездужалого високий

і дужий вавілонець навантажив

усяким покупом, як того мула,

і києм гнав. Я крикнув: «Схаменись!

Таке хлоп’я так тяжко мордувати!» –

«На те він раб!» – зухвалець відповів.

«Якби твій син, – сказав я, – був проданий,

тоді б і він був раб!» – «Та вже ж, не як! –

сказав багач і засміявся вголос, –

та я своїх синів не продаю,

а ваших, бач, купую!..» Хто і що

такі серця пройме? Я тільки раз

піснями сліз добувся від чужинця:

сам цар заплакав над кінцем Саула,

над смертю Йонатана.

Голоси з народу

Хай живе

сей милосердний цар! На нього тільки

надія наша!

Елеазар

Милосердний цар

хотів мене надгородити гойно.

1-й левіт

Що він тобі давав, Елеазаре?

Елеазар

Давав мені в своїм дворці світлицю

і, скільки схочу, бранок іудейських!..

І з того часу я прокляв пісні,

що викликають сльози в переможців, –

то сльози нільських ящурів!

Молодий хлопець

Було їм

про славу предків наших заспівать,

щоб знали силу нашого народу!

Елеазар

(понуро)

Співав.

Молодий хлопець

І що ж?

Елеазар мовчить.

Дід

Кажи, Елеазаре,

як прийняли чужинці пісню слави?

Елеазар

(говорить помалу, мов через силу)

Один з них засвистав і головою,

всміхнувшись, покивав. Другий сказав:

«Не все то й правда!» Третій намовляв

мене до військових співців пристати.

І всі один по одному казали:

«Чи тільки й світу, що в Єрусалимі?

Чи ти пісень не знаєш про Едом,

про Мізраїм? Чи слава Амалека,

Амона, Аморея не така

була колись, як і минула слава

Ізраїлю?»

1-й пророк

О господи, скарай

уста ворожі німотою смерті!

Елеазар

І я їм став співати про Едом,

про Мізраїм і про чужі язики

чужою мовою. І слухали вони,

як меч кривий зрадливого Едома

зломився перед зброєю Ассура,

як Амалек, Амон та Аморей

з розбійників рабами поробились,

як Мізраїм, володар над півсвітом,

колишній пан ізраїльських племен,

одвічній силі мусив покоритись,

як в море впав колись їздець і кінь

і вся потуга фараонів гордих,

як спорожнів обридлий дім роботи,

спустошився проклятий двір неволі.

Молодий хлопець

Що ж, слухали?

Елеазар

Були такі, що блідли.

2-й пророк

Бодай навік поблідли й похололи!

Молодий хлопець

Чому ти їм не кинув просте в вічі,

що і на їх ще прийде судний день?

Елеазар

Для сього слова тісно в Вавілоні…

Сьогодні я співав їм про Офір,

Сідон і Тір, про їх майстерність, мудрість,

про скарби їх, яких нема й не буде

ніколи у скарбниці вавілонській.

1-й левіт

Чи ти ж багато заробив за пісню?

Елеазар

Ти, може, думав – скарби ханаанські?

От маю хліб сьогодні на вечерю.

Молодий хлопець

А певне, за пісні, що вихваляли

потугу вавілонську, заробив

ти не одну обручку щирозлоту!

Елеазар

Єхидна лиш отрутою говорить,

але не всіх отрута досягає!

Коли ти чув, щоб я співав пісні

про славу і потугу вавілонську?

Молодий хлопець мовчить, засоромлений.

Елеазар

Ти сам себе мовчанням осудив.

Дід

Елеазаре, може, в Вавілоні

твої пісні до речі й до ладу,

та Мізраїм, Едом і всі язики

не нагадають вже про Палестину,

не збудять думку про Єрусалим!

Елеазар

Хіба вже вам нагадувати треба?

Дід

Не нам, а тим, що мовою чужою

між ворогами звикли розмовляти.

Елеазар

То як же зрозуміють рідну пісню?

А по-чужому як її співати?

Дід

Так ти за чужомовними словами

забудеш промовлять «Єрусалим»!

Елеазар

(стоїть замислений. Рука його починає торкати струни на арфі, а голос його, наче голос того, що маячить у сні, промовляє не то співом, не то скаргою)

Була моя правиця дужа,

хто подолати міг її?

