Версія для друку

Вирський Д.С. Українне місто:
Кременчук від заснування до 1764 р. – К. : 2004 р., с. 21 – 41.

Розділ 1. Королівська фортеця (1571-1648)

1.1. Уходи і замок

Українська конкіста: змагання з Диким полем

Одіссея заснування

Ім’я-доля

Примітки

У XVI ст., що по всій Європі проходило під знаком цивілізаційного зростання [1], Дике Поле [Формально Кременчуччина не вважалася Диким Полем, його кордоном вважалася на лівому боці Дніпра р.Орель на правому – р.Тясмин та Чорний ліс, але фактично відразу за Черкасами починалося його широке «передпілля».] стало об’єктом потужного колонізаційного пориву українців. Відправною точкою для нього були «промисли» (рибний, звіроловний тощо), якими займались на т.зв. «уходах» – вдало розташованих тимчасових, а згодом і постійних промислових факторіях.

Українська конкіста: змагання з Диким полем
(промисли, сакральний центр та «метрополії»)

Відомий український історик О.Грушевський писав, що користались з цих уходів як мисливці і рибалки з фаху, так і звичайне селянство й міщанство, відриваючись від своєї щоденної праці. Для них уходи були певним резервом, з якого можна було черпати певну допомогу в той час, коли звичайні селянські та міщанські заняття несподівано давали менш. Тоді-то можна було звернутись до цього додаткового джерела, маючи з нього доповнення до звичайного захитаного бюджету. Коли щастило, то досить було й одного літнього сезону, щоб поправити свої звичайні справи і більше вже не відвідувати уходів в наступні роки. Але життя по уходах багатьох захоплювало своїми відмінними прикметами та відводило від повсякчасної селянської чи міщанської праці. Таким нудно було в звичайних умовах життя села чи міста. І знову, і знову тягнуло на степові річки, де ловили рибу, на дніпрові луки, на степові простори. Такі жили у себе дома пізню осінь та зиму, щоб потім знову навесні податись на уходи [2].

Ось як зобразив тутешній край тогочасний спостерігач (1550 р.):

«…щаслива та щедра Київщина багата і людьми, бо на Борисфені та інших річках, що впадають до нього, є немало багатолюдних міст, багато сіл, мешканці яких уже з дитинства привчаються плавати, ходити на судах, ловити рибу, полювати; з них якісь переховуються від влади батька, або від рабства, або від служби, або від [покарання за] злочини, або від боргів, або від чогось іншого; других же приваблює до неї, особливо навесні, більш рясна пожива та багатші місця. І випробувавши радощі в її фортецях, вони звідти вже ніколи не повертаються; але невдовзі стають такими сильними, що можуть кулаком валити ведмедів та зубрів. Призвичаївшись до життєвих негод, вони стають вельми відважними. Тому там дуже легко набрати безліч добрих воїнів» [3].

Можливо не варто також скидати з рахунків ностальгію за звичним життям, колишніх мешканців Великого Степу, закинутих долею на його «українські» околиці. Для нащадків, скажімо п’ятигірських черкас [Під назвою «черкас» наддніпрянські українці фігурували в Московському царстві ще у ХVII ст.], виведених наприкінці XIV ст. кн.Вітовтом з їх причорноморської батьківщини, освоєння Дикого Поля було взагалі-то не Конкістою, а Реконкістою.

Кременчук за ревізією 1552 р. замку в Черкасах – центру прикордонного Черкаського староства Київського повіту Київського воєводства [Київський повіт був найбільшим з трьох повітів (інші – житомирський та овруцький) Київського воєводства (20% території Речі Посполитої у 1632 р.) і обіймав 54% його території. Значну частину його земельного фонду складали державні маєтності-королівщини (1587 р. з 99.919 км2 53.995 км2 – приватні землі, 45.924 км2 – королівщини; 1632 р. з 107.113 км2 56.955 км2 – приватні, 50158 км2 – королівщини) (див.: Bobiński W. Województwa Kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy. Studium osadnictwa i stosunków własności ziemskiej. – Warszawa, 2000. – S.23). У Черкаському старостві (на Лівобережжі тягнулось уздовж Дніпра від гирла Супою до Орелі), яке належало до т.зв. негродових староств (тут не було значних міських центрів, гродовим староством у повіті був лише Київ), королівщини цілком переважали. ] – згаданий як уход місцевих міщан. Утім, з ростом прибутковості уходів на них усе частіше претендують старости, які здають їх в оренду «чужегородцям». Зокрема, про канівські уходи, «где Хорол речка у Псел упала», говориться 1552 р., що вони «там вси тепер на замок, але тепер пусты, половинники не ходят, а мещаном ходити там староста не дозволяет» [4].

Напевно через посередність старостинської адміністрації відбулася «приватизація» і Кременчуцького ухода. 14 квітня 1589 р. бачимо його вже в руках окремого власника шляхтича з Київщини Яна (Івана) Ближинського (герба Корчак) [5], який 18 березня 1595 р. поступився своїми правами «доживотного» володіння на цей маєток [6]. Не затримався він безпосередньо в руках замкової адміністрації мабуть через свою віддаленість – «старостинські» ж бо уходи знаходились або поблизу самих Черкас, або в районі порогів (експлуатувались напевно «сторожами», що їх висилали старости).

Про початок процесу «приватизації» місцевих угідь може свідчити і згадка з 1552 р. про те, що «на Псле уходы вси боярин Драб занял» [7]. У цей самий час (1550 р.) чи не найпомітніший політичний мислитель Великого князівства Литовського Михалон Литвин закликав поставити охорону від татар біля Кременчуцького броду [8]. Тоді ж згадуються і зародки сталого населення на теренах уходів – «козаков, которые уставичъне там живуть на мясе, на рыбе, на меду, з пасек, з свепетов, и сытять там собе мед яко дома» [9].

Існували на Кременчуччині й монастирські уходи. До них належали гирло Сули та славетний Пивський уход [10] – власність Київського Пустинно-Миколаївського (Микільського) монастиря. Цей монастир у XV-XVI ст. змагався за впливом із славетним Києво-Печерським та був особливо шанований панством Київської землі, що займала тоді усі обшири української Наддніпрянщини. Українці-аристократи (Глинські, Дашкевичі, Горностаї) не жаліли для нього власних маєтків. Через це Пустинський монастир св.Миколая став одним із важливих центрів, з кого спрямовувалась українська колонізація Подніпров’я.

