Версія для друку

Вирський Д.С. Українне місто:
Кременчук від заснування до 1764 р. – К. : 2004 р., с. 57 – 76.

Розділ 1. Королівська фортеця (1571-1648)

1.3. Козацькі війни на Кременчуччині

Брати по зброї: битва при Пивських горах

Розбрат: Куруківська битва

Каїнові справи: шлях на Старицю

Примітки

Довгий час стосунки українських магнатів та козаків залишалися партнерськими, і аж до вибуху Хмельниччини обидві сторони відчували певний сентимент один до одного (відлуння цієї традиції вряди-годи відчувалося до кінця існування Речі Посполитої). Українське суспільство XVI – початку XVII ст. взагалі чулося затишно лише під «князівським дахом», зберігаючи перспективу розбудови власної «стандартної» за тогочасними мірками станової держави. До того ж з цього часу маємо вістки про плеяду князів-козаків з родів Вишневецьких, Сангушків, Корецьких, Ружинських та ін.

Брати по зброї: битва при Пивських горах

Прикладом плідної магнатсько-козацької співпраці на Кремен-чуччині стала битва при Пивських горах 1561 р. [Місцевість поруч з Градизьком в 20 км від Кременчука.], де війська черкаського і канівського старости М.О.Вишневецького погромили значний татарський загін. Битва ця цікава також участю в ній князя Дмитра Івановича Вишневецького-Байди, ім’я якого овіяне в українського народу легендами і переказами. Тим цікавіше буде дізнатися тут про деякі сторінки його біографії пов’язані з Кременчуччиною.

Той факт, що кременчуцька земля була добре відома Дмитру Вишневецькому, не підлягає сумніву. Як визначна постать на українському прикордонні (канівський і черкаський староста) [1], він був повинен знатися на місцевості. Кременчук же, відомий тоді як місце одного з найнебезпечних татарських бродів на Дніпрі [2], не міг не звертати на себе увагу прикордонного лицаря. Не проминути було його князю і спускаючись Дніпром до Хортиці, де він у 1553-1554 рр. збудував замок [3], який багатьма вважається першою Запорізькою Січчю [4]. Про добру обізнаність Д.Вишневецького з Кременчуччиною свідчать часті згадки про неї при описі подій 1556-1560 рр. [5], коли князь у союзі з московським військом завдав дошкульних ударів Кримському ханству. Зокрема, вище вже наводились вістки про будівництво човнів для морських походів на Пслі, поблизу Кременчука.

Опис Пивської битви залишив уже згадуваний нами автор «Epicedionу». Біографічний характер твору спрямовує увагу читача на особу князя Михайла Вишневецького, але не обминає увагою і його родичів, зокрема Дмитра Вишневецького.

Автор починає опис подій, що відбувалися в середині XVI ст. під «горами Пивськими», з безсторонньої та здебільшого заслуженої характеристики татар, як суперників, відомих нешляхетною поведінкою на війні та непевним партнерством у мирний час:

Змушуєш укласти мир бусурмана злого,

Та не жди, не сподівайсь приязні від нього.

Ненадійне й нетривке з ницим побратимство:

Пристає на злагоду, думає про здирство.

Чи ж про дружбу з отаким може бути мова:

Присягався не чіпать, та ламає слово.

Знов береться за розбій, честі ж бо не має,

Здавна жити з того звик, що чуже хапає [6].

Далі йде оповідання про напад на українські землі татарського війська та виступ з Черкас українських вояків для відсічі загарбникам. Про кількість військ з обох боків дозволяють судити дані опису Черкаського замку (1552). Згідно з ним там мешкало 1596 міщан; бояр, зем’ян і князів – 63, слуг міських – 168, почет старости – 427, драбів – 1120, козаків – 250 [7]. Отже, якщо на відсіч татарам було кинуто всі сили (без міщан і деякої частини військових професіоналів, що мали залишитися боронити місто), то українське військо мало складатися приблизно з 1,5-2 тис. вояків. Кількість татар, яких зазвичай бувало більше (в тексті «Epicedionу» є про те прямі вістки – див. нижче), можна прийняти в межах 2,5-3 тис. вояків.

Рудаш із Білгорода з іншими агами,

Що були в своїх краях знаними вождями,

Силу взявши не малу, ліку їй не знали,

Вдерлися в князівську Русь, на Поділлі стали.

Що покривдили людей, що в полон побрали,

З награбованим добром хутко повертали.

Сучасний український дослідник Я.Р.Дашкевич вважає, що в середині XVI ст. кількість полонених доходила до 10 осіб на 1 воїна-татарина [8] (отже, взятий у цьому конкретному нападі полон могла сягати 25-30 тисяч), і за його класифікацією цей напад можна віднести до «невеликих» [9], та в ньому брали участь майже всі сили найагресивнішої білгородської орди [10]. Утім, кількість українських полоняників у цього конкретного загону мабуть була значно менша, бо татари не припинили похід і, зупинившись у степу, планували нові наскоки на українські землі.

Наші чати назирці, скоро сповістили,

Що грабіжники в степу близько зупинили.

Полем бродять, як вовки, «язика» шукають,

Певно, щось проти Черкас злісне замишляють.

Кільканадцять чоловік злодії схопили,

З ними зразу ж до коша чвалом поспішили.

Наші чати потайком по слідах помчали.

Де Пивиха є гора, ті кошем стояли.

З чати смілих молодців уперед послали.

Не загаялися ті, «язика» дістали.

Все, що треба, про татар вивідали швидко,

Непомітно до коша підступили близько [11].

З цього уривку ми дізнаємося, яку важливу роль грала розвідка і «сторожа» або «чати» – система раннього оповіщення – у перманентній війні на кордоні.

Далі йде опис військової ради, яка мала виробити план битви і промови до війська князя М.О.Вишневецького, що покликана була необхідністю наснажити українських вояків перед боєм та упевнити у майбутній перемозі. Вона просякнута мотивами допомоги братам-«християнам», які потрапили до жахливої «поганської» неволі:

Князь коротку раду мав, як справніш почати,

Після того наказав, де кому ставати.

