Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Становище поета

Богдан-Ігор Антонич

Слово при роздачі літературних нагород
дня 31 січня 1935

Шановні пані й панове!

Те, що скажу, не буде ні нове, ні незвичайне. В короткому принагідному слові розкрити ширше обрії нашої сучасної літератури, чи зокрема хоч би тільки поезії – неможливо.

Живемо в часах, коли дійшло до того, що поети мусять виправдувати своє право на існування й коли дуже часто не вміють на це спромогтися, та й самі починають зневірюватися, чи вони потрібні. А втім торкається це не тільки поетів, але взагалі всіх письменників і мистців.

Не тут місце, щоб вияснювати причини цього складного явища. Одне тільки певне: їх щонайменше кілька, вони зв’язані з самою літературою й з зовнішніми обставинами і переплутуються в дуже складний спосіб. Тут хочу звернути увагу тільки на одну з них, а саме на переміну суспільного становища письменника чи мистця, на зміни в відношенні суспільства до нього. Розуміння суспільної ролі мистецтва, побажання й вимоги, що їх ставить творцеві громадянство, очевидно, не є чимось сталим, завжди розвиваються й зміняються, але зміна, що довершилась під впливом останньої війни, одна з найяскравіших і найгостріших.

У добу розквіту символізму – найважнішої довоєнної течії в літературі, в році 1896 такі три заповіді давав Брюсов «Юному поету»:

Юноша бледный со взором горящим,

Ныне даю я тебе три завета:

Первый прими: не живи настоящим,

Только грядущее – область поэта.

Помни второй: никому не сочувствуй,

Сам же себя полюби безраздельно.

Третий храни: поклоняйся искусству,

Только ему, безраздумно, бездельно.

В цих «трьох заповідях» вміщується вся програма тодішніх мистців: творити для майбутнього, для вічного, sub specie aeternitatis, – крайній індивідуалізм і служба мистецтву для нього самого.

Сьогодні стоять у всіх трьох точках на протилежному становищі: творити для сучасності, для актуального, підпорядковувати індивідуальність творця якійсь ідеї, доктрині, програмі, якійсь групі, якійсь практичній цілі, підпорядкувати мистецтво тим самим чинникам. На цьому не кінець: ідуть ще далі, домагаються не тільки, щоб ставити проблеми, але й їх розв’язувати, не тільки відтворювати сучасність, але й вияснювати її, ще й ставити їй єдині й непомильні дороговкази. Очевидно, що там, де блукають і губляться діячі, політики, публіцисти, філософи, тощо, тим більше й письменники стають безпорадні або спрощують себе до ролі групових гітаристів якоїсь фірми з крикливою вивіскою.

Не хочу боронити «заповідей» Брюсова, але вважаю, що тільки синтеза їх з їхніми суперечностями зможе витворити справжнього сучасного письменника. Погодити службу сучасному з тривкішими, вищими мистецькими вартощами, зберегти в цій службі свою індивідуальність і незалежність, влити в жили мистецтва бурхливу кров наших днів, але так, щоб не перестало воно бути справжнім мистецтвом. Дозволю собі навести слова Пруста з «Temps retrouve»: «Баррес говорив, що мистець повинен служити передусім хвалі своєї Батьківщини. Одначе, може він служити їй тільки будучи мистцем, себто під умовою, що в хвилині, коли досліджує свої досліди й відкриття, такі тонкі, як і відкриття в науці, що в цих хвилинах не думає про ніщо інше, навіть про Батьківщину, а тільки про правду, що перед нею стоїть».

Я сам у своїх поезіях підкреслюю свою національну та навіть расову приналежність не тільки в змісті, але що важніше – й трудніше – ще й у формі. Роблю це менше за надуманою програмою, більше з внутрішньої потреби вірності світові, що з нього вийшов. Проти деяких голосів, ідейно я себе знайшов від першого рядка, що його написав. Основ свого світогляду ніколи не змінював, що не значить, щоб завжди не оформлював його точніше й не викінчував його у подробицях. Людина це не завершена статуя, жива людина твориться в кожному дні, в кожній хвилині.

Не шукаю фікційного Окциденту з львівської каварні, але несмілий підходжу до традиції моєї землі. Це не значить, щоб я національний стиль розумів як щось скам’яніле й невідсвіжувальне. Тут Тобі хвала, сивобородий міністре республіки поетів, Уолте Уїтмене, що навчив Ти мене молитись стеблинам трави. В корчмі «Під романтичним місяцем», п’ючи палючу й похмільну горілку мистецтва, разом з Тобою звеличую найтайніше й найдивніше явище: факт життя, факт існування. Вдаряючи по плечі молодого челядника теслярства – розкриваєш мені крізь століття таємниці «прапричини».

Хочу й маю відвагу йти самітний й бути собою. Я не мандолініст ніякого гуртка. Не вистукую верблів на барабані дерев’яного пафосу. Знаю добре, що криця й бунтарство, котурни й сурми наших поетів це здебільша векслі без покриття.

Сіра братіє й світочі моєї парохії, челядники й майстри з мого цеху, теслі строф, гончарі поем, різьбярі сонетів, ткачі повістей, будівничі драм – усі ви, що нам дано жити в цей «час бурхливих воєн і варварських звичаїв» (з Ольжича), повторім з Драй-Хмарою:

– крізь бурю й сніг гримить наш переможний спів,

що розбиває лід одчаю і зневіри.

Дерзайте, лебеді: з неволі, з небуття

веде нас у світи ясне сузір’я Ліри,

де пінить океан кипучого життя.


