2

Микола Хвильовий

Квартира, де живе Іван Іванович зі своєю симпатичною сім’єю, складається тільки (тільки!) з чотирьох кімнат (не рахуючи, звичайно, кухні, кльозету і ванної), себто: кабінету, їдальні, дитячої спальні (там же спить і мадмуазель Люсі) і спальні мойого героя та його дружини. Словом, кватирна криза дала себе знати, і мій герой самовіддано пішов їй назустріч. Іван Іванович, наприклад, ніколи не вимагав окремої спальні для своєї куховарки, і Явдоха спить на ліжку, на підлозі, в коридорі. Бо й справді: яке він має право вимагати ще одну кімнату? Йому, звичайно, приємно було б почувати, що його власна куховарка має свій закуток, але… він же цілком свідомий партієць і добре знає, як живуть інші. Іншим ще гірше становище: буває й так, що мають не чотири, а тільки три кімнати… от, наприклад Микола Григорович.

– Ти, Галакточко, як гадаєш, – звертається мій герой до своєї дружини. – Невже всі мають по чотири кімнати?

– Звичайно, не всі! – рішуче інформує Марфа Галактіонівна. – Коли б усі мали по чотири, то тоді, може, не було б і кватирноі кризи. А то буває по три і навіть по дві буває!

Іван Іванович задоволено посміхається.

– Ні, – каже він, – я ніколи не помиляюсь. Почуття пролетарської норми мене ще ніколи не залишало.

Мій герой іде до бюста якогось відомою марксиста (в нього кілька таких бюстів) і задумливими очима дивиться на свого, як каже він, «ватажка» і на іншу кабінетну, їдальну та спальну меблю. Він згадує бурхливі дні, коли мчалась огняна більшовицька кавалерія і на Заході стояла тривожна заграва світового пожару, коли ще якось зовсім йому не вірилось, що він таки прийде на деякий час до порівнюючи спокійного пролетарського життя серед ворожих, міщансько-буржуазних держав. Тоді Іван Іванович самовіддано проливав кров во ім’я кращого майбутнього і рішуче працював з товаришкою Галактою, завідуючи губерніяльною Наросвітою. Саме тоді і одержав дещо з вищезгаданої меблі як сюрприз від своїх співробітників. Мебля ця й досі була майже новенька і цілком відповідала новаторським поглядам мойого симпатичного героя.

– Але що ж це за мебля? – запитує мене цікавий читач.

– Це – шість чи то сім турецьких килимів, бекеровський рояль, дюжина віденських стільців, наукова бібліотека, дубовий письмовий стіл з відповідним на ньому приладдям, великий стіл (з чорного чи то червоного дерева) для їдальні, кілька ліжниць з пружинними матрацами і т. Д.

Правда, що із цієї меблі було прикуплено – я напевно не знаю. Але я знаю, що Іван Іванович, будучи скромною людиною, не любить похвалятись своїм сюрпризом. Правда, почуття деякої прихильности до своїх співробітників у нього залишилось аж до сьогоднішнього дня, але не будемо критись: в часи комунхозівської переписки мій герой ледве-ледве не одмовився від свого сюрпризу. Тільки завдяки Марфі Галактіонівні і не заплуталась справа.

– Ну, добре, – сказала вона. – Припустім, що співробітники, що подарували тобі цю меблю, реквізували її у якогось поміщика. Але поперше: хіба це легко було зробити? Реквізувати? Хіба їх контрреволюціонери не могли перебити? А подруге: чого нам церемонитись, коли приблизно таке ж майно прийшлось залишити нам в свій час біло-гвардійським бандам?.. 1 потім хіба зараз згадаєш, що нам було подарено і що ми прикупили?!

Іван Іванович не зовсім певний був. що його майно було «приблизно таке ж», але, будучи людиною з рішучим темпераментом, не любив сантиментальничати, і, коли на фоні блакитного, ніжно-прекрасного неба появився силюет якоїсь майже фантастичної птички (мабуть, гави), він сказав агентові комхозу:

– Очевидно, переписуйте все! Я, їйбогу, зараз не пам’ятаю, де тут і що тут я купив, і де тут і що тут мені подаровано.