Перші пожалування цьому монастирю на Кременчуччині датовані 1489 р., коли великий литовський князь і польський король Казимир IV подарував йому угіддя в районі нинішнього Градизька [11]. 25 серпня 1512 р. овруцький підстароста Михайло Павша заповів йому маєток Клим’ятин [Назва ця пов’язана мабуть із шанованим на Київщині св.Климентом, здається, тут колись існувала церква його імені.] (нижча течія Сули, район Жовнина) [12]. На підставі цього тестаменту Сигізмунд І у 1514 р. на прохання монастиря ствердив за ним це володіння, а в 1533 р. ще раз підтвердив монастирські права власності на нього (потреба цього підтвердження виникла в зв’язку з діяльністю черкаського старости Остафія Дашкевича, якому ще у 1528 р. король нагадував, аби він наказав «Черкасцом и козаком», «чтобы они в тыи уходы монастирскіи не вступали, и шкод и переказы там им ни в чом не делали», а 1532 р. монастир скаржився, що староста вступається «уходы церковныи Климяньтинскіе… озера та затоны и бобровые гоны у них поотнимал») [13].

25 березня 1515 р. пан Дмитро Івашенцов склав заповітний запис на користь цього монастиря на право збирати щорічно податки (2 копи грошей по 12 пенязей в грош) з максимівських людей (с.Максимівка за 4 км від Градизька) [14]. 23 вересня 1554 року черкаський і канівський староста Оникій Горностай дав на користь Київського Пустинно-Миколаївського монастиря вводний запис на володіння урочищами й угіддями з бобровими гонами й рибною ловлею по Дніпру від Вереміївки до с.Недогарки (тоді ще не існувало) [15]. Уже в XVI ст. серед монастирських володінь згадуються містечка Городище (сучасний Градизьк) і Максимівка [16].

У 50-х рр. XVI ст. монастир починає приділяти більше уваги управлінню і влаштуванню своїх володінь. З цією метою в другій половині XVI ст. (не раніше 1552 р.) у Градизьку, на горі Пивисі, було засновано філію Київського Пустинно-Миколаївського монастиря – Градизький Пивогірський (Градизький Пустинно-Миколаївський) монастир (остаточне оформлення припадає аж на середину XVIII ст.), який управляв усіма лівобережними маєтками Київського монастиря. Справу побудови в скиті першої церкви в ім’я св.Миколи (друга половина ХVI ст.?) приписується священику Устимовичу [17]. З початку XVII ст. в «монастирці» був заведений пом’яник, він уже мав ігумена та певну кількість братії [18].

Придбавши на Лівобережжі величезні земельні володіння (за які ченці спорили навіть з такими магнатами як Вишневецькі чи Даниловичі [19]), монастир як міг сприяв їх подальшому заселенню, а оскільки інші маєтності його знаходились також на теренах Київського воєводства, то здається слушним гадати, що саме мешканці цього воєводства задавали тон тутешній колонізації. Утім, уже згадані спори з Вишневецькими та Даниловичами, які контролювали потоки переселенців з Волині та Галичини, могли сприяти появі колоністів (котрих знаджувала монастирська протекція) і з цих регіонів.

Однак, колонізаційні спроможності монастиря були таки досить обмежені. Усталення ж культового центру великою мірою залежало від наявності пастви, яка з’являється тут у достатній кількості лише в XVII ст. Фундація воєводою руським Яном Даниловичем містечка Крилова у 1616 р. та колонізація Посулля Вишневецькими якраз і надала Пивогір’ю такі перспективи. Відтак, не дивно, що саме крилівський «городничій» Семен Кременчук Довбня (Долбня) [20], надав ченцям дозвіл на влаштування печери та будівництво церкви на Пивських горах [21]. Згодом монастир будує тут дерев’яну та кам’яну церкви, келії для монахів, різні господарські будівлі. На монастирських землях, крім поселення Пива, розташовувались селища Лози (Вороні Лози?) та Максимівка. Вверх по Сулі монастир претендував на землі аж по Жовнин (зокрема, Вереміївку, Чигирин-Діброву).

Претензії ці підкріплювала зростаюча популярність сакрального центру. Вже 1629-1630 рр. козаки Тараса Трясила підперли амбіції монастиря, допомігши йому «ґрунтів немало от староств ... Корсунського, Чигиринського і Крилівського ґвалтовне посісти і відняти». А саме, мова йшла про два села на урочищах Вороних Лозах і Бужин та перевіз на Дніпрі під містом Криловим, «до Крилова здавна належачий», що ченці «відняли й ґвалтовне осягнули і ті ґрунти до пожитку своєму обернули і привласнили» [22]. 1633 р. Ярема Вишневецький подав позов на ігумена Микильського монастиря за напад його підданих разом із запорожцями на його добра Soll(tt)ym [23].

Союз з козаками, для монастиря, який не мав, на відміну від магнатів, своєї «шаблі», аби постояти за власні права, швидко стає традицією Пивогір’я. Можливо в зв’язку з політикою порозуміння з реєстровим козацтвом короля Владислава ІV варто трактувати останнє в історії монастиря королівське ствердження його прав 1641 р. (про те як після 1638 р. обитель опинилась на межі ліквідації, мова буде в п.1.3) [24].

Датування кінцем XVI ст. побудови Градизької фортеці на горі Пивисі є явно хибне [25], але, не маючи певних звісток про кременчуцькі оборонні споруди до плану 1748 р. [Утім, на тому плані позначено «замок», який мабуть і був спадкоємцем кременчуцьких протоукріплень. Відповідали вони 1/3 градизьких (хоча поділ Градизької фортеці на 3 частини підштовхує до думки, що одна з них і була первісним замочком-укріпленням, відповідником кременчуцького).], наведемо дані про неї за описами Градизька як характерний приклад невеликого прикордонного укріплення. Місцева фортеця являла собою видовжений чотирикутник, розміщений вздовж Пивихи, площею в 5 десятин, обнесений високим земляним валом. Всередині фортеця ділилась на 3 частини. На чотирьох кутах її були високі кургани – сторожові пункти [26]. Варто зазначити, що Градизьк як регіональний центр і порт конкурував із Кременчуком аж до середини ХІХ ст., коли вже залізниця, а не річка, визначила кінцеву перевагу останнього.