Чи я ж тоді казав до себе:

«Щасливий я – правиця є!»

Чи то ж я їй коли промовив:

«Правице, знай, що ти моя!»

Та ворог злий поранив руку,

мені правицю відрубав!

Кого ж тепер я переможу

і хто не подола мене?

Я день і ніч кажу до себе:

«Ой горе! Де ж моя рука?»

Дивлюсь я на плече і плачу:

«Правице, як тебе забуть!»

(Стиха перебирає по струнах. В народі чутно тихий плач.)

Був у батенька мого рясний виноград,

у матусі – зелений садочок,

походжав я по ньому, зривав ягідки

і топтав собі листя під ноги.

Злий сусід запалив наш рясний виноград

і спустошив зелений садочок.

Погоріла лоза, полягли ягідки,

і препишна краса спопеліла.

Коли я під ногами знайду хоч листок,

я до серця його приголублю.

Браття милі, скажіть, чи не має хто з вас

хоч листочка з мого винограду?

Струни бринять сумніше. Плач стає дужчий.

Сон мені грізний приснився –

хто відгадає його?

Наче я в руки дістався

до ворогів найлютіших.

Що ж вороги починили,

що ж мені вдіяли люті?

Руки мої все ще дужі,

ноги мої все ще міцні,

очі мої всевидющі,

не покалічене тіло,

тільки язик мій, язик –

здавсь ворогам на поталу!

Хтів я промовити слово,

хтів я хоч голос подати –

кров’ю уста обізвались,

і заридали – мовчанням!

Довге мовчання. Арфа падає з рук Елеазарових, і стогін її струн, пробринівши, затихає. Ридання в народі замовкли, наче урвались. Тиша.

Елеазар

(повагом, але твердо й виразно)

Батьки і браття, матері і сестри!

Я жду від вас каміння або слова.

Мовчання.

Який прокльон страшніший над мовчання?

Дід

Ми не кленем тебе, Елеазаре.

Молодий хлопець

Прости мені за згірдне слово, брате.

Елеазар

Ви не кленете. Я прощаю, браття,

вам всі слова. А все ж проклятий я

страшним прокльоном крові. Кров батьків,

пролита марне за пропащу волю,

тяжить на голові моїй і вашій

і клонить нам чоло аж до землі,

до каменя того, що не здійнявся

на мене у руці мого народу.

Син чоловічий сам себе поранив

об гострий камінь, падавши додолу,

у розпачі роздер одежу честі,

посипав голову золою ганьби!

Ох, я додолу впав, як і святиня,

всі полягли ми, як Єрусалим.

І як тепер відбудувати тяжко

святиню нашу, так нам тяжко встати

із пороху невільницької ганьби.

Бо впала ганьба і на наші руки,

що не знялись життя нам одібрати,

нам, подоланим, а знялись робити

на ворогів. Проказою неслави

покрилося дівчат сіонських тіло,

бо не втопилися вони в Євфраті,

а бавити пішли синів розпусти

і годувати плід свого безчестя.

І нечесть пойняла мої уста,

бо з голоду уста сі не замовкли,

а промовляли мовою чужою

на тих від бога проклятих майданах,

де всі пісні бринять, а тільки тая,

що з серця рветься, мусить умирати.

Гнітить нас ганьба тяжче від кайданів,

гризе нас гірше, ніж залізні пута.

Терпіть кайдани – то несвітський сором,

забуть їх, не розбивши, – гірший стид.

Нам два шляхи: смерть або ганьба, поки

не знайдем шляху на Єрусалим.

Шукаймо ж, браття, до святині шляху

так, як газель води шука в пустині,

аби не міг сказати ворог дужий:

«Ось я убив Ізраїля, він мертвий!»

А поки знайдем, за життя борімось,

як барс поранений серед облави, –

нехай не буде приказки між людьми:

«Заснув господь Ізраїлю на небі».

О, рано ще радіти, Вавілоне!

Між вербами бринять ще наші арфи,

ще ллються сльози в ріки вавілонські,

ще соромом горить дочка Сіону,

Іудин лев іще рикає гнівом.

Живий господь! Жива душа моя!

Живий Ізраїль, хоч і в Вавілоні!