Підбадьорював своїх, щоб страху не мали:

Менша сила скільки раз більшу розганяла,

І Господь, що помага вірним християнам,

Утішатися не дасть злодіям поганим.

Не тривожтесь, що татар завеликі сили,

Пригадайте, як раніш більшу силу били.

Пожаліймо й страдників, котрі потерпають

У полоні у татар, помочі благають.

Після того з місць своїх справно виступали,

Труби переможний марш гучно вигравали [12].

І ось, нарешті, розгортається картина битви. Раптовий напад приголомшив татар, упевнених у власній безпеці, та їх ватажок зумів згуртувати людей для відсічі:

Перед світом Люцифер зачиняє браму,

День ясний із хмар нічних виплива рум’яно.

Як сторожа від татар вгледіла погоню,

З криками «гяур! гяур!» скочила на коней.

Князь за ними по слідах поспіхом ступає,

Рудаш стямився й своїх битись наставляє.

Наче в краї без людей татарва бродила,

Як у себе вдома, кіш в полі розложила.

Український «гетьман», тобто здійснюючий загальне командування, М.Вишневецький останній раз об’їжджає своє військо, інспектуючи та віддаючи останні накази. Покінчивши з цим, він за славною давньою традицією першим кидається в битву, власним прикладом заохочуючи підлеглих до звитяжства:

Князь напучує своїх, військо об’їжджає,

Перший з кличем бойовим битву починає.

Як рогатину підняв, так і вдарив дужо,

Збив татарина з коня, виполошив душу.

Наше військо, як один, мужньо напирає,

Побачивши, що видається непереливки, ворог відступає. Загальний організований опір татар зламано та Рудаш, їх ватажок, намагається втримати табір-«кіш», за допомогою лучників розпорошити шикування суперника:

Бачать злодії не жарт, хто куди втікає.

Той хапається коня, той без ладу б’ється,

Із коша виття татар лине в піднебесся.

Рудаш крик підняв на тих, котрі коней мали,

Щоб гяурів одбивать з луками ставали.

Стріли падають, як дощ, з посвистом недобрим.

Але це не зупиняє українських вояків. Перегрупувавшись, вони фланговою атакою заходять у тил татар, захоплюючи їх становисько. Це й вирішує долю битви, ворог тікає:

Князь із військом не здригнувсь, кинулись хоробрі

Й збоку обійшли татар, коней захопили,

Боронитись не стає ворогові сили.

Що одні від куль рясних з коней повалились,

Інших переляк узяв, зовсім розгубились.

Наших доля вберегла, ницих розгромили,

А розгромлених в степу, як зайців, ловили.

Рудаш з жменькою своїх у яру сховався,

Десь у ямі чи під пнем ночі дочекався [13].

Далі поет оповідає про результати перемоги, наголошуючи на їх безкорисливому характерові для переможців і виголошує славу князю-звитяжцю. М.Вишневецький постає в ній уособленням достойного сина власної Батьківщини і вірного слуги Корони:

Не так здобич, як полон наші одгромили,

І мужів, і матерів з дітками малими.

Сорок схоплених татар там же пов’язали,

Наче бидло, до Черкас в замок їх погнали.

Ось як благородний син за вітчизну дбає.

Татарву від рідних піль мужньо одбиває.

Для Вітчизни жертвує статками, здоров’ям,

Хай лиш слава на весь світ лине з Подніпров’я.

Перемогу вкотре вже князь із військом справив,

В Гродно двадцять бусурман зв’язаних одправив,

Королеві Августу [Сигізмунд ІІ Август (1520-1572) – король польський і великій князь литовський.] виказав пошану [14].

В іншому місці «Epicedionу», автор згадує про участь у цій битві князя Дмитра Івановича Вишневецького. Він високо оцінює доблесть і військовий хист Байди, нагадує минулі його подвиги та голосну славу, знану всьому світові, сумує за його трагічним кінцем:

І Дмитро, великий князь, лицар всемогутній,

Муж достойний, доблесний, праведний і мужній.

Під Горами Пивськими разом з нашим князем

Він супроти бусурман бився як звитяжець...

Не лякав сміливого хижий бусурманин –

Ні злий турок у чалмі, ні лихий татарин.

Шаблею чалму знімав разом з головою

І не раз проти татар він ставав до бою.

Це його на Хортиці добував цар кримський.

За той штурм татарин злий добре поплатився.

З втратами великими хижі відступили,

Яничарів і татар безліч загубили.

Знав про нього і турчин, знав і цар московський,

Потім зрадили його на землі волоській.

Поет вважає великою честю порівняти свого патрона з уславленим Дмитром-Байдою Вишневецьким, нагадати про їх близьке породичання. Закінчує він свій «вірш» виголошенням шани всьому роду Вишневецьких, сподіванням, що наступні покоління не зрадять його славним традиціям.

Так і князь, як повелось, з предків ще віддавна,

Краю рідному служив віддано та справно.

Добрі пагони ростуть з доброго коріння,

А від добрих паростків добре і насіння.

Що увесь достойний рід, що його коліна

Славу тільки доблестю добули нетлінну,

Котра голосно бринить, шириться повсюди

І ніколи не помре, вічно жити буде [15].

Розбрат: Куруківська битва

Утім, незалежна постава козацтва посилена його неконтрольованим зростанням, загрожувала майновим інтересам українських магнатів, підважувала їх владу в регіоні. Уже перша козацька війна 1591-1593 рр., відома як повстання К.Косинського, відгукнулася на Кременчуччині. Козаки не могли пробачити черкаському і канівському старості Олександру Вишневецькому його участі в розгромі козацьких сил під м.П’яткою, коли загинуло від 2 до 3 тисяч запорожців [16]. Літо 1593 р. пройшло у відкритій конфронтації Запоріжжя з Вишневецьким, яка закінчилася рядом поступок козакам з боку останнього [17]. Є вістки, що козацький обоз і табір під час цих подій перебували на Стариці, поблизу сучасного Градизька [18].

Другим славним епізодом кременчуцької історії доби козаччини стала війна 1625 р., основні події якої розгорталися на правобережній Кременчуччині [19].

