За булаву і корону
Зинаїда Тулуб
Дні минали швидко і непомітно, як придорожні дуби, коли баскі коні мчать лісною просікою рівною легкою риссю. Сагайдачний їх не помічав. Він відпочив і заспокоївся в гостинній оселі, і тепер безсилий розпач і пригніченість перших днів здавалися йому чимсь ганебним і не гідним козака.
Захоплено пірнув у складне і різноманітне київське життя. Міська і околишня шляхта, братство і міська рада навперебій запрошували його. По-перше, кожен бажав вшанувати колишнього гетьмана і шаною притамувати йому біль від поразки, але незабаром всі зрозуміли, що присутність Петра Конашевича конче потрібна і корисна в кожній важливій справі суспільного життя. І Петро Конашевич нікому не відмовляв у пораді і допомозі. Все тут цікавило його. Він одвідував філософські і релігійні диспути, а іноді і сам кидав у кипінь палких дискусій влучний доказ або в’їдливу стрілу в город прибічників унії та католицтва. Часто підказував дидаскалам теми для гострих памфлетів, а в гуртку вчених, що збирався у Галшки Гулевичівни, по-діловому обмірковував, що треба якнайшвидше перекласти або написати і надрукувати, про що провіщати парафіяльному духівництву, чого добиватися на соймику і на вальному соймі.
Одвідував Сагайдачний і братство і брав жваву участь у братських сходках. Навіть на братських канунах, за чаркою доброго меду, знаходив він про що говорити з цеховими майстрами, з крамарями і лавниками, з підміською шляхтою. Не забував він і свого старого приятеля Хому Причепу, і той, поговоривши з Петром Конашевичем, захоплено чухав потилицю і приказував:
– Оце так голова!.. Ще не бачив такої і ніколи більш не побачу…
Радився він і з купцями про збільшення торгівлі з Угорщиною, Молдавією і Московщиною, не забував і братську школу і не шкодував грошей на пишні шкільні вистави, щоб потьмарити театральні вправи єзуїтського колегіуму, а перед кожними рочками влучно підказував шляхті, які протестації вписувати до земських книг і як добиватися на суді свого шляхетського права. І не одна сварка поміж киянами закінчувалася повним примиренням тому, що Сагайдачний вчасно втручався в неї і доводив, що не варт гризтися проміж себе, бо це тільки вода на млин їх спільних ворогів. І вдячні люди просто дивувалися і губилися, бачачи його невтомну й кипучу енергію, а кир Єлисей ховав у зіницях веселу посмішку і думав: «О, тепер він знов став собою, а тоді примчав до мене скривдженою бабою…»
Під настирливими нагадуваннями Плетенецького почав Сагайдачний писати свою книгу про унію. Уперто і сумлінно вивчав він догматику, часто одвідуївав Борецького, Єзекіїла Курцевича та інших вчених і в довгих розмовах з’ясовував собі тонкощі богословських доказів і тлумачень кожної дрібниці, щоб найспритніші католицькі богослови не могли впіймати його на якійсь хибі і збити непередбаченою каверзною дрібницею.
Але не в догмі бачив зміст і мету утворення унії. Влучно, гостро і короткомовно, як військовий наказ, розробив він другу частину свого твору, де показав загальний наступ католицтва на схід Європи, з метою підкорити православну церкву і помалу знищити навіть пам’ять про її існування, а унію утворив польський шляхетський уряд за вказівками Ватікану, як перший крок цього наступу, щоб потьмарити настороженість православ’я, притамувати його ворожнечу до західної церкви і таким чином, з одного боку, допомогти панству в приборканні і покріпаченні України і Білорусії, а головне – дати Риму нове і невичерпне джерело прибутку і збагачення.