– Дозвольте: як же я буду переписувати, коли ви зовсім не маєте казенних речей?

Іван Іванович почервонів. Йому так неприємна була вся ця історія. Здається, чеснішої людини і в світі нема, а отже піди: складається таке неприємне вражіння, що прямо хоч крізь землю провалюйсь.

– Ні! Я вас прошу переписати! – кинув енергійно мій самовідданий герой. – Бачите, подарунок мені зробили мої співробітники, і я не певний, що тут нема реквізованих речей.

– Дозвольте тоді узнати, де тут речі вами прикуплені?

– Їйбогу, не пам’ятаю! – цілком щиро скрикнув Іван Іванович. – Переписуйте все!

– Ну, тоді я зовсім одмовляюсь вас тривожити! – засоромився вже і агент і, шаркаючи ногами, вискочив із кімнати.

Таким чином, Іван Іванович проти свого бажання опинився в оточенні своїх сюрпризних речей. Таким чином, і день його починається, так би мовити, на сюрпризній ліж-ниці.

Це один із тих днів, коли вже стоїть робочий сезон – осінь, коли небо іноді нарочито бризкає на різних нитиків нудними дощами і нацьковує їх на Івана Івановича, коли вже комосередок мойого героя збирається регулярно кожного тижня і більшість цього комосередку не хоче манкіровати ячейкою в четвер, бо ще зовсім не відомо: буде нова чистка чи ні?

Іван Іванович прокидається з почуттям задоволення і з мажорним, цілком монументально-реалістичним настроєм. Мій герой примружує свої короткозорі очі і дивиться на Марфу Галактіонівну. Товаришка Галакта іще спить симпатичним сном, і їй сняться, очевидно, м’ятежні дні у відділі Наросвіти.

Іван Іванович ще раз подивився на свою дружину і легенько полоскотав її своїми пальцями. Марфа Галактіонівна дригнула ногою й раптом прокинулась.

– Ну, так що ж ми будемо сьогодня обідати? – питає Іван Іванович і усміхається мажорно-витриманою усмішкою.

Товаришка Галакта широко позіхає, поволі підводиться на таз і підбирає волосся.

– А що ти думаєш запропонувати? – питає вона. Іван Іванович знову таємно усміхається тією ж таки мажорно-витриманою усмішкою.

– А як ти гадаєш? Ну?., от тобі й ребус!

– Я думаю, що ти знов придумаєш якесь міщанське меню, – каже незадоволено Марфа Галактіонівна.

– От і не вгадала! – радісно скрикнув Іван Іванович. – Нічого подібного. Я вже по своїй натурі не можу придумати міщанське меню.

Марфа Галактіонівна незадоволено дригає ногою.

– Так кажи вже! Буде тобі паяцничати!

– Геніяльна ідея! – сказав Іван Іванович. – Ти сьогодні зроби, будь ласка, малоросійський борщ, на друге… нічого не треба, а на третє – зроби желе!

– Що за фантазія! – каже товаришка Галакта. – Як це можна без другого блюда?..

Тоді Іван Іванович просить дружину не хвилюватися і говорить, що вчора він бачив у церобкопі свіжі капчушки (тільки но привезли) і такі прекрасні капчушки, що аж слинка тече! І от він надумав: купимо сьогодні капчушок і півпляшки вірменської горілки. Це йому, їйбогу, замінить друге блюдо.

– Ти як гадаєш, голубонько? – спитав Іван Іванович і подивився на дружину.

– Я гадаю, – каже незадоволено Марфа Галактіонівна – що капчушки і вірменська тобі замінять друге блюдо. Але як же бути з дітворою й мадмуазель Люсі?

Мій герой розгнівано зиркнув на двері дитячої спальні.

