Володимир Самійленко

Володимир Іванович Самійленко (22 січня (4 лютого) 1864 – 12 серпня 1925 р.) – український поет.

Народився В. С. у містечку (нині – Миргородського району Полтавської області). Батьком його був поміщик Іван Лисевич, який спокусив свою молоду служницю Олександру Самійленко, але не визнав дитину своєю.

На щастя, у В. С. знайшлися добрі опікуни, завдяки яким він закінчив початкову школу в Миргороді, а далі в 1875 – 1884 рр. учився у Полтавській гімназії.

У 1884 – 1890 рр. В. С. учився на історико-філологічному факультеті Київського університету, але не схотів складати випускні іспити і не отримав диплома. Під час навчання В. С. познайомився з багатьма київськими українцями, також з Іваном Франком (під час приїзду останнього до Києва у 1886 р.). Влітку 1887 р. відвідав Галичину, де познайомився з галицькими українськими діячами.

Після виходу з унверситету В. С. два роки прослужив на телеграфі в Києві, де заробляв дуже мало. В 1893 – 1900 рр. він працював у Чернігові як секретар «Земского сборника Черниговской губернии». У Чернігові він познайомився із Ольгою Степанівною Орішко і оженився із нею (1896 р.).

узято з фондів Національної бібліотеки України ім. В. І. Вернадського. Воно не датоване, але хочеться вірити, що воно зроблене в Києві у 1890-х роках, можливо, на їх початку, в часи, коли В. С. брав участь у роботі «Плеяди».

узято з Вікіпедії. Воно зроблене в 1902 р. в Катеринодарі.

опубліковане в брошурі Бориса Лисянського «Володимир Самійленко» (Тарнів: 1921 р.). Воно зроблене в Тарнові 15 лютого 1921 р., з автографом В. С.

Далі в 1900 р. В. С. переїхав до Катеринодару на Кубані, а в 1903 р. – до Миргороду на Полтавщині, де обіймав дрібні чиновницькі посади.

В 1905 р., коли внаслідок революційних виступів політичний режим в Російській імперії трохи лібералізувався, В. С. переїхав до Києва у сподіванні, що буде займатись своєю улюбленою літературною працею і зможе заробляти на життя публікаціями у новонародженій українській пресі. Але із посиленням реакції поліцейські переслідування цієї преси також зростали, а можливості публікувати сатиричні нариси сучасного політичного життя, які майстерно писав В. С., швидко скорочувались.

В 1907 р. В. С. склав іспит на нотаріуса і до 1917 р. працював нотаріусом в містечку Добрянка неподалік Чернігова.

З вибухом революції 1917 р. В. С. переїхав до Києва, але не знайшов собі кращого місця, як чиновника в уряді Української народної республіки. Разом з цим урядом в 1919 р. він переїхав до Кам’янця-Подільського, а далі в кінці 1920 р. – до Тарнова в сучасній Польщі. Уряд призначив був йому пенсію, але майже не міг її виплачувати.

В 1924 р. В. С. зумів повернутись до Києва, де знову клопотався про призначення пенсії, але й тут були свої труднощі. Важким ударом для Самійленка була смерть у 1924 році обох його дорослих дочок (два його сина померли немовлятами ще в Чернігові). У серпні 1925 р. В. С. помер у Боярці, мавши всього 61 рік життя. В цілому біографія Володимира Самійленка – типова для українського інтелігента, котрий мав змогу займатись творчістю лише у вільний від заробітчанства час.

Літературна творчість В. Самійленка розпочалась ще в гімназії, у 1884 р. Це були віршовані переклади та ліричні вірші. Навчання в університеті, знайомство з київськими і галицькими українськими літераторами, участь у гуртку «Плеяда», в якому брали участь молоді київські поети – все це сприяло швидкому зростанню і зміцненню поетичного дару Самійленка, котрий уже в ті роки показав себе неябиякми сатириком. Друкувались його твори в цей час переважно в українських журналах у Галичині.

В Чернігові В. С. продожував творити нові ліричні й сатиричні вірші, також в цей час він зацікавився драматургією і написав 5 п’єс, котрі, однак, не викликали великого інтересу театральних діячів. В Катеринодарі він скористався можливістю й надрукував у місцевій пресі кілька сатиричних поезій російською мовою, якою Самійленко писав дуже рідко і завжди у зв’язку з конкретними можливостями надрукувати такі твори.

В короткий період 1905 – 1906 років В. С. скористався можливістю друкуватись і дав цілу серію поетичних і прозових сатир на злободенні політичні теми, своєрідний щоденник сподівань і розчарувань, пов’язаних із реформами в Російській імперії.

Розчарування від мізерних «реформ» і ще більше – від поразки українських визвольних змагань спричинили спад творчої активності В. Самійленка після 1907 р. В цей час він повертається до перекладацької роботи, якій приділяв увагу в 1880-90-х роках. Спадщина Самійленка-перекладача ще чекає на збирання й повне перевидання.

Найкращі ліричні поезії Самійленка, безумовно, займають тривке місце в пантеоні української поезії, а деякі його сатири звучать актуально навіть у наш час.

М. Ж., 9 березня 2024 р.