Версія для друку

Вирський Д.С. Українне місто:
Кременчук від заснування до 1764 р. – К. : 2004 р., с. 171 – 251.

Розділ 3. На вістрі колонізації:
змагання цивілізаторів (кінець XVII – 1764)

3.1. Знову кордон: застава, запорожці, іноземці

Закуток Гетьманщини

«Залізом та кров’ю»: Петровські війни та мазепинці на Кременчуччині

Зрима Держава: кордон і фортеці

Реставрація Правобережжя: знову козаки та шляхта

Правобережна Слобожанщина

«Дежавю» Речі Посполитої: гайдамаки і росіяни

Люди «білого царя»: імперська поселенська колонізація

Примітки

Знесилена майже півстоліттям безперервних козацьких змагань, Україна гостро потребувала перепочинку. І хай не судилося спочити у лавровому вінку переможця, рани якого, як відомо, загоюються швидше, тим не менш пауза в борні й бодай примарний затишок були українцям конче потрібні.

Лівобережна Гетьманщина, найпотужніший «недогарок» Козацької революції, мала переорієнтувати власне життя на потреби «оборони» українського світу, рятуючи з національної спадщини те, що ще можна було врятувати.

Закуток Гетьманщини

Кременчук по століттю існування знову повернувся у стан прикордонного форпосту, з тією різницею, що дзеркально змінився один із фронтів оборони – східний напрямок змінив західний. Головним полем колонізаційних зусиль кременчужан стало вже не Лівобережжя, а спустілий правий берег Дніпра [1]. Наприкінці ХVII – початку XVIII ст. спроби відновлення козацького ладу на Правобережжі, відомі як Паліївщина за іменем славнозвісного «козацького батька» Семена Палія, на короткий час повернули надії на відродження Козацької України обох берегів Дніпра. На Кременчуччині, зокрема в с.Куцеволівці, збереглись перекази про походи місцевих мешканців «на поміч» Палію [2].

Соратником-суперником Палія на Правобережжі був Самусь (Самійло Іванович), ім’я якого тісно пов’язане із Кременчуччиною. Цей козак з Переяславщини, ветеран славнозвісного віденського походу Яна ІІІ Собеського 1683 р., очолив один з відновлених у 1680-х рр. правобережних козацьких полків (ставка у м.Богуславі), а 1692 р. став наказним гетьманом правобережного козацтва (мав резиденцію в м.Вінниці). По скасуванню козацьких полків Річчю Посполитою 1699 р. повертається у Богуслав, де відзначається осадницькою працею. На початку ХVIII ст. Самусь також на власний кошт закладає Богуславський монастир [3]. 1702 р. він став одним з ватажків повстання на Правобережжі, а 1704 р. склав клейноди правобережного гетьмана перед І.Мазепою. Напевне, тоді (про всяк випадок?) він подбав і про маєтність на Лівобережжі, де козацтво не стояло перед загрозою ліквідації з боку уряду. Тоді-то, вірогідно [4], і з’являється на Кременчуччині, в околицях Чигирин-Діброви [5] Самусіївка (1959 р. у зв’язку з утворенням Кременчуцького водосховища цей населений пункт перенесений на нове місце в околицях Кременчука, нині у підпорядкуванні селищної ради Ялинців). Рід Самусів на Кременчуччині був доволі примітним у ХVIII та ХІХ ст. [6].

До початку Північної війни (1700-1721 рр.) гетьманський уряд загалом протидіяв на своїй території самодіяльному руху за повернення на Правобережжя. Утім, Надтясминня до Чигирина вже наприкінці ХVII ст. рахувалося за зону контролю гетьманців [7]. Восени 1691 р. над Тясмином у зв’язку із загрозою татарського вторгнення стояли охотницькі полки [8]. Взимку 1699-1700 рр. на «сторожі» за Дніпром знов розташували 2 охотницькі (кінні) і 1 піхотний полки. Один з кінних полків стояв в околицях Чигирина [9].

