Версія для друку

Вирський Д.С. Українне місто:
Кременчук від заснування до 1764 р. – К. : 2004 р., с. 77 – 106.

Розділ 2. Кременчуцький первоцвіт:
Козацька революція і Руїна (1648-1687)

2.1. Столична околиця: від сотні до полку

Покликані революцією: призовники Великого Гетьмана

«Час світу»: потенціал міста та регіональні перспективи

«Народ-військо»: полково-сотенна система

«Уламки цивільності»: магдебургія і церква

Агонія «уродзоних» і примарне староство

Примітки

Якщо період 1638-1648 рр. з легкої руки польських урядовців увійшов до історії як десятиліття «золотого спокою», з якого користала передусім шляхта, то наступне десятиліття стало «золотим часом» українського козацтва. За цей невеликий термін створена ним держава сягнула вершин своєї могутності, а національне піднесення Козацької революції навічно закарбувало у народній пам’яті час, «коли була у нас думка і воля єдині».

Покликані революцією: призовники Великого Гетьмана

Кременчук з околицею, розташовані у межах «ядра» козацької території, увійшли до складу «столичного» чигиринського полку (в реєстр якого вписана була й уся генеральна старшина Війська Запорозького). Відтак, місцеві мешканці чимало «вигравали» від Козацької революції. «Моя революція», задовго до В.Маяковського, про останню міг сказати собі чи не кожний «кременчужанин». Не дивно, що вже після Жовтоводської битви у травні 1648 р. до ставки Б.Хмельницького в Чигирині прибув 2-тисячний загін з Крилова [1], зібраний на правобережній і лівобережній Кременчуччині [2]. Мав тут місто і трагічний курйоз, коли на Ніжинський козацький полк, що йшов із завданням взяти Кодак, прийнявши його за ворогів, напало в Рашевці місцеве ополчення. Розсіявши заскочених козаків воно рушило до Дніпра, аби біля Пивогірського монастиря переправитись на його лівий берег. Утім, ніжинці, «скупившись», наздогнали кривдників на переправі та розгромили вщент тих хто не встиг втекти на лівобічне узбережжя Дніпра [3]. На цьому, здається, ексцеси пов’язані із установленням нової влади в регіоні були вичерпані.

З подвигів кременчужан на фронтах визвольної війни маємо докладну вістку хіба про епізод з кінця жовтня-початку листопада 1653 р., коли основні сили Б.Хмельницького рушили походом на Поділля, аби здобути наприкінці славнозвісну перемогу під Жванцем. Але для Великого гетьмана було важливо також забезпечити свій північний фланг від удару військ Великого князівства Литовського. Відтак, Чернігівському полковнику та наказному гетьману Івану Золотаренку було поставлене завдання дрібними сутичками «забавити-зв’язати» супротивника та не допустити прориву ворога в глиб Гетьманщини [4].

На допомогу досить обмеженим силам північних козацьких полків гетьман надіслав спеціальний корпус добірних козаків [За повідомленнями литовської сторони Золотаренко в Чернігові міг лічити чи то на 6, чи то на 10 тисяч козаків-реєстровців (здається це цифри з урахуванням і місцевих козаків).], яких по 1-2 (за іншими даними по 2-3) мав виділити кожний курінь скозачілого Лівобережжя (в джерелі згадані козаки з Кобиляк, Кременчука, Говтви, Полтави, Оржиці, Переяславщини та Посулля-«Вишневетчини»).

Ключовим пунктом боротьби стали околиці Мозиря (нині територія Білорусі). Невеликий допоміжний загін татар (8 сотень), який Золотаренко спочатку вислав на литовське прикордоння, зіткнувшись з необхідністю діяти в незвичних для себе умовах лісів та боліт, виявився малоефективним та швидко повернувся назад.

Малі летючі ватаги козаків, вислані згодом, діяли успішніше і завдали деяких втрат литовським сторожам. Відтак, Золотаренко наважився на значнішу акцію (фактично атаку по всьому фронту), в якій надісланим з Лівобережжя вибранцям було відведено провідну роль. Останні стали ядром 4-тисячного козацького загону, який мав здійснити диверсію в околицях Мозиря. Керівниками походу (наказними полковниками?) були Петличенко [5], родом з Кременчука [Ця вказівка джерела, між іншим, ще раз свідчить, що дані люстрації 1636 р. про те, що Кременчук лежить «пустим полем», не можуть сприйматися як свідчення про цілковиту відсутність тут населення.], та Кияниця [6]. Переправившись за Дніпро козаки розділились навпіл (можливо це відпочатку були два окремих загони із спеціальною роллю для кожного).

Підрозділу Петличенка випало завдання знешкодження мобільних сил литовського прикодоння, представлених загоном кінноти на чолі з ветераном війни з козаками ротмістром Смольським, який усе літо та початок осені стояв в околицях Водовичів. Очевидець-«литовець» писав, що в день св.Михайла (очевидно це 6 (16) вересня), вранці, «перед зорею у сутінках», козаки несподівано (отже, застигши ворога зненацька) напали на шляхетську кінноту, яка лише із відчутними втратами (принаймні 2 товариша, 11 пахолків загинуло), змогла вихопитись з оточення та відступати у бік Мозиря. Козаки вислали за ним загороджувальний загін, якому Смольський також ніякої помітної шкоди не наніс, що зрештою зайняв позицію на броді притоки Прип’яті неподалік Загаля у кількох кілометрах від місця першого бою, де Петличенко заклав основну базу-кіш.

Більшість козаків, заспокоєних розгромом Смольського, зайнялась пошуками здобичі, широко розійшовшись від основного табору. Однак з Мозиря на допомогу Смольському надійшов значний підрозділ драгун, які збили з броду козацький загороджувальний загін (200 самопальників) після чого переслідували козаків аж до базового табору. Тут та «по пекарнях у селі» відбувся тривалий бій, бо козаки боронились «дєльно», а Петличенко був «добрий вождь», як визнавали самі литовські кореспонденти, але, оскільки табір лишився, власне, напівпустим, оборонці «невстояли». Петличенко збитий з трофейного коня самого Смольського двома кулями (як бачимо, однієї для нього виявилось замало) загинув. Загалом у боях полягло до 700 козаків, у полон потрапило лише кільканадцять осіб і ще якісь втрати козацькі загони понесли під час відступу за Дніпро та «вилову» тих необережних, хто вирушив за «лупами» по околицях.

Ця поразка стала сигналом для згортання козацьких акцій по всьому фронту. Литовські кореспонденти подають загалом різні цифри постраждалих (найменшою і найбільш вірогідною з яких є досить умовна згадка про знешкодження третини козацьких сил), старанно принижуючи і замовчуючи власні втрати. Але звертає на себе увагу повідомлення про те, що кіннота втратила багато коней, що безперечно мало позначитись на спроможності її до контрнаступу.

Відтак, козаки Петличенка зрештою виконали основне завдання Хмельницького – унеможливити удар у спину головним силам Українського гетьманату. Сам старшина-кременчужанин якоюсь мірою повторив долю іншого відомого на кременчуцькій землі героя Козацької революції – Михайла Кричевського, який також у битві з литовським військом під Лоєвим у липні 1649 р. програв і загинув, але виграв для Б.Хмельницького час, дозволивши останньому перемогти основні польські сили під Збаражем і Зборовим.

«Час світу»: потенціал міста та регіональні перспективи

Мирне життя Кременчуччини під бунчуком Великого Гетьмана почасти в силу вже згаданих вигод розташування її за широкою спиною столичного Чигирина, почасти завдяки власним ресурсам складалося цілком не зле. Серед «здобутків» місцевої людності, насамперед, варто згадати масове набуття привілейованого козацького статусу. Майже суцільне «покозачення» у купі з ліквідацією магнатського землеволодіння різко послабило соціальне напруження на Кременчуччині, піднесло почуття громадянської гідності та самоповаги ветеранів-«переможців ляхів», створило умови для максимального виявлення народної ініціативи.

Крім того, віддаленість кременчуцької землі від фронту українсько-польського протистояння та союз із Кримом відсував на задній план оборонну функцію міста, що абсолютно домінувала у попередню добу. Татари вільно кочували поблизу Чорного лісу за 20-30 км від Чигирина, а також вдовж Орелі, Ворскли та Псла на Лівобережжі. Гетьман до того ж дозволив їм вільно прибувати в прикордонні міста для торгівлі [7]. Вірогідно жвавістю контактів з татарським світом можна пояснити наявність 1678 р. у козаків Вереміївки «верблюдів і мулів» [8].

Турецький мандрівник, воїн-дипломат Евлія Челебі, який бачив Кременчук наприкінці жовтня 1657 р., змалював його таким чином: «Це гарна невелика фортеця, побудована з тесаного каміння. Усього війська в ній три тисячі. У фортеці ми бачили лише один монастир, але до нього не входили» [9]. Щодо «фортеці з тесаного каміння», Челебі в іншому місті своєї праці пояснив, що Кременчук – то власне дерев’яна фортеця, а камінні укріплення існують лише у її внутрішній частині (тут він також додав, що фортеця мала свою артилерію) [10]. Я схиляюсь до думки, що камінням (виходи гранітів у міській околиці дозволяли не дуже напружуватись, застосовуючи цей непростий для використання будматеріал) міг бути обкладений підмурівок замку-цитаделі міста. Стосовно 3-х тисяч оборонців міста, то напевно тут не обійшлось без традиційного для Челебі перебільшення (втім, можливо ця цифра окреслює максимально можливий гарнізон для цієї фортеці чи то мобілізаційні можливості кременчуцької околиці). За «монастир» же він напевно вважав звичайну церкву. Те, що кременчужани жили за Хмельниччини заможно, свідчить і згадка величезної здобичі татар, взятої в околицях Кременчука (в 1658 р.?) [11].

