Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Ч / Андрій Чайковський / Студії / Проза Андрія Чайковського

Проза Андрія Чайковського

Оксана Нахлік

Андрій Чайковський увійшов в українську літературу наприкінці XIX століття і працював на її ниві чотири десятиріччя. Його численні оповідання й повісті були високо оцінені Іваном Франком, Михайлом Коцюбинським, Осипом Маковеєм. Наші уявлення про західноукраїнський літературний процес кінця XIX – початку XX століття будуть неповними без осмислення його творчості. Він збагатив українську літературу творами, в яких реалістично показав галицьку дійсність, створив картини побуту різних верств населення краю. Чайковський-адвокат написав цілий ряд оповідань та нарисів «з судової зали». Плідно, хоч і з неоднаковим успіхом, працював він в жанрі історичної повісті.

Художня проза Андрія Чайковського мала широкий резонанс. Його твори видавалися у Львові, Коломиї, Чернівцях, Станіславі, Тернополі, Києві, Харкові, Катеринославі, Відні, Празі, Кракові, у США та Канаді.

Народився Андрій Якович Чайковський 15 травня 1857 року в місті Самборі на Львівщині в родині дрібного урядовця. Рано залишившись сиротою, жив у своїх родичів: спочатку в селі Гординя Самбірського повіту, а з 1869 року – в Самборі. Майбутній письменник походив з так званої ходачкової (дрібномаєтної) шляхти, дитинство своє провів у її середовищі. До середини XVII століття ця верства населення мала привілеї, а пізніше, в 50 – 60-х роках, їй залишилися хіба що спогади про них. І все ж вона була сповнена гордощами за колишні права. Тепер вона відрізнялася від «простих» селян одягом, окремими рисами побуту та своєрідним мовленням.

Зростав Андрій у мальовничому краї над Дністром, серед людей працьовитих і співучих, жадібно вбирав у себе казки, легенди, оповіді про минулі часи, прислухався до пісень і парубоцьких жартів. Враження дитинства пізніше прислужилися йому як письменникові.

Першим його наставником була бабуня, з нею він опанував польський буквар, навчився читати і писати. До початкової школи не ходив, домашню науку продовжував під опікою вчителя церковної школи села Гордині Теодора Присташа. Пізніше письменник з повагою згадував його як людину розумну і добру.

1869 року Андрій став учнем самбірської гімназії. Тут відчув, які мізерні його знання української мови та літератури. Досі мав можливість прочитати лише молитовник, читанку В. Ковалевського та «Вінок для чемних дітей» Якова Головацького.

Внаслідок шовіністичної шкільної політики австрійських властей умови навчання і виховання дітей українців у школах були несприятливі. Як писав у автобіографії А. Чайковський, «з тодішніх підручників навчитися української мови я не міг… Допіру в IV класі приписано було руську читанку. Ом. Партицького з новим етимологічним правописом». Роздобути твори українських письменників, праці з історії України у Самборі було нелегко. Лише в п’ятому класі гімназії вперше побачив майбутній український письменник «Кобзар». Як надзвичайну святиню довірив йому цю книгу гімназист-товариш, який прийшов до самбірської гімназії з Перемишля.

Утискам директора самбірської гімназії попа Баревича учні протиставили культурно-освітню роботу таємного гуртка, який мав вихід на широкі кола молоді, підтримував зв’язки з гімназистами інших міст. У 1873 році до цього таємного гуртка примкнув Чайковський. а в 1877 році – став його головою.

У гімназичний період почала формуватися національна самосвідомість майбутнього письменника: його зацікавило історичне минуле України. Та першими доступними для нього книгами такого змісту були твори польських письменників – М. Чайковського, Г. Сенкевича, які зверталися до української тематики. Ознайомлення з «Історією Русі» російського вченого Д. І. Іловайського, що вийшла в «Галичанині» (літературному додатку до львівської газети «Слово»), допомогло йому відкрити очі на цих авторів, зокрема на М. Чайковського, який, нівелюючи соціальні, національні та релігійні суперечності, милувався ідилічним співжиттям шляхтича-поневолювача з козаком. Брала за живе тенденційна (така, що відбивала точку зору польської консервативної шляхти) інтерпретація козаччини та визвольної війни українського народу 1648 – 1654 років у романі Г. Сенкевича «Вогнем і мечем». А. Чайковський відчув гостру потребу в українських художніх творах, у яких би правдиво висвітлювалася історія рідного народу.

В гімназії він пробує писати. Брався за оповідання, драми. Твори цієї пори відзначалися гарною поетичною мовою, дотепністю. Однак скоро полишив літературні вправи. Невпевненість у власних силах, відсутність належної оцінки з боку майстрів слова зупинили його творчі пориви.

1877 року Чайковський вступив на філософський факультет Львівського університету. Почалися ще більш нужденні, важкі дні. Не маючи чим платити за навчання, він кидає філософію і йде до війська. Через рік повертається до університету – тепер уже на юридичний факультет. Тут з головою поринув у студентське життя – очолив молодіжну організацію «Дружній лихвар», а невдовзі став одним із засновників «Кружка правників». За якийсь час вдалося дещо поліпшити своє матеріальне становище: у 1880 році знайшов платну службу в культурно-освітній громадській організації «Просвіта».

1882 року Андрія Чайковського, як і тисячі інших українців, мобілізували в австрійську армію і відправили придушувати герцоговинсько-боснійський визвольний рух. Враження від мальовничих краєвидів Боснії, від зустрічей з нескореними місцевими жителями, роздуми про тогочасні історичні події знову схилили до літературної праці. Результатом її стала книга «Спомини з-перед десяти літ», що була видана у Львові у 1894 році, коли А. Чайковський уже працював адвокатом у містечку Бережани на Тернопільщині.

Мемуари одержали позитивну оцінку Івана Франка. Великий Каменяр заохочував молодого автора до писання. Осип Маковей згодом зазначав:

«Загалом сі «Спомини» подобалися публіці і авторові додали віри в себе; в них він спробував своє перо і поборовся з першими перепонами, які стрічає кождий письменник, коли виступає на літературній пиві… Вже в сих «Споминах» зазначилася виразно головна черта письменського таланту Чайковського: єго дар оповідача. Він оповідає так, як у товаристві добрих знайомих, не спиняючись на «тонкостях», а рисуючи з замахом головними чертами».

Вдалий дебют надихнув Чайковського до творчої праці. Виходять друком нариси, оповідання, гуморески, повісті: «Вуйко» (1895), «Образ гонору» (1895), «Олюнька» (1895), «Бразілійський гаразд» (1896). «В чужім гнізді» (1896), «Серенада в навечеріє св. Войцеха» (1896), «Моя перша любов» (1896), «Курателя» (1897), «Рекрут» (1897). У них письменник показував життя ходачкової шляхти, випадки з адвокатської практики. В основному писав про те, чим сам жив: «Я рішився в моїх працях не виходити ні кроком поза межі тих обставин, котрі мені добре знайомі. З сфери аристократичної не напишу нічого, бо єї зовсім не знаю, хіба з читання, а се мені не вистарчає. Мушу мати вражінє безпосереднє, а не позичане», – пояснював свої творчі засади у листі до О. Маковея.

Коли в церковному часописі якийсь священик, заховавшись під криптонімом Ю. Д., обвинуватив Чайковського в тенденційному зображенні дійсності, навіть у тому, що автор очорнює українське духовенство в повістях «Олюнька» та «В чужім гнізді», то письменник у репліці «В відповідь моєму критикові з «Душпастиря» не тільки відстоював право митця на правдиве зображення негативних явищ і типів життя, а й наполягав на необхідності такого зображення:

«…B тім-то ціле нешастє, що промовчуємо і стараємося покрити такі вади, котрі всі видять. Тим не то, що нікого не поправимо, но противно, даємо ему патент на зле, бо він певний, що ніхто про се не заговорить».

Ці слова звучать актуально й сьогодні. В обгрунтуванні своєї письменницької позиції Чайковський наводить знаменний крилатий вислів ранньохристиянського богослова і філософа Блаженного Августина: «Коли правда є скандалом, то нехай буде скандал».

Письменник-реаліст пояснював читачам: «…Беру в повістях річ так, як она дійсно показуєся. Стараюся фотографувати образки, котрі бачу, і не моя вина в тім, если на тій фотографії покажеся таке лице, котрого хтось не хотів би видіти при соняшних променях… Так само, як з людьми, в моїх повістях поступаю собі з фактами. Сюжетів я в головних нарисах не видумую, лише беру їх з життя, так, як они сталися».

Уважний до кожного нового таланту в рідній літературі, Іван Франко з захопленням привітав письменницькі починання Андрія Чайковського. В листі від 26 березня 1895 року читаємо: «Щасти Вам на писательськім полі! Я думаю, з тим широким знанням життя і мови люду і з тим талантом обсерваційним, який у Вас є, Вам не може не пощаститися!».

Вдячним матеріалом для творчості Андрія Чайковського стали також пройдені ним в юності «університети життя», про що переконливо свідчать автобіографічна повість «Своїми силами» (1902) та близька до неї за сюжетом і ідейним задумом повість «З ласки родини» (1911).

У цих творах яскравий вияв знайшла просвітительська світоглядна концепція і просвітительська естетика письменника, який покликання художньої літератури вбачав у навчанні і вихованні читача. Щасливі кінцівки цих творів мали, за задумом автора, сконденсувати виховні ідеї: добро перемагає зло; кривда неминуче карається; терплячість, працьовитість і благородство стають для героїв запорукою успіхів, визнання і особистого щастя.

Вірність життєвим фактам утверджує правдивість, та загрожує небезпекою фактографізму, копіювання дійсності, призводить до зовнішнього опису людських почуттів. Це і проявилося в творчості А. Чайковського; який не перейнявся чи не зміг перейнятися новітніми у той час засобами психологічного аналізу, характерного для «нової школи» класичної української літератури.

Це помітив Іван Франко і, вірячи в талант Андрія Чайковського, дбаючи про його зростання, відзначав великий успіх творчої праці письменника та одночасно і робив закид:

«Будова тих повістей [йдеться про повісті «Олюнька» та «В чужім гнізді». – О. Нахлік] як спосіб оповідання – дуже примітивна», «все-таки психологія в них дуже поверхова і шаблонова».

Багато часу в письменника забирала адвокатська робота задля кусника хліба. У ній він досяг справжньої майстерності. Його оборонні промови були сповнені щирим гумором, відзначалися розумінням людської душі, знанням юридичних законів, глибокою життєвою логікою. Вони здебільшого досягали своєї мети – виправдання підсудних. Чайковського любили селяни, бо він захищав у суді їхні інтереси, часто бесідував з ними, давав безплатні консультації.

Особливої уваги заслуговують оповідання «з судової зали»: «Ні разу не вдарив». «Краще смерть, чим неволя», «Хто винен?», «За віхоть сіна», «Жаль ваги не має», що ввійшли до збірок «Оповідання» (1904), «Оповідання» (1920). Всі вони пройняті щирим співчуттям до скривджених, «болять» питанням: хто ж винен, що благородні, чесні трудівники стають на шлях злочину? Образи справедливих, людяних служителів суду, які допомагають селянам, змальовані у творах «Не було виходу… Історія одної парцеляції. Оповідання з галицького життя» (1927) і «За наживою. Повість з галицького життя» (1934).

Активною і багатогранною була громадська діяльність Андрія Чайковського. Разом з композитором Остапом Нижанківським він створив хор «Бережанський Боян», організував театральний гурток. Сам співав, декламував, грав на сцені, розгорнув активну громадську діяльність У різних товариствах, в тому числі й націоналістичного спрямування.

Цікаво згадати сьогодні, що Андрій Чайковський був членом антиалкогольного товариства «Відродження», пропагував тверезий спосіб життя. Ще в 1906 році запропонував «Просвіті» рукопис своєї збірки «Алкогольні образки», однак вона відмовилася видати цю книгу, очевидно, з огляду на її викривальне спрямування: автор не щадив поміщиків, урядовців, службовців. У 1910 році вона вийшла в Чернівцях вкупі з оповіданням А. Чехова «Средство від перепою» (у перекладі А. Чайковського) з такою приміткою: «Цілий дохід призначений для протиалкогольного товариства «Відродження» у Львові».

У «Передмові» до «Алкогольних образків» письменник зазначав:

«Сі образки написав я в цілі поборювання язви алкогольної. Я прийшов до того пересвідчення, що у широких масах найлегше ширити яку-небудь ідею белетристикою о скількомога короткою, легкою та, сказати б, лапідарною. Через те старався я списати коротесенькі оповідання, образки, в яких змальовано ярко шкідливість уживання алкоголю взагалі. Мої образки дотикаються усіх верств суспільних від фабричного робітника до бюрового інтелігента, вони суть і трагічні, і смішні».

Громадськість чекала нових творів цього талановитого автора. Відомі українські письменники заохочували до творчості, давали оцінку зробленому. Михайло Коцюбинський у листах до А. Чайковського на початку 1907 року зізнався: «Я все цікавий на Ваші оповідання й повісті… Я поклонник Вашої музи…»

У 1907 році вийшла повість «За сестрою». Вона відразу ж здобула широку популярність. Згодом з’явилися й інші історичні оповідання, повісті та нариси: «Віддячився» (1913), «Козацька помста» (1920), «На уходах» (1921), «Олексій Корнієнко» (1924), «Петро Конашевич-Сагайдачний» (1927), «Сонце заходить» (1930), «Богданко» (1934), «Полковник Михайло Кричевський» (1935), «Перед зривом» (1937), перші дві частини роману «Сагайдачний» – «Побратими» (1924), «До слави» (1929).

«Я поклав собі за ціль мого життя, – ділився Чайковський творчими задумами в часописі «Новий час» (1927), – переповісти в белетристичній формі нашу історію з козацького періоду й тим заповнити цю прогалину в нашій літературі. До того часу мало хто до того брався. Праця така вимагає багато труду й студій, багато легше фантазувати на теми буденні з життя».

Історичній белетристиці письменника передувала багаторічна підготовка. Він намагався осягнути всі доступні йому матеріали з питань, які його цікавили, – архівні документи, праці українських, російських, польських істориків.

Найбільше вплинули на нього праці М. С. Грушевського. Разом з багатющим фактичним матеріалом він почерпнув з них й історичні концепції вченого, не відкидаючи й хибні ідеалістичні та націоналістичні положення, зокрема, перебільшення ролі випадку в історії, «самостійницьких» ідеалів, що були відповіддю на експансіоністську політику царських властей щодо України.

Андрій Чайковський не сприйняв Великої Жовтневої соціалістичної революції. Він продовжував жити «надією на сповнення… самостійницьких ідеалів». Ці переконання і привели письменника до контрреволюційної Центральної ради, а пізніше – до буржуазного уряду Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). У листопаді 1918 року Чайковського було обрано самбірським повітовим комісаром ЗУНР. (З 1914 року письменник проживав у Самборі.) Вникнувши у справи цього уряду, безпосередньо зіткнувшись із дріб’язковістю, цинізмом і марнотратством представників влади, він подав заяву з проханням увільнити його від обов’язків комісара. Проте його прохання не задовольнили.

Через двадцять років письменник знову – тепер уже в книзі спогадів «Чорні рядки» (1930) – окинув критичним поглядом безладне та злиденне післявоєнне існування Самбірського повіту і сите життя старшин націоналістичного табору. Та хоч колишній комісар і критикував західноукраїнський буржуазний уряд, але не так за його антинародну суть, як за те, що його, цей уряд, у свій час не «удосконалили», не «зміцнили».

У 1919 році письменник переїхав до Коломиї. Тут 2 червня 1935 року важка хвороба обірвала його життя. Залишились нездійсненними творчі задуми, плани, хоч він працював до останніх днів своїх…

Свого часу І. Франко, оглядаючи літературну ниву Галичини останніх десятиліть XIX ст., відзначив:

«…повість, закроєна на ширші розміри, досі не може у нас похвалитися великими успіхами… Ще, може, найліпші були проби Андрія Чайковського «Олюнька» і «В чужім гнізді».

«Олюнька» була визнана І. Франком «найціннішим надбанням» конкурсу на кращий новелістичний твір, оголошеного 1895 року правлінням Наукового товариства імені Шевченка і редакцією журналу «Зоря». Та, оскільки твір А. Чайковського, хоч автор і назвав його «оповіданням», не вписувався в рамки малої прози, то премією його не відзначили.

Правдива розповідь про гірку долю сироти Олюньки і досі захоплює цікавим сюжетом, реалістичними образами, гуманістичною спрямованістю. Дія повісті «Олюнька» відбувається в селі Пишнівці, що на правому березі Дністра недалеко від Самбора. Вже на перших його сторінках письменник знайомить читача з своєрідним життєвим укладом цього села. Пишнівці поділені на дві адміністративні громади – «шляхетську» й «хлопську», або рустикальну. В першій – управляє префект з асесорами, у другій – війт з присяжними.

Андрій Чайковський вказує на відмінності в одязі, бесіді, звичаях населення цих громад. «Хлопи» і «шляхтичі» не родичалися, висміювали одні одних, не мирилися навіть у церкві й школі, що були спільними для всіх жителів села. Ось на такому тлі розгортається драматичний сюжет.

«Олюнька» – родинно-побутова повість. І в цьому творі письменник не відступив від своєї творчої манери – розгорнув дію повісті так, як цього вимагала заздалегідь визначена тенденція оповіді. Він прагнув показати, як соціальна нерівність, прагнення наживи та багатства спотворює людські душі. Щоб показати це, Андрій Чайковський вдався до засобу градації.

Спочатку матеріальний фактор стає вирішальним під час вибору опікуна для осиротілої Олюньки: кожен хотів узяти на себе нелегку місію виховання дитини, не думаючи, власне, про дитину, а про землю та інше добро, яке належить їй, і про те, що ним можна скористатися. Пізніше цей же фактор обумовлює нелюдські вчинки Андріїхи (вуйна Ганна бажала Олюньчиної смерті, щоб заволодіти сирітським маєтком). І нарешті – спонукуваний меркантильними інтересами, Дмитро Полошинський іде на злочин.

Своєрідний диктат письменника часто призводить до порушення вмотивованості фабули твору. Дещо штучно виглядає ненависть Дмитра до Олюньки. Згадаймо, як при несподіваній зустрічі вразила молодого шляхтича Олюньчина врода. Проте згодом Чайковський нівелює цей природний порух Дмитрової душі, постійно підкреслюючи, що помислами і діями Полошинського керує жадоба до збагачення.

Навіть якщо прийняти таке однобоке трактування характеру цього персонажа, то пояснити логіку його вчинків важко.

Він умів тонко й підступно вибудувати лінію своєї поведінки у стосунках з проникливим і чесним вуйком Якубом Шевком, для чого часто не тільки йшов проти волі матері, а й грубо зневажав її. Та коли одружився з Олюнькою, раптом повівся зовсім інакше. Дмитро – свавільний, владний Дмитро! – сліпо підкорився матері, навіть на шкоду собі. За намовою матері син іде на злочин. Тут автор немов забув про такі риси Дмитрового характеру, як розсудливість і далекоглядність. Що ж, крім гріха на душу, обіцяло Полошинському «зникнення» дружини? Він міг мати лише третину Олюньчиного спадку.

Навряд чи користолюбному шляхтичеві хотілося втрачати немале багатство… Адже він так виборював його! Може, він найбільше прагнув свободи, про що можна судити з його жорстоких слів до Олюньки: «Тепер тобі остання година вибила, ти, потворо! Світ ти мені зав’язала…» Але ж він не мав на приміті жодної дівчини, з якою хотів би одружитися, а за логікою його характеру ця майбутня дружина обов’язково мала бути багатшою за Олюньку… А може, юна дружина – справді «потвора» і настільки вже допекла своєму чоловікові, що стала осоружною? Події повісті доводять протилежне. Олюнька навіть при ворожому ставленні до неї Полошинських завжди залишалася доброю, шляхетною, привітною. Автор не подає жодного факту, який би вмотивовував неминучість Дмитрового злочину.

Якщо вчинками Дмитра керувала захланність, то в характері Олюньки домінує покірність. Створюючи образ дівчини, Чайковський знехтував впливами, які неминуче мали б позначитися на вдачі Олюньки. Ні школа, ні покровительство діда Луця, Якуба Шевка і вуйка Андрія не вселили й краплини енергії у цю пасивну особу. Така затурканість Олюньки якось не в’яжеться з її мудрістю, охотою до читання й роздумів. Однак інертність головної героїні повісті забезпечила Андрієві Чайковському можливість довести дію своєї оповіді до наперед визначеного трагічного фіналу…

Та коли у психологічному закрої повісті письменник дещо схибив, то в змалюванні масових побутових сцен виявився справжнім майстром. Жваві, детальні картини дитячих забав та бійок на пасовиську, самосуду шляхтичів над конокрадом, частування в ячменівській корчмі, смерті діда Луця, подій під час повені дають змогу побачити і почути ходачкову шляхту в її щоденних турботах, радощах та печалях.

Перед читачем повісті «Олюнька» проходить ціла галерея наділених індивідуальними рисами людських постатей: доброго, мудрого діда Луця; заможного господаря Якуба Шевка – «чоловіка бувалого у світі, делегата і депутата до різних комісій», який, завдяки своїй владній, нетерпимій до людського зла вдачі, користувався великим авторитетом серед односельчан; багатостраждального годувальника сім’ї Костя Пологиинського; «фартушкевича» Андрія Лукаша, який довгі роки терпів верховодство жінки, поки нарешті побив її і перебрав булаву хатньої влади собі; рибалки Бази; корчмаря Янкеля; вічного вояка Лавра – пияка і спідничника; бездомних нероб Асафата Базевого та Дмитра Криворучкого.

Манеру оповіді Чайковського надзвичайно точно визначив І. Я. Франко:

«Не мудрствуя лукаво, Ви снуєте нитку свого оповідання, як той добрий пішохід, ведете читача по широкій країні, тут і там спинитеся, полюбуєтеся краєвидом, тут і там вискажете якусь рефлексію – і далі».

У своєму белетристичному відтворенні героїчного минулого України А. Чайковський спирався на досвід вітчизняної художньо-історичної прози (М. Гоголь, Є. Гребінка, П. Куліш, О. Стороженко, І. Нечуй-Левицький, Д. Мордовець, М. Старицький). Інтерес письменника до козацької тематики був зумовлений не тільки загальнонаціональною увагою до неї, а й, очевидно, історичною пам’яттю земляків Чайковського – адже саме з Самбірщини родом гетьман П. Конашевич-Сагайдачний, який ішов на Січ не один, а з цілою ватагою юнаків.

Андрій Чайковський визнавав два різновиди художніх творів на історичну тематику: такі, в яких зображено історичну добу з вигаданими персонажами, і такі, де змальовано і добу, й історичних осіб. У його історичній белетристиці знайдемо твори одного й другого планів. У повістях «За сестрою» і «На уходах» письменник намагався відтворити насамперед історичний колорит, давши при цьому волю своїй щедрій фантазії у розбудові фабульних перипетій та в зображенні героїв.

Історична повість «За сестрою» (1907) повертає нас v лиховісну пору татарських набігів на Україну. Доля села Спасівка, що на правому березі річки Самари, поблизу Дніпра, ввібрала в себе гіркий талан багатьох тогочасних українських поселень. На перших сторінках повісті Чайковський описує місце розташування села, цікаво розповідає про історію його забудови, про життєвий уклад спасівчан.

Поважаною родиною серед спасівчан були Судаки. Цей козацький рід славився тим, що всі його чоловіки у свій час побували на Січі. Тепер на Запоріжжі служив Петро Судак. Рідні Петра – дід, мати, батько, молодші брат і сестра – жили у Спасівці. Старенький дідусь Андрій часто розповідав п’ятнадцятилітньому Павлусеві про запорозьких козаків, про їхні звичаї і походи, про пригоди зі свого бойового минулого. Дід також учив онука лицарського ремесла. Павлусь щиро дружив зі своєю тринадцятилітньою сестрою Ганнусею, діти дуже любилися…

Тихої червневої ночі напали на Спасівку татари, підпалили село, пограбували. Багато спасійчан полягло у нерівній сутичці, живих забрали в ясир. Серед полонених були сестра і батько Павлуся Судака: мати і дід хлопчика загинули. Павлусеві ж вдалося втекти на татарському коні. В степу він зустрівся з козаками, серед яких був і його брат Петро. Козаки розбили татарський кіш, взяли в полон його ватажка Мустафу, сина Ібрагіма – ханського Девлет-гірея (заступника хана), визволили бранців-спасівчан, а з ними й Степана – Павлусевого батька.

А от Ганни вже не застали в степу: її разом з іншими дівчатами татари встигли вивезти. На відміну від батька і старшого брата, які змирилися з лихою долею, що спіткала Ганю, Павлусь вирішив розшукати сестру. По дорозі до Криму він зазнав чимало різних пригод, натерпівся лиха. Та кінець повісті щасливий – кмітливий і завзятий герой Павлусь разом із сестрою повертається на Україну.

Свій історичний твір «За сестрою» Чайковський адресував молоді. Орієнтуючись на різний, часто мінімальний рівень освіти тогочасних читачів, письменник прагнув дати їм цікаву, доступну українську книжку.

Сюжет повісті «За сестрою» напружений: події у творі розгортаються інтенсивно, драматично; коло персонажів постійно оновлюється, головний герой весь час потрапляє в екстремальні ситуації. На сторінках повісті реальне плавно переходить у фантастичне і навпаки. Так автор ставить перед своїм юним героєм завдання явно не на його вік. Однак Павлусь, ідучи шляхом, яким у фольклорних розповідях мандрували богатирі героїко-фантастичних казок, здобуває перемогу. На цій дорозі художньої умовності прийнятні й незвичайна сила малого Павлуся, і те, як складаються обставини, аби він не загинув, аби досяг поставленої мети. -

Копітке вивчення автором повісті історичних матеріалів дало йому змогу художньо відтворити як козацькі, так і татарські звичаї, вірування, переконання, побут, військову тактику, кримські пейзажі, забудову Бахчисарая.

У фольклорному ключі подає Чайковський образи запорожців: Семена Непорадного, який «згинав залізні штаби, а коня підіймав поперед себе, мов барана», безіменного козарлюгу-танцюриста, людяного сотника Недолі, хороброго ватажка Тріски, січового бандуриста діда Панаса, який ‘«не давався старості і волочився з козаками, граючи на бандурі та розвеселяючи їх грою і співом». Автор підкреслює такі риси запорожців, як священне почуття обов’язку перед своїм народом, мужність, винахідливість, благородство, вірність дружбі, життєрадісність.

Показуючи складні міжнаціональні конфлікти в історичному минулому, Чайковський дбав про те, щоб не викликати у читачів ворожих почуттів до інших народів. Козаки у повісті «За сестрою» виступають не мстивими, а захисниками мирного населення. Вони високо несуть лицарську честь – не зачіпають дипломатичних гонців-татар, а татар-воїнів нищать тільки в битвах. Нищать тому, що грабіжницька політика непроханих гостей змушує запорожців боронити своїх земляків від розбою і рабства. Козаки гуманно ставляться до татар-бранців (Мустафи-аги, Гусейна), однак не милують потурнаків-українців, які зрадили вітчизну і перейшли на службу до загарбників (епізод розправи над Карим).

Теплими словами передає письменник батьківські почуття Девлет-гірея Ібрагіма: тугу за сином-одинаком Мустафою, радість від довгожданої зустрічі з ним.

Ідилічній кінцівці повісті «За сестрою» (Девлет-гірей і мурза Мустафа щиро розмовляють із Павлусем та Ганною, відпускають їх на волю) передують суперечливі роздуми Павлуся Судака, що немовби концентрують в собі переживання співвітчизників юного козака: незагойну тугу, бажання жити з татарами в мирі й злагоді, болісне нерозуміння роздорів. «…Чого вони нас зачіпають, мордують? Хіба ж ми їм заважаємо?».

Намагаючись бути об’єктивним, письменник показував історичне минуле з позицій гуманізму.

Історична повість «На уходах» (1921) тяжіє до жанру літературної утопії.

Велика («п’ятсот душ чоловік, жінок, дітей, стариків») ватага уходників покинула Канів і оселилася на правому березі Висуні – однієї з річок, що живлять Дніпро. Вирвавшись з-під загребущої руки князівського старости, уходники заснували в степу укріплене поселення, успішно відбивали татарські напади, непохитно відстоювали свободу. «Село, не маючи над собою іншого пана, крім своєї виборної старшини, працювало само на себе… Не було тут ні бідних, ні багачів, не було ні голодних, ні голих, не було дармоїдів чи лежнів.