Величезні отари овець (понад 10 тис. голів) тримав у районі Крилова [Реальна «приватизація» Крилова Д.Апостолом відбулася, напевне, на самому рубежі ХVII-XVIII ст.] миргородський полковник Д.Апостол. Крім, Крилова (Старого Крилова), де було до 400 дворів посполитих та жили полковницькі стрільці [10], останній мав тут ще один хутір, сінокісні та орні лани, млини та принаймні один селітряний майдан [11]. У пізніших документах як оселені до «шведської баталії» (1709 р.) значаться в сотні Кременчуцькій Круків та Свинярня (в гирлі Сухого Омельника, тоді ще знаного як Свинарка), Власівській – Табурище та Конотоп [12]. До цього списку слід додати принаймні ще Андрусівку, Дереївку (перша згадка як села в кордонах Келебердянської сотні походить з 1691 р. [13]) а кількість «хуторів», «пасік» тощо вже лічилась на десятки [14].

У Миргородському полку, згаданий полковник якого Д.Апостол ніколи не приховував своїх значних політичних амбіцій, гетьманських компанійців та сердюків, часто-густо дублювали полковницькі «волохи» і «стрільці» («дворяни да стрільці», «стрільці курінні») [Відбували службу за кошт утримувача («служивших на его ж, Апостола, лошадях и при его оружу»: Пивовар А.В. Вказ. праця. – С.199).]. Здається, саме Кременчук (та Потоки? [15]) був для останніх прикордонною базою на кшталт Чигирин-Діброви для компанійців І.Новицького [16]. Як і в останніх, постійне керівництво прикордонними сторожами здійснював полковий осавул [17]. На місці кременчуцьких стрільців очолював окремий отаман, і, так само як і у випадку з компанійцями, він мав тенденцію зосереджувати всю виконавчу владу на території сотні у своїх руках. Зокрема стрілецький отаман Гаврило Ілляшенко став зрештою засновником найтривалішої династії кременчуцьких сотників [Докладно про кременчуцьких сотників мовитиметься у наступному підрозділі.].

«Під шумок» великої війни за Балтику, що розгорталася, зокрема для Речі Посполитої, цілком нещасливо (шведи окупували значну частину країни), у 1704-1709 рр. козацьке Правобережжя фактично з’єдналося з Лівобережжям під булавою Івана Мазепи. У цей час навіть поновлюється існування старого Чигиринського полку (вже з 1703 р. як намісник у Чигирині урядував гетьманський дворянин Гаврило Жеребецький [18]). Згодом, у 1711-1714 рр., козаки-правобережці підтримали боротьбу Пилипа Орлика з Росією і Польщею за відновлення незалежної України. Та зміцніла Російська держава, не бажаючи конфліктувати з Туреччиною і Річчю Посполитою за Правобережну Україну, в грудні 1711 – навесні 1712 рр. у черговий раз зігнала її українських мешканців на лівий берег Дніпра [19] (тоді, зокрема, було спалено Крилів та Андрусівку, мешканці якої не бажали виселятися на лівий берег [20]). Городиська сотня тоді втратила село Воронівку та сільце Липове, які опинилися тепер за річпосполитським кордоном [21].

Лівобережна Кременчуччина, яку ще після Андрусівського перемир’я 1667 р. формально розділили між Лубенським, Миргородським та Полтавським полками Гетьманщини [22] (причому Кременчуцька сотня увійшла до складу другого з них [Остаточно це стало доконаним фактом, мабуть, лише по капітуляції П.Дорошенка у 1676 р. ]), наприкінці ХVII – початку XVIII ст. також не була спокійна. Для неї знову загострилася загроза татарських вторгнень. Утім, Кременчук вже не був як на зорі свого існування першим форпостом на шляху татар, нові укріплення вздовж Самари, Орелі та Ворскли (куди масово переселялися біженці з Правобережжя [23]) робили з нього хай і ближній, але все ж таки тил українського прикордоння. Значними центрами південної Кременчуччини стали Келеберда і Переволочна [Населення сюди масово переселилося в 1673-1674 рр. з околиць Умані, про що вже йшла мова вище.], тісно пов’язані із Запоріжжям, що саме переживало злет своєї потуги.

Росія в цей час втягнулася до виснажливої війни з Туреччиною та Кримом, здійснивши проти останнього два безрезультатних походи в 1687 та 1689 рр. Розплачуватись за них довелось Україні, в т.ч. і Кременчуччині. 1688 р. Чигирин-Діброва стала збірним пунктом для козацького війська, яке за наказом Мазепи мало йти походом на Очаків [24] (пізніше, з 1690-х рр., таким збірним пунктом зазвичай призначається Переволочна). Цього ж року лівобережна Кременчуччина постраждала від нападу татар [25].

