Повідомлення з історії Свято-Михайлівської церкви с. Суботова 1880–1890-х років

Тетяна Гедзь

Відома до цього часу інформація про будівельні роботи у Михайлівській церкві с. Суботова у другій половині 19 ст. походить із джерел, що є записаними розповідями місцевих жителів.

Перше джерело – спогади Ярини Варивонівни Телятник 1905 р. н.: “Десь близько 1874 р. у Михайлівському храмі розпочалися будівельні роботи. Оскільки до самих стін церкви наблизився цвинтар, розширювати її на тому самому місці стало неможливим. Стару будівлю акуратно розібрали (згнила тільки шалівка, дерев’яні конструкції виявилися придатними для будівництва нового приміщення). Під престолом виявили дитяче поховання. Винесли надвір, але на вимогу священика останки повернули назад” [1].

Друге джерело – розповіді жителів Суботова, що зафіксовані у “Гетьманському гнізді” Марка Грушевського, записані у 1897-1899 роках:

“Михайлівську [церкву] то ще батько Богданів строїв, кажуть. Бо як оце перестроювали її, то там видко було усе: на одвірках, на камені під престолом написи були, коли, хто й за ким строїв і перестроював її. Видко було, що й згоріла раз була. Це вже п’ята на цьому місці. Як забив оце на останці у їй службу Дирдовський, та мужики заходились позивати його до владики якось сталось, що треба було її переносити на друге місце, та вже консісторія приписала, що не можна переносити, бо у їй похований Тиміш, син Богданів. То через те й на цьому самому місці її лишили, і як перестроювали, довелось бачити, що під нею було. Громада не дала у низость повернути Михайла святого, не попустилась та й годі.”

“Що у ній похований його син Тиміш, сього ж не знали, аж поки консисторія не прислала у волость, що він там похований, і поки справді, як почали строїти її, не знайшли склепу й доломини у йому та поки Зотенко Захарко-Дон не одбив дверей у склепу та не зняв віка з домовини Тимошевої і не показав людям, що справди є його могила і він сам є там… І зарівнявши і засипавши склеп той, повкидали туда усе, що познаходили там, і кусок дверей, одбитих Захарком, уклали туди, засипали, затоптали і почали підвалини класти”[2].

Із прочитаного неможливо зробити висновок, чи стосується інформація з обох джерел одного й того ж епізоду будівельних робіт у Михайлівській церкві. Перше із наведених джерел подає дату будівельних робіт 1874 рік, тобто час, коли священиком у Суботові ще був Роман Орловський, який був переведений до Києва у 1876 році [3]. Розповіді із “Гетьманського гнізда” згадують священика Дирдовського, який “після Орловського настав”. Саме це твердження є неточним. Документи свідчать, що після Романа Орловського парафіяльним священиком у Суботові певний час був о. Віссаріон Дурдуковський, який “відзначився” кількома конфліктами з парафіянами та причтом [4]. Можливо, саме по цій причині у 1880 році він помінявся парафіями з о. Іваном Дирдовським [5]. Оскільки одна із справ, що стосується діяльності о. Дурдуковського в Суботові, датується листопадом 1880 року, то переміщення це фактично датується кінцем 1880 року. Отже події, описані у “Гетьманському гнізді”, могли відбутися лише після 1880 року.

У наведених фрагментах із ”Гетьманського гнізда” декілька разів згадані документи: “мужики заходились позивати його [священика Дирдовського] до владики”, “консисторія приписала, що не можна переносити [церкву], бо у ній похований Тиміш, син Богданів”, “зараз у позови кинулись і одпозивали таки [церкву] назад”, “ … аж поки консисторія не прислала у волость, що він [Тиміш] похований”. Це навело на думку, що відповідні документи, які стосуються Михайлівської церкви наприкінці 19 ст., можуть зберігатися у фонді Київської духовної консисторії, що знаходиться у ЦДІАК (фонд 127). Така справа знайшлася: Ф. 127, оп. 856, справа 124 “О ветхости деревянной церкви в селе Субботове Чигиринского уезда” [5а].

