17. Пошуки зниклої Олюньки
Андрій Чайковський
Другої днини удосвіта Дмитро пішов до Шевка і став розпитувати, чи не ночувала там його жінка, бо десь її від учора звечора нема. З тим самим зайшов відтак до вуйни Ганни, по сусідах, але ніхто не знав, не чував про Олюньку. Вже аж перед полуднем прийшов знов до Шевка, сів на лаві з розпукою, постогнав тяжко, закрив очі долонею й каже:
– Нема вже моєї Олюньки!
Шёвко, що почав уже проходжуватися по хаті, був тою звісткою дуже прибитий і не міг зміркувати, де б Олюнька так нагло могла подітися. Він знав її від дитини і не смів навіть подумати, аби Олюнька від чоловіка втекла, – вони ж так дуже любилися! З Олюнькою мусило трапитися якесь нещастя.
– То дивно, що могло з нею статися? – говорив ніби сам до себе. – Втекти певно не втекла, хіба би здуріла, а вовк також не з’їв її, бо ж то не дитина, та й у селі вовків нема… Але не впадай, Дмитре, в розпуку, не гризися, бо хто знає, що ще покажеться… заспокойся та й поговорим про те поволі, розважливо…
Шевко ходив по хаті і міркував довго, потираючи собі чоло рукою. Вкінці сів на постелі.
– Коли ти її, Дмитре, востаннє видів?
– Як я йшов учора надвечір до вуйка, то ще була, а як вернувся додому – її вже не було.
Дмитро говорив поволі, ніби прислухаючись до своїх слів. Це, розуміється, була перша відповідь, яку він давав про Олюньку. Він хотів добре собі її запам’ятати, щоби так само відповісти й опісля, якби його питали.
– А мама що казала, як ти її питався про Олюньку?
– Мама казала: «Олюнька погнала коні до ріки напувати».
– В таку завірюху? Нащо ж мама таке дозволила?
– Та Олюнька сама пішла, так що й мама не виділи коли.
– Ну, а де ж коні?
– Та коні самі прийшли додому.
– Господи святий, хіба втопилася? Там, кажуть, лід пустив на ріці… Га, в нещасті кожний чоловік може голову втратити… Та тут треба було зараз піти над ріку… може, який слід остався.
– Мені й до голови не прийшло, що вона втопилося.
– А де ж могла подітися?Та біжи зараз над ріку, може, який слід знайдеш! Біжи скоро!
Дмитро вибіг з хати.
– Що ти, Мариню, на те говориш? – питає Шевко жінки, коли Дмитро вийшов з хати.
- Нещастя та й годі! Я того всього якось не розумію. Щоб Олюнька сама в таку непогоду гнала коні до ріки, це не може в моїй голові поміститися. Таж там навіть ополонки нема, то й коні напувати небезпечно… Я того всього не розумію. Олюнька якась була така марна, бліда й посумніла останніми часами…
– Та знаєш добре, чого вона була бліда, але щоб жінка в такім стані здуріла та йшла топитися, я того не чув іще, відколи живу.
- Не конче мусила топитися, – поправила Шевкова, – може, лиш так випадково зсунулася в воду…
– Але все ж треба на те божевільного, щоб у таку паскуду гнати коней до ріки, коли до криниці не так далеко… З нею вже що сталося, те сталося… мені здається, що вона вже не живе… Але мені Дмитра дуже жаль. Бідний хлопець! Він її так дуже любив… Буде за нею побиватися, плакати. Гіркий йому тепер світ: ні вдівець ні молодець…
– Е, не бійся, забуде з часом та й ожениться.
– Ба, коли б то так легко можна оженитися! Тепер треба вичекати довго та й до суду подавати… З тим великі короводи, і то буде літа цілі тягнутися. От, пам’ятаєш, Лесевої Магди чоловік, що десь на війні загинув, та не знали де… скільки-то наїздилися та наплатилися, поки дозволили їй віддатися?
Шевкова похитала головою.
– Бідна дитина! Ціле своє життя гаразду не зазнала та й так марно пішла зі світу…
Шевковій стали в очах сльози.
Дмитро не пішов на ріку, лише просто додому.
– А що? – питає Костиха.
– Нема ніде… Слухайте, мамо! Пам’ятайте, щоб ми однаково говорили, як будуть вас питати, бо ще хто знає, що з того може бути? Я казав Шевкові, що як я пішов до нього, то Олюнька сама повела коні до ріки, а потому коні вернулися самі. Так треба й вам говорити.
– Ей! Чи не втекла вона куди!
– Ледве! Шевко каже, що, може, втопилася, як напувала коні…
– Дав би то бог, але мені не здається. Вчора було досить видно надворі, трохи місячок світив, то якби була виділа, що поганий доступ до води, була б не лізла… Але якби втопилася справді, тоді мали б ми раз назавжди святий спокій, що тої потвори з хати позбулися…
Дмитро пішов до Шевка і сказав, що жодного сліду не знайшов, бо через ніч дощ змив стежку геть дочиста.
– Хіба один бог святий знає, що то могло статися! – каже Шевко. – А мені таки здається, що мусила втопитися. Пішла небога необережно до води, посковзнулась, а може, ще вітер її потрутив, та й пішла під кригу… А вода велика?
– Буде більше як до половини берегів.
– О, то справді велика!