Трохи передісторії. Хотинська війна 1621 р., в якій козацьке військо під проводом гетьмана П.Сагайдачного фактично врятувало Річ Посполиту від турецько-татарського погрому, породила серед козаків надії, що пролита ними кров буде винагороджена закріпленням їхнього привілейованого статусу в Україні [Причому підстави для таких надій існували. Ось, наприклад, уривок з похвальної королівської грамоти П.Сагайдачному з усім Військом Запорізьким від 12 січня 1622 р.: «Ми задоволені вашою відданістю і старанністю до нас і до всієї Корони польської, які ви показали воєнними подвигами вашими під Хотином, висловлюєм вам і всьому війську нашому запорізькому милість нашу і вдячність, яку у всіх потребах війська охоче обіцяємо виявляти. І скільки виявив вам свого часу милості і прихильності славний попередник наш найясніший Стефан Баторій, король польський, примноженням прав і вольностей ваших. Ми не відречемось дарувати вам удесятеро більше чого побажаєте від нашої милості» (Цит. за: Комарницький С. Хотинська епопея (з історії Хотинської війни 1621 року). – Чернівці, 2000. – С.71-72).].

Утім, шляхетський уряд ревно поставився до конкуренції з боку «худорідного» лицарства. Україна була потрібна йому як колонія, джерело прибутків і вільних земель для власне збіднілих шляхтичів (серед яких помітним був етнічно польський контингент). Відтак, претензії українців на «через шаблю» здобуті права урядом раз-у-раз ігнорувалися.

Крім того, варто нагадати, що геополітично Польща є країною Балтійського басейну, а Україна – Чорноморського. Отже, для українців природно було обстоювати активну наступальну програму, спрямуванням на південь, проти могутньої Османської імперії. Вони вітали зростання потуги козацького війська, розширення його міжнародних контактів у пошуках союзників (Донське козацтво, Кримський ханат, Молдова, Росія тощо). Поляки ж воліли жити з турками в мирі та потребували козаків лише як прикордонної сторожі – нечисленного, допоміжного і «дешевого» війська.

Відтак, конфлікт між козаками і шляхтою був лише справою часу. Причому ініціатором повинен був виступити уряд, адже його бездіяльність лише сприяла закріпленню козаків у новому статусі «панів» України. Грім грянув 1625 року. Козаки тоді захопилися морськими походами проти турок [Їх успіхам сприяла позиція кримського хана Шагін-Гірея, який прагнув унезалежнення від Османської імперії та шукав сталого союзу з козаками та Річчю Посполитою. Запорожці тоді навіть плекали надію остаточно покінчити з турецькою загрозою, підтримавши самозванця-претендента на турецький престол – Ахію (Ях’ю).] (що для багатьох з них були єдиним джерелом прибутків), що дозволило урядовим військам безборонно пройти через всю Україну і перенести бойові дії на суто козацькі землі Середнього Подніпров’я [20]. Це позбавило козацтво можливості мобілізації всіх своїх сил «на волості».

Городові козаки на чолі з Олефіром Голубом планували об’єднатись із запорожцями під Переяславом та, утримуючи переправи через Дніпро, зробити Лівобережну Україну основною базою руху. Втім, зустрівшись 10 жовтня 1625 р. з коронним військом, вони змушені були відступати з боями від Канева в напрямку Черкаси – Крилів. Після коротких перемовин з поляками під Криловим, городові козаки перейшли Дніпро і стали в Пивах, таким чином, реалізувавши, щоправда у гіршій версії свій план щодо збору козацтва на Лівобережжі. Спробу Конецьпольського зібрати в Києві плавзасоби для продовження погоні заблокував прибулий сюди загін з 400 козаків.

Утім, дії городових козаків виявились неузгодженими із запорожцями, яких Марко Жмайло чи Пирський [Жмайло, можливо, став загальним гетьманом лише по об’єднанні запорожців з городовими.] вів правою стороною Дніпра. Щоб об’єднатись, козакам Голуба прийшлось знову переправлятись через річку та нашвидкуруч закладати табір у гирлі Цибульнику в семи милях від табору коронних військ. Причому відносно невелика кількість запорожців (частина яких досі перебувала у морських походах) розчарувала городових. За повідомленням старця Спиридона російським воєводам з гетьманом було «тисячі дві» запорожців. Аби поповнити свої ряди козацька армія змушена була відіслати 3-тисячний загін у тил коронної армії – «в Канів, в Черкаси, в Мошни, во Ржищев» [21].

Кількість війська, яке спромоглися виставити запорожці, традиційно лічать на 20-30 тисяч вояків, хоча потенціал козацтва обраховувався тоді на 80 тисяч. Кількість урядових військ, згідно з традиційними в історіографії підрахунками, нараховувала 30 тисяч жовнірів, які до того ж були значно краще споряджені [22]. Серед річпосполитських воєначальників-комісарів перебували воєвода київський Томаш Замойський, воєвода руський Ян Данилович, каштелян київський Гаврило Гойський з братом і сином, каштелян белзький Матвій Лєсньовський, каштелян галицький Мартин Казановський, підкоморій подільський Станіслав Потоцький, підкоморій київський Стефан Немирич, старости: красноставський Якуб Собеський (він же кравчий коронний), теребовлянський Олександр Балабан, брацлавський Адам Калиновський, а також представники родів Вишневецьких, Заславських, Корецьких, Єльців, Стрибилів та ін. [23].

Утім, героями кампанії стали передусім солдати загонів німецької піхоти, на долю яких випало ламати опір так само піших козаків у їх укріплених таборах (одна з родзинок козацького військового мистецтва). Попри значні втрати, німці зрештою довели перевагу професіоналів над ополченцями.

Стратегічна ініціатива з самого початку кампанії належала коронному війську і його керівництво навіть сумнівалося, чи козаки за таких несприятливих умов приймуть бій. Утім, запорожці довели, що лицарським товариством їх кличуть не даремно. Вони наважилися боронити свої права, оплачені кров’ю братчиків.