Згідно з описом ця справа має крайні дати 3 травня 1884 року і 7 червня 1886 року та містить 44 листи. Але на титульному листі справи остання дата закреслена і замінена новою – 28 березня 1901 року, а її обсяг виправлено на 194 листи. У справі задокументовано події з історії Михайлівської церкви за 27 років: прийняття рішення “о сломке ветхой церкви”, вдала спроба суботівської громади переконати Консисторію у можливості її ремонту й перебудови, створення проєкту перебудови церкви, кількарічна пауза з відсутністю будь-яких робіт, друга спроба властей зруйнувати стару церкву, створення другого проєкту перебудови, освячення нової церкви, запрошення до церкви окремого причту, поділ Суботова на дві парафії і, наприкінці, конфлікти між священиками Михайлівської й Іллінської церков. Далі розглянемо частину даної справи, що висвітлює події, зафіксовані у наведених вище спогадах селян, з боку тогочасних офіційних структур.

Хронологічно найранішим документом справи є “Приговор Субботовского сельского схода” від 11 квітня 1884 року, “собравшийся в числе 225 домохозяев”. Сход зібрався після того, як представники влади після огляду констатували, що побудована у 1796 році Михайлівська церква “пришла в совершенную ветхость, почему уже невозможно совершать Богослужения”. Селяни вирішили: “ … мы же не желая упразднять древнюю святыню, сочли обязанным подчинить или же перестроить на другое место, смотря по тому, как будет признано начальством… на всю эту ремонтировку определяем из собственных средств 4000 рублей”[6].

З подальшого листування між Київським губернським церковно-будівельним присутствієм, Київською духовною консисторією та благочинним Іоанном Татаровим дізнаємося, що Михайлівська церква була запечатана, а церковний архів та антимінс у серпні 1884 року були перенесені до Іллінської церкви (антимінс пізніше передали на зберігання до Софійського собору). У цих листах повторюється зміст “приговора” сільського сходу, причому констатується, що сума 4000 рублів є недостатньою для ремонту церкви.

У жовтні 1884 року було видано розпорядження Консисторії “благочинному угрожающую падением церковь разобрать”[7], зокрема, тому, що церква знаходиться біля дороги і її падіння може загрожувати не тільки парафіянам, а і перехожим. У січні 1885 року повторно видано розпорядження такого ж змісту [8]. У цих документах не мовиться про перенесення церкви на нове місце, а лише про її розбирання. Благочинний Іоанн Татаров, який відправився у Суботів виконувати розпорядження “увидел, что церковь была обеспечена подпорами 20-ти аршинных [жорстов?]”. Як він написав у рапорті від 6 лютого: “ввиду ходатайства Субботовского общества, которое затруднилось разбирать церковь в дождливую осень, по совещанию с приставом 1-го стана Чигиринского уезда, нашел возможным отложить разбор церкви до установившейся погоды, имея в виду, что крестьяне села Субботова заявили о желании крестьян села Сосновки Чигиринского уезда покупкой приобресть деревянную церковь”[9]. Останнє видається видуманим суботівською громадою способом потягнути час.

Весною 1885 року суботіська громада перейшла до рішучих дій із захисту церкви. 3 березня 1885 року зібрався сільський сход у кількості “2/3 домохозяев” і прийняв рішення (“приговорил”): “Свято-Михайловскую деревянную церковь починить на том же самом месте, хозяйственным образом на наши средства, и пристроить к ней колокольню, ассигновав на сей предмет суммы пять тысяч рублей, а если будет таковой недостаточно, то обязуется сверх оной добавить, сколько потребуется. Починку церкви и пристройку колокольни обязался Новогеоргиевский мещанин Херсонской губернии Евгений Кожемякин за две тысячи рублей. …”[10]. Під “приговором” сходу стоять прізвища 400(!) жителів Суботова. 9 березня представники суботівської громади направили до Чигиринского єпископа Віталія прохання, у якому, зокрема, написано: “… что эта церковь построена из дубового материала, по осмотру опытного Майстра может быть исправлена” [11]. Аналогічне прохання “о разрешении произвести починку церкви и постройку колокольни” уповноважені від сільської громади Семен Чапала і Яків Косяченко подали в Консисторію.

