Перевидання творів

Грицюта М. С.

У попередніх виданнях української прозової спадщини Г. Квітки-Основ’яненка з різних причин не був строго витриманий певний принцип відбору основних текстів. Відомо, що перша і друга книжки «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» вийшли за життя письменника двічі, якщо не вважати, що перше видання другої книжки вийшло двома випусками, як уже зазначалось. Друге видання книжок здійснювалось у Харкові за безпосередньою участю письменника. Він усунув ряд недоглядів, які мали місце в перших московських виданнях.

Досі видавали за другим виданням тільки твори першої книги, за першим – твори другої книжки. Такий відбір текстів нічим і ніколи не вмотивовувався. Він зумовлений тим, що не вдавалося виявити останнього прижиттєвого видання другої книжки «Малороссийских повестей», яке відсутнє у книжкових фондах державних бібліотек. Проте примірник його зберігається у відділі рукописів Центральної наукової бібліотеки АН УРСР (ф. IV, № 13). Потрапив він сюди тому, що має пряме відношення і до рукописної спадщини нашого письменства, оскільки в ньому рукою П. Куліша здійснені редакції творів, які суттєво відрізняються від авторських текстів «Малороссийских повестей». До речі, П. Куліш, відредагувавши українські повісті та оповідання Г. Квітки-Основ’яненка, видав їх у двох томах 1858 р. Це було перше посмертне видання творів письменника.

Єдине видання повісті «Козир-дівка», здійснене за життя її автора, незабаром після його виходу стало раритетним. Навіть О. Потебня, готуючи перше науково-критичне видання спадщини Г. Квітки-Основ’яненка, не зміг дістати тексту першодруку повісті «Козир-дівки», а тому змушений був друкувати її за текстом, відредагованим і опублікованим П. Кулішем. У примітці до повісті у своему виданні творів Г. Квітки-Основ’яненка О. Потебня писав: «Первого издания (Спб., 1838. in. 16) у нас не было под руками, почему здесь эта повесть перепечатана из изд. П. А. Кулиша» («Малороссийские повести, рассказанные Грыцьком Основьяненком», т. II. Харків, 1887, с. 36).

Сталося так, що повість «Козир-дівка» після смерті її автора друкувалась переважно в редакції П. Куліша.

У шеститомному виданні творів Г. Квітки-Основ’яненка (т. 2, К., 1956, с. 491) зазначено, що «Козир-дівка» подається за першодруком. Насправді ж повість друкується тут також за текстом Кулішевого видання. У примітці до повісті у восьмитомному виданні спадщини Квітки-Основ’яненка (т. З, К., 1969, с. 506) сказано, що «Козир-дівка» подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Твори в шести томах, т. 2. К., 1956. Однак ця інформація не відповідає дійсності, оскільки у тексті повісті восьмитомного видання зроблено цілий ряд виправлень на підставі першодруку «Козир-дівки».

Сліди Кулішевого редагування тією чи іншою мірою виявляємо чи не в усіх виданнях українських повістей та оповідань Г. Квітки-Основ’яненка. Звичайно, виправлення Куліша наближають мову творів Г. Квітки-Основ’яненка до сучасної літературної мови, однак вони суперечать критеріям нашої текстології, практиці видань спадщини класиків літератури. Т. Шевченко при всьому своєму шанобливому ставленні до Г. Квітки-Основ’яненка до нездійсненого видання «Кобзаря» 1847 р., що «Основ’яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо, може, не чув у колисці од матері» (Шевченко Тарас. Повне зібрання творів у 6-ти томах, т. 6, К., 1964, с. 314).

Коли б Кулішеві редакції творів Г. Квітки-Основ’яненка були узаконені, то сучасний читач не зрозумів би, на якій підставі Шевченко висловив вищенаведене зауваження. До того ж мали б справу не тільки з підміною мови Г. Квітки-Основ’яненка мовою Куліша, а й фальсифікацією ідейно-естетичних поглядів родоначальника української класичної прози. Редагуючи твори Г. Квітки-Основ’яненка, Куліш в одному із своїх листів писав:

«С Основьяненком я поступаю так, как будто он живой просит меня об этом. Я сам был бы доволен на том свете, когда бы опытная и добрая рука распорядилась так с моими сочинениями» (Письма П. А. Кулиша. К., 1899, с. 39).