– Мадмуазель Люсі теж може їсти капчушки, – рішуче говорить він. – Скажіть, будь ласка, які ніжності! Обов’язково давай друге блюдо… Не, ти, Галакточко, все таки не вмієш виховувати челядь в пролетарському дусі. Так, знаєш, легко скотитись і до міщанства…

– Але почекай, – перебиває мого героя Марфа Галактіонівна. – Справа ж іде не тільки про мадмуазель Люсі, – я маю на увазі головним чином дітвору. Що їм на друге блюдо? Теж вірменську і капчушки?

Іван Іванович надягає на ніс рогові окуляри й, безпорадно розвівши руками, каже:

– От біда!.. Нічого не зробиш: їм, очевидно, прийдеться приготувати котлети.

Таким чином, виясняється, що сьогодні на друге блюдо нічого не треба, а треба тільки – малоросійський борщ, желе, капчушки, вірменську горілку (до речі, мій герой завжди п’є в міру) і котлети. Але котлети не на друге, а для дітей і для всіх інших, звичайно, крім Іван Івановича, коли Іван Іванович не захоче їсти котлет.

Отже, з ідеологічно-витриманим меню покінчено. Словом, почався день в сім’ї Івана Івановича. За вікном уже прогрохотів грузовий автомобіль і десь закричала м’ятежна сирена, що так тривожить обивателя своїм бадьорим криком.

Тоді Іван Іванович іде до тресту, Марфа Галактіонівна в цей час дає розпорядження Явдосі і мадмуазель Люсі.

– Чого ви, Явдохо, так пізно прийшли сьогодні? – каже товаришка Галакта, входячи до кухні.

– Я заходила до союзу, – відповідає куховарка. Марфа Галактіонівна незадоволено підводить брови.

Вона, звичайно, не проти союзу, навіть за союз. Але все-таки треба тримати себе організованіш. Хіба не можна біло зарання попередити хазяйку.

– Ви розумієте мене, – говорить товаришка Галакта. – Ви ж самі знаєте, як я правильно ставлюся до вас. Я вам не раз говорила нашу думку з приводу цього. Це ж ми сказали, що кожна куховарка мусить бути народнім комісаром. Але я не виношу анархізму… Ви розумієте? Так ніколи де можна збудувати соціялізму… За такий вчинок, я, звичайно, могла б вас розщитати, але хіба я це зроблю? Хіба я не знаю, що ви зараз ніде не знайдете роботи?

Марфа Галактіонівна говорить таким зворушливим і упевненим голосом, що Явдоха відразу ж відчуває, як вона негарно зробила, зайшовши на три хвилини до союзу без відповідного дозволу хазяйки, і зрозумівши, що таким чином «не можна збудувати соціялізму», просить пробачення.

Тоді Марфа Галактіонівна, прочитавши Явдосі лекцію політграмоти, йде до їдальні, де п’ють чай мадмуазель Люсі і дітвора.

– Ну як там Фіялочка? Гарно їсть? – питає вона.

– A la bonne heure, madame! – відповідає мадмуазель Люсі.

Тоді товаришка Галакта дивиться матернім поглядом на дітвору і каже ніжним соцвихівським голосом:

– Ну, як ви, дітки, гарно спали? Добре себе почуваєте?

Фіялка ще нічого не розуміє і тому байдуже ковиряє пальчиком у носі, а Май, що йому вже чотири роки, бадьоро інформує:

– Oui, oui, maman!

– Ну й прекрасно! – говорить Марфа Галактівна. – Треба, дітки, завжди бути задоволеними, не треба забувати, що на вулиці бігають сотні безпритульних. Цим дітям ще гірше! Вони не мають кватири, і бігають зовсім, як собачатка. Треба, дітки, не забувати і їх.

– Oui, oui, maman! – кричить мажорним голосом майже свідомий Май.