Консисторія призупинила рішення про розбирання церкви та доручила єпархіальному архітектору В. Ніколаєву спільно з благочинним І. Татаровим та іншими свідками оглянути церкву і скласти акт про стан церкви за результатами огляду. Ось цитата з акту огляду церкви від 7 червня 1885 року:

“… церковь эта построена, как значится в вырезанной на дверном наличнике надписи, в 1796 году, из толстого дубового леса, который при отодрании наружной обшивки оказался только в некоторых местах подгнившим и то не толще как на вершок – остальной же лес совершенно прочный. В замках почти всюду держится прочно. Нижние венцы осели. Боковые у алтаря пристройки жертвенника и диаконника отошли от главного корпуса, осели и не прочны. Крыша железная и требует починки. … Церковь эта может быть починена и приведена в надлежащий вид приподняв нижние венцы, подложив цоколь из камня, связав стены сжимами с железными болтами, пристроив новые ризницу и пономарню, cделав боковые выступы несколько выше и шире и пристроив к церкви новую колокольню вместо пришедшей в ветхость и стоящей отдельно. Под церковью оказался старинный с каменными сводами погреб”[12].

В результаті Консисторія 18 листопада 1885 року прийняла рішення дозволити ремонт церкви і прибудову дзвіниці на підставі акта від 7 червня 1885 року, відповідно до схваленого Церковно-будівельним присутствієм плану (перший підпис під документом належить протоієрею Петру Лебединцеву)[13]. Цей план, що був розроблений архітектором Ніколаєвим восени 1885 року, неодноразово згадується на сторінках справи.

Наскільки співпадають спогади селян з інформацією документів справи № 124?

Розповідь Ярини Варивонівни Телятник щодо того, що згнила тільки шалівка, а дерев’яні конструкції Михайлівської церкви виявилися придатними для будівництва, підтверджена документами. Отже, її спогади насправді стосуються епізоду з історії церкви, що почався у 1884 році. У спогадах йдеться про численні “позови” селян: цим словом могли бути названі наявні у справі № 124 прохання уповноважених до Консисторії та “приговори” сільських сходів.

Розглянемо уривок з “Гетьманського гнізда”: “… якось сталось, що треба було її переносити на друге місце, та вже консісторія приписала, що не можна переносити, бо у їй похований Тиміш, син Богданів. То через те й на цьому самому місці її лишили, і як перестроювали”. За розглянутими документами виходить, що початковим наміром влади було не перенесення на інше місце, а ліквідація старої церкви. Консисторією насправді було прийнято рішення щодо перебудови церкви на старому місці, але причиною ухвалення цього рішення було не поховання у церкві Тимоша Хмельницького, а наполегливі прохання селян. Акт засвідчив існування під церквою “старинного с каменными сводами погреба”, але з документу незрозуміло, чи відкривали його, чи заходили під час огляду усередину, хоча б для того, щоб зробити висновок про “каменные своды”. Зауважимо, що ім’я Тимоша Хмельницького зустрічається лише в одному документі даної справи, який буде розглядатися далі.

Варто звернути увагу на таку деталь. У проханні селян до Чигиринського єпископа від 9 березня 1885 року сказано: “… что эта церковь … по осмотру опытного Майстра может быть исправлена”. Але офіційний акт огляду церкви архітектором В. Ніколаєвим датовано 7 червня того ж року. Чи означає це, що В. Ніколаєв у березні оглядав Михайлівську церкву на прохання селян неофіційно (звідти й знання про “старинный погреб”)? Чи у березні церкву оглядав інший “опытный Майстер”?

Наступні документи справи № 124 після згаданих вище датуються вже 1890 роком. Виявилося, що “… уже истекает четвертый год – а крестьяне субботовские не только не приступают к починке церкви, а напротив разобрали притворы оной, дерево продали и денег по принадлежности в церковь не внесли”[14]. Медведівський благочинний Татаров, пристав, волостний старшина та представники селян 22 жовтня 1890 року оглянули церкву і констатували, що “церковь стоит около дороги, на расстоянии нескольких саженей, подперта 8 дерявянными столбами: 4 с южной стороны и 4 с северной стороны, фундамент деревянный совсем сгнивший, стена – с южной стороны подалась вовнутрь церкви, а с северной стороны – наружу…”[15].