Голос покликача з табору

Ізраїль, до наметів! Ніч надходить!

Люди розходяться по наметах, кожний до свого. На далекій вежі видко магів вавілонських, що ворожать по зорях. Темніє. Табір затихає. З Вавілона ледве доноситься гомін нічних оргій. Урочиста ніч тремтить над табором бранців і над Вавілоном. То там, то там загораються сторожові огні. Тиша.

[15.02.1903, San Remo]

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1975 р., т. 3, с. 148 – 166.

Вперше надруковано в альманасі «Нова рада», К., 1908, с. 227 – 240.

В архіві зберігаються чорнова та чистова редакції драматичної поеми (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 777, 779), які не мають значних відмін від надрукованого тексту. Крім того, є початок твору, переписаний авторкою начисто (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 778), і варіант закінчення, писаний іншою рукою з рясними правками Лесі Українки (Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ, ф. 2, № 817).

Поема розпочата влітку 1902 р. Дата в чорновому автографі – «San Remo, 9.01.1903». Дата в чистовому автографі – «15.02.1903, San Remo».

Подається за першодруком.

У листі до матері з 14 (27) березня 1913 р. Леся Українка зазначала :

«Вавілонський полон» (зветься, властиве, «У полоні»), як і його pendant «На руїнах», єсть у І т[омі] «Творів», виданих фірмою «Дзвін» у Києві.

На підставі цієї ясно висловленої авторської волі в даній публікації назва «У полоні» подається як основна. При цьому стає наочною красива симетрія двох драматичних поем.

Звернення до біблійних тем зумовлене бажанням Лесі Українки висловити думки про сучасний стан свого народу, піднести голос за пробудження в широких масах людської гідності. Особливого місця в боротьбі за соціальне і національне визволення народу поетеса надає поету-співцю. У творі таким співцем виступає Елеазар, в образі якого втілено любов народу до вітчизни, яка тісно переплітається в його прагненням до визволення. Поет повинен бути з народом, стати його ідейним натхненником, проводирем.

Левіти – в давньоєврейських легендах – одно з племен єврейського народу, яке походило від коліна Леві (одного з синів Іакова). Левіти ніби були приречені з божої волі блукати по Ізраїлю і бути духовними наставниками та вчителями свого народу. Очевидно, що Леся Українка вживає назву «левіт» саме в цьому розумінні.

Адонай – по-давньоєврейському – господь.

Майстри гарамські – від легендарної місцевості Гарам, в якій міфічний герой Тіглат Пілоссар поселяв ізраїльтян, захоплених у полон.

Саул – засновник Ізраїльсько-іудейського царства (кінець XI ст. до н.е.). Під керівництвом Саула ізраїльські племена визволились з-під влади філістимлян, загинув у битві при Гильбоа (1033 р. до н.е.). Ця гора зветься також Гелвуй або Гельвуй.

Йонатан – старший син царя Саула; загинув разом з батьком при Гелвуї.

Едом – стародавня невелика гірська країна на території сучасної Іорданії. Ця назва пов’язана з багатьма біблійними легендами.

Мізраїм (Міцраїм) – давньоєврейська назва Єгипту.

Амалек – за біблійними легендами, ворог стародавніх євреїв, який напав на них після виходу з Єгипту.

Амон – в єгипетській міфології бог – покровитель м. Фів, пізніше – головний бог.

Амореї – семітські племена, що походили з Аравії (XXIV – XVI ст. до н. е.) і населяли сірійсько-месопотамські степи.

Ассур (Ашур) – головне божество в релігії ассірійців. В контексті промови Елеазара – Ассірійська держава.

Офір, Офіра – відома багатствами країна, в яку, за біблією, в X ст. до н. е. виряджали експедиції іудейський цар Соломон і цар Тіра Хірам.

Сідон (сучасна Сайда у Лівані) – стародавній торговельний і політичний центр Фінікії, що в X ст. до н. е. поступився своєю могутністю перед Тіром.

Тір – одне з великих фінікійських міст на східному узбережжі Середземного моря; в X ст. до н. е. стало торговельним і політичним центром Фінікії, витіснивши Сідон.

Скарб ханаанський – Ханаан – стародавня назва Палестини і Фінікії, що її вживали у XX ст. до н. е. єгиптяни і деякі народи Передньої Азії.