Але Марфа Галактіонівна вже пропонує мадмуазель Люсі повести дітей на півтори години в дитячий садок: мовляв, не можна одривати їх (себто Мая й Фіялку) від колективного життя. Тільки в колективі дитина загартовується. Гувернантка бере за руку Фіялку й Мая, і вони йдуть до коридору.

Тоді Марфа Галактіонівна допиває свою шклянку кофе, допомагає Явдосі поставити посуд в буфет і, нарешті, сідає проти вікна. Вона дивиться туди, де кінчається город і починаються тихі поля та осіннє м’яко-бірюзове небо, де прекрасні горизонти тривожать душу тією легенькою тривогою, що не запалює тебе бунтом дрібнобуржуазного імпресіонізму, а зовсім навпаки: ласкає радісним спокоєм справжнього мажорного реалізму.

Іноді в ці хвилини випадково заходить Методій Кирилович чи то Семен Якович (головний начальник тресту), і тоді чути із спальні розмови на таку тему: «полова проблема і сучасний побут». Але буває й так, що ніхто не заходить, і тоді на цьому місці застає Марфу Галактіонівну з «Жаною Ней» Іван Іванович (він приходить іноді о 5-ій годині). Після обіду мій герой іде на якесь засідання. Але коли не йде на засідання – лягає трохи відпочивати. Увечері, коли субота, Іван Іванович іде з Марфою Галактіонівною і зі своїм другом дома, Методієм Кириловичем, в кінематограф і там дивиться на фільми радянського виробництва. Іван Іванович не визнає конструктивного театру і визнає тільки батально-героїчні та мажорно-реалістичні фільми: вони йому нагадують ті дні, коли він проливав кров за радянську республіку, коли по запорізьких степах мчалась огняна більшовицька кавалерія. Побутово-сатиричних картин мій герой особливо не любить дивитись.

– От нещастя! – каже він, випадково попавши на такий фільм. – Знову міщанська побрякушка! Дивно: така прекрасна епоха, такі героїчні дні, і така, можна сказати, песимістична пустишка!

– Але чим з’ясувати появу такого фільма? – питає Методій Кирилович, беручи під руку Марфу Галактіонівну. – Які тут причини?

Іван Іванович знімає окуляри й протирає їх білосніжною хусткою.

– Причини тут ясні, – неохайно кидає він. – Марксист не може їх не розуміти.

– Ти, очевидно, маєш на увазі Плеханівську формулу? – дуже серйозно питає Марфа Галактіонівна.

– Безперечно! – відповідає Іван Іванович. – Буття визначає свідомість. І потім треба сказати, що наші письменники страшенно темний і малорозвинений народ.

– Я з вами цілком погоджуюсь! – говорить Методій Кирилович і тисне руку своєму приятелеві. – До побачення!

Іван Іванович і Марфа Галактіонівна звертають на вулицю Томаса Мора.

Тоді починає йти дрібний осінній дощик. Дощик дзвонить у ринвах і тоді дрібнобуржуазну душу тривожить печаль – та сама печаль, що штовхає людину, говорячи канцелярською мовою (а ля Стендаль), на дуже невитримані вчинки (наприклад: примушує не погоджуватись, що в нашому суспільстві сатира не має свого місця), та печаль, що до неї з таким обуренням ставиться мій милий, симпатичний і надзвичайно корисний для республіки герой.

Але в кватирі Івана Івановича ніякої печалі й песимізму нема. Тут так весело й бадьоро грає електрика своїм матовим блиском і так мило сміється Фіялка і Май, що прямо – мажор. Тут так симпатично й затишно (саме в цьому революційно-витриманому закутку), що мимоволі починаєш дивуватись і думаєш: «Боже мій, чого ж нам іще треба!»

От Іван Іванович підходить до радіорупора, робить найпростіший рух своєю рукою, і ви раптом чуєте чудовий симфонічний концерт. І хіба це не елемент соціялістичного будівництва? Саме цей радіорупор? Хіба не за це проливав кров мій герой, щоб пролетаріят міг «жити для власного задоволення» і використовувати для власного ж таки задоволення всі найновіші досягнення техніки?