Лишив Евлія Челебі й опис Крилова, якому Козацька революція також подарувала добу, що може бути позначена як процвітання (остаточно звела нанівець його лише руїна кінця 1670-х рр.). Турецький мандрівник згадав, що руси (українці) називають це місто ще й Горіловим (Куриловим?). Оскільки інших згадок про таке величання Крилова немає, ризикну припустити, що в ній маємо скороминущий спомин про недавнє минуле (відомий підпал міста урядовою польською залогою при втечі перед наступом Б.Хмельницького у травні 1648 р.?).

Утім повернемося до тексту Евлії Челебі. Він пише, що Крилів 1657 р. «то неприступна кам’яна фортеця на березі Дніпра. В її нижньому посаді за стрімкими ровами стоїть п’ять тисяч будинків. Правителем її є сарикамишський (запорізький – Д.В.) гетьман. Він не підпорядкований ані Польщі, ані Москві, ані Криму. [Тутешній народ] – це натовп заблукалих людей, які уникли шибениці. Є тут декілька невеликих монастирів (напевно мова про церкви – Д.В.) та торговельних рядів. … Садів у них мало, а виноградників немає зовсім» [12].

Гетьманська влада була зацікавлена у створенні економічної бази в глибокому тилу держави, розвитку дніпровської торгівлі з виходом на країни чорноморського басейну. Пожвавлення економічних зв’язків із Московським царством, яке, хай і не дуже послідовно, спочатку Хмельниччини дотримувалось сприятливого нейтралітету, а згодом відкрито виступило на боці козаків, добре позначилося на Кременчуці, адже через нього пролягав один із шляхів на Путивль – основний російський прикордонний пункт. Усе це робило з міста перспективний транзитний центр [Відкритим залишається питання про час побудови укріплень «великого міста», що фіксуються вперше 1662 р., навколо первісного замочку під залогу з 60-80 осіб (стан на 1638 р.). Навіть, якщо справа ця була заініційована ще Ю.Немиричем чи Потоцькими (між 1639 та 1648 рр.), дивіденди з неї мала уже козацька адміністрація. Так само цікавим є питання, коли були збудовані дві відомі за згадкою 1661 р. кременчуцькі церкви – Успенська та Спаська. Якщо одна з них не була колись католицьким костьолом, «перепрофільованим» за часів Хмельниччини, то можна припускати, що потреба у другій церкві в Кременчуці виникла саме в зв’язку із зведенням другого кільця укріплень – «великого міста».]. Можливо у зв’язку з цим ніжинський козак Ясько Охрімович купив тут «за копу» (лічильна одиниця в 60 грошів=2 злотих) будинок у Дана Безп’ятого, як він висловлювався, «під час завірюх, з розсказаня господаря нашого, його милості пана гетьмана» [13]. Згодом, 1654 р. він таки повертається до Ніжину [Напевно, занадто сміливим буде припускати, що акт цей віддзеркалив зміни зовнішньополітичної ситуації у зв’язку з підготовкою Переяславської ради 1654 р. Хоча, зазначу, що союз Козацької держави з Росією та автоматичні за ним ускладнення у відносинах із Кримом, робили Ніжин явно привабливішим від Кременчука місцем проживання.], а дім у Кременчуці продає «пану Юрю Мойсеєнку» [14].

Відомий і ще один епізод, який свідчить про «включеність» кременчужан в економічне життя Лівобережжя. Зокрема, в Лохвицькій ратушній книзі другої половини ХVII ст. зберігся запис з 4 липня 1655 р. про справу двох кременчуцьких козаків – Івана Волошина та Романа Ріпчика [Можливо це родич (син?) кременчужанина-героя козацької війни 1638 р. – Ріпки?], які прибули до Лохвиці на ярмарок. Тут місцеві цигани вкрали у них четверо коней, але були піймані та мусили відшкодувати збитки потерпілим [15].

В освоєнні власне кременчуцької околиці напевно переважав напрямок за руслом р.Кагамлик, у гирлі якої й виник Кременчук. Так, 1654 р. за 15 км від останнього вище за течією річки осіло нове козацьке село Богомолівка (назва напевно від прізвища Богомол-Богомоленко) [16], а вірогідно у 1660-х рр. трохи нижче за течією (за 10-11 км від Кременчука) було закладене Савине (гіпотезу про зв’язок цього заснування з кременчуцьким сотником-полковником Савою див. нижче) та Кохнівка (населений пункт розташований на Кагамлику безпосередньо за Кременчуком).

Осадниками першого із згаданих поселень були правобережні емігранти. Напевно група першозаселенців була досить значною, адже за ревізією 1729-1730 рр. Богомолівка була найбільшим населеним пунктом Кременчуцької сотні, не набагато меншим за сам Кременчук (така ситуація зберігалась принаймні до 1740-х рр., коли починається швидкий ріст Крукова-Крюкова).

Складений у 1654-1656 рр. російським урядом для власних потреб «Перелік городів, городків, міст і містечок у Черкаських полках» відніс Кременчук до «городищ», другої з чотирьох виділених категорій населених пунктів міського типу [17]. Про стратегічну важливість Кременчука – «міста немалого і порубіжного», «в ближніх місцях» до Чигирина та Запоріжжя 16 лютого 1662 р. ставив до відома царський уряд переяславський воєвода В.Волконський [18].

З «пореволюційного» часу вірогідно варто відраховувати й історію кременчуцького Правобережжя, хоча тут ще здається цілком панували пасіки, випаси та пункти сіно- і лісозаготівлі, а усталених населених пунктів майже не існувало [19]. Відтоді маємо першу достеменну згадку Крюкова-«Крукова», що належить до 1661р. [20]. З 1670 р. починає з’являється людність «на урочищу Троїцькому», майбутній Куцеволівці [21]. До 1677 р. (коли його знищили турки) існував багатий зимівник козака Андруся – Андрусівка [22]. Вірогідно, що в зв’язку з тим, що під Чорним лісом знаходився звичайний збірний пункт татарських союзників Чигирина (нова реінкарнація «курука»?), українська колонізація на південь від Тясмина лишалася на кременчуцькому Правобережжі швидше винятком, аніж правилом.

Виникнення Крюкова могло бути пов’язане із зародженням чумацького промислу [23], який либонь став актуальним для Запоріжжя в зв’язку з тривалим союзом із Кримом та неможливістю використання старих торгових шляхів до західноукраїнської (коломийської) солі. Перша відома мені звістка про прибуття до Кременчука купців «з сіллю» (Опанас Яресенко «з товариші» – всього 5 чоловік їхали додому до Лебедина з Могилів-Подільського) датована 9 листопада 1661 р. [24]. Утім, розквіту цього такого примітного в українській національній традиції промислу як чумацтво, а в купі з ним і Крукова-Крюкова, прийшлося зачекати до ХVIII ст.

Запорізькі чумаки вирушали в свої мандри до татарських володінь по сіль відомим здавна Чорним шляхом. Останнім кременчуцькі купці могли діставатися і до західноукраїнських земель і далі, встряючи таким чином у велику європейську торгівлю. Крім солі та солоної риби (основного продукту вивозу Запоріжжя), вони могли запропонувати на експорт степову худобу, зокрема славнозвісних українських волів. Не дивно, що згодом полтавець І.Котляревський, підшукуючи звірів-тотемів, які б стали уособленням певних народів, саме волу надав право представляти українців.

Утім, молоде кременчуцьке купецтво не могло змагатися на полі експортної торгівлі з старими привілейованими міськими центрами (Київ, Львів, Ніжин та ін.). У його рядах переважали люди, які щойно почали «бавитися купецьким промислом», а отже, володіли невеликим капіталом і займались переважно місцевою торгівлею. Добрі прибутки давало кременчужанам демонополізоване ґуральництво (раніше виготовлення спиртних напоїв було привілеєм шляхти), а також рибальство, бджільництво, млинарство та тваринництво.

Особливістю місцевої економіки було невисоке значення нерухомості та підвищений попит на робочі руки. Значні маєтки носили більше «ранговий», аніж приватний і спадковий характер, право на «займанщину» першопосельника ніким серйозно не ставилося під сумнів [25]. Податковий тиск не набув сталих форм і зводився переважно до ситуативних поборів на військові потреби, податків на заняття шинкарством та торговельною діяльністю. Отже, середній рівень добробуту був досяжним для будь-якої здорової людини (за переписом 1666 р. лише 10-20% населення належали до категорії бобилів – господарів, які не мають робочої худоби) [26].

Зовнішня кон’юнктура для Кременчука погіршилася після Переяславської Ради 1654 р., адже перехід під протекцію Росії, призвів до загострення відносин Гетьманської України з Кримом. Уже на початку осені 1654 р. полудневі правобережні полки, з чигиринським включно, постраждали від наскоків татар [27].

Татарська загроза призвела до пожвавлення еміграційного руху на землі Росії (Слобідської України). Кременчуцькі переселенці на її теренах фіксувались ще 15 травня 1653 р., коли до Вольного «на вічне життя» прибули козаки з Кременчука «Мишка Семенов с товарищи 5 человек, с женами и с детьми и с животы», які мотивували своє переселення розоренням від «ляхів» та голодом [28]. У вересні 1656 р. на Цареборисове городище прийшли близько 50-ти козацьких родин з Кременчука і Кобеляк та розселилися навколо цього старого городища [29]. Можливо й топонім «Кремончук», згаданий у документі 1690 р. у Стародубському полку в околицях Погару та «московського кордону», також був пам’яткою цього руху [30]. З 1673 р. існує згадка про харківського отамана Матвія Кременчуцького (Кременчюцького) [31].

Стосунки з татарами стали причиною й антигетьманського виступу в місті, який відбувся у липні 1657 р. Як повідомляв Шебеші, трансильванський посол у Чигирині: «У місті Кременчуку, що недалеко Запоріжжя, пробували вчинити повстання на гетьмана, і він велів звозити до Суботова гармати і порох. Повстали тому, що гетьман віддав Татарам назад табуни, що (козаки) забирали у Татар» [32].