Уже згадане містечко Крилів [Назва «Крилів» може бути пов’язана з давнім Криловим на холмсько-волинському прикордонні (нині це містечко на польському боці кордону, неподалік польського Грубешова та українського Володимира-Волинського). До речі, той надбузький Крилів також мав вигляд форту на острівці (див.: Słownik Geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słówiańskich. – T.ІV. – S.747). Можливо засновник наддніпрянського Крилова – Ян Данилович, таким чином, вшановував свої рідні західноукраїнські місця. Менш вірогідним є зв’язок Крилова на Тясмині з с.Крилів у володіннях кн.Острозьких на Волині (в 50 км на північний-схід від Острога). Спадкоємцем давнього Крилова на Тясмині є нині м.Світловодськ.] певною мірою може бути окреслене як митрополія – місто-взірець і «донор» населення та форм суспільної організації для Кременчука [Конкуренцію йому може скласти хіба лівобережна Говтва (здається одноліток Крилова за часом осадження – 1615 р.), яку польський історик О.Яблоновський бачив на чолі округа нижнього Псла (до 60 кв.миль) у межах Черкаського староства (основні населені пункти Кременчук, Городище, Омельник, Манджалія) (див.: Н.М. Левобережная Украина в XV-XVII ст. Очерк колонизации // Киевская старина. – 1896. – №5. – С.259). Натяком на традиційний особливий статус Говтви щодо Кременчука може вважатись народна пісня: Ой, чук, Кременчук, Не далеко Голтва! А в тій Голтві Паляниці жовті! (цит. за: [Подгородний Старожил.] Историческое описание города Кременчуга с его уездом. – Кременчуг, 1891. – С.4). Власниками Говтви були кн.Вишневецькі (Костянтин, потім Ярема) (див.: Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы... – Т.1. – С.10; Дневник Симеона Окольского (1637-1638 г.) // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. – Вип.ІІ. Перв. половина XVII ст. – К., 1896. – С.220).]. Відтак, варто поглянути на початки історії цього поселення [Кременчужан історія Крилова може зацікавити також і в контексті останніх проектів із приєднання Світловодська – прямого міста-спадкоємця Крилова – до Кременчука. ]. Заснований 1616 р. [27] «на шляху татарському» Крилів у свою чергу був «колонією» Чигирина і належав до чигиринського староства. Постання його в гирлі р.Тясмина знаменувало завершення колонізації Надтясминня і відкривало для чигиринських старост дніпровий простір, чим вони скористались, втрутившись у суперництво з кн.Вишневецькими за нижнє Посулля.

За актом «Фундація містечка Крилова» [28] (локаційним привілеєм), виданим 1 червня 1616 р., кордони крилівських володінь включили ґрунти «над р. Дніпром на Білобережжі й на Збойному (na Zbojnem) і на Пивнами (Пивихою) за Дніпром ... також хутори по обидва боки Дніпра, аж під Кременчук» [29]. Як бачимо, Кременчук (як місцевість) став безпосереднім сусідом Крилова, «Кременчуком» (це явно прізвисько) кликали і крилівського «городничого»-бурмістра.

Засновником Крилова був Ян Данилович (помер 1628 р.), воєвода руський, висуванець, а згодом і родич знаного коронного гетьмана С.Жолкевського. Старостою чигиринським і корсунським він був ще з 1597 р. Вірогідно галицьке походження позначилося на ретельності, з якою Я.Данилович підійшов до своєї фундації. Цим Крилов суттєво вирізнився від сусідніх фундацій київських та волинських магнатів, які були значно менш «охайнішими» у таких справах. Тільки на його прикладі в регіоні можна простежити всі складові т.зв. міської локації, а саме: а) правову локацію (одержання міського привілею); б) просторову локацію (визначення кордонів міської території) та в) початки міського управління та самоврядування [30].

Крилів ураз отримав магдебурзьке право, герб та «слободу» (звільнення від податків окрім служби військової) на 30 років. Цей 30-річний термін слободи також ставив містечко у доволі незвичайні умови, адже звичайнішими були 10 – 20-річні терміни.

Крилів також був виведений з-під юрисдикції зем’янської та замкової старостинської (цього не мав навіть центр староства – Чигирин). Мав дозвіл на проведення трьох щорічних ярмарків (у дні св.Пречистої Богородиці, св.Михайла-Архангела та на Новий рік) і на два торгових дні на тиждень (п’ятниця та неділя). Усунута була й конкуренція з боку єврейських торговців (їм заборонялось як мешкати в місті, так і вести в ньому будь-яку торгівлю), за що крилівські міщани зобов’язувались військовою службою проти «кожного неприятеля». На посаду війта міщани могли пропонувати чотири кандидатури, з яких староста обирав прийнятну [31]. Підстароста Даниловичів, Андрій Павловський [32] вже у документі від 1 вересня 1630 р. зветься «корсунським, чигиринським і крилівським» [33] (у вже згаданій скарзі на Пивогірський монастир від 4 листопада 1630 р. маємо таку саму старостинську титулатуру).

Отже, як бачимо, Даниловичі високо цінували це своє володіння, можна лише уявити, яка б доля чекала на нього, якби чоловіча лінія Даниловичів не обірвалась трагічно у Дикому Полі, коли у 1636 р. син воєводи Яна – Станіслав, оточений із власним загоном мурзою Кантемиром, був узятий у полон, а потім стятий. Корсунська та чигиринська фортуна Даниловичів дісталась спочатку представникові іншої гілки того самого роду – Яну Миколаю Даниловичу (стриєчний брат Станіслава), а після його смерті у 1643 р. перейшла до спорідненого клану Конецьпольських. Олександр Конецьпольський, старостував тут з 1643 по 1659 рр. і, як відомо, став причетним до конфлікту зі старим клієнтом Жолкевських-Даниловичів – козацьким старшиною Богданом Хмельницьким. Справі цій судилося дати привід Козацькій революції, що так суттєво змінила долю України та її народу.

За люстрацією 1622 р. Крилів виглядав у очах ревізорів наступним чином: «То містечко ... над Тясмином розташоване, є палями і острогом обнесене. Є в ньому міщан «послушних» 50, козаків 400 [34], повинностей жодних не несуть, бо ще мають слободу 23 роки; гаківниць міських 2. Оренда за млини і перевіз дає 500 злотих» [35]. Люстраційний запис 1628 р. доповнює картину повідомляючи, що в Крилові 50 димів (напевно це «послушні» міщани), 20 городників, 2 млина (кола млинових), 3 крамаря, 1 піп [36]. За люстрацією 1636 р. у містечку було вже 200 господарств (osiadłości) [37].

Як і по всьому староству тут не існувало сіл, а лише міські хутори [38]. Відтак, не дивно, що місцева політика в околиці завжди робилась у містах-містечках. Як Кременчук став одним з них і піде мова далі [Чигиринсько-крилівських колоністів у Кременчуці можливо слід убачати в помітному згодом у ХVІІ-XVIII ст. козацькому роді Трущенків (Трушенків). Чигиринський міщанин Трохим Труша у 1634 р. купив пасіку в крилівського козака. За реєстром 1649 р. у Кременчуці 21-м згаданий Ясько Трущенко. 1659 р. Васько Трущенко 4-й за списком кременчуцького посольства у Варшаві. На середину XVIII ст. Труші-Трушенки доволі поширене прізвище на Кременчуччині (1741 р., наприклад, Федір Трушенко згаданий як козак с.Недогарки Власівської сотні).].