– Я, вуйку, таки поїду до Чертилич ворожки поспитати… може, вона мені що скаже…
– Дурний ти зі своєю ворожкою! Вона знає стільки, що й я або ти. От наплете тобі дурниць та й гроші видурить… По-моєму, ліпше б дати знати шандарам, щоб про неї розпитували в тих селах, що над рікою… може, де тіло піймають…
– А я таки поїду! Нехай уже знаю, яка мене доля жде.
І Дмитро став страшно плакати, закрив собі лице долонями і нібито з великої розпуки товк головою до стола.
– Та бо не будь, Дмитре, бабою! Вже їдь собі й до ворожки, коли наважився, але не розбивай голови, бо то тобі анітрохи нічого не допоможе!
– Я ніколи їй марного слова не сказав, – голосив Дмитро.
– Ледве чи вона тому що винна… Випадок нещасний та й годі!
Дмитро хлипав ще довго, а відтак попрощався й вийшов.
Другої днини рано Дмитро запріг коні й поїхав до ворожки.
По цілім Закутті рознеслася вістка, що Олюнька десь пропала. Люди по-всякому про те говорили. Довідалися про те і Ганна з Андрієм. Андрій ходив як затуманений і не знав, як собі те пояснити. Він жалів за Олюнькою, бо любив її.
Але всі були тої гадки, що Олюнька пішла з водою, як напувала коні, бо втекти не мала де й не було чого. Таж вони з Дмитром так гарно собі жили, аж любо було на них поглянути!.. Ніхто не чув, щоб їй Дмитро лихе слово сказав, та й вона ні перед ким не жалілася. Нещастя та й годі! Воно вже не раз таке траплялося, що хтось утопився…
Дмитра не було два дні дома відтоді як поїхав до ворожки. Коли ж повернувся, став розказувати людям, що ворожка в Чертиличах дуже розумна. Вона вгадала все дочиста. Сказала йому, що жінка живе напевно, але сховалася в чужім селі, в такім, де дві ріки розходяться, а дві сходяться. До того села нехай іде. Перед селом здибає собаку. Нехай іде за нею, а вона заведе його просто на те подвір’я, де його жінка сховалася. Казала йому також, що в його городі під одною сливкою закопані гроші. Але хто схоче навмисне ті гроші добувати, то його геть покрутить. Лише хто випадково копав би під тою сливкою, то йому нічого не сталось би.
Люди стали міркувати над тим ворожінням. Ніхто, навіть з бувалих людей, не знав про таке село, де б дві ріки сходились, а дві розходились. А вже за грішми ніхто не копав би був нізащо в світі.
– Треба таке село пошукати! – вирішила шляхта.
Шевко ворожіння таке висміяв:
– Як ти, Дмитре, можеш вірити в такі нісенітниці, що тобі якась баба наговорила? Шукай вітра в полі! Коли вона така розумна, то чому не сказала відразу, як те село називається? От дурний, слухай, що хитра баба наговорила! А щодо тих грошей, то таки бреше. Слухай, Дмитре! Якби ворожка знала, де лежать які гроші, то вона перша випорпала б їх і була б страх яка багата… От, шельма, морочить людям голови!
Але Дмитро, хоч сам не вірив у те ворожіння, хотів таки розінукати таке село, де дві ріки сходяться, а дві розходяться, і, запрігши коні, їздив цілий тиждень по околиці. Він хотів показати, що дуже хоче жінку відшукати…
– Я з нього й не надто дивуюся, – мовляв, було, Шевко. – Любив її дуже, та й хоче докласти всіх сил, щоб відшукати…
Дмитро повернувся зі своєї мандрівки, але такого села не знайшов.
Від того часу минуло шість тижнів. Усякі намагання відшукати Олюньку були даремні, бо й жандармерія, повідомлена про все, не могла нічого розпитати. Дмитро все ще удавав сумного, а люди стали забувати про неї.
Костиха була дуже рада, що Олюньку вже нарешті дідько взяв. Тепер мали розв’язані руки.
– Тобі би, сину, наглядіти десь жінку! – каже Костиха. – Тепер чейже Шевко не буде так мішатися, коли перший раз не пощастило…
– Е, мамо, так скоро не можна. Що люди сказали б? А особливо вуйко дивились би криво. Я нібито так розбиваюся за першою жінкою, а тут уже шукаю другої, поки ще місце не застигло… Треба ще трохи вдавати заплаканого, – каже Дмитро, сміючись.
– Але ж бо ти, Дмитре, вмієш удавати, вмієш! Я б так, бігме, не потрафила…
– Бо інакше годі! Якби я показував перед людьми втіху з того, що Олюнька пропала, то що люди сказали б? Господи, ще говорили б, що я її сам утопив…
Дмитро знов засміявся.
– Боженьку мій, а хто ж міг би таке на тебе подумати, моя дитино! Я тому сама очі видряпала б!
– Я маю свідків, де я був тоді, й нічого мені не може статися! – кричав Дмитро, начеб його справді хто допитував. – Або то так трудно самому втопитися? Посковзнулася та й пішла у воду! А може, дідько до неї приступив та й сама скочила з берега… Хто то може знати?
– Та вже чи так сталося, чи як, одно добре, що мені поперед очима не снується! – закінчила розмову Костиха.
Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 113 – 116.