Примітки

Вперше опубліковано: Назустріч. – 1935. – № 4, 15 лют. – С. 1. Надруковано також: «Зібрані твори, 1967»; Літературна Україна. – 1987. – № 31; Наука і культура. Україна: Щорічник АН УРСР/Т – во «Знання» УРСР. – Київ, 1990. – Вий. 24. – С. 238 – 239. Дві останні публікації підготував М. Ільницький.

Подаємо за публікацією у часописі «Назустріч». Рукописний варіант (Львівська національна бібліотека, від. рукоп., ф. 10, од. зб. 73) має певні відмінності із публікацією. Він без назви; починається відречення «Те, що скажу…»; пропущено дві віршовані цитати. Окрім цього, од. зб. 69 містить чернетку статті. Велика частина матеріалу з неї не увійшла до остаточного варіанту «Становища поета». Подаємо цю чернетку повністю:

Мусимо протиставитись, щоб на Парнасі диктували закони фельдшери від літератури і цирюльники від мистецтва.

Це тобі, сивобородий міністре республіки поетів Воте Вітмене, що молився Ти (?) (до?) стеблинам трави.

Омар Хайям що в чарці поезії холодив розпечені уста (?).

Не поклоняюся фікції баченого з львівської каварні Окциденту, ні оманам.

Поезія це дивна пані (?), що нагородить тих, що віддадуться їй (всеціло й нероздільно) (на життя й смерть).

Багато таких, що пишуть вірші, але небагато тих, що стають відважними продати все своє життя за сто червінців божевілля.

Змагаю до національного змісту, ба навіть до національної форми моєї поезії. Але справи національного характеру літератури не [нерозб. – Упор.]. Не ототожнюю з крицевістю, чи малоросійщиною?

Захопленими очима дивлюсь на той шлях, що стелиться переді мною.

Соромлюсь, що з таким малим надбанням промайнуло моїх дотеперішніх 25 літ.

Від паризького коктейлю (зваб Парижа) й музейної теки римської вовчиці ближчий мені місяць батьківських (моїх рідних) гір.

Волів би рубати дрова в мого батька, як стати собачкою (песиком ?) від літератури, що її (очевидно, собачку) ведуть на шнурку (мотузці?).

Хоч один місяць сяє в віршах санскритських, перських, англійських чи українських, проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з – над Парижа, Риму, Варшави чи Москви.

Дячком якоїсь кліки чи самозакоханого гурта ніколи не був і не буду.

Вигостреного слов’янського нюху не ошукає кадило? А втім, поза мною ще ніщо, перед мною ще все. Треба мені ще багато вчитися. (До кінця життя). В нас вірять у програми. Вірю в батьківську землю й в її поезію. Я не гітарист ніякої партії. Я не мандолініст якоїсь партії чи якогось кляну, фельдшер (культури, поезії)

Поборювати літературний фельдшеризм, пацикарство і кацикарство понад персональне (особисте) адгурництво.

І важко мені помістити у строфах цей світ одночасно завеликий і замалий (теж паризькість).

Іноді криця й бунтарство стає векселем без покриття.

Не вистукую верблів на барабані паперового бунту.

Служба нації й служба мистецтву. Найгірше, коли ці дві речі входять із собою в конфлікт і суперечності.

Живемо в часах, коли поети мусять виправдувати рацію свого існування й коли дуже часто не вміють цього зробити й самі починають зневірюватися в свою потрібність. А втім, відноситься це не тільки до поетів, але й загалом до всіх письменників чи мистців.

Те, що скажу, не буде, очевидно, ні нове ні незвичайне.

В короткому, принагідному слові розкрити [нерозб. – Упор.] хіба неможливо.

Дарма здається декому, що каруселя мистецтва (національної культури) ворушиться довкола його носа (лоба) (пупа).

Може видаватись деяким гурткам, що….

Єдина річ – служба національній культурі, з традиції національної культури місяць лемківських гір

Найважніші для творця: незалежність думки ? і індивідуальність.

Два речення із цієї чернетки: («…проти розуму вірю, що місяць, який світить над моїм рідним селом в Горлицькому повіті, є інший від місяця з – над Парижа, Риму, Варшави чи Москви»; «Вірю в батьківську землю й в її поезію») подано за монографією М. Ільницького «Богдан – Ігор Антонич: Нарис життя і творчості» (Київ: Рад. письменник, 1991) у «Творах, 1998» під заголовком «Протирозуму вірю, що місяць…».

Брюсов Валерій Якович (13.12.1873 – 9.10.1924) – російський поет, прозаїк, драматург, перекладач, літературознавець, історик. Один із основоположників російського символізму.

«Temps retrouve» (фр.) – «Віднайдений час» (сьома частина роману – епопеї «У пошуках втраченого часу» французького письменника Марселя Пруста).

Окцидент (лат. occidens, від лат. occidere – «заходити») – захід, християнський світ, де, за середньовічними уявленнями, заходило сонце. Протиставлення орієнту (лат. oriens), тобто сходу.

Вітмен Волт (Walt Whitman; суч. Волт Вітмен, Уїтмен; 31.5.1819 – 26.3.1892) – американський поет, публіцист, автор поетичної збірки «Листя трави» (1855 – 91).

Хайям Омар (повне ім’я: Гіяс ед-Дін Абу-ль-Фатх Омар ібн Ібрагім ель-Хайямі ен-Найсабурі; 18.5.1048 – 4.12.1131) – перський і таджицький поет, математик, філософ.

Подається за виданням: Богдан Ігор Антонич Повне зібрання творів. – Льв.: Літопис, 2008 р., с. 649 – 651.