Крім Крилова Даниловичів взірцевими фундаторами на Кременчуччині, як вже зазначалось були Вишневецькі. На жаль, найбільш цікаві тут привілеї для Говтви та Вереміївки (Ієриміївка, Єреміївка) [Саме її слід вважати центром володінь князя Яреми у гирлі Сули, на 1631-1640 рр. тут зафіксовано 327 господарств проти 137 у Чигирин-Діброві (див.: Słownik Geograficzny Królewstwa Polskiego i innych krajów słówiańskich. – T.XIV. – S.238).] не збереглися. Але маємо привілейний лист Я.Вишневецького для Чигирин-Діброви з 1636 р. (див. Додаток 1). У ньому йшлося про надання місцевим міщанам магдебурзького права «яко в інших городах моих». Чигирин-дібровцям гарантувався 20-річний термін слободи, після якого вони мали платити чинш. Попри зверхність князівського «намісника» у судово-адміністративних справах, лишався простір для міського самоврядування. Міщанам дозволялось мати воскобійню з льодовнею та бровар (пивоварню), гарантувались також спадкові права по померлим [Нагадаю, що скасування практики привласнення урядовцями майна померлих було традиційною вимогою українського козацтва.]. Могли приймати в свою громаду нових членів. Звичайною платнею війту та бурмистру мав бути ярмарковий збір (по 2 гроша з воза). Війта та інших міських урядників міщани могли обирати лише за згодою князівського намісника (під загрозою смертної кари). Продаж алкоголю (одна з головних статей шляхетських прибутків) у місті регламентувався. На міщан накладалась повинність з ремонту гребель князівських млинів та оборонних споруд, а також караульна служба. Оборона фортеці мала бути загальною справою всіх чигирин-дібровців, у т.ч. і євреїв [Не участь євреїв у загальних міських мілітарних структурах було одною з постійних тем скарг міщан-християн на Україні.]. Про те, що православні міщани складали основну частину населення міста свідчить дозвіл «канун [Тобто ситити святковий мед. Цей привілей свідчить про те, що в Чигирин-Діброві існувало т.зв. церковне (або медове) братство.] два раза в рок употреблять» – один на Різдво Христово «руское» (себто за православним календарем), другий – на свято Козьми та Даміана (по три діжки меду, а віск віддавати до церкви). Про войовничість місцевих мешканців свідчить заувага князя, аби чигирин-дібровці не порушували спокою кордону з Московським царством та стежили, щоб свавільні люди – козаки та гультяї – не шкодили у їхній околиці. Щодо кількості населення Чигирин-Діброви маємо дані за 1647 р., коли тут зафіксовано 137 дворів та 6 млинових кіл [39].

Таким чином, взірці міста «з панської ласки» на Кременчуччині виглядають досить окреслено. Кременчук, однак, з цього шерегу вирізняла більша зацікавленість центрального уряду в його постанні.

Одіссея заснування

Як стратегічний пункт пограниччя він згадується у XVI ст. неодноразово [Не розглядатимемо тут поширену в історіографії версію про заснування Кременчука кн. Вітовтом на рубежі XIV-XV ст.], адже тут знаходилася одна з т.зв. «татарських переправ» (бродів) через Дніпро. Ще М.Литвин 1550 р. закликав уряд Великого князівства Литовського укріпити це місце («Kermêczik») [40]. Урочище Кременчук згадується під 1556 р. у зв’язку з виправою московського загону дяка Ржевського проти Криму. У гирлі Псла він будував човни, на яких Дніпром ходив на татарські улуси [41].

У 1559 р. тут споряджав для аналогічної виправи 8-тисячне військо московський воєвода Данило Адашев, який діяв узгоджено з кн.Дмитром Вишневецьким, славетним українським Байдою. Причому тоді згадується вже якийсь «городок», укріплення, яке звели, мабуть, ті ж таки московські ратні люди спільно з дніпровськими козаками [42].

Утім, укріплення це носило тимчасовий характер. Після Люблінської унії 1569 р., що віддала під владу Польської Корони розлогі українські землі Великого князівства Литовського, перед польським урядом стала нагальна потреба інвентаризації отриманого та організації охорони нових кордонів. З цією метою в 1570 р. був здійснений об’їзд і перепис коронних маєтностей (матеріали його, на жаль, втрачені), накреслена система необхідних заходів щодо укріплення кордонів. Керував цією акцією польний гетьман Юрій Язловецький.

Зрозуміло, що такий стратегічний пункт, як Кременчуцький брід, не міг пройти повз увагу ревізорів. З цим, либонь, і пов’язана згадка про заснування в 1571 р. міста Кременчука генеральним обозним коронного війська Григорієм Свирговським [Вірогідно родич Івана Свирговського-Свірчевського, легендарного гетьмана козаків середини ХVI ст.]. Дата ця стала символічною точкою відліку існування міста [43]. І, як кожен символ, вона доволі умовна, адже обмежений у коштах королівський уряд не був спроможний здійснити всі задекларовані оборонні проекти. Реально процес «усталення» міста розтягнувся на кілька десятиліть, що взагалі-то не є чимось незвичайним для історії.

Утім, можливо зусиллями черкаських і канівських старост із роду Вишневецьких, який утримував ці уряди протягом другої половини ХVI ст., у Кременчуці було збудовано якесь укріплення (чи підновлене те, що залишилося від 1559 р. чи Вітовта?), адже деякі дослідники називають саме цей славетний клан князів-козаків фундаторами Кременчука [44].

Та закріпитись тут остаточно Вишневецькі не змогли. У 1590 році урочище Кременчук знову згадується як місце, що лежить за межею сталих людських поселень в Україні. У цей час тут пропонувалось оселити запорізьких козаків (прибравши їх «від гріха подалі» від турецько-татарських поселень) на чолі з шляхтичем-козаком з Холмщини Яном Орішовським. У Кременчуці знову пропонувалось звести замок. Йому навіть надали статус державної фортеці Речі Посполитої [45].

Промотором цього проекту був староста снятинський Микола Язловецький, син уже відомого нам польного гетьмана та офіційний патрон запорозького козацтва. Проект цей також залишився на папері, адже козаки-«кременчужани», яким не було заплачено обіцяне та чинено різні утиски з боку прикордонних магнатів, удалися в 1591 р. до першої антиурядової акції, відомої як повстання К.Косинського. Справа з «Кременчуцькою Січчю» остаточно заглухла по смерті М.Язловецького (1595). Посол австрійського імператора до запорізьких козаків Еріх Лясота, що проїздив Дніпром повз Кременчук у 1594 р., згадує лише «старий земляний замок», який, напевно, пробували відновити у дещо раніші часи [46]. Утім, зацікавленість запорожців Кременчуччиною, як зможемо ще не раз переконатись, перетривала віки [47].