Навіть існуючі суперечки між старшинами не призвели до розколу в їх рядах. Обравши собі за гетьмана Марка Жмайла, за деякими відомостями дрібного українського шляхтича-козака з Галичини [Здається цей рід пустив коріння і на Наддніпрянщині, адже в козацькому реєстрі 1649 р. в Корсуньському полку (Сотня Вергуненкова) згаданий Іван Жмайло (син гетьмана?).], козацьке військо зустріло урядову армію 25 жовтня 1625 року поблизу містечка Крилів (на Цибульнику в урочищі Табурище на залишках старого городища). Кожна із сторін ознайомила суперника з власними вимогами.

Козаки, попри помітну перевагу урядового війська, трималися гідно і не хотіли суттєво поступитися жодним з пунктів власної програми. Вони, зокрема, вимагали закріплення їхніх прав на широке самоврядування та на особливий статус в українському суспільстві, який наближався до шляхетського, а також наполягали на праві козаків опікуватися справами православної церкви, захищати останню від католицьких зазіхань.

Поляки ж хотіли повернути козацтво до стану з перед Хотинською війною, ігноруючи всі його військові заслуги. Наполягали, аби число козаків було зменшене до 4 тисяч; їх гетьман призначався урядом; були припинені всі самостійні зовнішні акції, зокрема, морські походи; щоб втікачі на Запоріжжя видавалися уряду; та щоб було покінчено з практикою прийняття запорожцями чужих послів.

Не досягши успіху на переговорах, урядові війська взялися за зброю і 29 жовтня [24] здійснили напад з трьох боків на козацький табір. Урядова кавалерія спромоглася загнати в табір козацьку піхоту, після чого на його штурм пішла німецька піхота. Її відбили, відтак коронні війська, маючи перевагу в артилерії, вдалися до планомірного обстрілу позицій козаків. Останні відповіли вилазками проти польських батарей, які, щоправда, були вчасно помічені ворогом і відбиті, адже коронне військо і в маневреній кінноті мало явну перевагу над переважно пішими козаками. Наступний день минув у індивідуальних герцях та роздумах над подальшими діями. Конецьпольський наказав готуватись до приступу, ладити коші, гуляй-городи тощо [25].

Визнавши свою позицію несприятливою, козацькі воєначаль-ники вирішили вночі відвести військо за 2 милі й укріпитися в урочищі Медвежі Лози [26] (напевно це район сучасного Крюкова перед мостом через Дніпро) на місті старого городища біля «річки Курук» («озера Курукове» іншого джерела, нині – почасти розчинене в сучасних Білецьківських плавнях [27]). Поляки вчасно помітили відхід козаків і послали погоню.

Утім, козаки чекали на неї та виставили три потужних заслони в 1,5-3 тис. вояків, які змогли стримати поляків, до того, як основні сили будували укріплений табір (останній з цих загонів засів у «таборці» з півкола возів на лівому березі Курука, проти головного козацького табору). Аби «збивати» козаків з цих позицій, коронним корогвам доводилося чекати на підхід німецької піхоти.

Утім, вибиті з укріплень козаки, якщо не встигали розсіятись, ставали легкою здобиччю ворожої кінноти (довгі списи, які тоді використовувались аби стримати кавалерію в полі, у строкатому озброєнні козаків були радше винятком, аніж правилом [28]). Жертву відчайдушного козацького ар’єргарду на шляху до Курукова можна вважати передвістям подвигу полку І.Богуна та легендарних 300 героїв Берестечка, що також своїми тілами закрили відступаючих побратимів (1651 р. ще мабуть було чимало живих очевидців Куруківської кампанії).

31 жовтня, окрилені першими успіхами, поляки без підготовки, з ходу, пішли на штурм Куруківського табору. Втім, з’ясувалося, що козаки вміло обрали місто для оборони. Заболочена та заліснена місцевість нейтралізувала дії польської кінноти. Частина запорожців, яких недаремно кликали «комишниками», засіла у приозерних чагарниках і всіляко дошкуляли полякам, вносячи безлад у їхнє шикування. Сам табір зустрічав шляхетне воїнство нищівними залпами вогню з рушниць і гармат. Перша спроба навального наступу здійснена Т.Замойським для нього самого ледь не закінчилася смертю (куля потрапила в груди і лише бронь порятувала його життя) [29]. Відбитий був і наступ німецької піхоти під проводом мальтійського кавалера Юдицького (сам він поранений) [30].

Організований штурм, уже під керівництвом С.Конецьполь-ського, також дав небагато. Сам гетьман згодом писав до короля, що козаки «добру оборону учинили» [31].

Втрати коронного війська, які з кожним часом битви ставали відчутнішими, загрожуючи, фактично, втратою обороноздатності Речі Посполитої, охолодили запал коронних комісарів. Конецьпольський скористався тим, що з табору козаків почувся якийсь шум, потрактував його як готовність ворога скласти зброю і віддав наказ відвести війська. Проте козаки й не думали слати послів із виявленням покори (потім вимовлялися побоюванням стати перед очі розгніваного гетьмана), і польському головнокомандувачу довелося самому вислати парламентерів.

Утім, козацьке становище лишалось безвідрадне. Бої на Цибульнику довели перевагу коронних військ у полі, частина козацького обозу з припасами пропала при відступі, надії на швидку допомогу обложеним у таборі над Куруковим не було.

Відтак, переговори таки розпочалися 3 листопада, причому обидві сторони поводилися досить люб’язно. Взагалі, зауважу, що Куруківська кампанія серед «козацьких війн» найбільше нагадувала «лицарську війну» (позначалась спільна пам’ять Хотина). 4 листопада козаки обрали гетьманом Михайла Дорошенка, який 5 листопада надіслав Конецьпольському декларацію з готовністю підписати угоду. 6 листопада посли-комісари Речі Посполитої Я.Собеський та О.Балабан, урочисто зустрінуті в полі перед табором 300-ми козаками та супроводжені до Дорошенкового шатра, прийняли присягу загального козацького кола. Текст її наводить біограф Т.Замойського Станіслав Журковський:

«Ми отаман, чернь уся і т.д. військо Його Королівської Милості пана нашого милого запорізьке, одностайно і кожний з нас осібно присягаємо пану Богу всемогутньому, у Трійці святій єдиному на тому, що чинячи тепер по волі ЙКМ пана свого милостивого від сього часу, вірність, підданство Королеві ЙМ берегтимемо, послушенство всіляке старшим нашим віддавати будемо: на море з Дніпра не ходити, панств цесаря турецького не наїжджати, човни морські всі попалити, укладів зі сторонніми панами, крім з відома Короля ЙМ пана нашого милостивого, не творити, і нічого такого, щоб з образою маєстатові ЙКМ і Речі Посполитої бути мало, чинити не маємо; авжеж по тому всьому що дня нинішнього з Їх Мосцями панами Комісарами постановлено, тепер чинити маємо. Так нам пане Боже допоможи в Трійці святій єдиний»32.