Над церквою повторно зависла загроза “сломки”. 28 травня 1891 року Консисторія видала указ “… Предписать Благочинному сделать распоряжение относительно немедленной сломки в с. Субботове старой церкви, угрожающей опасностью падения” з подальшою припискою рукою П. Лебединцева: “с тем, чтобы на месте престола была устроена палатка с крестом вверху оной на означение св. места, подле которого погребен старший сын Богдана Хмельницкого Тимофей”[16]. Ця ж фраза повторюється у “прошении” до Консисторії уповноважених від селян Суботова Семена Чапали і Якова Косяченка 28 липня 1891 року:

“Общество крестьян села Субботова не желает упразднить эту Церковь, а находит возможность оставить таковую на своем месте так как эта церковь построена из хорошего дубового материала, и в 1885 году по осмотре Епархиального архитектора г. Николаева, таковая оказалась совершенно годною к починке за исключением самых мелких частей церковного здания, и падением она ничуть не угрожает, о чем нас удостоверил и сам г. Архитектор, хотя ее починку произвести даже и через 10 лет. Почему Общество и предположило собирать ежегодно с крестьян по 1000 руб. до тех пор пока накопится требуемая на починку церкви и устройство новой колокольни сумма; суммы этой уже собрано 1000 руб. которые внесены в субботовский сельский банк для приращения процентов, а в сем году тоже внесено в раскладку по приговору Общества 1000 руб. … 5-го же июня Благочинный 2-го округа Чигиринского уезда Медведовского благочиния предписал Субботовскому волостному правлению немедленно разобрать Церковь и на месте престола устроить палатку с крестом вверху оной на означение св. места, подле которого погребен старший сын Богдана Хмельницкого Тимофей. Но Общество желает устроить на том месте Церковь…”[17].

Отже теза про поховання у Михайлівській церкві Тимоша Хмельницького з’явилася у документі Консисторії з подачі П. Лебединцева і була повторена у розпорядженні медведівського благочинного волосному правлінню. Це “прошеніє” також надає пояснення, чому чотири роки у церкві не розпочинали ніяких робіт: на ці роботи не вистачало коштів. Із задекларованих у рішеннях сільських сходів і проханнях до Консисторії 1884 і 1885 років 4000 (і навіть 5000) руб. на середину 1891 року було зібрано лише 2000 руб.

У вересні 1891 року рішення про руйнування церкви знову призупинили. Навесні 1892 року її бачив відомий філолог і дослідник давньої української літератури В. М. Перетц, який у дописі у “Київській старовині” відмітив, що “Михайловская церковь представляет собой чрезвычайно ветхое здание, готовое обрушиться, но стоящее благодаря множеству деревянных подпор” [18]. Саме до часу, коли стара церква була розібрана, а нова ще не побудована (а саме 1892 року), можна віднести спогади селян про поховання під церквою, у тому числі й відомий епізод з “Гетьманського гнізда” про розкриття склепу.

У 1892 році події розвивалися для суботівської громади швидко і сприятливо. План перебудови церкви і побудови дзвіниці та кошторис, розроблені у 1885 році, знову надіслали медведівському благочинному як відповідальному за ці роботи. 22 квітня 1892 року уповноважені від суботівських селян у черговому проханні до Консисторії висловили бажання внести зміни до цього плану, а саме влаштувати на церкві один купол замість двох, на зразок Свято-Георгіївської церкви с. Новоселиця, а також один купол на дзвіниці згідно з надісланим уповноваженими зразком [19]. Як зазначив 7 серпня 1892 року архітектор В. Ніколаєв, ця пропозиція виникла вже після початку робіт [20]. План було змінено згідно з пропозицією селян. Навесні 1893 року Управління державним майном відпустило ліс, необхідний для будівельних робіт.

Наступний документ у справі № 124 “О ветхости деревянной церкви…” датується жовтнем 1894 року: це розпорядження Консисторії благочинному провести освячення Михайлівської церкви і видати до неї антимінс (повернули старий антимінс, що зберігався у Софійському соборі). Рапорт благочинного від 30 січня 1895 року свідчить, що церкву, побудовану без сторонньої допомоги, на кошти парафіян, було освячено во ім’я св. Архистратига Михаїла 6 листопада 1894 року [21].