На фрагменті карти-врізки Дніпра відомої карти Великого князівства Литовського М.-Х.Радзивіла (Амстердам, 1613) Кременчук-Кременчик («Krzemienczyk») уже позначений як населений пункт (три стилізованих будиночки на узвишші, середній з яких вищий за інші) [48].

Остаточно справа із замком у Кременчуці була вирішена тільки в середині 30-х рр. XVII ст. У 1634-1635 рр. над проектуванням фортеці працював французький інженер, який перебував на службі коронного гетьмана С.Конецьпольського, Гійом Левасер де Боплан, уславлений згодом своїм «Описом України». В останньому він пише про Кременчук, як «місце дуже гарне і зручне для проживання» [49].

Проект Боплана передбачав зведення замку з тесаного каміння (у складі 4-кутного форту та укріплень передзамчя) на пагорбі лівого берега Дніпра, навколо якого ріка утворювала закрут. Це диво сучасної європейської фортифікаційної техніки бастіонного типу, так і лишилося у кресленнях. Натомість, між 1636 і 1638 рр., адже за люстрацією 1636 р. кременчуцькі терени ще «...лежать пустим полем», а в 1638 р., за повідомленням С.Окольського, тут уже розміщений королівський гарнізон [50], напевно з використанням старих земляних укріплень, про які згадував Е.Лясота, будується невеличкий замочок архаїчної конструкції, про який уже згадувалось вище. Отже, маємо тут вічне як світ – «хотіли як краще, а вийшло як завжди».

Згаданий люстраційний запис 1636 р., як одна з відправних точок кременчуцької історії є дуже цікавим. Ревізори знають, що Кременчук «бував колись містечком» і попри сучасний стан «пустого поля» він, як маєтність, має окреслені кордони («з іншими урочищами до того належачими лежить»). Прибутки з рибної ловлі на його озерах обраховані в 100 злотих («флоренів»). Належав маєток (за ленним правом) шляхтичу з Київщини (родове гніздо на Овруччині), жовніру коронних військ Стефану Рудзькому (Степану Рутському) [51].

За свідченням В.Липинського саме цей шляхетний поліщук осадив тут місто та кілька сіл [52]. Тоді заснування Кременчука має бути датоване кінцем 1636 р. [53], адже Рудзький володів кременчуцькою волостю з 12 березня 1635 р. по 17 січня 1637 р. [54]. Кременчук, як й інші новозбудовані міста, ставав

«...центром, навколо якого концентрувалася сільська людність, яка віднині могла пересидіти татарський набіг за стінами замочка (татари, як правило, не брали в облогу укріплень: їхня тактика спиралася на раптовий напад і блискавичну втечу). Відтак доволі швидко більшість нововитворених містечок обростало волостю, тобто селами, котрі, як тоді говорилося, тягнули до нього, витворюючи невелику адміністративну, церковну і торгову округу. Адже у містечку проживала урядницька адміністрація і знаходилася церква – центр приходу, оскільки більшість так званих сіл були поселеннями хутірського типу і не мали власних храмів. Тут же зосереджувалася і місцева торгівля. Власне, новоосаджені міста нерідко тим і відрізнялися від більших сіл, що в них у встановлені строки можна було вільно торгувати: раз чи двічі на тиждень – на так званих торгах, тобто базарних днях. У ярмаркові й торгові дні міське та довколишнє сільське населення звільнялося від різноманітних торгівельних податків, реалізуючи продукцію натурального господарства, нехитрі ремісничі вироби, худобу тощо. Населення переважної більшості містечок не перевищувало сотні дворів, тобто близько 600-700 чоловік, однак роль осередків, довкола яких снувалося життя, вони виконували. Більшість засновувалася на магдебурзькому праві, тобто певними, нехай і спрощеними, формами самоврядування55.

Можливо трохи випередили його в околиці Вереміївка, Жовнин, Максимівка, Пива-Городище (Градизьк), Чигирин-Діброва [56] (Чигирин-Дубрава) (всі п’ять пов’язані з найдавнішою посульською зоною колонізації усталюються вже в перші два десятиліття XVII ст.), Говтва (стратегічний пункт у регіоні, про насичену військову історію якого мова далі ще буде) та Манжелія [З татарської назва містечка перекладається як «водосховище», а отже зручне місце водопою – пункт украй важливий для степового буття.] (на старому торгівельному шляху через Санжари на Крим). Останні два населених пункти відомі вже за люстрацією 1622 р., а «Манджалійське городище» показане і на вищезгаданій карті 1613р.

Приблизно одночасно з Кременчуком (друга чверть XVII ст.) залюднюються Броварки, Власівка, Келеберда, Новий Поток (Потоки), Омельник та ін. [57]. Гіпотетично, певне «запізнення» конституювання Кременчука (якщо воно насправді мало місце) може бути пов’язане з відомою інертністю (незмодернізованістю) шляхти Київського воєводства (а Дніпро на відміну від деяких його малознаних приток міг вважатись саме її «життєвим простором») порівняно зі своїми західними колегами (галичанами, подолянами та навіть волинцями).

На Правобережній Кременчуччині південніше Тясмину сталі поселення у першій половині XVII ст. не відомі (хіба таким вважати «Чорноліс-городище» карти 1613 р.). Є згадки лише про «хутори» вздовж Дніпра належні до Крилова [58], зимівник козака Онуфрієнка – предтечу Онуфрієвки [59].

Основні господарські заняття колоністів усе ще мали переважно характер промислів. Так, у 1640-х рр. про маєтності Немирича в районі Ворскли і Кобеляка говориться, що вони «з людьми на тых кгрунтах осаджоными, з ловленем риби и звіра, з млинами, корчмами, робенем салетр, паленем попелов [виробництво поташу – Д.В.]» [60].

Ім’я-доля

Наприкінці підрозділу мусимо зупинитися на походженні назви «Кременчук». Слід завва-жити, що на ній відбилося постання міста в результаті колонізаційного наступу українців на «тюркський» світ. За твердженням філолога П.І.Кеппена назва міста походить від татарського слова «Керменчик», що складається з двох частин «ке (кир)» – підвищення, «чик» – маленький, отже, означало невеличке укріплення на узвишші. Згодом, українізуючись, назва ця почала звучати як «Кременчук» [61]. У XVI ст. в Україні, крім нашого міста, аналогічну назву носили: 1) поселення над р.Дністром на місці майбутнього Ямполя, на шляху з Києва до Сороки (через Брацлав); 2) острів, урочище, а також зручний брід на р.Бозі поблизу устя р.Мертвих Вод, на звичному татарському шляху (Кучманському) [62]. Існували свої «Кременчуки» й за межами України (причому назва тих, що виникли на російсько-татарському прикордонні звучить як «Кременчуг», тому згодом росіяни пробували переінакшити на свій манер і наш дніпровський Кременчук). Така своєрідна «серійність» назви міста (на кшталт минулих давньоруських «Новгородів», або майбутніх радянських «Комсомольськів» тощо), ще раз промовляє на користь висновку про заснування Кременчука як частини широкомасштабних соціально-економічних зрушень у регіоні.