Але вся ця складна кипуча діяльність не заважала Сагайдачному весь час мати на оці військові справи. Хоч які важливі всі заходи громадського життя, але без збройної сили нема дійсного захисту від нахабних зазіхань Речі Посполитої. Ось чому, працюючи над своїм рукописом і іноді кепкуючи з себе в думках за таку не гідну вояки роботу, він написав докладного листа литовському гетьманові Сапєзі, а згодом і сам поїхав до Вільно. Сапєга дав йому приповідні листи на формування двадцятитисячної армії проти Московщини. Військо довелося набирати в кількох місцях. Сагайдачний кинувся до військової скарбниці, і коли перші загони почали збиратися під його прапорами, для них був готовий і одяг, і зброя, і харч.
З одчайдушною сміливістю і рішучістю перемагав Петро Конашевич різні перешкоди, і після довгого втомного дня, коли лише собаче гавкання та переспіви перших півнів порушували тишу, сидів над своїм рукописом, вигострював мову і докази, перекреслював і переписував цілі сторінки і потроху входив у смак нової роботи.
Військо Петра Конашевича зростало і гартувалося, а разом з ним зростала його певність в собі і в майбутньому. Робота захоплювала Сагайдачного. Він оточив еебе посивілими, загартованими у боях воїнами і для кожного з них знаходив роботу. В усіх напрямках мчали його гінці, йшли піші і кінні загони.
Весняне сонце дало йому першу хвилю виписчиків і втікачів-кріпаків, а коли зазолотавилися лани шарудливими хвилями пшениці і запалахкотіло липневе небо яскравими блискавицями, – заворушилося й реєстрове козацтво, якому загрожувало виселення до крулевщизн або у межі Запорозького Лугу.
Працювала й старшина. Недурно вичитували вони до хрипоти по ярмарках і міських торгах, по шинках і магістратах, на церковних ґанках і по сільських майданах пишні обіцянки пана Сапєги, що ніхто пальцем не зачепить захисників ойчизни і трону, вірних слуг королевича Владислава.
Подумали-подумали козаки, почухали потилиці і, рятуючи жінок, дітей і хати, худобу і ріллю, пішли на його поклик.
Настав і минув день святого Іллі. Гроші козацькому війську не були сплачені. Пани самі порушили постанову комісії, і вийшло, що Петро Конашевич мав рацію не зважати на панські погрози. Про виселення козаків із маєтків не могло бути й мови, а на вимоги панів козаки відповідали глузуванням або погрозами.
Нове військо формувала не тільки старшина. Різні люди з дрібної шляхти і підпанків, охочі до походів, а головне – до легкої здобичі, не стільки навчали свої ватаги військової справи, як наїжджали на фільварки та містечка, накладали контрибуції, грабували, ґвалтували жінок, вимагали леж та приставств і зовсім не поспішали в Московщину, тому що і дома знайдеться досить хліба козацького.
Під гаслом вербування збиралося купами і поспільство, підпалювало панські садиби, скирти і ожереди і, порахувавшись з своїм одвічним ворогом, і собі приставало до козацького війська.
А коли дійшла до Базавлуку чутка про похід, рушили й січовики.
Заворушилася шляхта. Вона проклинала план короля і королевича Владислава. Посипалися скарги до коронного гетьмана і до Варшави. Але Жолкевський не вживав ніяких заходів, а король був глухий до протестів панів, підтримуючи синові зазіхання на московську корону. В боротьбі з Густавом Адольфом він втратив права на шведську державу, а польська виборна корона не могла забезпечити його сина, ось чому так вабила його Московщина, з якою вже вісім років тривала війна, і ось чому Зігмунд уперто не визнавав Михайла Федоровича Романова царем. Військові дії часом уривалися, часом знов відновлювалися, коли з’являлися кошти і люди. І до того ж, король Зігмунд був таємний єзуїт, і конгрегація роздмухувала його апетит, щоб підкорити Ватіканові безмежні землі північно-східного царя.
А справи королевича Владислава були зовсім погані. Командував його армією обмежений і самовпевнений литовський гетьман Ян-Карл Ходкевич. Напровесні знов вирушило його військо в похід і повільно посувалося до Москви. Воно ремствувало і готове було збунтуватися через несплату грошей, брак коней, гармат і набоїв, а головне – через голод. Країна була спустошена попередніми походами, військової здобичі не було, регіментарі сварилися між собою, підсилення не надходило. І Лев Сапєга розпачливо волав до козаків, благав їх якнайшвидше виступити і для заохочення надіслав їм двадцять тисяч червінців.