Куліш цілком підпорядкував редагування Квітчиних творів власним уподобанням, нормам написання, своїй творчій практиці, світоглядній позиції. Він, наприклад, послідовно заміняв сполучник «і» на «й», прийменник «у» на «в», префікс «від» на «од», дієслівну кінцівку «ся» на «сь», замінював «за чим» на «чому», «не з-так» на «не так», «скусний» на «мистецький», «не стямив овсі» на «не зовсім стуманів бідолаха», «чим у мене» на «ніж у мене», «почетному» на «шановному», «не довжон» на «не виноват», «вп’ять» на «знов», «біля» на «коло», «об однім» на «одного», «почали п’янствовать, бездільнічать, красти» на «почали п’янствовать, красти», «пан отец, батюшка нам розказовав» на «пан отець нам розказав», «создателя, царя свого» на «созидателя свого», «у закормах» на «в засіках», «зробе» на «зробить», «на взрид плачуть» на «гірко плачуть», «прочее» на «інше», «мужик» на «чоловік», «об сім» на «про се», «вже досталося лисим та плишивим» на «вже доставалось і тогді лисим», «аж заревів» на «аж запорощав», «удивление, та й годі» на «диво, та й годі», «бідну бабу позанапрасно» на «бідну бабу без вини», «відкрий свої очиці» на «глянь своїми очицями», «ськати» на «шукати».

Такого плану виправлень у редакції Куліша дуже багато. Вони свідчать, що Куліш намагався підмінити мову Слобожанщини києво-полтавською говіркою. Крім того, Куліш зняв цілий ряд місць у творах Г. Квітки-Основ’яненка або подавав замість них свій текст. На догоду цій тенденції Куліш знімав окремі рядки, нехтуючи іноді навіть авторського логікою художнього викладу. А. Шамрай, який у свій час вивчав Кулішеве видання українських повістей та оповідань Г. Квітки-Основ’яненка, писав у статті «До тексту творів Гр. Квітки»:

«…Майже в усіх оповіданнях, особливо в тих, що увійшли до першого тому, Куліш повикреслював цілі уступи, особливо в оповіданнях «Конотопську відьма» і «Добре роби – добре буде». З аналізу цих викреслень приходимо до висновку, що, за винятком трьох уступів, що були скорочені механічно, ради їхньої довготи, незаведення інших уступів викликалося певною тенденцією редактора, його бажанням замазати дещо таке з оповідань Квітки, що суперечило його поглядам на ідейну їх вартість. За цю тенденційність свідчить аналогічність і одноманітність викреслених уступів і редакторські примітки до деяких оповідань.

Найпомітнішим змінам у редакції Куліша, крім зазначених вище, підлягали повісті: «Маруся», «От тобі й скарб» і «Сердешна Оксана». Класифікація цього матеріалу наочно пересвідчує нас в тому, який принцип поклав Куліш в основу своєї редакторської роботи й що саме він хотів замовчати в творчості Квітки. Крім смислової типічності незаведених уступів, очевидна тенденція автора підтверджується ще й тим, що деякі рядки вихвачені просто з контексту, незважаючи на те, що від цього деякі речення лишалися ніби обрубаними.