Назва річки Кагамлик [Нині назва річки звучить як Сухий Кагамлик. Це ліва притока Дніпра, яка протікає територією Глобинського та Кременчуцького районів Полтавської обл. (витоки біля с.Устимівка Глобинського р-ну). Довжина – 64 км, ширина річища – 94 м, ширина заплави – 0,6 км. Наразі частково засипана та взята в труби.], у гирлі якої постав Кременчук і басейн якої став першозоною його цивілізаційного освоєння, також має тюркське походження. Зазвичай його перекладають як «заросле зникле озеро» та «сире заболочене місце».

Назву правобережної частини сучасного Кременчука, а колись окремого поселення Крюкова (до русифікації ХІХ-ХХ ст. ця назва звучала як «Круків») традиція воліє пов’язувати з «ку-ру-канням» журавлів на озері Куруківському (нині не існує). Однак, відомий польський дослідник Олександр Яблоновський на рубежі ХІХ-ХХ ст. висунув гіпотезу про також тюркську етимологію цієї назви, виводячи її від послов’яненого словосполучення «курук-ова» [63] – «Курукова твердиня», «укріплення на р.Курук» [64] (порівняй з «Очак-ова» – «дніпрова твердиня» з турецької [65]). Сам тюркський термін «курук» має кілька значень: 1) у Х-ХV ст. так позначалася заповідна (від випасів і полювань) територія (від коруг, куриг – «охорона, захищати»), що під час оголошення військового походу може стати пунктом зосередження військ та «базою» постачання [66]; 2) інша назва татар у народів Поволжя (від ку-іірк, де ку – «білолиций», а іірк – синонім етноніма бігер – «хазяїн, багатий»); 3) палка з петлею (арканом) на кінці, яка використовувалась вершниками для полювання; 4) хвіст (у тварин птахів), зокрема наразі існує технічний сорт винограду тéльті-курýк* (тельті-куйрук) від татар. тθлке койрыгы – лисячий хвіст (хвіст – койрык) [67].

Примітки

1. Бродель Ф. Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, XV-XVIII ст. У 3-х т. – Т.3. Час світу. – К., 1998. – С.65.

2. Грушевський О. Промисли в Україні XVI ст. // На переломі: друга половина XV – перша половина XVI ст. – К., 1994. – С.256.

3. Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и московитян. – М., 1994. – С.100-102.

4. Архив ЮЗР. – Ч.VII. – T.I. – C.103.

5. Руська (Волинська) Метрика. Регенти документів Коронної канцелярії для українських земель (Волинське, Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства). 1569-1673. – К., 2002. – С.434 (документ 25).

6. Там само. – С.450 (документ 166). Я.Ближинський був живий ще у 1600 р., коли він судився зі шляхтичем Закжевським (див.: Boniecki A. Herbarz Polski. – T.І. – S.277).

7. Архив ЮЗР. – Ч.VII. – T.I. – C.103.

8. Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и московитян. – С.99. Щоправда, йому йшлося про досить специфічну сторожу – «невеликі морські загони», які, діючі на річковому просторі (нападаючі «не суденцях з островів, із очеретяних хащів та верболозу»), здатні «перегородити шлях величезним татарським полчищам».

9. Архив ЮЗР. – Ч.VII. – T.I. – C.103. Цікавим доповненням до переліку тутешніх занять була «чорна археологія» (про «копачів» з солдат-«драбів», «которые по городищам и селищам оным ходячи, могилы роскопывають, ищучи там оброчей и перстней, мощи погребенных выкидывають, на помсту за то живым и невинным», див.: Там само).

10. Від назви гори Пивихи, розташованої на околиці сучасної «рибної столиці» Кременчуччини – містечка Градизька. Уже на початку XVI ст. на території Градизька був «замок» та за півмилі від нього (приблизно 3,5 км) лежало «впусте» «селище Градище». Вірогідно, замок був на самій Пивисі. Тут існувало древнє поселення Пива, що належало руським боярам Пивам (сучасний російський фахівець з генеалогії руської аристократії А.Кузьмин повідомив мені, що рід «Пив» виводився зі смоленського боярства і представники його служили як у Великому князівству Литовському, так і у Великому князівстві Московському), з яких відомий в XVI ст. думний боярин Роман Михайлович Пива. (Див.: Жук В.Н., Олексашенко Г.П. Градизьк. Історико-краєзнавчий нарис. – Харків, 1968. – С.11).

11. Жук В.Н., Олексашенко Г.П. Градизьк… – С.11.

12. «Записал есми свою верную вислугу, што есми выслужил на господари великом Жикгимонте, селеще Климятин у Черкаском повете на Днепре, ниже Черкас... с пашными землями и с сеножатми и з звериными ловищи, и с осетрими луками, и с езы и с езовищи, с пасеками и с пасечищи, и с Сулским входом, што в Суле реце Климятинскіи входы, езы и бобровые гоны, или потому ж озера и затоны со всими входы и приходы, как што изстарины к тому Климятину тягло и прислухало себе ничого не оставляючи» (див.: Архив ЮЗР. – Т.VI. – Ч.І. – К., 1883. – С.16-18; документ це також розлого цитує М.Ткаченко, див.: Ткаченко М. Нарис історії Кременчуччини до початку XVIII ст. // Записки історично-філологічного відділу ВУАН. – Кн.24. – К., 1929. – С.60). До М.Павші (перед 1510 р., адже цією датою позначене підтвердження йому попереднього королівського надання) Климятинськими маєтностями володіли київський боярин Єсько Костикинич, а згодом кн. Юрій Смага (див.: Ткаченко М. Нарис історії Кременчуччини… – С.59-60).

13. Акты Западной России. – Т.ІІ. – №153, №171. – С.188, 219. (Цит. за: Ткаченко М. Вказ. праця. – С.60). Цей король підтверджував володіння монастиря і 1552 р. (див.: Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря, нынешней Николаевской кладбищенской церкви в г.Градижске, Полтавской губернии. – Кременчуг, 1891. – С.5). Можливо підтверджень Сигізмунда І було більше, принаймні докладний опис 1766 р. знає про привілеї від 6.ХІІ.1513 р., від 6.ХІІ.індикта 3 (1509?), 5.ХІ.індікта 13 (1519?) (див.: ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.2зв.).

14. Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря... – С.4.