Наступного дня козацький гетьман зі старшиною відвідали С.Конецьпольського, який лишив їх на банкет [33]. Після цього обидва війська почали відступ на зимові квартири.

Мирна угода не передбачала традиційну видачу козацьких ватажків та погоджувалась не на 4-х, а на 6-тисячний козацький реєстр. Новопризначуваним козацьким старшинам уряд, аби забезпечити лояльність, навіть погоджувався встановити окреме підвищене жалування.

Компромісна Куруківська угода, була сприятливіша для польського уряду, що, однак, компенсувалося його неспроможністю ефективно слідкувати за її дотриманням. Козаки зберегли свої основні сили, не видали ватажків і зробили висновки із своїх промахів.

Куруківська битва продемонструвала спроможність козаків навіть за несприятливих для них умов на рівних, чи майже на рівних, протистояти професійному «кварцяному» війську Речі Посполитої. Вона розвіяла сподівання козаків на винагороду за безсумнівні військові заслуги з боку шляхетського уряду, сприяла радикалізації козацького руху, який став на шлях творення незалежних державних структур. Саме під Куруковом козаки вперше вмирали не лише за власну лицарську славу та за рідну землю, вони клали «тіло й душу» за те, щоб українці «запанували у своїй сторонці».

Каїнові справи: шлях на Старицю

Друга половина 20-х та перша половина 30-х рр. XVII ст. пройшла під знаком безперервної конфронтації між урядом Речі Посполитої та українським козацтвом, що розгорталась на тлі ширшого процесу змагань річпосполитських русинів (українців та білорусів) за визнання їх рівноправного статусу в державі. Королівська влада зрештою пішла на поступки щодо прав місцевої шляхти та православної церкви. Остання завдяки реформам П.Могили ставала врівень з духовними запитами доби і дивилася на своє майбутнє з оптимізмом. Утім, щодо козацької вольниці уряд зайняв жорстку позицію, сприяючи українським магнатам-«королев’ятам». Останні ж щойно заходилися опікуватись новою колонізаційною хвилею другої чверті ХVII ст. на Україні, що безпосередньо торкнулась теренів старих козацьких гнізд, зокрема і, до того малоцікавого шляхті, Лівобережжя.

Час працював на уряд, отже, козакам лишався лише ultima ratio*. Привід до війни знайшовся на правобережній Кременчуччині. Виступ козаків мотивувався необхідністю відплатної акції проти татар, які щойно починили значні шкоди в Крилові та захопили багато бранців (це при тому, що запорожці в цей час ходили в Крим на службу до хана). Оскільки уряд не санкціонував похід, козацьку зброю було обернено проти нього [34].

На початку червня 1637 р. Павлюк, який став на чолі «непослушних» козаків, захопив у Черкасах козацьку артилерію та спровадив її до Крилова. Так почалася чергова Козацька війна, що вразила суспільство своїм розмахом та затятістю. Козаків не зупинив погром під Кумейками 6 грудня 1637 р., яким уряд поспішив скористатись, аби раз і назавжди позбутися проблеми «нереєстрового» козацтва. Навесні 1638 р. Козацька війна спалахнула знову, причому за театр бойовий дій було обрано Лівобережну Україну. Щойно збудованій королівській фортеці в Кременчуці випало відіграти не останню роль у цих подіях.

За задумом брацлавського воєводича, полковника Станіслава Потоцького, на той час фактичного «регіментаря» – військового командувача на Україні (він тимчасово заміняв польного гетьмана Миколу Потоцького та мав штаб-квартиру в Ніжині), Кременчуцький замок, що замикав водяний та льодовий дніпровий шлях для запорожців, мав стати непереборною перешкодою для поширення запорізького бунтарства «на волості». Тут він поставив білоцерківський полк реєстровців, а в недалекому Чигирині, що прикривав сухопутний шлях із Січі, зібрав полк чигиринський. За необхідності Потоцький міг швидко висунути до Кременчука до 7-ми тис. війська при 8-ох гарматах. Утім, заворушення на Лівобережній Україні не дозволили йому «зіграти на випередження» та змусили віддати стратегічну ініціативу в руки запорожців [35].

Останні близько 20 квітня 1638 р. увійшли до осілої зони України. Кількість їх обраховують на 6-8 тисяч вояків. У більшості то були ветерани повстання Павлюка. Мали вони при собі 5 гармат. Головні сили на чолі з Яковом Остряниним (Остряницею) рухались лівим берегом Дніпра, а кілька сотень повстанців на човнах під проводом Дмитра Гуні мали захопити основні дніпрові переправи. Їм вдалося заскочити зненацька залогу реєстровців у Кременчуці та винищити значну її частину (з 80 оборонців урятувалося ледь 20 чоловік). Відразу по тому, найпізніше 21 квітня, повстанці здобули Пиву, Максимівку та Чигирин-Діброву. Місцеві залоги були почасти або знищені, або розпорошені, а переправи на Дніпрі (проти Кременчука та Пив-Градизька) опановані. Тимчасом інший відділ повстанців на чолі з Карпом Скиданом, що рухався суходолом правим берегом Дніпра, спромігся захопити Чигирин (можливо за допомогою загону, що переправився 21-22 квітня на правий берег під Пивами). Чигиринський реєстровий полк був розпорошений, а його полковник потрапив у полон. Отже, вже відомі нам козацькі позиції напередодні Куруківської битви наразі були осягнуті. Кременчук став штаб-квартирою повстання.

Наступним етапом повстання мали стати ліквідація угодовської реєстрової старшини на чолі з Ілляшем Караїмовичем, що дозволило б об’єднати все запорізьке та городове козацтво під єдиним прапором, а також поширення повстання на Лівобережжі (знову бачимо старий «куруківській» план укріпитись на Лівобережній Україні та утримувати Дніпро як непереборний рубіж). Відтак, від Кременчука вирушило дві групи військ: одна (300 кінноти) у бік Іркліїва на шляху до Переяслава, де в укріпленому таборі готувались до відсічі кварцяні відділи та залишки реєстровців, друга (2 тис. кінноти) – вгору за течією Ворскли. Крім сприяння розгортанню повстання в регіоні, вона мала вступити в контакт з донськими козаками, на допомогу від яких розраховували повстанці.

Утім, під Іркліївим козакам не пощастило, загін утратив кільканадцять вояків та був змушений відступити. Тому Острянин вирішив зосередитись на завданні ширити повстання на Лівобережжі та очікуваному від цього збільшенні кількості війська повстанців. Залишивши нечисленні залоги в Максимівці, Пивах, Чигирин-Діброві та сильніший загін у Кременчуці для утримання сполучення з Правобережжям, він 23 квітня рушив угору Пслом та Хоролом. На гадку А.Боровяка Острянин недооцінив можливості коронного війська, гадаючи, що має час, аби невдовзі повернутись під Кременчук і можливо нав’язати урядовій армії бій на власних умовах [36].

Та того ж 23 квітня С.Потоцький був уже в таборі під Іркліївим. Розіслані ним корогви сягнули Кременчука та висікли козацькі сторожі тут та в інших містечках. Човни та інші засоби для переправ через Дніпро вони попалили [37].

Однак тут вже Потоцький недооцінив суперника, який вирішив укріпитись у Говтві. Її штурм здійснений коронним військом 25 квітня, коштував йому великих втрат (понад 3,5 тис. загиблих) [38]. Потоцький змушений був рятуватись відступом до Лубен. Острянин планував добити ворога до підходу нових підкріплень кварцяного війська та приватних загонів магнатів. Утім, навчений гірким досвідом Потоцький ретельно підготувався до бою і в битві під Лубнами 6 травня 1638 р. козаки спливали кров’ю та втратили чимало зі свого товариства.

Острянин вирішив відступити з-під Лубен, що, як виявилося, було значним прорахунком, бо спричинило розгром «добірного» загону донців та лівобережних ополченців, які зібрались по «кордонах запорізьких» [39]. На чолі його стояли Путивлець та Ріпка. Останній був підданим С.Потоцького з Кременчука [40], і це є перше відоме історії ім’я «кременчужанина» [41].

Попри відчайдушну оборону, козаки змушені капітулювати та видати своїх ватажків. Проводжаючи їх на фактичну страту, козаки вибачалися словами: «нехай твоя голова [звернення лише до Путивльця пояснюється тим, що Ріпка тоді вже був важкопораненим] за всі наші голови; прощай нас господару!». Втім, ця жертва виявилась марною, адже озвірілі від опору коронні жовніри вчинили різанину готових скласти зброю повстанців [42]. Така «акція» на яву відроджувала вже трохи приспану примару Солониці 1596 р., кров знову лягала плямою на козацько-урядові стосунки.

Острянин мав намір відступати на Сіверщину та підхід нових контингентів повстанців надихнув його на продовження блокування Лубен. Свій табір він заклав під Луком’єм (Лукомлем). Правобережні повстанці здійснили напади на Переяслав та Київ з метою понищити плавзасоби та унеможливити підхід до Лубен резервів з Правобережжя. Однак напади ці були відбиті та 19 травня до Лубен підійшли війська Я.Вишневецького. Ініціативою знову заволоділи урядові війська. Острянин після бою залишив табір у Луком’ї (це знову коштувало розгрому загону Секирявого, що йшов на з’єднання з головними силами повстанців). Основне козацьке військо відступало правим берегом Сули на Жовнин, де 30 травня знову відбулася битва, яка виявила перевагу урядової армії. Вважаючи справу програною, Острянин з частиною старшини та кількома сотнями козаків полишив козацький табір та рушив у напрямку московського кордону.

Та в Жовнинському таборі ще лишилися сили готові до боротьби. Вони обрали гетьманом Дмитра Гуню, героя відступу під Боровицю, який торік уже рятував після Кумейок козацьке військо від остаточного розгрому. В кампанії 1638 р. він керував козацькою флотилією, що успішно діяла на Дніпрі від Кременчука до Трипілля. Лише по Лубенській битві Гуня з’єднався з головною армією козаків. У Жовнинському таборі він мав під рукою ще 20 тисяч вояків та міг розраховувати на підхід резервів з Правобережжя (Скидан, Солома), Запоріжжя (Філоненко) та вірогідну допомогу від кримського хана і донців. У запеклих боях під Жовнином на початку червня 1638 р. військам С.Потоцького та Я.Вишневецького не вдалося досягнути перемоги. Утім, невдовзі стало відомо про прибуття до Переяслава польного гетьмана М.Потоцького з новими резервами для коронного війська.

У ніч на 10 червня козаки Гуні організували переправу на лівий берег Сули та відступили до гирла Стариці, в околиці сучасного Градизька. Місто це було дуже добре захищене природою, до того ж козацьке військо наближалось до Дніпра та Правобережжя, звідки могли надходити припаси і резерви [Гирло Сули, наразі затоплене водами Кременчуцького водосховища, тоді було оточене розлогими плавнями, блокувати які було складним завданням для будь-якого війська.]. Зведені козаками укріплення інженери коронного війська, оглянувши їх по закінченні кампанії визнали за неприступні [43]. Сам польний гетьман у листі до С.Конецьпольського записав про Старицький табір: «Неможливе місце!» [44]. Не дивно, що штурми, організовувані М.Потоцьким не мали жодного успіху.