Зауважимо, що Марко Грушевський у 1897-1898 роках записував спогади селян про не дуже давні події у Михайлівській церкві, що відбувались від 13 до 4 років тому. Наведені вище документи підтверджують правдивість багатьох деталей та подій із записаних спогадів.

Справу № 124 “О ветхости деревянной церкви в селе Субботове Чигиринского уезда” з архіву Київської духовної консисторії можна вважати безпрецедентною. Архів Консисторії містить справи про розбирання старих церков та про побудову церков парафіянами за власні кошти. Але такої наполегливості громади у відстоюванні перед владою власних бажань і власних рішень, такої рішучості при захисті своєї давньої святині не зафіксовано більш ніде. Саме ця зібраність і наполегливість громади при захисті своїх цінностей є свідченням безперервності історичної пам’яті гетьманського Суботова.

Джерела та література

1. Кукса Н.В. З історії Богданових церков у Суботові // Пам’ятки України: історія та культура, 2002, № 2, С.44. З матеріалів польових досліджень автора.

2. Гетьманське гніздо: урочища і перекази села Суботова, зібрані в рр. 1897-9. Подав Марко Грушевський// Пам’ятки України: історія та культура, 2002, № 2, C. 112–126.

3. Кукса Н.В., Кучеренко М.О. Повернені імена: суботівський священик Роман Орловський // Церква–наука–суспільство: питання взаємодії. Матеріали Десятої Міжнародної наукової конференції (30 травня–1 червня 2012 р.), 2012, С. 113–114.

4. Центральний державний історичний архів України (ЦДІАК), ф. 127, оп. 849, спр. 29 “По жалобе крестьянина села Субботова Исаакия Корлата (?) на священника Виссариона Дурдуковского за вымогательство плат… и обращение на свои надобности церковных денег” (20 грудня 1878), ф. 127, оп. 849, спр. 99 “По рапорту священника с. Субботова Виссариона Дурдуковского, жалующегося на диакона Орловского, пономаря Проценка и церковного старосту за невыполнение ими обязанностей” (17 лютого 1879), ф. 127, оп. 850, спр. 27 “О священнике села Субботова Виссарионе Дурдуковском, отказавшемся от погребения учителя с. Субботова Дамиана Кадазановича за неуплату денег за требу” (24 листопада 1880).

5. ЦДІАК, ф. 127, оп. 850, спр. 122 “О перемещении священников с. Субботова Чигиринского уезда Виссариона Дурдуковского и с. Деренковца Черкасского уезда Ивана Дирдовского одного на место другого” (11 січня 1880).

5а. Зазначена справа доступна онлайн на сайті familysearch.org (DGS=114143500). Доповнення 20.03.2024 р.

6. ЦДІАК, ф. 127, оп. 856, спр. 124, C. 3, 4.

7. Там само. – С. 10, 11.

8. Там само. – С. 13.

9. Там само. – С. 14, 14зв.

10. Там само. – С. 22.

11. Там само. – С. 18.

12. Там само. – С. 20, 21.

13. Там само. – С. 29-32.

13а. Державний архів Київської області (ДАКО), ф. 17, оп. 1, спр. 856.

14. ЦДІАК, ф. 127, оп. 856, спр. 124, С. 42-44.

15. Там само. – С. 45-45зв.

16. Там само. – С. 47зв.

17. Там само. – С. 59, 60.

18. Перетц В. Памятники старины в селе Субботове // Киевская старина, 1892, №3, С. 485–486.

19. ЦДІАК, ф. 127, оп. 856, спр. 124, С. 65.

20. Там само. – С. 68.

20а. ДАКО, ф. 17, оп. 1, спр. 994, c. 42.

20б. Пам’ятки України, 2002 р., № 2, C. 124.

21. ЦДІАК, ф. 127, оп. 856, спр. 124, С. 74а, 78.

22. Там само. – C. 93.

Автор висловлює щиру вдячність Центральному державному історичному архіву України за оприлюднення сканів описів фонду Київської духовної консисторії та інших фондів.