15. Я, Аникій Горностай, «при тых всех угодьях с урочища Быстрица аж до Ердани, Игумена Алексея и всю братию заставил». Бистриця – урочище у Вереміївці, Єрдань (Йордан) – річка в Недогарках, себто 60 верст угідь в плавнях Сули (див.: Там само. – С.5).

16. Жук В.Н., Олексашенко Г.П. Градизьк. – С.11.

17. Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря... – С.5-6. Побудову тут кам’яної церкви гадяцьким полковником Антоном Крижанівським Матченко явно хибно датує початком XVII ст., а не серединою XVIII ст. як воно мало місце насправді. На мою думку, нема джерельних підстав датування виникнення Пивогірського монастиря часом ранішим за 1620-і рр.

18. Там само. – С.6.

19. Даниловичі нещодавно дочекалися на спеціальне дослідження (див.: Целуйко О.П. Рід Даниловичів у кінці XVI – на початку XVIII ст.: історико-генеалогічне дослідження. Автореф. дис… к.і.н. –Л., 2003). Утім, воно мало що додало до наших знань про наддніпрянські інтереси перших представників цього роду.

20. Вірогідно він був родичем (сином?) чигиринського «козака і міщанина» «пана Терешка Кременчука» свідка відомого заповіту козака Тишка Волевача від 1600 р. (Див.: Материалы по истории козацкого землевладения (1494-1668 гг.) // Киевская старина. – 1894. – №8. – С.13-15).

21. Архив ЮЗР. – Т.VI. – Ч.1. – К., 1883. – С.621-622; Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в 3 тт. – Т.1. 1620-1647 годы. – М., 1954. – С.88. Скоріше за все це сталося близько 1629 р. за ігуменства Серапіона (Серафіна) Бельського.

22. Архив ЮЗР. – Т.VI. – Ч.1. – К., 1883. – С.621-622; Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы... Т.1. – С.88-89. Добрі стосунки Київського Пустинно-Микильського монастиря із запорожцями існували вже наприкінці ХVI ст., принаймні з часів гетьмана Самійла Кішки, про що згадано у охоронному універсалі на маєтності монастиря (в т.ч. і «Пивський уход») гетьмана Гаврили Крутневича (див.: Универсал гетмана Гаврила Крутневича, 1603 года // Лазаревский А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. – Ч.IV. – К., 1898. – С.123-126).

23. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва: Нариси з історії козацьких полків. – К., 2002. – С.81.

24. Я маю лише згадку про це ствердження в описі власницьких прав Пивогірського монастиря за 1766 р. (див.: ІР НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.2зв).

25. Можна говорити тут про початок ХVII ст. (докладніше про Городищенську фортецю XVII-XVIII ст. див.: Полтавщина. Енциклопедичний довідник. – С.200-201).

26. Жук В.Н., Олексашенко Г.П. Градизьк… – С.12-13.

27. Чи може вже у 1615 р. як дає підстави рахувати люстраційні записи 1622 та 1636 р. (див.: Jabłonowski A. Żródła dziejowe. – T.V. – Warszawa, 1877. – S.115; Т.ХХ. – S.61-62).

28. Руська (Волинська) Метрика. Регенти документів... – С.576 (документ 128).

29. Цит. за: Jabłonowski A. Żródła dziejowe. – T.XX. – S.533 (цілком привілей цей з екстракту прав Крилова з 30 березня 1792 р. див. Додаток 1).

30. Див.: Заєць А. Урбанізаційний процес на Волині в XVI – першій половині XVII століття. – Львів, 2003. – Розділ ІІІ. Структурні елементи міської локації. – С.91-162.

31. Стороженко М. Осадження м.Крилова // Записки історично-філологічного відділу УАН. – Кн.1. –С.118. Bobiński W. Województwa Kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy. Studium osadnictwa i stosunków własności ziemskiej. – Warszawa, 2000. – S.257.

32. Вірогідно, родич Самуеля Павловського, який у 1615 р. одружився з Ганною зі знаних нам уже Ближинських (див.: Boniecki A. Herbarz Polski. – T.1. – S.277). Цей факт можна розглядати як зайве свідчення на користь кланово-корпоративних тенденцій в освоєнні кременчуцького Подніпров’я. До речі, в козацькому реєстрі 1649 р. у Черкаському полку (сотня Мошенцева) зустрічаємо Матвія Павловського, а згодом (1669 р. і пізніше) був відомим компанійський полковник Яків Іванович Павловський.

33. Кривошея В.В., Орел В.М. Українська шляхта напередодні Визвольної війни середини ХVII століття (Історико-географічні та історико-генеалогічні матеріали). – К., 2000. – С.75.

34. Крилівські козаки вперше з’являються на історичній арені під час відомого походу П.Сагайдачного на Москву 1618 р. На початку 1619 р. серед полонених козаків у Москві згадані 2 крилівчан з полку Сагайдачного та 2 – з полку Яцька Люберського (див.: Кривошея В. Генеалогія українського козацтва... – С.85).

35. Jabłonowski A. Żródła dziejowe. – Т.ХХ. – S.61-62.

36. Ibidem. – S.86.

37. Ibidem. – Т.V. – S.115.

38. Ibidem.

39. Ткаченко М. Нарис історії Кременчуччини до початку XVIIІ ст. – С.69 (першоджерело: Przezdecki A. Podole, Wołyn, Ukraina: obrazy miejściasów. – Wilno, 1841. – С.42).

40. Михалон Литвин. О нравах татар, литовцев и московитян. – С.99. Російські видавці дали доволі дивний коментар (автори І.Старостина та А. Хорошкевич) цій згадці Кременчука, ніби : «За Кременчугом сплав был затруднен, пороги же начинались ниже по течению. У Кременчуга, где находилась сооруженная Витовтом крепость, купцы разгружали суда, часть товара продавали, а часть везли дальше на возах. Таким образом географическое положение способствовало развитию города» (с.140). Не заперечуючи, що місце для міста є справді непогане, завважу, що все інше суцільні домисли. Дніпро, що справді за Кременчуком трохи міліє не був непереборною проблемою для не таких уже великих тогочасних судів, фортеця Вітовта на той час лежала в руїнах, так що незрозуміло кому в цьому дикому краю купці продавали частину своїх товарів та де вони брали вози для подальшого сухопутного шляху?

41. Соловьев С.М. Сочинения. – Кн.ІІІ.– Т.6. – М., 1989. – С.477.

42. Там само. – С.480.

43. Велику роль тут зіграла широковідома хроніка М.Бельського, яка спопуляризувала саме цю дату. В модерну історіографію тезу про заснування у 1571 р. Кременчука Свірговським (щоправда, помилково приписуючи цей акт вищезгаданому Івану) впровадив польський історик Маріан Дубецький (див.: Dubiecki M. Kudak, twerdza kresowa, i jej okolice. – Warszawa, 1879. – S.14,31-32).