За цих умов блокада козацького війська стала провідним завданням коронного війська. Їм вдалося завдати поразки загонам Скидана на Правобережжі, згодом та сама доля випала й ополченцям Сави, Соломи і Мурка, що рухались з Київщини лівим берегом Дніпра. Останньою надією повстанців на поповнення припасів, нестача яких у таборі ставала все відчутнішою, був 2-тисячний загін Філоненка, що зібрав судна з припасами у гирлі Сули. Обидві сторони розуміли важливість цього вантажу. І, попри те, що козаки зробили вилазки з табору, щоб «зайняти» коронні війська, та вислали загін на зустріч Філоненку, полк Станіслава Лащя зміг перешкодити Філоненкові довезти більшість зібраних припасів. Того, що лишилося, могло вистачити лише на два дні. Відтак, укладання угоди з урядом стало для козаків єдиним порятунком.

М.Потоцький міг святкувати перемогу і заявив козацьким посланцям «Victor dat leges» – переможець диктує закон [45]. Козаки мали видати артилерію, погодитись на 6-тисячний реєстр та ординацію 1638 р. Д.Гуня у ніч на 28 липня, голову якого цілком вірогідно міг затребувати Потоцький як умову примирення, з невеликим загоном козаків покинув табір та відійшов на Запоріжжя. 28 липня 1638 р. козаки присягнули на вірність Короні на умовах польного гетьмана, виговоривши собі лише право просити милості у короля. Здавалося урядові справді вдалося таки «забрати козацтво в мішок» і на те, аби «вивалитись» з останнього довелося чекати на «Хміля».

А поки Андрій Муха, згодом затверджений сотником Чигиринського полку [46], повів по 10 реєстровців від кожного з 6-ти полків берегти королівську фортецю Кременчук [47] – другий Кодак для запорожців [48], а на волость кременчуцьку випросив королівське надання «герой» Козацької війни – Станіслав Потоцький [49].

Примітки

1. Лемерсьє-Келькеже Ш. Кондотьєр Дмитрашка // Історичні постаті України. – Одеса, 1993. – С.12-13.

2. Яворницький Д.І. Дніпрові пороги: Географічно-історичний нарис. – Дніпропетровськ, 1989. – С.94.

3. Лемерсьє-Келькеже Ш. Вказ. праця. – С.13-14.

4. Аркас М.М. Історія України-Русі. – К., 1990. – С.122.

5. Соловьев С.М. Сочинения. – кн.ІІІ. – Т.6. – С.477-480.

6. Epicedion, себто вірш жалобний про благородного й вічної пам’яті гідного князя Михайла Вишневецького //Українські гуманісти епохи Відродження. У 2 ч. – К., 1995 – Ч.2. – С.29-30.

7. Див.: Щербак В.О. Соціальне та правове становище міщанства Правобережної України в XVI ст. // Історичні дослідження. Вітчизняна історія. – К., 1989. – Вип.15. – С.23.

8. Дашкевич Я.Р. Ясир з України (XV – перша половина XVIІ ст.) як історично-демографічна проблема // Український археографічний щорічник. Нова серія. – К., 1993. – Вип.2. – С.42.

9. Там само. – С.43.

10. За підрахунками С.М.Гізера в першій половині XVI ст. військові сили білгородців в кращому випадку налічували кілька тисяч вояків (загальна кількість населення улусів білгородських та добруджанських татар становила близько 20 тис. чоловік) (Див.: Гізер С.М. Ногайські племена на південно-західній Україні (кінець XV-XVIII). Автореф. …к.і.н. – Одеса, 2002. – С.15).

11. Epicedion, себто вірш ... – С.30.

12. Там само.

13. Там само. – С.30-31.

14. Там само. – С.31.

15. Там само. – С.39.

16. Лепявко С. Козацькі війни кінця XVI ст. в Україні. – Чернігів, 1996. – С.75.

17. Там само. – С.80-82.

18. «…був колись табір, в якому облягав козаків черкаський староста кн. Вишневецький, відчого і тепер знаходять там в землі старовинні шпори.» (див.: Дневник Симеона Окольского (1637-1638 г.) // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. – Вип.ІІ. – С.243).

19. Враховуючи, сакральність цього сюжету в кременчуцькій історії нагадаю основні наукові праці, де він висвітлювався: Никифоров В. Кураковский договор козаков с поляками 1625 года // Киевская старина. – 1885. – №4. – С.767-773; Николайчик Ф. Новый источник о козацком возстании 1625 г. и место заключения Куруковского договора // Киевская старина. – 1889. – №10. – С.52-69; Рудницький С. Козацко-польска війна р. 1625 // ЗНТШ. – Т.XVII. – 1897. – Кн.ІІІ. – С.1-42; Antonow W. Rola Stanisława Koniecpolskiego w przygotowaniu Komisji Kurukowskiej. – Lwów, 1929 (розвідка присвячена дозбройній, політико-дипломатичній фазі кампанії); Fłoria B. Nowe materiały do dziejow powstania kozackiego 1625 roku // Przegląd wschodni. – T.V. – Zeszyt 1(17). – 2002. – S.27-42.

20. Утім, тезу про «несподіваність» для козаків акції С.Конецьпольського нещодавно обґрунтовано спростував російський дослідник Б.М.Флоря (Див.: Fłoria B. Nowe materiały do dziejow powstania kozackiego 1625 roku // Przegląd wschodni. – T.V. – Zeszyt 1(17). – S.27-42.

21. Дані про дії козацького війська до закладення табору на Цибульнику подані за: Fłoria B. Op. cit., де їх обґрунтовано документами фонду Розрядного приказу Російського Державного Архіву Давніх Актів у Москві.

22. Без «обслуги» урядове військо обраховують на близько 8 тис. жовнірів (див.: Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.VII. – С.546. Сучасний польський військовий історик М.Нагельський обраховує військо С.Конецьполського на близько 12 тис. жовнірів (див.: Hetmani Rzeczypospolitej Obojga Narodów. – Warszawa, 1995. – S.144). Так само лічив і Л.Подгородецький, автор історичної біографії С.Конецьполського: 10500 кінноти та майже 1600 піхоти при близько 30 гарматах проти близько 20 тис. козаків (див.: Podhorodecki L. Stanislaw Koniecpolski. ok. 1592-1646. – Warszawa, 1978. – S.137,139). У світлі даних наведених Б.Флорею про незначну кількість запорожців, прибулих у табір на Цибульнику, загальна чисельність козацького війська може дуже суттєво недотягувати до цифри 20 тис. вояків.

23. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.VII. – С.546. Річпосполитська традиція винагороджувати вояків на Україні маєтками в околицях бойовищ, де вони відзначились доблестю, змушує звернути увагу на участь у Куруківській кампанії передусім С.Потоцького, який, як уже згадувалось, став згодом одним з найпомітніших претендентів на Кременчуччину. Те саме можна мати на увазі і щодо Немиричів чи Т.Замойського.

24. За іншими даними вже 28 жовтня в день св. Шимона й Іуди (див.: Żurkowski S. Żywot Tomasza Zamojskiego Kanclerza w.kor. – Lwów, 1860 – S.97).

25. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.VII. – С.552; Żurkowski S. Op. cit. – S.97-98.

26. Хоча не виключено, що прийняти бій під Куруковим козаки були вимушені через невдачу спроби відірватись від урядового війська та сховатись на Запоріжжі (див.: Рудницький С. Вказ. праця. – С.29).

27. За свідченням С.Пишчевича (1764 р.) гирло «речки Крюков» знаходилось у півверсти (трохи більше за 500 м) від самого Крюкова) і мала тут на початку зими «саженей до сорока [бл. 80 м] притом и глыбока» (див.: Известие о похождении Симеона Степановича Пишчевича. 1731-1785. – М., 1884. – С.455). Цікаво, що і Кременчук як місцевий орієнтир не був проігнорований в ході кампанії. Універсали королівських комісарів до козаків підписані «в обозі у Кременчука на Ведмежих (Niedźwiedzich) лозах дня 1 листопада 1625 р.» (див.: Katalog Rękopisów biblioteki zakładu Narodowego im. Ossolińskich. – T.II. – Lwów, 1886. – S.537. Сам оригінал, що зберігається у відділенні у Вроцлаві (№475, s.102-103) мені оглянути не пощастило).

28. Козацька піхота як у XVII, так і у XVIII століттях взагалі украй рідко діяла «в полі», поза табором, див.: Сокирко О. Гетьманщина під царським скіпетром (військове будівництво в Україні другої половини ХVII – початку XVIII ст.) // Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин. Зб.наук. пр. – К., 2003. – С.317-318.

29. Żurkowski S. Op. cit. – S.100.

30. Ніколайчик Ф. Новый источник о Козацком восстании 1625 г…. – С.59.

31. Рудницький С. Вказ. праця. – С.32.

32. Żurkowski S. Op. cit. – S.103-104.

33. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.VII. – С.560.

34. Biedrzycka A. Przed powstaniem Pawluka. Stosunki polsko-kozackie (grudzień 1635 – lipiec 1637) // Studia historyczne. – R.XLII. – 1999. – Z.4(167). – S.517.

35. Тут і далі аж до опису битви під Говтвою використано переважно працю сучасного польського військового історика Альберта Боровяка (див.: Borowiak A. Powstanie kozackie w 1638 r. // Staropolska sztuka wojenna XVI-XVII wieku. Prace ofirowane Prof. Jaremie Maciszewskiemu pod red. Mirosława Nagielskiego. – Warszawa, 2002. – S.57-84.

36. Ibidem. – S.62.

37. Ibidem.

38. Щербак В. Яків Острянин // Історія України в особах: Литовсько-польська доба. – К., 1997. – С.262. Цифра польських жертв видається перебільшеною.

39. Дневник Симеона Окольского (1637-1638 г.) // Мемуары относящиеся к истории Южной Руси. – Вип.ІІ. – С.229.

40. Там само. – С.233.

41. Можливо спадкоємцем цього роду слід вважати козака Івана Ріпку («Репку»), який фіксується у складі Потоцької сотні в 1741 р. (див.: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.253).

42. Там само. – С.233-234.

43. «Редут Старий Городок на Стариці» лишався примітним ще наприкінці ХVIII ст., про що свідчить запис розмежування земель Пивогірського монастиря 1773 р. (див.: Лучицкий И. Сборник материалов для истории общины и общественных земель в Левобережной Украине ХVIII в. (Полтавской губернии). – К., 1884. – С.239,244). Він також може свідчити на користь думки, що Пивогір’я свідомо було обране козаками за «останній оплот». На це натякають і плани ліквідації монастиря після розгрому повстання.

44. Грушевський М.С. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т.VIII. – С.304.

45. Там само. – С.308.

46. Щоденник Окольського // Мемуары относящиеся к истории Южной России. – Вып.ІІ. – С.279. Отаманом при Мусі, судячи по всьому став Яцько Тараненко (див.: Там само. – С.280). Можливо, згаданий 32-м за списком Кременчуцької сотні в Реєстрі 1649 р. Ярема Яцькович був його сином.

47. 20.VI.1639 р. датований і привілей С.Потоцькому на Максимівку. За неї він конфліктував з Пивогірським монастирем, який під час повстання пропонував знищити як «гніздо бунту». Селяни Максимівки, за свідченням О.Матченко, «невдовзі» знищили залишений Потоцьким караул та повернулись під монастирську протекцію (див.: Матченко А. Вказ. праця. – С.8).

48. Щоденник Окольського // Мемуары относящиеся к истории Южной России. – Вып.ІІ. – С.273.

49. А.Боровяк досить невисоко оцінив хист полководця, проявлений ним у цій військовій кампанії (див.: Borowiak A. Op. cit. – S.83-84). Навіть в очах гетьманів С.Конецьполського та М.Потоцького, Станіслав здається реабілітувався лише після успішного завершення будівництва Кодаку в 1639 р., наглядати за яким він залишався після початкового походу-демонстрації сили на чолі з коронним гетьманом (до речі шлях цього походу пролягав через правобережну Кременчуччину, згадку про лист С.Конецьпольського до біскупа краківського від 5.VII.1639 р. «з-під Крилова» див.: Biedrzycka A. Złoty pokój: Kozacy zaporoscy w slużbie Rzeczypospolitej 1639-1647 // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego. MCCXXXVIII. Prace Historyczne. – Z.127. – S.28,29).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