«Народ-військо»: полково-сотенна система

Основою державної організації Козацької України стала полково-сотенна система, запровадження якої на Кременчуччині проходило за умов переважної підтримки місцевого населення. Найнижчим військо-вим підрозділом козацької армії був курінь, відповідник давнього десятка, до якого входило від 10-20 до 30-40 вояків певного хутора, села (групи сіл) чи частини містечка або міста. Очолював курінь виборний курінний отаман, а місцевою громадою, яка споряджала на війну даний козацький загін, у селах керував виборний війт (отаман) [33]. Курені об’єднувалися у вищу військову, а водночас і адміністративно-територіальну одиницю – сотню, якою командував призначений полковником (рідше обраний сотнянами) сотник (символом його влади була корогва – сотенний прапор). Він резидував разом із сотенною старшиною (осавулом, писарем і хорунжим) у сотенному містечку [34]. Цивільними справами відав городовий отаман у співробітництві з органами міщанського самоврядування. У місті також обов’язково були сторожі (польові, баштові, брамні, пляцові тощо), які виконували поліцейські обов’язки.

Утримувалась сотенна адміністрація за рахунок експлуатації «рангових» маєтностей (на Кременчуччині не фіксуються), місцевих податків та святкових зборів т.зв. «ральців» та «поклонів» – нерегламентованих подарунків, що часом набували форм хабара. На сотника йшли також певні ярмаркові збори [35]. Менш значні місцеві урядовці могли служити і єдино за персональне звільнення від податків.

Чигиринський полк, у підпорядкуванні якого знаходилась фактично вся Кременчуччина, за реєстром 1649 р. складався з 19 сотень. Вісім з них розміщувалися на Лівобережжі – Вереміївська, Говтвянська, Жовнинська, Кременчуцька, Максимівська, Потоцька, Омельницька та Остапівська [36]. За цим реєстром особовий склад Кременчуцької сотні налічував 150 козаків (утім, уже у 1674 р. на стінах обложеного Чигирина стояло 500 козаків цієї сотні [37]). Першим сотником у Кременчуці став Андрушко Супруненко (Муха?). 19 лютого 1654 р. як кременчуцький сотник згадується Богдан Лавриненко [38]. Пізніше він став суддею Кременчуцького полку (див. нижче). 1654 року до складу сотенної старшини входили також Іван Дяченко (городовий отаман?) [39] та Миколай Пінчук (писар) [40].

Згаданий Кременчуцький полк існував як окрема військово-територіальна одиниця нетривалий час у 1661-1666 рр. [41]. Створений він був за ініціативою лівобережного гетьмана Я.Сомка на базі лівобережних сотень Чигиринського полку. До його складу належали такі населені пункти як Максимівка, Лукомль, Потоки, Омельник, Остап’є, Балаклея, Білоцерковець, Нові Санжари, Окишек (Кишеньки), Білики, Кобеляки, Переволочна [42]. Ф.Николайчик до складу полку відносив також Говтву, Багачку, Чигирин-Діброву, Вереміївку, Манжелію, Федорівку, Борки, Устивицю, Городище (Градизьк), Жовнин [43]. У складі поселень були, як бачимо, частини пізніших Лубенського, Полтавського, Миргородського полків.

З полковників кременчуцьких відомі Кирило Андрієвич (Андрієнко, Андрєєв, Кирило Андрійович Каменник [44]), вірогідно син вищезгаданого А.Супруненка [45], що до того якийсь час обіймав посаду чигиринського полковника [46]. Він тримав полковничий пернач з травня по кінець серпня 1661 р. Крім нього на посаді кременчуцького полковника встигли побувати Гаврило Дубовик [47] (25.VIII.1661 – після 20.ІІІ.1662 [48] рр.) та його син Кость Гавриленко (27.ІІІ. – 15.VI.1662 р. [49]). Як наказний полковник у Кременчуці відомий Сава Канівець (22-26.VI.1662 р.) [50]. Останнім серед наразі знаних кременчуцьких полковників згаданий Кудлай (6.VIII.1664 р.) [51].

Склад кременчуцьких полковників, між іншим, говорить про формування на Кременчуччині старшинських династій. Причому, звичайно, полковники перед тим, як приймали пернач, були на посаді кременчуцького сотника (як у випадку з Г.Дубовиком та К.Гавриленком). Не здобув полковницький ранг лише Михайло Лазаренко (Лазаревич), який згаданий як сотник у Кременчуці у червні 1662 р. (голова Сомкового посольства до Москви) [52]. Утім, це напевно пов’язано із деградацією Кременчуцького полку по погромах Кременчука червня 1662 р. та жовтня 1663 р.

Зрештою, до самих Чигиринських воєн 1677-1678 рр., які спричинилися до дізінтергації Чигиринського полку, кременчуцька сотня (квазіполк) лишалася у «просторі» останнього. Перехід під пернач миргородських полковників (1672-1674 рр. [У науковій літературі перехід кременчуцької сотні у підпорядкування Миргородського полку зазвичай датується 1670 р., утім нижче я докладно розгляну обставини цієї справи і спробую навести аргументи на користь нового датування.]) став можливим лише через цілковите виснаження місцевих сил. З тих, хто обіймав сотницький уряд у Кременчуці цієї сумної години, відомі Сава (згадка 20.ІІ.1666 р.) [53], Михайло Карачевський (фіксується під 1670 р.) та Юрій Іванович (10.VI.1672 р. знаходимо його на посаді наказного сотника) [54].

«Уламки цивільності»: магдебургія і церква

Уніфікована полково-сотенна система фактично підвищила статус непривіле-йованих міст і містечок України, до яких належав і сотенний Кременчук. Організація міського управління в них переставала залежати від волі сеньйора-шляхтича та рівнялась на зразки привілейованих міст, заснованих на магдебурзькому праві. Хоча, варто завважити, що міщани в містах опинились фактично у меншості. Так, у сусідніх з Кременчуком Говтві та Манжелії, на 1666 р. налічувалось відповідно 156 та 30 міщан. До округу «города» Говтви належало 6 млинів (щоправда 5 з них в різному ступені руйнації через тогочасне лихоліття) та два села (29 і 23 насельника), до округу «містечка» Манжелії – лише один млин і жодного села [55].

Органи міського самоврядування виконували як адміністра-тивно-управлінські, так і судові функції [56]. У гетьманство Б.Хмельницького (1648-1657 рр.) колишні польські суди в містах були змінені на магістратські та ратушні. Магістратські суди виникли в полкових містах та в інших містах магдебурзького права. У непривілейованих сотенних містах і містечках, до яких належав і Кременчук, почали діяти ратушні суди. Магістратські та ратушні суди здійснювали цивільне і кримінальне судочинство. Вони вирішували справи міщан і посполитих (залежного населення сіл і міських околиць). Вільні селяни судилися в ратушних судах непривілейованих міст, якщо були під їхньою юрисдикцією. До складу ратушного суду входили бургомістр (бурмістр) і райці (радники) або війт із бургомістрами і ратушний писар. Магістратські суди складалися з війта і «градської колегії», до якої входили бургомістр, райці і лавники (присяжні). Мінімальна чисельність ратушної колегії дорівнювала трьом особам, а магістратської – п’яти.

Структура ратуші та магістрату включала два підрозділи: 1) міську раду, яка займалася адміністративно-господарською діяльністю і виконувала поліцейські функції; 2) судову колегію лавників («лаву») під головуванням війта. Лавники виробляли рішення, які проголошував війт. Усі зазначені особи працювали за принципами виборності та колегіальності. У деяких містах вибори вирізнялись певним демократизмом, оскільки в них брали участь не тільки міщанські старшини, але й «усе поспольство і чернь». Але, практично, обидві колегії часто збиралися разом у складі тих самих осіб, що було особливо характерним для невеликих міст. У судових засіданнях ратушного суду брали участь війт, бурмістри, райці та лавники (райці, очолювані бурмістром, часто також називались бурмістрами). Взагалі, хоча термінами «ратуша» і «магістрат» розрізнялись непривілейовані та упривілейовані міста, але органи міського самоврядування міст магдебурзького права часто також називались ратушами, а особистий склад їх урядового апарату – магістратом. Апеляції на рішення ратушних судів у другій половині XVII – початку XVIII ст. подавалися до магістратських або полкових судів, а на рішення останніх – до гетьманського суду. Гетьман, звичайно, доручав їх розгляд генеральному судді та судовому писарю. Розглядаючи справу від імені гетьмана на місці, в ратушному приміщенні разом із місцевою судовою колегією такий суд набував форми Генерального військового суду. Найвищою апеляційною інстанцією на рішення міських судів з часів правління І.Брюховецького став російський цар (зрозуміло це право ще тривалий час оскаржував попередній зверхник – польський король).

Ратуші та магістрати були розташовані в сотенних і полкових містах, що зумовлювало їхні постійні тісні контакти з козацькими полковими і сотенними правліннями. У ратушних приміщеннях зберігались юридичні кодекси, був розташований службовий апарат (осаульчики, возні, сторожа та ін.), існували спеціальні кімнати для судових засідань і тюремні камери. Усе це використовувалося козацькими судами, полегшуючи їхню роботу.

Козацька старшина намагалася підпорядкувати собі міщанські суди, спираючись на військову силу козацтва та його провідну роль у політичному житті Гетьманщини. Це значною мірою їй вдавалося. Полковники часто безпосередньо головували на судових засіданнях магістратів або надсилали до них своїх представників з полкової старшини чи сотників. У ратушних судах аналогічно діяли сотники та городові отамани, які очолювали міських козаків. Іноді суд діяв від імені полковника або відповідно до ордеру полкового суду.

Участь козацької старшини у міському судівництві Гетьманщини помічається вже у 1660 р. До гетьманування Дем’яна Многогрішного (1668-1672 рр.) така участь обмежувалась, як правило, присутністю у судових засіданнях, а приблизно з 1669 р. козацькі старшини почали поступово підпорядковувати міщанські суди своєму впливу і владі, що особливо посилилося за гетьманування Івана Самойловича (1672-1687 рр.). Наприкінці ХVII – у XVIII ст. козацькі та міщанські суди іноді навіть повністю зливалися. Поряд з намаганнями старшини цьому значною мірою сприяла українська соціальна структура, яку в другій половині ХVII – початку XVIII ст. пронизувало козацтво. Це забезпечувало станову універсальність справ, підсудних козацьким судам. Позначалася і більш висока оперативність козацьких судів, пов’язана перш за все із значно вищим освітнім рівнем козацької старшини порівняно з міщанською [57].