44. Яковенко Н.М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII століття. – К., 1997. – С.146.

45. №ХІ (Приповідний лист на Кременчук 1590 р.) // Архив ЮЗР. – Ч.III. – Т.I. – С.28-31. «А щоб [козаки] ту повинність свою захисту від сваволі українної ліпше виконувати могли, і піддані також наші лежами [тобто постоями] від них обтяжені не були, назначаємо тим людям місце на урочищу Кременчуку, або на полі, де буде їм видаватись ліпше і зручніше, на цьому місці наказали ми збудувати Замок («Castell») з дерева, зі староств і держав наших, гадаємо подніпрових, про що до староств наших держав, котрі над Дніпром лежать листи наші з Канцелярії дати наказали.» (переклад цього уривку з польської – Д.В.).

46. Ляссота Э. Путевые заметки/ Пер. с примеч. Ф.Бруна. – Одесса, 1873. – С.26.

47. Можливо саме з цим епізодом козаччини пов’язана згадка Кременчука як місця одної з козацьких Січей у праці Мишецького. Див.: Мышецький С.И. История о козаках запорожских. – Одесса, 1852. – С.9,10. Цит. за: Яворницький Д.І. Історія запорізьких козаків. – Львів, 1992. – Т.1. – С.59.

48. Сосса Р.І. Історія картографування території України. Від найдавніших часів до 1920 р. – К., 2000. – С.38. Див. також обкладинку цієї книги.

49. Боплан Гійом Левасер де. Опис України // Боплан Гійом Левасер де.Українські козаки та їхні гетьмани; Меріме Проспер. Богдан Хмельницький. – Л., 1990. – С.33.

50. Дневник Симеона Окольского (1637-1638 г.) // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. – Вип.ІІ. – С.279.

51. Jabłonowski A. Żródła dziejowe. – Т.V. – S.226.

52. Lipiński W. Z dziejow Ukrainy. – Kijów-Kraków, 1912. – S.350.

53. Нещодавно, польський дослідник Вітольд Бобінський датував заселення городища Кременчук 1630-1632 рр. (див.: Bobiński W. Województwa Kijowskie w czasach Zygmunta III Wazy. Studium osadnictwa i stosunków własności ziemskiej. – Warszawa, 2000. – S.282), але послався як підставу такого датування на: Jabłonowski A. Żródła dziejowe. – Т.ХХI, index, S.700; T.XXII, S.176. Перевірка даного посилання не підтверджує датування Бабинського.

54. Litwin H. Napływ szlachty polskiey na Ukrainę 1569-1648. – Warszawa, 2000. – S.193.

55. Яковенко Н.М. Нарис… – С.144-145.

56. О.Лазаревський вважав можливою причиною заснування Чигирин-Діброви татарське розорення Чигирина у 1611 р., після якого і могла частина чигиринців виселитись на Лівобережжя (див.: Лазаревский А.М. Исторические очерки Полтавской Лубенщины ХVII-XVIII вв. // Чтения в Историческом Обществе Нестора-летописца. – Кн.ХІ. – К., 1896. – С.146). Наразі Чигирин-Діброва затоплена водами Кременчуцького водосховища, населення по-більшості переселене до с.Мозоліївка Глобинського р-ну Полтавської обл.

57. Ткаченко М. Нарис історії Кременчуччини до початку XVIII ст.... – С.66.

58. Див. локаційний привілей місту 1616 р.

59. Історія міст і сіл. Кіровоградська область. – К., 1972. – С.646. Слід завважити, що то доволі сумнівне джерело, а козак Василь Онуфрей, засновник хутора, який стали кликати Онуфрїївкою то взагалі-то діяч першої половини ХVIII ст.

60. Цит. за: Ткаченко М. Нариси з історії селян на Лівобережній Україні в XVII-XVIII вв. – К., 1931. – С.82.

61. О древностях южного берега Крыма и гор Таврических. – СПб., 1837. – С.4-6. Цікаво, що в козацькому реєстрі 1649 р. поруч із прізвищевою формою «Кременчук» траплється і форма «Кремянчик» (Васько Кремянчик з сотні Гарила Гладченка Миргородського полку).

62. Український степовой кордон в середини XVI століття (спогади барського старости Бернарда Претвича). Упорядн. Мальченко О.Є. – Запоріжжя-Київ, 1997. – С.34,69.

63. Jabłonowski A. Żródła dziejowe. – Т.ХХ. – S.176. О.Яблоновський не навів власного перекладу цього словосполучення («kuruk-owa»), обмежившись констатацією його тюркського походження.

64. Джерела свідчать, що існувало не лише «озеро Курукове», але й «річка Курук» (див.: Żurkowski S. Żywot Tomasza Zamojskiego Kanclerza w.kor. – Lwów, 1860. – S.99). «Річку Курук» біля Крюкова у середині ХVIII ст. згадує сербський офіцер С.С.Пищевич (Известие о похождении Симеона Степановича Пишчевича. 1731-1785. – М., 1884. – С.455). Ці озеро-річка були пов’язані одне з одним (найвірогідніше тут взагалі малася на увазі дніпрова затока, яка лише в посушливі часи могла перетворюватись на озеро).

65. Dziubiński A. Polsko-litewskie napady na tureckie pogranicze czarnomorskie w epoce dwu ostatnich Jagellonów // Kwartalnik Historyczny. – R.CIII. – 1996. – №3. – S.54.

66. Дмитриев С. (Санкт-Петербург) Термин «курук» в военно-политической культуре монгольських кочевников // Этническая история тюркских народов Сибири и сопредельных территорий / Отв. ред. А.Г.Селезнев, Н.А.Томилов. – Омск, 1998. – С. Це тлумачення має найбільшу пізнавальну перспективу. На його користь свідчить і те, що Крюків був стратегічною точкою на відомій дорозі вздовж правого берега Дніпра (пізніше він навіть називався Крюковським шляхом). Крюків як зручне місце для табору-«бази» козаків згаданий 1625 та 1676 рр. Зрештою, у цьому разі Кременчук-Крюків можуть бути осмислені як система укріплень стратегічного вузла (лівобережний шлях через Старі Санжари на Крим та правобережний – уздовж Дніпра на Січ і далі у кримські володіння та Кременчуцький «татарський брід» як сполучник цих двох транзитних артерій). На користь цього тлумачення може бути інтерпретований і топонім «Цареві піски» – урочище поруч із Крюковим, що згадується у 1740-х рр. (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.164, 183). Єдиним «царем», пам’ять про якого могли б зберігати ці «піски» (якщо не вбачати тут дуже глибокого сліду скіфських часів) був котрийсь з татарських ханів (їх на Русі звали «царями»).

67. Татарсько-український словник / За заг. ред. С.Ш.Замалєєва. – Х., 2002.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