А козаки не поспішали: лише в липні вирушив Сагайдачний у похід. Ішов він крізь Сиверщину, крізь Путивль, Єлець, Лебедянь, Шацьк, Коломну, поки королевич повільно посувався на схід спустошеною Смоленщиною.
Козаки здобували і плюндрували зустрічні міста, і Сагайдачний не стримував їх. Він тільки стежив, щоб військо не пиячило і не перевантажувалося здобиччю, бо така здобич заважає рухливості. Забачивши козаків, росіяни ховалися в лісі або билися з мужністю рокованих на загибель. А бояри тікали з своїх садиб і несли вперед грізну звістку про наближення лютого ворота.
В Лівнах Сагайдачний захопив у полон воєводу, князя Микиту Черкаського, у Єльці – Андрія Полевого, «коему осадное сидение было не в обычай». Полевого порубали шаблями, а дружину його взяли з собою. Тут же захопили козаки й посольство до кримського хана з царською грамотою. Давши коням відпочити, а козакам відіспатися, Сагайдачний підступив до Михайлова і обложив його. Кілька разів кидалися козаки на мури, але михайловці відбивалися мужньо. Сагайдачний простояв під Михайловом тиждень і вирушив далі, залишивши надійне прикриття.
Назустріч козакам поспішали князі Пожарський і Волконський. Військо їх було погано вимуштроване і нашвидку зібране з служилих людей та з хлопів. Воно бунтувало і відмовлялося битися з козаками. На березі Оки Сагайдачний розтрощив це військо і Каширським шляхом повільно наблизився до Москви.
Коли перші загони його з’явилися біля Донського монастиря, бояри виступили з Москви проти нього зі своїм ополченням, але, як каже московський літопис: «Грехов наших ради, страх великий их объял, и бою они не поставиша».
Королевич теж наближався до Москви. Без бою піддалися і присягли йому Вязьма, Дорогобуж, Козельськ і Кременець. А бої йшли із змінним успіхом. Шістнадцятого вересня по довгій і марній облозі Можайська вирушило польське військо через Рузу і Звенигород до Москви.
Під Звенигородом з’явилися до королевича посланці Сагайдачного. Війська було у королевича небагато: лише п’ять регіментів з невеликою арматою. Сварки між регіментарями зростали. Двічі спалахували бунти, почалося дезертирство. Ян-Карл Ходкевич не згоджувався з соймовими комісарами щодо плану кампанії і гадав зимувати десь під Калугою або під Боровськом, але королевич пристав до думки комісарів, і гетьманові довелося скоритися.
Поява козаків була для Владислава великою радістю. Козацькі посли розповіли королевичеві про спустошені землі і сплюндровані і захоплені міста і сповістили його, що Петро Конашевич стоїть між Коломною та Москвою і чекає наказу, щоб приєднатися до королівського війська.
Зраділий королевич щедро обдарував послів, а Сагайдачному надіслав гетьманську булаву, прапор, бунчуки, литаври і наказав негайно рушити до Тушина. Нова спроба російських воєвод перешкодити їх з’єднанню не вдалася, і на урочистій аудієнції Сагайдачний передав королевичеві полонених воєвод і царських послів до Кримського ханства.
Того ж дня зібрали військову раду і вирішили негайно здобувати Москву під керівництвом військового інженера кавалера Новодворського. Довго сперечалися, як штурмувати – чи то з драбин, чи то висадити у повітря міські брами петардами. Новодворський вважав, що нарубати потай таку силу драбин – річ нездійсненна, а успіх бою залежить від несподіваності нападу. Регіментарі підтакували, але багатозначно перезиралися.
«Ото бестія, тен кавалер Новодворський, – без слів говорили ці погляди, – він думає привласнити собі усю перемогу. І привласнить, якщо дійсно відчинить нам брами Москви».
Примітки
Конгрегація – тут іде мова про колегію, що керувала всім єзуїтським орденом.
Напровесні 1618 року.