Згодом маємо вістки, що в серпні-вересні 1689 р. охотницькі полки стояли на р. Орелі (вона, здається, з того часу є новим сторожовим рубежем охотницьких військ Гетьманщини) [26]. З другої половини зими 1689/90 р. Мазепа, чекаючи татар, поставив сторожу у Вереміївці, Жовнині, Чигирин-Діброві, Городищі, Власівці, Потоках, Кременчуці, Келеберді, Переволочній та на Орельсько-Самарській території. Сторожа стояла до кінця зими 1689/90 р. [27]. Сам гетьман у середині лютого 1690 р. на вістку про татарське вторгнення виїхав до Келеберди [28].

На початку червня 1690 р. компанійці Новицького разом із узбережними сотнями Лубенського полку (Чигирин-Дібровською і Лукомською) вирушили в правобережні степи переймати Орду, згодом до них у табір у гирлі Тясмину («над Дніпром в острові» – о.Гайдуцький?) підтягнулись і піхотні охотницькі полки [29]. З підходом загонів Переяславського та Лубенського полків та правобережців С.Палія цей козацький корпус здійснив успішний напад на Кизикермен, повернувшись назад через Переволочну (та вже лівим берегом Дніпра) на звичні місця розташування в Лубенському полку [30].

Наприкінці липня-початку серпня полк Новицького знов ходив у наскок на Кизикермен, а повернувшись, знов зайняв позиції на Тясмині [31]. Кримці відповіли нападами на околиці Переволочни та Келеберди наприкінці жовтня 1690 р. [32]. Утім, компанійці загалом блокували ворожий «осінній наступ» [33] і в грудні готувались знов стерегти крижаний Дніпро у Чигирин-Діброві [34].

1691 р. в Кременчуці на сторожі перебував Миргородський, у Вереміївці – Лубенський полки (Переяславський, Прилуцький та Київський стояли вище по Дніпру). Волоська корогва ротмістра Івана Ростковського, що за наказом миргородського полковника несла сторожу на правому березі під Криловим, 21 жовтня, повернувшись на Лівобережжя, погналася за слідом татарського загону під Городище. Утім, «волохи» не змогли наздогнати нападників, які захопили 6 городищян («городиков»), щоправда, майже одразу змушені були кинути одного надто старого для швидкої втечі бранця [35].

Взимку 1692 р. в Кременчуці знову стояв Миргородський полк з полковником, у Вереміївці, Жовниному та Чигирин-Діброві – Лубенський (разом із компанійцями Новицького), а у Переволочній – сердюцький (піхотний) полк П.Кожуховського [36]. Компанійці переслідували татар над Тясмином [37].

1697 р. козацькі сотні з різних полків знову стояли вздовж Дніпра від Києва до Переволочної [38]. До «узбережних» сотень надходила також розвідувальна інформація з Запоріжжя, як це було, наприклад, у 1690 р. [39].

Дії сторожової служби Кременчуцької сотні у січні 1696 р. сучасний український військовий історик В.Заруба подає як приклад функціонування прикордонної системи оповіщення. Нагадаємо, тоді розвідка кременчуцького сотника Максима Остаповича (Євстратієвича), «заганяючи коней», повідомила про появу в степу за Самарою татарської орди. Сотник негайно відправив письмові сповіщення власівському, кобиляцькому і, напевно, іншим сусіднім сотникам. Сотник кобиляцький Андрій Дилецький доніс про загрозу полтавському полковнику («орди вже Кишеньку, Переволочну і Лучки спалили» й «стрілянину гарматну в нашім місті чути»). У той самий час сотник келебердянський Ілько Карпенко повідомив у Кременчук, що орда вже біля його міста, а згаданий вже Максим Остапович негайно передав цю звістку миргородському полковникові. Далі естафета повідомлень рухалася в глиб Гетьманщини [40].

У цей час зростає роль «охотницьких» – найманих регулярних військ гетьмана – в обороні дніпровського рубежу [Укомплектовані вони були переважно екс-дорошенківцями, емігрантами з Правобережжя. 1687 р. ця суспільна група фактична добилась «реваншу» на Лівобережжі, посприявши здобуттю гетьманської булави для людини зі свого середовища – Івана Мазепи.]. Так, 1696 р. охотницький полковник Ілля Новицький був призначений головним військовим начальником усіх південних містечок і сіл [41]. Новицький, до речі, з 1690 р. тримав у власності села Галицьке та Кліщинці в надсульській Кременчуччині [42]. З 1690 р. принаймні по 1694 р. (далі даних не маємо) цей компанійський полковник тримав у оренді маєтності Пивського монастиря в Городищі та Максимівці за суму 12 сотень золотих щорічно [43].