Матеріал ясно вказує на ті тенденції, що їх виявив Куліш, редагуючи твори Квітки. Він викреслював або оговорював ті місця текстів, що компрометували, на його думку, ідеальну вдачу української дівчини, рівночасно з тим старанно опускаючи всі жанрові малюнки більш-менш «вільного характеру». Підносячи вінцем творчості Квітки ідеальний образ Марусі і являючися пильним учнем його щодо змалювання жіночих образів такого типу (Орися, Настуся, з поеми за тією ж назвою), Куліш не міг погодитися з реалістичною трактовкою жіночих типів у других оповіданнях Квітки («Салдацький патрет», «Відьма») – цим тільки і можна пояснити його викреслення й застереження до певних розділів» [Шамрай А. До тексту творів Гр. Квітки. – У кн. : Науковий збірник Харківської науково-дослідної кафедри історії української культури, ч. 2-3, с. 225 – 228].

На доказ слушності цих міркувань А. Шамрая можуть бути вилучені Кулішем місця в творах Квітки-Основ’яненка та Кулішеві підрядкові примітки до окремих місць «Салдацького патрета». Ведучи мову про настрій молодожонів, яких розлучила на певний час домашня робота («От тобі і скарб»), Квітка-Основ’яненко подає такий фрагмент:

«Дивиться [Василь. – М. Г.] на свою Хвенну-голубку і, слухаючи, що вона йому ще скаже, нічого на чує, хоч йому що над ухом говорить… А що в нього на думці, так нічого й розказовати, бо і самі здорові догадаєтесь!»

Підкреслене речення Куліш зняв. До того місця в «Салдацькому патреті», де змальовано Домаху, яка вийшла на ярмарок і сприйняла портрет за живого солдата, Куліш дав дві примітки: «Квітка нарошне пересолив, виставивши ледачих дівчат на ярмарку, щоб показати усю скверну цього соблазну»; і далі: «От він і сам роз’яснив, чого ся дівка була безстидна. Наші дівчата говіркі і ввічливі, да з соромом і з добрим звичаєм, а гублять звичай хіба по городах, як зажене котру нужда або замчить неволя».

«Куліш старанно, – як слушно відзначив А. Шамрай, – викреслював ті уступи, де в гумористичному тоні змальовуються хиби українського селянина того часу (неосвіченість, пияцтво, запобігливість перед начальством). Нарешті, Куліш якнайрішучіше винищує всі прикмети монархізму Квітчиного, що часто пробивається в його творах, і тому-то повість «Добре роби – добре й буде» скорочено ним майже на третину. Цілком зрозуміло, що можна погоджуватися з поглядами Куліша на консерватизм Квітчиної ідеології, але ж ніяк не можна погодитися з таким підходом до редагування чужих творів. Тому-то, не вважаючи на великі старання Куліша коло видання Квітчиних «Повістей», воно не може претендувати на якесь об’єктивне значення, являючись хіба інтересним прикладом редакторської сваволі» [Там же].

Редагуючи твори Квітки-Основ’яненка, Куліш орієнтувався якоюсь мірою і на досвід багатьох своїх сучасників. Його видання спадщини Г. Квітки-Основ’яненка спричинилися до того, що довший час автор «Малороссийских повестей» не поставав перед читацькою масою таким, яким він є насправді. Лише в 1887 р. О. Потебня здійснив перше науково-критичне видання «Малороссийских повестей, рассказанных Грыцьком Основьяненком» у двох томах, де, як уже відзначалось, негативно позначилась практика Куліша на публікації повісті «Козир-дівка». Видання О. Потебні обслуговувало, по суті, аж до кінця 1920-х років читачів Наддніпрянської України. Досвід О. Потебні як видавця Квітки-Основ’яненка використовувався загалом у всіх радянських зібраннях творчості автора «Малороссийских повестей».

Примітки

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819 – 1897) – український письменник, історик, фольклорист, етнограф, критик і перекладач.

Потебня Олександр Опанасович (1835 – 1891 ) – український і російський філолог, член-кореспондент Петербурзької Академії наук. Основоположник так званого психологічного напряму у вітчизняному мовознавстві. Автор великої кількості мовознавчих, історико-літератур-них і філософських праць. Світогляд О. О. Потебні формувався під впливом ідей революційних демократів.

Подається за виданням: Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у 7-ми томах. – К.: Наукова думка, 1981 р., т. 3, с. 448 – 452.