Насамкінець, варто дещо сказати й про долю в новій суспільній системі таких важливих елементів старої соціальної структури як церква та шляхта. Діяльність католицької, уніатської та протестантських церков на території Козацької держави фактично заборонялася, їх маєтності передавалися переважно у розпорядження православних інституцій. Єврейським громадам також прийшлося обирати між наверненням у православ’я та смертю чи вигнанням.

Упосліджене до того православ’я отримало на території Українського гетьманату статус офіційного віровчення та потужну підтримку гетьманського уряду та козацької старшини. Усе це зумовило відчутне посилення значення православної церкви в українському суспільстві. Роль православ’я як національного прапора у боротьбі з поляками призводила до зростання народної релігійності, що подекуди межувала з фанатизмом.

У цьому зв’язку цікавою є доля Пивогірського Миколаївського монастиря, який щоправда тільки починав вирізнятися як структурний підрозділ славнозвісного Київського Пустинного Микільського монастиря. За гетьманування Б.Хмельницького монастир отримав ряд універсалів на підтвердження своїх маєтних прав на Кременчуччині. Так, уже 26 квітня (6 травня) 1650 р. вийшов наказ гетьмана міщанам Максимівки і Городища віддавати звичне «послушенство» ченцям монастиря [58], 30 листопада (10 грудня) 1651 р. такі самі накази були дані щодо Вереміївки, Максимівки і Городища [59]. 30 березня (9 квітня) 1652 р. універсалом застерігалися права монастиря безперешкодно ловити рибу в Дніпрі на закріплених за ним уходах [60]. Гетьманські універсали зазвичай покликались на старожитну козацьку традицію покровительства православ’ю («бо перед тим козаки морем и землею с праці своєї шаблею поживу мали и церкви божі надаряли» [61]).

Монахи навіть зловживали загальною сприятливою монастирям політикою Великого гетьмана. Так, відомий універсал-підробка від 5 (15) листопада 1651 р. на монастирське володіння Чигирин-Дібровою та належними їй селами [62].

Наступники Б.Хмельницького також не полишали Пивогір’я без гетьманської ласки [63]. І.Виговський 1658 р. підтвердив його власницькі права [64], І.Брюховецький 1663 р. надав йому право відновлювати та понову залюднювати належні монастиреві розорені поселення. 1667 р. Брюховецький ще раз ствердив свій попередній універсал [65]. Тоді було згадано й «особливий лист» осадчому Пивського монастиря Івану Озовському [66]. Здається саме діяльність цієї людини заклала міцні основи пивогірського господарства.

30 червня 1670 р. Д.Многогрішний видав універсал, що надавав Пивогір’ю значний ступінь самостійності та мав сприяти його піднесенню. Ігумену Київського Пустинного Микільського монастиря о.Олексію Турові доручалось «строить и обновлять» монастир «на Пивском месте, где и давно бывало». Тут само були перелічені маєтності Пивогір’я [Це зроблено вперше, хоча припускаю, що вищезгаданий «особливий лист» гетьмана І.Брюховецького осадчому І.Озовському вже міг містити цей перелік.]: Жовнин, Білобережжя, Бражна Лука, Домонтове озеро, Олександрове озеро, Старець-озеро та інші навколо тих урочищ проти Вереміївки; урочища навколо Чигирин-Діброви на Сулі та Дніпрі «даже к Пивам»; Лапинці, озеро Золоте дно, Солониця, перевіз через Сулу і Дніпро, Максимівка, угіддя під Власівкою та угіддя по той бік Дніпра від Крилова через сім миль «почав от Белобережья, даже к озеру Дубок» [67]. 1677 р. надання Многогрішного монастирю підтвердив і І.Самойлович [68].

Здається окремим надбанням Київського Пустинного Микильського монастиря був млин біля Омельника, що існував у 1670 – 1680-х рр. Про нього є згадка в матеріалах М.Ткаченка [69].

Варто обмовитися, що очолювало Київський Пустинний Микільський монастир чимало відомих в українській культурі діячів – Інокентій Гізель (бл.1654 р.), Варлаам Ясинський (1681-1684 рр.), Іоасаф Кроковський (1689-1698 рр.), Стефан Яворський (1698-1702 рр.) та ін. [70]. Отже, подекуди й мешканці Кременчуччини мали змогу прилучитися до найкращого з культурного фонду тогочасної України.

Не дивно, що 1668 р. Пивогір’я було помічене у великих політичних іграх. Місцевий чернець Якубенко виступив як агент Київського митрополита Йосипа Тукальського, через нього останній намагався схилити лівобережного гетьмана Брюховецького до виступу проти Москви спільно з правобережцями П.Дорошенка [71]. Під стінами Пивогірського монастиря у стані Ромодановського та Самойловича 1676 р. останній склав знаки своєї гетьманської влади.

Така політична активність, утім, дорого коштувала Пивогір’ю. Так, 9 листопада 1667 р. ігумен Олексій Тур писав П.Дорошенку «прося, чтоб он не велел казаком разорять монастиря нашого святого Николы, близь Чигирина будучего, и чтоб перевоз, что на озере, и иные угодьи, кои належать к тому монастырю, отдал, как при прежних гетманах бывало, и чтоб братію мою старцов не грабил, и не изгонял, и обид никаких и насилства им чинить не велел» [72]. А 1674 р. монастирські землі стали театром бойових дій, які стерли з лиця землі старовинні Пиви та лишили цілком «запустілою» Максимівку [73]. Військові спустошення тут не припинялись до завершення Чигиринських війн у 1678 р. (утім, здається, втікачі з Правобережжя сприяли і залюдненню монастирських земель [74]).

Крім Пивогірського монастирця якійсь інтереси в регіоні мали і відомі Лубенський Мгарський та Густинський (під Прилуками) монастирі. Так, у 1658 р. Виговський ствердив права мгарських ченців на озера «на грунтах Чигирин-Дубравских» («Сулище, Білозерря, Пещане, Глушець, Плетеница і Білево») [75]. 11 вересня 1660 р. датована грамота-підтвердження російського воєводи кн. Олексія Трубецького на володіння «рибними ловлями» під Кременчуком на Дніпрі, які зі слів густинських монахів були надані їм «на прокормленіе» Б.Хмельницьким, а згодом відібрані І.Виговським [76]. Утім, здається надовго втримати тутешні маєтності ані мгарській, ані густинській братіям не вдалося [77].

Агонія «уродзоних» і примарне староство

Шляхта на Кременчуччині в результаті Козацької революції фактично зникає. Останніми черкаськими старостами, які ще могли сприйматись у Кременчуці як реальні представники влади, були брати Киселі [78]. Молодший Микола, перебував, щоправда, в тіні старшого – Адама, київського воєводи і православного магната, відомого прихильника козацько-шляхетського компромісу. Доводячи свою особисту та не в останню чергу і братову лояльність до Речі Посполитої, Микола загинув узимку 1651 р. під Винницею, потрапивши у знану льодову пастку, влаштовану козаками І.Богуна. Адам Кисіль спадкував по братові уряд черкаського старости, але ненадовго, оскільки і йому лишався вже недовгий вік [Уже влітку 1653 р. по смерті А.Киселя, титул черкаського старости був наданий Петру Потоцькому, сину колишнього коронного гетьмана М.Потоцького. ]. Після Берестечка і укладення Білоцерківського миру восени 1651 р. був короткочасний період, коли шляхта почала повертатись до своїх наддніпрянських маєтків, але вже наступного року змушена була знову тікати з козацької території.

Цікаво, що за часів, коли польський уряд уже фактично не контролював Кременчуччину, він провів невеличку адміністративну реформу і виділив Кременчук з околицею в окреме староство. Воно належало до «негродових», тобто до тих, що не мали міського уряду. Складалося кременчуцьке староство з самого Кременчука та його лівобережної околиці навколо гирла Псла.

Історія його постання пов’язана або з персональними амбіціями Ю.Немирича (у 1657 р. він перейшов на козацький бік, став титулуватись кременчуцьким старостою та претендував на повернення своїх маєтків на Кременчуччині [79], з чим гетьманський уряд однак не поспішав, дозволивши магнатським служебникам лише збирати на себе тут деякі казенні збори [80]), або з дипломатичною грою уряду з козаками, адже в нездійснених шляхетських проектах порозумінь з ними, йшлося про передачу кількох наддніпрянських староств під гетьманський контроль. Скількома саме адміністративними одиницями припустимо було поступитися, дебатувалося [81]. Отже, виверт щодо збільшення кількості староств без збільшення контрольованої козаками території багатьом міг здаватись вдалим політичним кроком [82].

Утім, я схиляюся до першої версії, оскільки саме Немиричу було цілком «плювати» на інтереси своїх старих суперників на Кременчуччині – Потоцьких, з яких Петро, син коронного гетьмана Миколая, черкаський староста з 1653 р. (до складу останнього, нагадаємо, належав і Кременчук з околицею) якраз щойно помер (перед 22.V.1657 р.) [83]. І перша безсумнівна урядова номінація кременчуцького старости, що відбулася восени 1659 р., отже, відразу по смерті Немирича, може розглядатись як новий реванш Потоцьких, адже титул цей здобув ближній клієнт старого гетьмана Миколая – жовнір і дипломат Маріуш Станіслав Яскульський [84].

Походив останній з сяноцької землі на Галичині, з молодості служив на Україні під рукою гетьмана польного Миколая Потоцького. У 1648 р. ротмістр козацької (легкокінної) корогви і коронний стражник. Разом з коронним гетьманом М.Потоцьким потрапив у полон після битви під Корсунем 26 травня 1648 р. Утім, його випущено через кілька днів за викуп у 300 талерів, аби він займався збором значно більшого викупу для свого патрона (120 тис. злотих). Знову став на чолі корогви у травні 1651 р. у полку звільненого коронного гетьмана. Брав участь у Берестецькій битві, бився і під Білою Церквою. 1652 р. знаходився серед оборонців Кам’янця-Подільського, обложеного козацько-татарським військом. 1653 р. воював проти сил козацько-молдавського союзу, бився під Жванцем. 1654 р. їздив з дипломатичною місією до Криму, аби укласти союз проти козаків та Москви. 1659 р. староста стулінський і на додачу кременчуцький. 1660 р. бився під Чудновим проти росіян, 1673 р. – під Хотином проти турків, 1674 р. голосував з воєводством руським на елекції Яна ІІІ Собеського. 1676 р. отримав каштелянію київську, 1680 р. – воєводство чернігівське, а перед самою смертю у 1683 р. став подільським воєводою [85].

Цей популярний у жовнірському середовищі ветеран якнайкраще підходив на роль зверхника староства, яке ще треба було відстояти збройною рукою [86]. М.С.Яскульський, таким чином, продовжив традицію військових зверхників прикордонної Кременчуччини (Язловецьких, Потоцьких та ін.). Оскільки нащадків М.С.Яскульський не мав, кременчуцьке староство, реалізувати права на яке цьому старості вдавалось хіба спорадично (скажімо, взимку 1664 р. під час останнього походу польських військ на Лівобережжя), перейшло до рук його племінника Станіслава. Останній мав ще менше шансів попанувати у своєму старостві й помер у 1689 р. [87].

Цікаво, що 1686 року при укладенні т.зв. «Вічного миру» з Росією Річ Посполита офіційно зреклася Лівобережжя [Утім, сейм Речі Посполитої ратифікував цей договір лише у 1710 р.], а отже, і Кременчуччини, що не завадило Яну ІІІ Собеському 1689 р. видати привілей на кременчуцьке староство вже клієнту М.С.Яскульського, підпоручнику його корогви у 1671 р., підчашому теребовельському з 1674 р. та підкоморію мозирському з 1681 р. Романові Ленкевичу-Іпогорському [88]. Останній походив з нобілітованого вірменського роду, що мав маєтності на північній Київщині та Західній Україні. За свідченням А.Бонецького, Р.Ленкевич за королівським дозволом відступив у 1690 р. титул кременчуцького старости сину Збігневу, який у 1695 р. вступив до ордену францисканців, а староство по ньому одержав його швагер (чоловік сестри Францішки) Єжі Анджей Чаплич, згодом підкоморій київський [89]. Така затяжна «гра» (хай і з постійною «девальвацією» статусу гравців) з практично пустим після 1686 р. титулом кременчуцького старости свідчить не лише про пристрасть до титулатури, поширену серед річпосполитського шляхетства ХVII-XVIII ст., а й про перманентну ностальгію за втраченими «кресами».

Протягом Руїни надії щодо повернення шляхти на Лівобережжя не раз оживали і знову видавалися привілеї на землі «Задніпров’я». Так, 19 грудня 1650 р., на хвилі Зборівського замирення, отримав грамоту короля Яна-Казимира на слободи Багачку та Білоцерківку Самійло Голуб [90].

Новий спалах подібних надань припав на часи Гадяцької унії 1659 р. та по Чуднівській перемозі поляків у 1660 р. Так, у липні 1661 р. маєтності на Пслі: містечко Баранівка з селом Перевіз (нині – Баранівка та Вел.Перевіз Шишацького р-ну Полтавської обл.), а також село Портанка були надані «шляхетному» Івану Рудницькому [91]; містечко Балаклея – «уродзоним» Базилю (Василю?) та Андрію Глошинським [92]; село Борки – свіжонобілітованому [93] Федорові Колчинському [94]. Близько того часу привілей на «хутір на Пслі» був наданий керівникові козацького посольства до короля С.Голуховському [95]. Про визнання «шляхетними» 10 кременчужан у 1659 р. мова ще піде нижче (див. наступний підрозділ).

Однак, шляхетська дрібнота зазвичай не здатна була реалізувати свої майнові права саме «яко шляхтичі» та часто спокушалася іншою формою легітимації, а саме службою Війську Запорізькому, поповнюючи ряди козацької старшини [96]. Без магнатського «даху» шляхта на Задніпров’ї лишалася недієздатною як соціальна група та провідницька верства.

Та навіть покозачена шляхта на Кременчуччині була рідкістю [97]. Відомо, що у найближчих до Кременчука Миргородському і Полтавському полках у 1654 р. шляхтичів не значиться зовсім (за даними присяги на вірність московському царю). Серед маєтностей Миргородського полку в 1657 р. вказано лише два приватновласницькі, що складало 2,15% від загалом існуючих [98]. Козаки, які складали від 50% до понад 80% населення, стали безроздільними володарями краю. Козацький характер краю не раз визнавав навіть уряд Речі Посполитої, у пошуках компромісу з Військом Запорізьким незмінно відносячи ці території до зони, яку він погоджувався лишити під козацьким контролем [99].

Примітки

1. Взяття Крилова козаками не обійшлося миром через перебування тут найманого загону німецької піхоти, який з підходом військ Хмельницького спочатку зачинився в замку, а вночі втік, підпаливши містечко (див.: Компан О. Участь міського населення у визвольній війні українського народу 1648-1654 рр. – К., 1954. – С.89). Про спалення Крилова повідомляли свій уряд і російські інформатори (див.: Акты Московского государства. – Т.ІІ. – СПб., 1894. – С.217,222).

2. Літопис Самійла Величка: В 2т. – К., 1991. – Т.1. – С.68. Напевно тут не «обсвятилося» без Пивогір’я.

3. Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря, нынешней Николаевской кладбищенской церкви в г.Градижске, Полтавской губернии. – Кременчуг, 1891. – С.9.

4. Тут і далі події переповідаємо за вістками з листів з «литовського» боку, див.: Archiwum Glówny Aktow Dawnich w Warszawi. – Archiwum Radzywillów. – Odz.VI. – Pudło 36:37/1. – S.826-833; див. також: Мицик Ю. З документів польський архівів до історії Сіверщини ХVII-XVIII ст. // Сіверянський літопис. – 2003. – №5-6. – С.13-17 (документи під №3).

5. За реєстром 1649 р. у Чернігівському полку в списку «Борзенців» (до речі окремому від «Сотні Борзнянської», що може свідчити на користь недавнього переселення) є козак Ярема Петліченко (див.: еєстр Війська запорозького 1649 року. – К., 1995. – С.480). Щоправда, у Черкаському полку за тим таки реєстром (сотня Мошенцова) згадано ще козака Яроша Пітляченка, але мені здається, що борзенський Петліченко, добре знайомий з умовами війни на північному фронті, мав більше шансів очолити козацький рейд (крім того, здається козаки-правобережці, а отже і черкасці не були залучені до походу).

6. У реєстрі 1649 р. у Чигиринському полку згадано двох Кияниць – Семена (Медведівська сотня) та Богдана (Говтвянська сотня). Якщо припускати, що козаків-лівобережців мав очолювати і «вождь» з Лівобережжя, тоді згаданим Кияницею мав бути саме Богдан (в інших правобережних козацьких полках також згадується ще чимало Кияниць, але жодного в лівобережних).

7. Грушевський М.С. Вказ. праця. – Т. ІХ-1. – К., 1996. – С.126-127; Про кочів’я татар поблизу Кременчука згадують російські інформатори, зокрема, в листопаді 1752 р., січні 1653 р. та лютому 1654 р. (див.: Акты Московского государства. – Т.ІІ. – С.304,313,365 відповідно).

8. Принаймні по парі голів, які збирався викупити на подарунок калмицькому князю Каспулату Муцаловичу Черкаському гетьман І.Самойлович (див.: Акты, относящиеся к истории Западной оссии. – Т.V. – C.149).

9. Эвлия Челеби. Книга Путешествия (Извлечения из сочинения турецкого путешественника ХVII века). Перевод и комментарии. – Выпуск 1. Земли Молдавии и Украины. – М., 1961. – С.81.

10. Там само. – С.212. Цікаве зауваження Челебі, що на «мові московитів» Кременчук зветься Яшлавуз-керман. Цю тюркомовну назву щойно інтерпретував як «сира або волога фортеця» молодий київський дослідник Віктор Тимченко. Припускаю, що цей топонім пов’язаний (калька?) з Кагамликом, який, як уже зазначалося вище також перекладається як «сире заболочене місце».

11. Там само.

12. Евлия Челеби. Книга Путешествия… – Выпуск 1. – С.85. Згадка «сарикамишського гетьмана» у цьому уривку можливо навіяна реаліями кінця 1670-х рр., коли, власне, і писався твір Челебі. Утім, відомо, що на Запоріжжі існував окремий Крилівський курінь, а отже зв’язок Крилова із Січчю був дуже тісний. 5 тисяч будинків, то явне перебільшення, але й воно дає нам можливість зробити висновок, що Челебі вважав Крилов значно більшим за Кременчук (3 тис. жителів). Кам’яні оборонні споруди, згадані Челебі могли, як і в Кременчуці, становити хіба окремі елементи укріплень Крилівської цитаделі. Щодо пасажу про жителів-шибеників, то це явно данина риторичному ярлику «зрадників-ребеліянтів» для українських козаків взагалі.

13. Про активну роль у обсадженні козаками стратегічних пунктів на південному кордоні гетьманату прямо свідчить і заява новосанжарців від 12.ХІІ.1659 р. – «...и нам, государь, Богдан Хмелницкой в том городе велел селитца, чтоб Тотаром заступить дорогу» (див.: Акты ЮЗР. – Т.VII. – C.285). Про Кобиляк (Кобиляки) 1657 р. Евлія Челебі пише, що він «цілковито відбудований гетьманом» (див.: Евлия Челеби. Книга Путешествия… – Выпуск 1. – С.85).