Зрозуміло, що і особовий склад цього компанійського полку включав чимало уродженців Кременчуччини. Так, спадкоємцем Новицького на полковничій посаді був уродженець Омельника [44] – Гнат Галаган (?-1707-1709 рр.), сотенним писарем (?-1697 р.-?) та хорунжим (?-1701-1709 рр.) тут служив Дмитро Васильович Щербак (з с.Щербаки під Потоками?). Відомі також хорунжий Грищенко Пасько та військовий товариш Дмитрашко Волошин (?-1680 р.-?) (Волошини згодом відомі як значкові товариші та урядники Кременчуцької сотні) [45]. Під Келебердою відомий хутір Якова Компанійця («ще за гетьмана Самойловича поселен») [46].

Поза тягарем охорони кордону обов’язки перед державою кременчужан та їх сусідів були, мабуть, незначними. От, наприклад, при розміщенні на «стації» в Лубенському полку охотницького полку Новицького у 1693 р. на Чигирин-Діброву випало утримання лише 6 компанійців (для порівняння, в інших населених пунктах, які не знаходились поблизу дніпрового узбережжя, розквартировані компанійці розподілились таким чином: 308, 102, 65, 56, 38, 24, 23, 20, 16) [47]. Відомий також лист власівського сотника Василя Крецуленка від 5 грудня 1685 р., де той скаржиться на надмірну кількість компанійців, розміщених у Власівці, згадує, що в Кременчуці та Потоці стаціонують лише по 15 чоловік і просить перевести принаймні десяток з тих 30 вояків, яких припало годувати власівчанам, до Омельника чи Хоролу [48].

Утім, й такий тягар утримання компанійських полків був для кременчужан певною проблемою. Так, з 1685 р. маємо згадку про конфлікт кременчуцької старшини з осавулом компанійського полку І.Рубаном з приводу постачання припасів до Чигирин-Діброви (Рубан «грозив» кременчуцькій старшині та вимагав надіслати йому на розправу козака Стеценка «з товаришем другим», які, здається, й возили тоді припаси з Кременчука) [49].

Інший типовий конфлікт з компанійцями також датований 1685 р. Пов’язаний він був із проблемою ступеня свободи пересування, дозволеної на кордоні. Власне справа виглядала таким чином: 21 грудня компанійська сторожа курінного отамана Мирона захопила під Кременчуком трьох чоловік, які їхали разом на одних санях; захоплених хотіли відправити до компанійського осавула до Чигирин-Діброви, але кременчуцька старшина заборонила це робити [50].

Процеси нової стратифікації українського суспільства (які товаришували хай і не дуже певному «мирному» часові, що наступив по Чигиринським війнам) вели до розшарування раніше єдиного народу-війська на елітну старшинську верству та значно обмеженіші у правах інші соціальні групи. Відтак, хоча на Кременчуччині стабільні старшинські династії – це явище власне ХVIII ст. [Кременчуцькі Ілляшенки-Гаврилови (1723-1764), Городищенські (Градизькі) Кодинці (1734-1767), Хорольські Родзянки (1722-1767), Остапівські Базилевські (1731-1784), Чигирин-Дібровські та Жовнинські Болюбаші (?-1706-1783) та ін. ], але ось уже у Миргороді міцно тримали полковничій пернач Апостоли (1659-1736 рр.), а в Говтві невдовзі сотницьку посаду доскочив перший з Остроградських (сотникували тут з 1688 по 1783 рр., з незначними перервами).

