10

Степан Руданський

Звела з розуму царівна

Мисливого-пана,

І огидла йому пуща,

Збридла і поляна.

І чи спить він, чи дрімає,

Чи думу гадає, –

Його думка край могили

На степу літає.

І літає коло тої,

Которую любить, –

Обіймає і цілує,

Ластить і голубить.

Нащо ж думи, нащо ж мари

Про пишнії чари,

Коли з ними враз по серці

Бродять чорні хмари?

Спив і я той прикрий келих

За здоровля долі,

І з похмілля моє серце

Розривають болі.

Правда, мило мені було,

Як дівча обняла

І опущене покрівля

З думки підіймала,

І на розум накидала.

Правда, мило було!..

Моє серце в океані

Розкоші тонуло.

Я забув про все на світі,

На все не вважав-єм,

Я й себе забув самого,

Мало пам’ятав- єм.

Спам’ятався… вона щезла!..

Розум холодіє.

Лиш нещасна моя думка

Росте та повніє.

В якім смутку, в якім жалю

З нею я блукаю,

В яких муках, тяжких болях

На світ породжаю.

Зв’янув мій вінок рутвяний,

І вона причина,

І хто знає, чи пригорне

Хоть дитя-дівчина!

Нащо ж думи, нащо ж мари

Про пишнії чари,

Коли з ними враз по серці

Бродять чорні хмари?

І роздумав пан Мисливий:

«Нічого гадати, –

Лучче бути у царівни,

Правду розказати».

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 169 – 170.