14. Купчая на дом в Кременчуге 1654 г. // Киевская старина. – 1903. – LXXXIII. – №4. – С.14. Свідками цього акту названі кременчуцькі козаки Левко Булда, Іван Цевченко, Мартин Шора Папенко, причому перші двоє згадуються із шанобливою приставкою «пан». Ю.Мойсеєнко вірогідно родич Антона Мойсієнка, п’ятнадцятого за списком кременчуцької сотні 1649 р. Не виключено також, що до цього роду належав і «товариш» сотні кременчуцької Андрій Мусієнко («Мусеенко») покупець лісочка («стінки») на правобережній Кременчуччині 16.І.1726 р. (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.126).

15. Лохвицька ратушна книга другої половини ХVII ст. (Збірник актових документів). – К., 1986. – С.51-52 (документ № 43).

16. Див. гасло «Червона Знам’янка» (назва Богомолівки з 1921 р.) у: Полтавщина: Енциклопедичний довідник. – К., 1992. – С.964. Козак Іван Богомол фіксується в Богомолівці ще за реєстром 1741 р., раніше маємо дані про омана Богомоленка згаданого в реєстрах Кременчуцької сотні 1712 та 1715 рр. Гіпотетично можна припускати причетність до заснування Богомолівки когось з двох (чи обох одразу) Тишків Богомоленків згаданих у Кислянській сотні Уманського полку за реєстром 1649 р.

17. Перечень городов, городков, мест и местечек в Черкасских полках 1654-1656 гг. // ЧОИДР. – 1905. – Кн.2. – Смесь. – С.28. До «городів» тут були залічені: Чигирин, Суботів, Медведівка, Кам’янка, Жаботин, Сміла («Смелая»), Орловець; серед «городищ», поруч з Кременчуком згадані: Вереміївка («Ереивка»), Жовнин («Желмин»), Чигирин-Діброва («Чигрин, Дуброва»), Бужин, Вороновка, Крилів, Потоки («Поток»), Говтва, Остап’є; «городками» названі Костянтинівка, Балаклея («Баклій»), Омельник, Максимівка, Манжелія («Манжелейка»), Пиви («Пиво»), «містечками» – Власівка, Кишеньки («Кишинское»), Федорівка. Цікаво, що всі «городи» полку – на Правобережжі, а городища – на Лівобережжі, таким чином, можливо, підкреслені не формальні розміри останніх, а їх «молодшість» щодо перших.

18. ІP НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15405. – Арк.34. Щодо Запоріжжя, Г.Ромодановський ще у серпні 1661 р. довів до відома уряду, що від Кременчука туди «поспевают третим днем» (див.: Там само. – Спр.15407. – Арк.58).

19. Хоча відомо, що 26.ІХ.1648 р. І.Волевач купив у жительки чигиринської пасіку з лісом, «хуторищем» і поселенням людей на р.Інгульці, де вже і греблю побудували (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.166). Нині це місцевість на північ від м.Олександрії. Волевачами були заселені й верхів’я р.Цибульника (див.: Там само. – С.166, 167. Вістки з 1615 та 1650 рр.), але все це більше чигиринські, аніж кременчуцькі околиці.

20. ІP НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15408. – Арк.5 (Білгородський стіл. Стб.№466. Л.267). (Згаданий як місце, де планує переправлятись через Дніпро кримський хан, у листі ніжинського полковника В.Золотаренка до сівського воєводи П.М.Салтикова від 14.VIII.1661 р.) Починаючи з Ф.Николайчика така першозвістка належала до 1676 р. (див.: Акти ЮЗР. – Т.XII. – С.655,661,774).

21. Макаревский Ф. Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Церкви и приходы прошедшего XVIII столетия. – Дн-ськ, 2000 (репринт з Катеринославського видання 1880 р.). – С.313. Макаревський вважав, що першозаселенці з’явилися з-під Кременчука та з-під Кобеляк і Келеберди.

22. ІМіС. Кіровоградська область. – С.715. Скоріше за все це був крилівський виселок.

23. Самі поняття «чумак», «чумацький промисел» відомі з 1660-х рр. (див.: Слабєєв І.С. З історії первісного нагромадження капіталу на Україні. – К., 1964. – С.19). Вони потроху витісняли старий термін для позначення купця (візника)-«соляника» – «коломієць».

24. ІP НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15410. – Арк.15.

25. І.Лучицький наводив такі характерні для тогочасного господарювання приклади як спільного володіння мешканцями Кишеньок, Переволочни та Келеберди лугом. Як це виглядало на практиці можна з’ясувати на прикладі містечка Білоцерківки, де у визначений час із своїми домочадцями жителі йшли на спільний луг і хто скільки встигав скосити, тим і користувався (див.: Лучицкий И. Займанщина и формы заимочного владения в Малороссии // Юридический вестник. – 1890. – №4. – С.418).

26. Стецюк К.І. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50 – 70-х роках XVII ст. – К., 1960. – С.84.

27. Грушевський М.С. Вказ. праця. – Т.ІХ-2. – К., 1997. – С.951. Вже 24.ХІ.1653 р. путивльський посадський чоловік Оська Шамирін, повернувшись з торгу в Кременчуці, повідомляв, що гетьман Б.Хмельницький застеріг чигиринського полковника від можливого нападу татар. Відтак полковник наказав підлеглим з міст худобу не випускати, за можливістю обмежити свої поїздки, татар до міст не впускати і запаси їм не продавати (див.: Акты ЮЗР. – Т.Х (дополнения к т.ІІІ). – СПб., 1878. – С.159). Відомо також, що на початку літа 1654 р. татари захопили під Криловом козака, який у липні втік з полону та приніс вістку про збори 20-тисячного татарського війська в похід під Крилов та Чигирин (Там само. – С.702). Отже, стан очікування облоги з кінця 1653 р. став звичайним для кременчужан.

28. Акты Московского государства. – Т.ІІ. – С.320; див. також: Грушевський М.С. Вказ. праця. – Т.ІХ-1. – С.503. Напевно «Мишка Семенов» це Михайло Семененко згаданий 90-м за реєстром Кременчуцької сотні 1649 р.

29. Там само. – Т.ІХ-2. – С.1228.

30. Див.: Універсали Івана Мазепи 1687-1709. – К.-Львів, 2002. – С.189-190 (документ №139).

31. Акты ЮЗР. – Т.XI. – СПб., 1879. – С.253,254. Не виключено родич знаного Павла Кременчуцького, полковника чигиринського при Т.Цюцюрі, а також Сави та Петра Кременчуцьких згаданих відповідно 2-м та 5-м за списком полкової сотні Прилуцького полку в реєстрі 1649 р.

32. Грушевський М.С. Вказ. праця. – Т.ІХ-2. – К., 1997. – С.1440.

33. У XVIII ст. фіксуються також і«отамани похідні».

34. В полку крім відповідників цих старшинських посад призначалися також обозний і суддя.

35. Дядиченко В.А. Вказ. праця. – С.267.

36. Сотні Вереміївська, Жовнинська та Максимівська перестають існувати напевно після погрому 1661 р. На місті двох перших формується Чигирин-Дібровська сотня (вперше згадана у 1672 р.), з якої у 1730-х рр. знов була виділена Жовнинська сотня. Центр же Максимівської сотні переходить у Городище (Градизьк) (щодо часу цього переносу можемо сказати лише, що сталося це після 1661 р.). Вниз по Дніпру володіння Чигиринського полку сягали Кишеньок та Переволочни. Остання ще не згадана у переліку міст та містечок цього полку від 1654-1656 рр. (див. вище: Перечень городов, городков, мест и местечек в Черкасских полках 1654-1656 гг.... – С.28), але згадується як така у квітні 1658 р. (Акты ЮЗР. – Т.VII. – С.209).

37. Бантыш-Каменский Д.И. История Малой оссии от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. – К., 1993. – С.544. Утім, ця цифра або явно перебільшена, або має на увазі весь тодішній Кременчуцький полк, зведений в єдину сотню (див. нижче посилання про останню згадку Кременчуцького полку в 1666 р.).

38. Купчая на дом в Кременчуге 1654 г. // Киевская старина. – 1903. – LXXXIII. – №4. – С.14. Можливо він є тим самим Богданом Лаврінченком, згаданим 4-м за списком полкової сотні Прилуцького полку в реєстрі 1649 р. Як сотник власівський відомий ще у 1697 р. Андрій Лавриненко (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.159).

39. Там само. І.Дяченко був десятим за списком кременчуцької сотні 1649 р. Припускаю, що це той самий Іван Дяченко, який очолював один з полків, які прийшли захищати Гадяч від росіян наприкінці 1659 р., а у травні 1661 р. склав голову в бою з російським корпусом під Опішнею (див.: Яковлева Т. уїна Гетьманщини. – С.164; ІP НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15407. – Арк. 37). Правда, відомий ще якийсь Іван Дяченко генеральний суддя при Я.Сомкові (згадка від 23.І.1663 р. див.: Акты ЮЗР. – Т.VII. – С.355).

40. У ХІХ ст. на мапі Кременчуччині відомі Пінчукове озеро в 2-х верстах на північ від Глобиного, два хутори Пінчуків у Пісківській волості та один хутір Пінчуків у Пирогівській волості.

41. Щоправда, на початку 1666 р. згадується вже лише «сотник полку Кременчуцького» (див.: Дорошенко Д. Початок гетьманування Петра Дорошенка (1665-1666) // Праці Українського Історико-Філологічного Товариства в Празі. – Т.IV. – Прага, 1942. – С.134).

42. Цей перелік містам Кременчуцького полку наведено російським джерелом з 2.VIII.1661 р., утім, оскільки там мова йшла про міста, куди не була надіслана «обнадійлива» царська грамота (див.: Акты ЮЗР. – Т.V. – C.90), непевне це неповний список. Білики, Кобиляки та Нові Санжари раніше належали до Полтавського полку, їх приєднання до Кременчуцького полку можливо пов’язане з проектом Кременчуцького староства Ю.Немирича та заходами І.Виговського спрямованими на послаблення потужного Полтавського полку після придушення заколоту М.Пушкаря (див. нижче).

43. Підставою для Николайчика було очевидно повідомлення омодановського про міста, які разом з Кременчуком присягнули царю до 26.VI.1661 р. (див.: Акты ЮЗР. – Т.V. – C.66).