Взагалі, на лівобережній Кременчуччині стало трохи «тісніше» (хоча вільних земель ще не бракувало) [51]. В останній третині ХVII ст. тут постали такі нові поселення як Пироги, Погреби, Твердохлібівка, Лужки, Борисівка, Опришки, Мозоліївка, Галицьке, Дмитрівка, Липове [52]. До цього переліку варто додати Савине (Сави Кириловича?), Демидівку (Демиденків?), Кагамлик Болюбашів (селище первісно об’єднувало хутори Горби, Гриньки та Сидори, що згодом стали самостійними населеними пунктами), Шушвалівку (чигирин-дібровський виселок кінця ХVII ст.), Пришиб (1700 р.?) [53], вірогідно, також Рублівку, Недогарки, Піщане [За списком присяги 1741 р. Піщане не згадане, отже, може бути, що, на відміну від Кривушів, Савиного та Кохнівки, це було переважно селянське поселення (за ревізією 1729-1730 рр. тут мешкає 20 посполитих і це найменший за кількістю мешканців населений пункт сотні), що говорить на користь саме переселенської версії його заснування. «Історія міст і сіл УРСР» подає як дату заснування села 1726 р. та вважає засновниками переселенців з Правобережжя. Якщо це вірно, то Піщане могло б бути засноване втікачами від польського наступу в Надтясминні 1720-х рр., але, що вірогідніше, село заснували правобережці, зігнані зі своїх осель у 1711-1712 рр. (ця еміграція була масштабніша, а втеча значної групи селян в 1720-х рр., коли шляхта широко рекламувала тривалі «слободи» для них, є менш вірогідною).] і Кривуші [Вірогідно заснування Кривушів (Криушів) варто пов’язувати з козацьким родом Криушів-Криушенків, представник якого «Жадан Криушенко» згаданий за реєстром 1649 р. 9-м за списком Бужинської сотні Чигиринського полку.]. Подекуди відроджувалося й кріпацтво, хоча контролю «панів» над «підданими» ще далеко було до катерининського «рабства» після 1783 р. Стандартна панщина початку XVIII ст. не перевищувала двох днів на тиждень [54]. Утім, на Кременчуччині кріпак ще був дивиною, серед підлеглого населення переважали наймити і підсусідки.

Однак тих, хто поглядав на «нових панів» з колишніх побратимів лихим оком, було в Україні вже чимало. На чолі опору природно виступала колиска української військової демократії – Запорізька Січ. Найтісніше з нею були пов’язані найпівденніші полки Гетьманщини – Полтавський, Миргородський та Лубенський [На Кременчуччині запорожці навіть претендували на контроль над Переволочною, Келебердою, а вряди-годи і над самим Кременчуком.]. Не дивно, що саме тут у 1687-1691 рр. фіксуються виступи козачої голоти, напади на старшинські маєтки та грабунки її статків. У березні 1688 р. один з агентів гетьмана писав: «Идучи мне через полк Миргородский и Лубенский, прислухалемся межи людьми посполитими, же голоси барзо непожиточніе так самому рейментарови, яко и мешкаючим статечне в Украине людям; с которих до подобенства бунту неуважного сподеватися потреба, а то с тих мер, иж од своих панов полковников меют полчане великіе долегливости… за що на весне хотят цале вийшовши у войско, отозватися за свои кривди» [55]. Про заворушення в Миргородському полку навесні 1690 р. писав гетьману і полковник Д.Апостол [56].

Соціальний спротив «новим багатим» знайшов яскравий вираз у бунті 1692 рр. військового канцеляриста Петрика (Петра Іваненка [Здається належав до відомого старшинського роду Сулим і був далеким родичем самого І.Мазепи. ]), який походив з Нових Санжар [57]. За допомогою запорожців та кримського хана він намагався здійснити антигетьманський переворот і утвердити незалежність України. Влітку 1692 р. Петрик із загоном запорожців і татар зайняв Самарські та Орільські міста, причому мешканці Царичанки і Китайгороду вітали його хлібом-сіллю. Він дістався аж Маячки та, почувши про зрушення полків Мазепи (сам гетьман прибув до Говтви в середині серпня [58]) проти нього, відступив до Криму [59].

Взимку наступного 1693 р. Петрик продовжив свої зусилля, однак запорожці після певних вагань відмовили йому в підтримці. Самі лише татарські сили здійснили короткий набіг на містечка Полтавського полку, зокрема побували й під Переволочною та Кишеньками [60]. 28 травня зафіксований напад татар на Келеберду [61]. В останній раз Петрик відігравав якусь політичну роль на Гетьманщині під час масштабного вторгнення кримчаків на Полтавщину взимку 1696 р. [Пізніша історіографія вважала, що тоді він і знайшов свою смерть від руки героїчного осавула компанійців Якима Вечірки, утім є дані, що у 1696-1712 рр. з перервами Петрик залишався гетьманом т.зв. