Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Кіт у чоботях

Микола Хвильовий

1

Отже, про глухе слово: Гапка. Гапка – глухо, ми її не Гапка, а товариш Жучок. Це так, а то – глухо.

А от гаптувати – це яскраво, бо гаптувати: вишивати золотом або сріблом.

… А то буває гаптований захід, буває схід, це коли підводиться або лягає заграва.

Гаптований – запашне слово, як буває лан у вересні або трави в сіновалах – трави, коли йде з них дух біля-плавневої осоки.

Гапка – це глухо. Ми її: товариш Жучок.

І личить.

… От вона:

Це тип: «кіт у чоботях»? Знаєте малюнки за дитинства: «кіт у чоботях»? Він дуже комічний. Але він теплий і близький, як неньчина рука з синьою жилкою, як прозорий вечір у червінцях осени.

«Кіт у чоботях» – це товариш Жучок. От.

А тепер я питаю:

– Відкіля вони вийшли – товариші Жучки? Скільки їх вийшло? Га?

А пройшли вони з краю в край нашу запашну червінькову революцію. Пройшли товариші Жучки, «кіт у чоботях».

… Ах, я знаю: це Жовтнева тайна. Відкіля вони вийшли – це Жовтнева тайна.

… Сьогодні в степах кінноти не чути, не бачу й «кота в чоботях».

Відкіля прийшов, туди й зник.

… Зникли, розійшлись по шляхах, по кварталах, по глухих дорогах республіки.

«Кіт у чоботях» – це муралі революції.

І сьогодні, коли голубине небо, коли вітер стиха лоскоче мою скроню, в моїй душі васильковий сум.

?

Так! Я хочу проспівати степову бур’янову пісню цим сіреньким муралям. Я дуже хочу, але –

– Я не можу: треба, щоб була пісня пісень, треба щоб був –

– Гімн.

Тому й васильковий сум: хіба я створю гімн «коту в чоботях», щоб понести цей гімн у глухі нетрі республіки?

Хіба я створю гімн?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

От її одіж:

– Блюза, спідничка (зимою стара шинеля), капелюшок, чоботи.

Блюза колір «хакі», без гудзиків, колір «хакі» – це ж зелений, а вся революція стукає, дзвенить, плужить, утрамбовує по ярках, по бур’янах, біля шахти – де колір «хакі».

Вся революція без гудзиків, щоб було просторо, щоб можна розправитись, зідхнути вільно на всі легені, на всі степи, на всі оселі…

На ввесь світ!

Спідничка теж «хакі», а коли й не так, то все одно так, бо колір з бур’янів давно вже одбився в ній. Так, і спідничка теж «хакі». Вона трішки подерта спереду, трішки ззаду, трішки по боках.

Але спідньої сорочки не видно, бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором «хакі», тому й сорочка була зелена – тіні з бур’янів упали на сорочку.

От.

– Капелюшок… а на нім п’ятикутня зоря. Цього досить? А то ще: під капелюшком голена голова – не для моди, а для походу, для простору.

І нарешті –

– чоботи.

Ну, тут ясно: подивіться на малюнок, той, що за дитинства.

Досить?

А тепер про її зовнішність, а потім –

– про неї…

… Зовнішність.

Русява? Чорнява?

Ясно – жучок.

А втім, це не важно…

… Очі… ах, ці очі… Я зовсім не роман пишу, а тільки маленьку пісню.

Але треба й про очі.

Очі –

– теж жучок.

Іще дивіться на її очі: коли на бузину впаде серпневий промінь, то теж її очі.

А от ніс (для баришень скандал!)… ніс – головка від цвяшка: кирпатенький (Кирпик! – казали й так, поза очі тільки).

Ну, ще зріст.

Ясно: «кіт у чоботях».

А втім, я зовсім не хочу ідеалізувати товариша Жучка, я хочу написати правду про неї – уривок правди, бо вся правда, –

– то ціла революція.

Тепер мій читач чекає від мене, мабуть, цікавої зав’язки, цікавої розв’язки, а від «кота в чоботях» – загальновизнаних подвигів, красивих рухів –

– іще багато чого.

Це даремно.

Ми з товаришем Жучком не міщани, красивих рухів у нас не буде:

у товариша Жучка не буде.

За цим звертайтесь до гітарних героїв гітарних поем.

Товариш Жучок – це тільки «кіт у чоботях» із жвавими рухами, з бузинковим поглядом, що ходить по бур’янах революції і, як мураль, тягне соняшну вагу, щоб висушити болото…

А яке – ви самі знаєте.

І тільки.

А зав’язки – розв’язки так від мене й не дочекаєтесь. Бо зав’язка – Жовтень, а розв’язка – соняшний вік, і до нього йдемо.

Розв’язка в гітарних поетів… От: «вони поцілувались, кінець», або «О, моя Дульцінеє! Всаджу собі оцей чингал… Умирає…»

Ми з товаришем Жучком цього не знаємо. Правда, подвиги є, але вони не наші…

– А чиї?

– Ви подумайте!

Так от. Це не роман – це тільки маленька пісня, і я її скоро скінчу.

2

В цьому розділі я оповідаю про невеличкий подвиг…

– А чий? Ви подумайте!..

… Зима, фуга, буруни, іще буруни…

Потяг, залізниця й рейки, рейки в степ.

На Кубань! На Кубань! На Кубань! Довго паровик борсається в депо: і тут – у депо, і там – у депо…

І тихо в мовчанці стоять снігові станції: може, знову’ ми будемо бігти сюди розгублені, з запаленими очима, а за холодними станційними будинками завиють вовки на журний холодний семафор.

Але сьогодні ми їдемо на Кубань, бо віримо в свої запалені очі.

– Товарищу Жучок!

Так, і товарищ Жучок!

… А чому вона в цьому полку, ви, звичайно, не знаєте й ніколи не взнаєте, бо й я не знаю, а брехати не хочу: це уривок правди, а вся правда – то ціла революція.

… На кожній станції тільки й чути:

– Козаки! Козаки!

Всюди козаки, всюди бандити.

Тягнеться потяг, як ледачі воли в поле, як ледачі воли з поля.

Степ. Раптом:

– Стоп!

– Що таке?

– Нема палива.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

– Товариші! Всеросійская кочегарка в опасності!

Д’ех, яблучко, куда котішся,

Попадьош до Краснова – не воротішся.

І раптом:

Ой, на горі та женці жнуть.

–… Ей, ви, хохли! Чого завили. Буде панахидити – і так сумно.

… Степ. Фуга. Буруни й ще буруни.

–… Єфто пятой вагон – антірнаціональной. І скажу я тобє, братяц, про народи. Латиш – єфто тіш, смірной народ, мудрай; оврей – тож нічяво. Ходя – катаяць аль ту-тарін – суварай і вєрнай народ. А вот єфтот хахол – па-няхіда: как завоя про поля аль про дєвчину – тякай!

… Степ. Фуга. І рейки – рейки. -

– Козаки!

– Козаки!

– Де? Що? Як?

– Хто паніку робить? Сволочі!

Вискакують сотні «наганів», «бравнінгів», «Гвинтівок».

Дехто дивиться з тугою, дехто готує набої, дехто сів на тендер і полетів: паровик одчепився й летить по паливо.

– Товаришу Жучок, вам не боязко? Козаки!

Усміхається: в їхнім селі були козаки. О, вона добре знає, що то – козаки. І чогось засмутніла, замислилась.

… Довго білі широкі поля. Довго паровик не приходить. Нарешті приходить. Тоді знову відходить у дикий і німий степ.

… Від станції до станції, від холодної ночі до холодної ночі.

Палива нема. Коли ніч, тоді тріщать станційні паркани, і тріщать і дивляться з тугою обідрані діряві вагони:

… «Поѣзд генерала (ім’ярек)».

… Від дикої станції до холодної ночі, від дикої ночі до холодної станції.

… Товариш Жучок дістала палива. А дістає так:

– Тьотю, дайте оцю паличку.

– Що?

– Дайте оцю паличку.

– Бери.

Взяла.

– А може ще дасте?

Подивиться «тьотя»:

… Жучок: «кіт у чоботях».

Іще дає.

…Товариш Жучок заливається:

– Ха! Ха! Обдурила тьотю!

А вона зовсім не обдурила, вона просто – жучок!

Ах, ці жучки в чоботях, вони конче не дають мені покою! Коли я буду відомий письменник, тоді я напишу велику драматичну поему: «Кіт у чоботях».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

… Тріщить чавунна пічка – паливо. За вагоном летить, виє дика фуга.

Їдемо на Кубань.

–… Отак… не так. (Це товариш Жучок).

Отак… не так…

Біля пічки одиниця вагону – може я, може хто інший, може всі ми.

Вона вчить, як залатати пропалену шинелю.

Але вона каже:

– Дурня нічого валяти. Думаєш, як приїдеш додому, то я з тобою буду і тепер панькатись? Дзуськи! Як би не так!.. На, ший!

Вона нам обід варить, вона наша куховарка – і тільки. Вона безпартійна, але вже має в торбинці товстеньку книжку «Что такое коммунизм» (без автора)… Издание N-гo боевого участка рабоче-крестьянской красной армии.

…Іноді ми їй кажемо:

– Слухай, товаришу Жучок! Чи не можна з тобою пожирувати?

Тоді ми чуємо:

– Дзуськи!

Ми регочемось, бо знаємо, що не всім «дзуськи!» – у нас є молодий «пареньок» – так зветься, так звемо: «пареньок». Він теж кирпатенький, і ми вже бачили, як він обіймав її, і вона мовчала.

…Ну, то їхнє діло.

… Але вона нас конче дивувала, вона іноді вживала таких слів, вела такі промови, що ми лише роти роззявляли.

Безумовно, коли ми думали тільки про ворога, вона ще про щось думала.

– Чи не скінчила ти бува гімназію? – сміявся дехто.

Вона комічно сплескувала руками:

– Гімназію? Гімназія для панів. А для нас – дзуськи!

Тоді один незграбний хохол авторитетно заявив:

– Це паходной Ленін…

– Да руки порепані.

… А за вікном стояла туга і звисала туга з дроту, що йшов, відходив за стовпами невідомо куди.

… Хуртовина, морози, станції з заметеними дзвонами, зрідка туга на дріт, а завжди:

– Д’ех! Революція – так революція!

А потім знову холодні вагони, довгі потяги, потяг, як воли, і раптом:

– Стоп!

– Що таке?

– Нема палива.

Паровик одчеплюють, паровик летить у темну дику фугу, у дикий німий степ.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Тільки забув я ще сказати:

Частенько, коли потяг зупинявся на станції «на неопредєльонноє время», товариш Жучок, упоравшись біля походної кухні, виходила з вагона невідомо куди, і довго її не було. А відтіля вона приходила завжди в зажурі.

Чого в зажурі?

Це буде видно далі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Плякати! Плякати! Плякати!

Гу-у! Гу-у!

Бах! Бах!

Плякати! Плякати! Плякати!

Схід. Захід. Північ. Південь.

Росія. Україна. Сибір. Польща.

Туркестан. Грузія. Білорусія.

Азербайджан. Крим. Хіва. Бухара.

Плякати! Плякати! Плякати!

Німці, поляки, петлюрівці – ще, ще, ще…

Колчак. Юденіч. Денікін – ще, ще, ще…

Плякати! Плякати! Плякати!

Місяць, два, три, шість, двадцять… ще, ще, ще…

Гу-у! Гу-у!

Бах! Бах!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Мчались місяці…

Минуло… я не знаю, скільки минуло: може це було вчора, може позавчора, а може промайнуло двісті літ?

Коли це було?.. А може це васильковий сон?

– Не знаю!

І от – літо, степове літо. Це степи біля Дніпра – недалеко Дніпро.

… Тепер ночі в літніх степах.

Це так чудово, так каламутно!

Знаєте? Сидиш у степу й думаєш про тирсу. Це так чудово: думати про тирсу, коли вона таємно шелестить, коли шелест зайчиком: плиг! плиг!

Це так чудово!

Ах, який мене жаль бере, що мої попередники змалювали вже степ уночі. А то б я його так змалював –

– їйправо!

… Я приїхав.

На третій день одержую записку:

«Товаріщ, ви, кажется, прієхалі єщо в пятніцу. Предлагаю немедленно зарегістріроваться в ячейке».

Кажу:

– Секретар, мабуть, жоха, із старих партійців.

Товариш усміхнувся:

– Тебе дивує записка?.. «Это чепуха». От ти ще понюхаєш дискусію. В печінках мені сидить оця дискусія.

Я зацікавився.

– Що за дискусія?

– Почекай, сам узнаєш.

І не сказав.

… Я пішов.

– Де кімната ком’ячейки?

– Он!

Входжу.

Дивлюсь – щось знайоме. Думаю, пригадую й раптом згадав: та це ж «кіт у чоботях».

Ото штука!

– Ви секретар ком’ячейки?

– Я…

– Вас, здається, товариш Жучок?

– Так.

– Ну, так ми з вами знайомі. Пам’ятаєте?.. Вона, звичайно, все пам’ятає, але вперше зареєструвала мій партквиток, а потім уже говорила.

… Ясно: минуло стільки то часу. Товариш Жучок дочитала – прочитала «Что такое коммунизм» (без автора). Издание N-гo боевого участка рабоче-крестьянськой красной армии. І тільки.

А інше так просто: ходить «кіт у чоботях» по бур’янах революції і може й сам не знає, що він секретар ком’ячейки, а потім узнає й пише:

«Предлагаю немедленно зарегістріроваться…»

Одно слово, я, мабуть, і не здивувався, тим паче, що минуло так багато часу, а «кіт у чоботях» і тоді вже був –

– «паходной Ленін…»

І, треба щиро сказати, друге видання Леніна – «паходной Ленін» – таке ж іноді було суворе й жахне.

От малюнок:

Я завинив.

Товариш Жучок очі драконом:

– Товаришу! І вам не соромно?

– Дозвольте… я ж… їйправо… я ж…

Товариш Жучок очі драконом:

– Ваш партквиток!.. Давайте!

Віддаю.

Пише:

«Товаріщ такой то в таком то месяце пропустіл столько то собраній. Получіл виговор от секретаря ком’ячейкі с предупрєждєнієм винєсті єго недісщплінірованность на обсуждєніє общественного мнєнія партії посредством партійного суда на предмет перевода в кандідати ілі окончательного ісключєнія із нашіх коммуністічєскіх рядов.

Подпісь».

Точка.

Коротко.

Ясно.

І – трішки того… ніяково.

…Звичайно, як і тоді (тоді – в дикім степу) на ній колір «хакі», бо революція знає одну гармонію фарб: червіньковий з кольором «хакі». Як і тоді: величезні чоботи не на ногу. Як і тоді:

– Дзуськи!

Як і тоді, бузиновий погляд, бузиновий сміх і носик – голівка від цвяшка: кирпатенький.

… Як і тоді, були ночі, але вже не холодні, а теплі, замріяні – літні степові ночі.

Тільки тепер тривожили нас не козаки, а бандити-лісо-вики тривожили наш тил. А з півдня насідав розлютований, поранений (добивали) ведмідь з білого кубла великої російської імперії.

А от дискусія (у печінках сидить!).

Є ходяча фраза: треба бути на чеку і не забувати про чеку.

Зробили перефразовку.

– Дискусія – це бути на чеку, щоб не попасти в секретарську чеку.

Товариш Жучок каже:

– Сьогодні вечір дискусії!

Ми:

– О-ох! У печінках вона сидить! (це, звичайно, не вголос).

– Товаришу! Дайте мені на хвилину «Азбуку комунізма».

– Ах, не мешайте, товаріщ. От я і забил: как ето? Фу, чорт. Значіт, капіталізм імеєт трі прізнака: найомний труд… найомний труд… найомний труд…

Хтось підказує:

– Монополізація средств проізводства. І…

– І ідіте ви к чорту, сам прекрасно знаю.

…А от на другім краю:

– Камєдія! Как все заволновалісь. Товаріщ Ларіков, неужелі ви нє волнуетесь? Не верю. Не поверю, чтоб ви всьо зналі.

Це до одного з тих, що все знають:

– Ну, от, єслі ви всьо знаєте, скажіте: когда Тьєр разбіл велікую французскую комуну – в 71 ілі в 48 году. А? От скажітє.

– А ви, товаріщ Молодчіков, нє хітрітє, нє випитивайтє, скажіте просто, что ви нє знаєте. І тогда я вам скажу.

Молодчіков червоніє, і я червонію, і багато з нас червоніє, бо більшість із нас – це ті, що нічого не знають, але цього ні в якім разі не скажуть.

– Це ж дурниці – ці дискусії, наче ми шкільники.

– І правда. На чорта це? Це ж буржуазна метода освіти. Не достає ще екзамена з інспектором.

Іще чути:

– Да, наконец, дайте мнє на мінуту «Азбуку комунізма».

– Фу, чорт, снова забил. Капіталізм імєєт трі прізнака: монополізація проізводства… монополізація проізводства…

– От бачите, все ж одно не знаєте.

– Ах, оставьте меня, товаріщ…

Нарешті вечір.

Так: за вікном, як і в інших моїх оповіданнях (не всіх) – громи гармат, а десь у травах, а потім на дорозі – кавалерія. Наша? Кажуть, не наша. А чия? Не знаю. Може, ворожа кавалерія, може, рейд.

І хтось тихенько за травами – «може завтра тут, де ми сидимо, будуть папірці, ганчірки й дух порожнечі, дух побігу, дух крови».

Але те забувається.

…Доповідач скінчив.

Товариш Жучок:

– Ну, товаришу Бойко, все таки я нічого не зрозуміла. При чому тут діялектика, коли сказано – історичний матеріялізм? Ви як думаєте?

– Дозвольте, товаришу голова, я собственно слова не прохав.

Товариш Жучок очі драконом:

– Як голова, нічого не дозволяю, а, як товариш, прошу вас сказати.

Ми говорили, ми плутались (з нами іноді було навіть дурно).

А все це називалось дискусія.

Товариш Жучок казала:

– Дзуськи! Не так. Ану, ви, товаришу Молодчіков?

Вона рішуче входила в ролю педагога.

А ми бісились, бо в нас було самолюбство. Ми обурювались на нашу бувшу куховарку, на сьогоднішнього секретаря ком’ячейки – на «кота в чоботях».

… Потім вона бігала, метушилась, збирала жінок, улаштовувала жіночі зібрання, де говорили: про аборт, про кохання, про право куховарки (Ленін сказав).

Кричали:

– Геть сем’ю!

– Хай живе холоста женщина!

А для плодючої женщини казали:

– Хай буде інтернат, хай будуть спільні прачешні й т. д. й т. інш.

–… Товаришу Жучок, можна двох любити?

– Це залежить від того, як ви знаєте історичний матеріялізм. Я його погано знаю, а тому й «воздержуюсь».

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Так от –

– багато я написав би ще про товариша Жучка, і це заняття вельми цікаве. Та, бачите, зараз пів на п’яту, і мені треба вже спішити на партзібрання, бо там –

– товариш Жучок № 2, а це значить… проте, коли ви партійний, то ви самі знаєте, шо це значить.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Вона написала так:

– Товаришу Миколо (це до мене, Микола Хвильовий). Ви, здається, після завтра будете вже в Таращанськім полку, а я зараз буду в резервній кінноті: там щось махновщина, треба поагітувати. Може, ніколи не побачимось, так я вас хочу попрохати: не гнівайтесь на мене за дискусію. Я знаю, у вас – самолюбство, але в нас – темнота. А по-скільки диктатура наша… Словом, ви мене розумієте: нам треба за рік-два-три вирости не на вершок, а на весь сажень. З комуністичним привітом Жучок».

Але вона сьогодні не поїхала, і ми ще побачились.

Побачились от де.

Уявіть – порожня школа, політвідділ. По кутках, на столах сплять. Це муралі революції. Частина з них поїде в полки, подиви, частина ще буде тут, а потім теж поїде в полки, в подиви.

Це бурса революції.

…Було зоряно, а потім стало темно – пройшли хмари.

… Побігла мжичка.

Мжичило, мжичило, і чогось було сумно тоді. Хотів скоріш заснути.

Але в кутку часто підшморгували носом і не давали спати.

– Товаришу, не мішайте спати!

… Мовчанка.

Мжичка тихо одноманітно била у вікно. Хотілось, щоб не було мжички й не торохкотіли підводи: нагадували важку дорогу на Москву – іти на Москву, на північ від ворожих рейдів.

– Товаришу, не мішайте спати.

Мовчанка.

… Ви, мабуть, уже знаєте, що то товариш Жучок підшморгувала.

Вона підійшла до мене.

– Ходімте!

Я здивовано подивився на неї.

…Вийшли на ганок.

Була одна сіра дорога в нічний степ, і була мжичка.

– Ви плакали?

– Так!..

І засміялась:

– Мені трішки соромно… знаєте… буває.

І розказала.

Тоді я взнав, що товариш Жучок, хоч і жучок і «кіт у чоботях», але і їй буває сумно й буває не буває:

– Дзуськи!

Тоді мені кирпатенький носик розказав, що їй не 19, як ми думали, а цілих 25 літ, що в неї вже було байстря і це невеличке байстря –

повісив на ліхтарі козак.

Це було на Далекім Сході, але це й тепер тяжко.

Це було на Далекім Сході, коли вона пішла по дорозі за отрядом. А то була козача помста.

…Я згадав сніговий степ.

…Ішла мжичка.

…Була одна сіра дорога й темні силюети будівель.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

А втім, це не диво, що дитину на ліхтарі повісили: було ще й не таке.

Я не збираюсь у вас викликати сльозу.

А от маленький подвиг – це без сумніву.

А чий? –

– Ви подумайте.

… Товариш Жучок № 2,

№ 3,

№ 4,

і не знаю, ще скільки є.

Товариш Жучок № 1 нема.

Зник «кіт у чоботях» у глухих нетрях республіки.

Зник товариш Жучок.

…Ходить «кіт у чоботях» по бур’янах революції, носить соняшну вагу, щоб висушити болото, а яке – ви знаєте.

Так:

– піп охристив Гапка (глухе слово, а от гаптувати – вишивати золотом або сріблом – це яскраво).

Ми назвали –

– товариш Жучок.

А історія назве –

– «кіт у чоботях».

Кіт у чоботях – тип.

Точка. Коротко. Ясно.

Все.


Примітки

Вперше опубліковано в збірнику «Дочери Октября», Харків, 1922. Вдруге – у збірці оповідань М. Хвильового «Сині етюди», Харків, ДВУ, 1923. Втретє – окремим виданням: «Кіт у чоботях», Харків, в-во «Шлях освіти», 1924. Вчетверте – окремим виданням, Харків, ДВУ, 1925. Вп’яте: М. Хвильовий. Твори, т. І (Етюди), Харків, ДВУ, 1927. Вшосте: М. Хвильовий. Вибрані твори, т. І, Харків, РУХ, 1932.

Тьер Адольф (Thiers Adolphe; 1797 – 1877) – французький державний діяч та історик. Був прем’єр-міністром і міністром закордонних справ (1836-1840). З 1871 – перший президент Третьої республіки. Придушив повстання Паризької комуни 1871 року й жорстоко розправився з учасниками повстання.

Подиви – скорочення з російського – «Политические отделы дивизии».

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1984 р., т. 1, с. 153 – 167.