Правда, частина пролетаріяту ще не дістала собі домашнього радіорупора, але треба ж не забувати, яку ганебну спадщину залишив нам старий режим!.. Ну, взяти хоч би тих же безпритульних. Хто посміє сказати, що йому (ім’я рек) приємно зустрічатись з цією публікою, з цими нещасними дітками? Але що робити! Тут міщанській філантропії нема місця! Треба боротися з соціяльними хворобами організовано. Саме тому Іван Іванович ніколи й не ділиться з індивідуалістами-жебраками своєю копійкою.

Май бере за руку Фіялку і виробляє з нею «па». Він бадьорим і сміливим поглядом дивиться в рупор. Мадмуазель Люсі мило посміхається. Посміхається й Іван Іванович та Марфа Галактіонівна.

Явдоха стоїть на порозі і теж усміхається. Куховарка усміхається тією радісною усмішкою, коли напевне можна сказати, шо вона цілком свідомо ставиться до свого хазяїна і прекрасно знає, що кожна горняшка мусить бути народнім комісаром.

– Гоп-гоп! – б’є в долоні Іван Іванович. – Жвавіш, Фіялочко!

Кандидатка в жовтенятка раптом робить прекрасне «па», так що мало не всі ахають від задоволення.

– Hola! – скрикнула мадмуазель Люсі.

Скрикнув щось і Іван Іванович. Навіть сирена скрикнула десь за вікном. Але цей останній крик почула тільки Марфа Галактіонівна. Вона підійшла до вікна й подивилась у тьму. У ринвах дзвенів той же дрібний осінній дощик, але товаришка Галакта його майже не чула. Вона мажорно думала про нове літо, про те, як вони – вся сім’я – після важкої роботи одержать від свого начальника відпустку і місце на курорті. Там вони знову побачать чудове море, кавказькі чи то кримські гори і будуть там згадувати знову ж такі минулі дні і будуть там так багато сміятись тим безтурботним сміхом, що так довго дзвенить поетичною луною в не менш художніх горах.

… Нарешті, діти цілують Івана Івановича в його високий лоб і йдуть слухати соцвихівських матеріялістичних оповідань, себто зовсім не ідеалістичних казок. Марфа Галактіонівна лягає на канапу, Іван Іванович сідає в крісло, і починається вечір спогадів чи то розмов та теми сучасного політичного життя: про комунізм і соціялізм.

– Хоч як це й дивно, – каже Марфа Галактіонівна, поправляючи декольте, – а я й досі не розумію, чим комунізм відрізняється від соціялізму.

– Невже не розумієш? – здивовано питає мій герой.

– Їй-богу!.. Ну, от скажімо так: що ми сьогодні будуємо: комунізм чи соціялізм?

Іван Іванович знімає свої рогові окуляри і протирає їх білосніжною хусткою.

– Ну, звичайно, соціялізм! – задоволено посміхається він. – Комунізм – це вища форма.

– Така відповідь мене не задовольняє, – говорить Марфа Галактіонівна. – Ти мені скажи конкретно: чим конкретно соціялізм відрізняється від комунізму?

Але Іван Іванович не встигає відповісти конкретно. В кабінеті дзвонить телефонний апарат: мій герой іде до телефона і буде, очевидно, розмовляти там з Методієм Кириловичем. Довго він просидить у вищезгаданому кабінеті – я не знаю, але я знаю, що читачі приблизно вже уявляють собі сім’ю Івана Івановича, і тому переходжу до дальшого, більш динамічного штриха. На мій погляд, з цього місця читачеві вже не доведеться позіхати, а можливо доведеться тільки несподівано погодитись, що самокритику тут доведено до кінця.

Примітки

Агент комхозу – агент комунального господарства, установи, що відає всім господарством міста, в тому і мешканевою системою.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1982 р., т. 3, с. 33 – 42.