У поселенні ніхто не мав свого власного поля. Все було спільне. Разом сіяли, жали, звозили, молотили, а тоді видавали на кожну сім’ю стільки хліба, скільки було душ у сім’ї, стільки пашні, скільки в кого було худоби. З решти відкладали пайок на випадок неврожаю і ховали в бочках та солом’яних плетінках… Лише немічні діди, хворі та діти були вільні від праці для загального добра. Все йшло в селі, мов у годиннику… Кожний робив для всіх, всі для кожного… Всі любилися взаємно і один одному допомагали, а що всього було досить, то не було причини до сварок і колотнечі».

Динамічністю і напруженістю сюжету, доступною манерою оповіді, а також казковими рисами в зображенні центрального персонажа повісті «На уходах» та «За сестрою» схожі між собою.

Тарас Партика у свої п’ятнадцять літ приймав такі розумні та далекоглядні рішення, що до них прислухалася громада; верховодив серед хлопців-ровесників, навчав їх військової справи; безстрашно і винахідливо воював з татарами; не розгублювався у критичних життєвих ситуаціях. Згодом Тарас став найкращим юнаком на селі з бездоганним характером, надприродною силою і княжою вродою. Громада одностайно вибрала славного козака своїм отаманом, на честь його заслуг назвала село Тарасівкою.

Повість «На уходах» сконцентрувала уявлення письменника про людей поселення-мрії.

Випробовуючи свого головного героя різноманітними пригодами, зводячи його з різними людьми, автор розкриває все більше граней Тарасової вдачі. Був отаман «не лише до шаблі, а й до танцю митець». Одружившись із козир-дівкою Марусею Судаківною, Тарас Партика створив сім’ю, в якій панували згода, любов і вірність. Поводження Тараса як у родинному, так і суспільному колі – взірець народної моралі.

Однак Тарас стояв дещо осібно від мас. Письменник хоч подекуди й намагався заперечити це (розмова Тараса і Марусі під час освідчення в коханні), сам акцентував на вищості, вибраності отамана. Тарас завжди виступав у ролі провідника, люди й обставини підкорялися його сильній, аж до фантастичності, волі.

Створюючи повість «На уходах», письменник, очевидно, мав на меті у захоплюючій формі історико-пригодницької повісті висловити свої трансформовані з народної моралі побажання щодо уявного суспільного укладу, жаданих людських взаємин.

За своїми художніми особливостями повісті А. Чайковського «За сестрою» і «На уходах» зливаються з неоромантичною течією в літературі кінця XIX – початку XX століття, яскравими представниками якої є Р. Л. Стівенсон, Дж. Конрад, А. К-Дойль, Дж. Лондон, Олександр Грін. Як і у неоромантиків, у цих творах А. Чайковського центральний герой постає особою винятковою, відважною й доблесною, яка в ім’я благородної мети долає численні перешкоди, зневажає небезпеку, мужньо відстоює своїх ближніх і народний колектив перед носіями зла. Єднає А. Чайковського з неоромантиками і казкова поетизація звитяжців, уславлення подвигу, гостросюжетність.

Щоб краще зрозуміти художній метод А. Чайковського в опрацюванні історичної тематики, його варто порівняти з Орестом Левицьким, іншим українським письменником початку XX ст., теж автором історичних оповідань і повістей. О. Левицький у своїх творах прагнув до максимальної вірності фактам, вдавався навіть до розлогого цитування документальних матеріалів. А. Чайковський же пішов іншим шляхом. Орієнтуючись на молодь, він ширяв на крилах розкутої фантазії, вибудовував захоплюючу інтригу пригодницького повістування, вигадував цікаві діалоги, малював колоритні, близькі й зрозумілі читачам постаті (прислужився досвід письменника-побутописця). Не випадково, отже, повісті «За сестрою» та «На уходах» стали улюбленими творами багатьох поколінь українського юнацтва.


Джерело: Чайковський А. Повісті. – Льв.: Каменяр, 1989 р., с. 3 – 10.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 16

Модифіковано : 28.11.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.