[Лист до товаришів]

Леся Українка

Не від імені русько-українського народу, не від імені радикальної партії звертаюсь я до вас, мої знайомі і незнайомі товариші, я одважуюсь удатись до вас від свого, може, й невідомого вам ймення: обізвіться, докажіть, що ви живете і думаєте. Я чую свій товариський зв’язок з вами, і вся ганьба, недовір’я, іронія, що падає на вас, падає однаково і на мене. Через те я звертаю до вас річ не з докором, я дивлюсь на вас не згори вниз, я хочу говорити з вами, як з товаришами, просячи тільки розуміння безстороннього і щирої відповіді словом і ділом.

Мені згадуються ті довгі вечори-ночі, проведені у великому гурті або вдвох з яким товаришем (кожний з вас, певне, пам’ятає такі часи), я не можу забути тих речей, що говорились. Скільки хороших, щирих слів, скільки ясних думок! І політична воля, і освіта народу, і потреби нашого краю, і оборона прав народності, і конечність здобування волі слова, хоч за кордоном, поки що (ми вірили, що наше вернеться нам), – все то, здавалось, стояло так ясно перед нами, здавалось, що от-от здіймуться руки і закипить робота… Але що ж? Невже то був марний гомін?

Я знаю, дехто, може, робить свою тиху, скриту роботу, але чи се ж вона – та мета, що блищала перед нами в ті довгі вечори?

Хто знає, що робиться на дні моря? Всякий, хто бачить його тихий гладенький поверх і сумно спущені вітрила на кораблях, скаже: «Тиша в морі!» Отже, і в нас доти буде «тиша в морі», поки хвилі з глибини не здіймуться наповерх, власне хвилі, а не ті одинокі сплески з гребінчиком ясної піни, що зараз же зникають без сліду.

Хто ж має здіймати ті хвилі? Ми самі. Ми самі мусимо бути тими хвилями, отже, не нам сидіти край моря та ждати погоди, чи то пак негоди та супротивного вітру.

Скажіть, мої товариші, чому не чутно вашого голосу, тимчасом як усяка «темна сила» не боїться здіймати його прилюдно? Невже для нашої країни ще не настав час, щоб виявила себе сила світліша? Що буде, коли сторонні люди приймуть на віру оті безсоромні речі, що говоряться ніби від всього «русько-українського народу», пам’ятаючи приказку: «Мовчання знак згоди».

Правда, не все було мовчання, було заявления 62. Після нього минуло більш року – і що ж по тому? Після нього ждалося якось ще іншого заявления з боку тих 62 словом чи ділом яким. Але ні, то, здається, був сплеск…

Ви, певне, знаєте, що дві газети – «Народ» і «Хлібороб» – тяжко хворі на брак грошей і праці, власне нашої праці. (Якби було більше праці з України, то й гроші українські давались би з більшою охотою, а то тепер декому, либонь, здається, що він дає на чужу користь). Та ще гроші так чи інак даються, але невже ж нам, панове, грішми від роботи відкуплятись! «Народ» при всіх своїх хибах (і тут не без нашої вини) єсть все-таки єдина часопись на українській мові, де можлива одкрита розмова про наші громадські питання та подавання фактів з життя нашого люду, незалежно від всякої «тонкої політики», без огляду на різних «їх благородій» (чи там «всечесних» та «високодостойних» або «найсвятіших» та «найясніших», діло не в словах – се як до краю!).

Коли загине «Народ», то хто знає, як довго прийдеться ждати до нової часописі та тинятись по різних «чужих хатах»; вже ж тяжче заснувати нову газету, ніж підтримувати давнішу.

Коли згине «Хлібороб», то тим загальмується, хто зна як надовго, і праця над розбуджуванням того селянства в Галичині, що саме тепер почало прокидатись.

Вам відомо, що зложений фонд на видання просвітніх книжечок для селян, головно ж книжечок про релігійні справи, бо се ж, либонь, чи не сама пекуча потреба нашого люду, замороченого попівською опікою і блукаючого навмання через усякі мальованщини і т. п. Чи буде ж зложена й праця? Адже гроші без діл, певне, не менш мертві, ніж віра.

Ви знаєте, панове товариші, що вся робота над освітою і обороною прав галицького люду лежить на плечах двох-трьох людей (назва «русько-українська радикальна партія» більш голосна, ніж правдива назва); на них же лежить і прилюдна боротьба за нашу, українську, справу. Чи не пора ж нам, товариші, взяти хоч яку частку їх праці на себе? Не все ж сидіти заложивши руки та дякувати їм, що побиваються за нас.

Робітники біля нашої літератури красної ще є (хоч і то не гурт), робітників же, що ретельно працюють біля нашої волі, що зробили сю працю завданням свого життя, – тільки сих два-три чоловіка і тим уже врешті сили не стає. За нами більш нема старих борців, поперед нас – все ще діти, отже, хто порятує нас, коли не схочем рятуватись? Сумно, що знов мусимо виступати ми, недосвідчена молодь, але ж іншого виходу немає, коли не хочемо зректись нашої волі.

Врешті, не всі ж ми недосвідчена молодь, є між нами і люди з певним громадським становищем і з укінченим образованням, їм, запевне, й початок мусив би належать.

Коли ви не хочете довіряти вашої праці закордонним людям, то невже, коли справді є праця і охота до неї, не найдеться у вас людей, що взялись би її доглядати за кордоном? Чому ж перше знаходились такі люди? Чи вже перестали у нас вірить в силу і потребу вільного слова? Не видно сього по ваших заявленнях. Та не чутно було і в розмовах. За чим же діло стало?

Поки не буде в нас широкої течії вільного слова, то все буде в нас «тиша в морі» або, щонайбільше, «мертвая зыбь»!

Примітки

Подається за виданням: Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К. : Наукова думка, 1977 р., т. 8, с. 9 – 11.

Вперше надруковано у виданні: Леся Українка. Твори в п’яти томах, т. IV. К., Держлітвидав України, 1954, стор. 289 – 291.

Автограф без підпису, заголовка й дати зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР (ф. 101, № 323).

Авторство Лесі Українки та дата написання (Софія, січень 1895 р.) встановлюються на підставі її листа до М. Павлика від 11 (23) січня 1895 р., в якому йдеться про зміст і характер статті. Назва статті умовна, дається на підставі того ж листа: в ньому Леся Українка називає її листом до товаришів. Він, очевидно, мав бути надрукований у журналі «Народ», але того ж, 1895 р. цей журнал перестав виходити.

Подається за автографом.

Звірено з виданням : Косач-Кривинюк О. Леся Українка : хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк : 1970 р., с. 294 – 296. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Русько-українська радикальна партія – створена 1890 р. у Галичині з ініціативи І. Франка та М. Павлика. Мала свої друковані органи – журнали «Народ», «Хлібороб» та газету «Громадський голос».

«Народ» – двотижневий громадсько-політичний журнал прогресивного напряму. Виходив у Львові в 1890 – 1892 рр. (за редакцією І. Франка та М. Павлика) і в Коломиї у 1893 – 1895 рр. (за редакцією М. Павлика).

«Хлібороб» – громадсько-політичний, науковий та літературний журнал прогресивного напряму. Видавався М. Павликом у Львові та Коломиї у 1891 – 1895 рр.

Мальованщина – Йдеться про відому в той час секту, назва якої походить від прізвища її засновника – Кіндрата Мальованого. Секта відзначалася надзвичайним релігійним фанатизмом, варварськими обрядами.