44. Останню форму наводить його власний лист з 1661 р. (див.: ІP НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15408. – Арк.2-3). Там само згадано і ще одного представника кременчуцької полкової старшини – хорунжого Жедена Острогляда (в реєстрі 1649 р. у Лютенській сотні Полтавського полку знаний Андрій Острогляд). Про цього хорунжого відомо, що він був поранений наприкінці січня 1662 р. у боях з татарами на Пслі під Потоками (див. ІP НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15409. – Арк.28).

45. На роль «батька» К.Андрієвича може претендувати також перший відомий кременчуцький сотник Андрій Муха (1638 р.). Досить вірогідно також, що у випадку з Мухою і Супруненком маємо справу з тою самою людиною (так, зокрема, вважають М.Корнієнко та В.Кривошея. Див.: Корнієнко М.П., Кривошея В.В. Персональний склад старшини правобережних полків... – С.30). Хоча тут слід завважити, що реєстр 1649 р. знає Андрія Муху – 2-го за списком Лубенської сотні Миргородського полку та безіменного Муху – сотника Краснопольскої сотні того самого полку. Менш імовірним є припущення, що «Андрієвич» – це вже родове прізвище, тоді, слід завважити, що історії відомі козацький гетьман «Андрійович Каленик» (1624), осавул полковий канівський «Андрієвич Яків» (1638), кошовий отаман «Андрійович Лук’ян» (жовтень 1672 – квітень 1673 – ?) (Кривошея В. Генеалогія українського козацтва... – С.177,89,179 відповідно). Не виключаю також, що саме майбутній кременчуцький полковник, згаданий 16-м за списком полкової сотні Прилуцького полку в реєстрі 1649 р. («Курило Андрієвич»).

46. Див.: Яковлєва Т. Гетьманщина в другій половині 50-х років XVII століття; Причини і початок уїни. – К., 1998. – С.424; Панашенко В.В. Полкове управління в Україні (середина XVII-XVIII ст.). – К., 1997. – 75с.

47. Г.Дубовика немає серед козаків реєстру 1649 р. (натомість в сотні Потоцькій згаданий Іван Дубовик, імовірно його старший брат чи інший родич), отже він, як і, можливо, К.Андрієвич належав до молодшої козацької генерації.

48. Акты ЮЗР. – Т.VII. – С.337. Полковник Г.Дубовик тоді згаданий як особа, якій віддав підмочене пшоно посланець Г.Косагова до І.Брюховецького Павло Данченко. Існує ще одна згадка «кременчуцького полковника Дубовика», посланого наприкінці липня 1662 р. («через тиждень після бою з Юрасем під Переяславом», як оповідав 31.VIII.1663 р. полонений під цього походу товариш Дубовика російський капітан Михайло Водогінський) (див.: ІP НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15417. – Арк.1-2). Утім, не виключено, що тут йдеться вже про Костя Гавриленка, який також міг використовувати родове прізвище Дубовик.

49. Акты ЮЗР. – Т.V. – С.115. Полковництва К.Гавриленка викликає у мене певні сумніви. Пізніше у червні-липні 1662 р. знову згадується кременчуцький полковник «Дубовик», хоча, оскільки ім’я не вказане можна припускати, що це той самий Костянтин Гаврилович Дубовик. Щодо родового кола К.Гавриленка-Дубовика, можливо, його родичем (братом?) був сенчанський сотник Лубенського полку Дубовик (Дубов’яченко) Михайло (?-бл.1672.10.-?) (див.: Кривошея В.В. Українська козацька старшина. – Ч.1. – К., 1997. – С.34). Дубовики на Кременчуччині відомі й у ХІХ-ХХ ст., і донині. З цим родом можуть бути пов’язані й власівський писар 1690 р. Іван Гаврилович (див.: Лазаревський А. Украинские исторические мелочи. – К., 1901. – С.4-5), здається, він таки й Іван Гавриленко, писар крилівський 1674 р. (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.120, 159); сотник компанійського полку І.Новицького Олешко Гаврилович (?-1695) (див.: Кривошея В. Генеалогія українського козацтва... – С.253) та «житель кременчуцький» (1706 р.) Леонтій Гаврилович (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.128).

50. ІP НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15409. – Арк.55,56. Ймовірно родич «Курила Канівця», 14-го за списком Кременчуцької сотні за реєстром 1649 р.

51. ІP НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15417. – Арк.46. Чи це той самий «Костя Кудлаєнко», згаданий 17-м за реєстром 1649 р. у Вороновській сотні Чигиринського полку? 7.V.1663 є також згадка «войськового писаря» з Запоріжжя – Григорія Кулдая (див.: Акты ЮЗР. – Т.V. – C.171).

52. Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. – Cambridge, 1978. – Vol.2. – P.491; Стецюк К. Народні рухи на Лівобережній і Слобідській Україні в 50 – 70-х роках ХVII ст. – С.214. Кременчуцьким сотником М.Лазаренко названо в московських документах про це посольство, у листі самого Я.Самка присланого з посольством його кличуть полковим писарем Кременчуцького полку (див.: ІP НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.15544). В Кременчуці ж тоді (26.VI.1662 р.) згадано сотником Ілляша Ведмиченка (див.: Там само. – Спр.15409. –Арк.56).

53. Gajecky G. The Cossack Administration of the Hetmanate. – Cambridge, 1978. – Vol.2. – P.491; Дорошенко Д. Початок гетьманування Петра Дорошенка (1665-1666) // Праці Українського Історико-Філологічного Товариства в Празі. – Т.IV. – Прага, 1942. – С.14. Найвірогідніше мова йде про вищезгаданого Саву Канівця. Гіпотетично це також міг бути Сава Кременчуцький, який у реєстрі 1649 р. згаданий 2-м за списком (полковий обозний?) полкової сотні Прилуцького полку (тоді зрозумілим було б опущення прізвища, адже Кременчуцький – сотник кременчуцький, то скидається на тавтологію). Серед інших можливих кандидатів можна пригадати Саву Федоровича Омельницького, запорозького протеже Брюховецького на посаді полтавського полковника (1663-1665 рр.), якого щойно замінили Г.Вітязенком і цілком могли перевести до такого самого полкового Кременчука (козаки-підпомічники Омельницькі фіксуються в Крукові Кременчуцької сотні у 1752 р. див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.51). Але тоді треба припустити, що він зрадив Брюховецькому (це не неймовірно, адже підпис цікавого тут «Сави» йде одразу за трьома підписами «запорізьких полковників», які також розчарувались у Брюховецькому). Утім, це міг бути і Сава Кирилів (Кирилович) (син полковника К.Андрієвича?), який як сотник полкової сотні Лубенського полку згаданий під 1671.12.31-1672.02 рр., в 1672-1675 рр. був на посаді полкового обозного, а 1695 р. знову згаданий як сотник полкової сотні (див.: Лохвицька ратушна книга другої половини ХVII ст. – К., 1986. – С.154; Кривошея В.В. Українська козацька старшина. – Ч.1. – С.30,33). Можливо з сотником-полковником Савою пов’язане заснування сільця Савине, що згадується в Кременчуцькій сотні у ХVIII ст. (існувало і в ХІХ ст., локалізувалось у 9 верстах від Кременчука на схід та в 3 верстах від Піщаного на р.Кагамлику, нині це міський район селища Молодіжного).

54. Акты ЮЗР. –Т.ІХ. – С.972-973.

55. Лазаревський А. Малороссийские переписные книги 1666-го года // Чтения в историческом обществе Нестора-летописца. – Кн.ХІІІ. – 1899. – Отд.ІІІ. Материалы. – С.115-118. Ці цифри обіймають лише чоловіків-голів сімей чи «бобилів». Щодо кількості сіл в околиці «города», слід мати на увазі, що, наприклад, у Остап’я було аж п’ять сіл (див.: Там само. – С.111-114).

56. Єдина відома мені печатка городового кременчуцького уряду походить з 1685 р. Збережена у т.зв. «Збірках Новицького» (ІP НБУВ. – Ф.ІІ. – Спр.14480) вона мала традиційну 8-гранну форму із геральдичним зображенням серця у полі печатки та абревіатурою «П.Г.К.У.» («печатка городового кременчуцького уряду») з чотирьох кутів. Символ серця – це традиційна на той час алегорія віри, любові до Бога, але не можна виключати, що тут ми маємо слід шляхетського герба якогось з колишніх власників Кременчука. Аналогічні кременчуцькому зображення серця на міських печатках відомі зокрема в Батурині (1671 р.), Власівці (1682 р.), Новій Басані (1686 р.) (див.: Панченко В. Печатки сотенних міст Лівобережжя кінця ХVII ст. у збірках полковника Іллі Новицького // Нові дослідження пам’яток козацької доби в Україні: зб.наук.ст. – Вип.12. – К., 2003. – С.111. У статті кременчуцьку печатку хибно датовано 1681 р., вміщено також описи печаток Великих Будищ (1684 р.), Келеберди (1688 р.), Лукім’я (1696 р.) та Потоків (1686 р.)).

57. Див. загалом огляд козацько-гетьманської судової системи: Гамбург Л. Магістратські і ратушні суди у самоврядуванні міст України-Гетьманщини XVII-XVIII століть // Право України. – 2000. – №4. – С.110-114,132.

58. Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657. – К., 1998. – С.103-104. В описі власницьких привілеїв Пивогір’я з 1766 р. (ІP НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.2зв.) йдеться про універсали Б.Хмельницького від 11.ІІІ.1649 р. та від 1.ХІ.1651 р. Чи це ті самі акти, що згадані тут важко сказати.

59. Там само. – С.122-124.

60. Там само. – С.126.

61. Там само. – С.123.

62. Там само. – С.249-250.

63. Якщо вірним є згаданий вище перелік привілеїв (а в окремих випадках, коли можна співставити з автентичними текстами впадає в око незначне розходження в датуваннях) з 1766 р., слід констатувати охайність ченців у юридичному супроводженні своїх справ. У списку послідовно згадані універсали гетьманів І.Виговського (22.VI.1658 р.), Ю.Хмельницького (7.ІІ.1660 р.), П.Тетері (1.IV.1663 р.), І.Брюховецького (8.Х.1667 р.), П.Дорошенка (9.IV.1668 р.), Д.Многогрішного (1.VI.1670 та 28.ІІІ.1671 рр.), І.Самойловича (16.VII.1677 р.), І.Мазепи (6.Х.1687 р. та «другий без числа»). Заручався монастир і грамотами російських царів: Олексія Михайловича (11.VIII.1654 (7162) р.), Федора Олексійовича (20.ІІІ.1681 (7189) р.), Іоанна і Петра Олексійовичів та Софії Олексіївни (19.ІХ.1689 (7197) р.), Іоанна і Петра Олексійовичів (11.І.1694 (7202) р.) (див.: ІP НБУВ. – Ф.І. – Спр.58140. – Арк.2зв.).

64. Універсал від 5.IV.1658 р. свідчить, що найціннішою частиною «Пивських маєтностей» монастиря були «Максимівський Пивський перевіз» та «озера около Дніпра» (де існують рибацькі «стани»), «ґрунти» хоч і згадано, але про їх обробку немає жодного слова. Згаданий в документі крім монахів-«отців» та «їх закупуючий» (див.: Акты, относящиеся к истории Западной оссии. – Т.V (1633-1699). – СПб., 1853. – C.103-104).

65. Акты ЮЗР. – Т.VI. – С.231-232; Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря... – С.9.

66. Акты ЮЗР. – Т.VI. – С.232. Вірогідно І.Озовський був родичем (сином?) козака Яська Озовського, згаданого четвертим за списком Жовнинської сотні в реєстрі 1649 р. (Реєстр Війська Запорозького 1649 р. – С.48).

67. Цит. за: Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря… – С.13-14.

68. Там само. – С.21.

69. ІP НБУВ. – Ф.113. – Спр.5. – Арк.511.

70. Троцький П. Пустынно-Николаевский монастырь // Труды Киевской духовной Академии. – 1878. – №9. – С.633.

71. Матченко А. Историко-археологический очерк бывшего Пивогорского монастыря… – С.10.

72. Акты ЮЗР. – Т.VII (1657-1663, 1668-1669). – СПб., 1872. – С.72. Очевидно вищезгаданий охоронний універсал П.Дорошенка від 9.IV.1668 р. був реакцією на це прохання.

73. Там само. – С.11.

74. Акты ЮЗР. – Т.ХІІ. – С.34 (переселенці з Крилова та околичних сіл), 131-132 (переселенці з містечка Насташки під Білою Церквою).

75. Акты Западной оссии. – Т.V. – С.102-103.

76. Ткаченко М. Нарис історії Кременчуччини до початку XVIII ст.... – С.78.

77. Припускаю, що лубенські ченці перенесли свою активність на ближчі посульські маєтності навколо Лукомля, де 7.І.1660 р. Ю.Хмельницький подарував їм 5 млинів (див.: Акты, относящиеся к истории Западной оссии. – Т.V. – C.106-107).

78. У козацькому реєстрі 1649 р. в осавульському курені Чигиринського полку бачимо Феська Киселя, у Смілянській (Сміловській) сотні – Каленика Киселя та ще трьох Киселенків у Воронівській (Іван) та Оловятинській (Іван, Тимко) сотнях. У XVIII ст. у Кременчуці фіксується козацький рід Киселів (один з них був місцевим сотенним писарем), існувала і невелика річечка Кисіль – притока Дніпра трохи вище Тясмина та ще якісь «for. (форпост?) Kisielew» уже на лівому березі Дніпра, поруч з Максимівкою (див. мапу кордону між осійською імперією та іччю Посполитою 1784 р.: AGAD. – Zbory Kartograficzny. – №510-1, ark.2). Не виключено, що тут ми маємо представників якихось молодших ліній магнатського роду Киселів або принаймні пам’ять про «гучне ім’я» у місцевому «прізвищевому фонді» (такого роду приклади не поодинокі).

79. Грушевський М.С. Вказ. праця. – Т.Х. – К., 1998. – С.128-129.

80. Там само. – С.193. «Сбирати хліб» Ю.Немиричу було дозволено як з його безсумнівних колишніх маєтностей Кобеляк, Біликів та Санжарова, так і колись спірних Кременчука, Кишеньок та Переволочни. У планах українського аристократа було просити затвердження своїх власницьких прав на ці маєтки у російського царя (див.: Акты ЮЗР. – Т.VII. – С.204,209,213-214, а також: Там само. – Т.6. – С.109; Т.15 – С.32,44).

81. Грушевський М.С. Вказ. праця. – Т.ІХ-2. – К., 1997. – С.1094. Датування офіційного виокремлення Кременчуцького староства тоді лишається неясним. У травні 1655 р. ще говорять про «староство Черкаське та Кременчук з приналежностями».

82. Принагідно зауважу, що Крилів з виокремленням «на булаву» козацьких гетьманів Чигиринського староства з старого Корсунського, намагалися утримати під юрисдикцією Корсуня (див. надання корсунського староства Янові Лещинському від 15.IV.1659 р.: Пам’ятки історії Східної Європи: Джерела ХV-XVII ст. – Т.V. уська (Волинська) метрика. Книга за 1652-1673 рр./ укладач П.Кулаковський. – Острог-Варшава-Москва, 1999. – С.311).

83. Polski Slownik Biograficzny. – T.XXVIII/1. – Wrocław-Warszawa-Kraków, 1984. – S.122.

84. Здається Яскульський з руки М.Потоцького формально отримав Кременчуцьку волость ще в 1650 р. Зокрема, з серпня 1650 р. походить лист М.Потоцького до Б.Хмельницького, де перший підтримує претензії свого клієнта до Максимівки з дніпровим перевозом та «до інших міст його» проти ченців Київського Пустинного Микільського монастиря, права яких на максимівські маєтності своїм універсалом гарантував козацький гетьман (див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т.ІХ-1. – К., 1996. – С.73).

85. Polski Slownik Biograficzny. – T.XI. – Wrocław-Warszawa-Kraków, 1964-5. – S.63-66.

86. Про те, що найкраще в ечі Посполитій про Кременчук пам’ятали саме військові може свідчити, наприклад, і такий «буденний» факт визначення у 1677 р. польним гетьманом С.Яблоновським розташування Чигирин-Дубрави («Діброви») через його сусідство з Кременчуком (див.: Мицик Ю. З джерел до історії оборони Чигирина 1677 р. // Військово-історичний альманах. – 2002. – Число 2(5). – С.153-154). І це при тому, що попередня історія Чигирин-Діброви і його актуальне значення були тоді чи не виразніші за сусідські.

87. Boniecki A. Herbarz Polski. – Warszawa, 1905. – T.VІІІ. – S.310.

88. Metryka Koronna. – Ks.376. – S.1b. (див. Додаток 2).

89. Boniecki A. Herbarz Polski. – Warszawa, 1907. – T.XIV. – Zeszyt III. – S.86. Цікаво, що цей Єжі-Юрій був сином Барбари, дочки і спадкоємниці іншого добре нам знаного Єжі-Юрія – Немирича. Таким чином, обидві лінії шляхетських претендентів на Кременчуччину в особі останнього кременчуцького старости таки примирилися.

90. Кривошея В. Генеалогія українського козацтва... – С.70.

91. Пам’ятки історії Східної Європи: Джерела ХV-XVII ст. – Т.V. уська (Волинська) метрика. Книга за 1652-1673 рр. – С.238-240. З представниками цього роду ми стикнемось ще згодом, коли мовитимо про ХVIII ст.

92. Там само. – С.240-241.

93. Там само. – С.257-260.

94. Там само. – С.247-248.

95. Савчук Н.О. Українська держава за гетьманування Ю.Хмельницького (1659 – поч. 1663 рр.). – Кам’янець-Подільський, 2001. – С.60.

96. З трьох перерахованих вище державців земель на Пслі у Війську Запорізькому служили двоє – удницький і Колчинський, про Глошинських же не маємо докладніших відомостей. Найвірогідніше це В. і А.Глосінські, щойно нобілітовані козацькі старшини (див.: Савчук Н.О. Українська держава за гетьманування Ю.Хмельницького... – С.62). Варто нагадати і про хрестоматійний випадок з шляхтичами надвірної корогви Я.Вишневецького, яким останній за заповітом приділив частки своїх розлогих маєтностей на Лівобережжі з метою «матеріального зацікавлення» антикозацької боротьби, але більшість з обдарованих ветеранів надали згодом перевагу «натуралізації» у лавах козацької старшини (напевно найвідомішим серед екс-клієнтів Я.Вишневецького був П.Апостол). Нижче буде згадано і про «скозачіння» шляхетних Хандогіїв, родом з-під Бродів на Львівщині, з яких почнеться один примітний кременчуцький козацько-старшинській рід.

97. За реєстром 1649 р. питома вага шляхти в Чигиринському полку 2,7% (88 з 3222 козаків). Загалом по Війську Запорізькому цей показник був 3,3% (див.: Кривошея В. Генеалогія українського козацтва... – С.132).

98. Яковлєва Т. Нарис. – С.427.

99. Див., наприклад, Патент цілому Війську Запорізькому від короля та цілої ечі Посполитої від 28.VII.1661 р.: Пам’ятки історії Східної Європи: Джерела ХV-XVII ст. – Т.V. уська (Волинська) метрика. Книга за 1652-1673 рр. – С.265-267. На рубежі 1682-1683 рр. «прелестні» листи польського короля прямо казали, що нічого побоюватись повернення старих панів на Лівобережжя, їх ж бо вже немає серед живих, а які лишились молоді, то Задніпров’я не знають. До того ж, нагадувалось у цих листах, тут усі маєтності державні, вони лише ходили в помістях, і держава попередніх поміщиків уже не дасть (див.: Соловьев С.М. Сочинения. – Кн.VIІ. – Т.14. – С.356).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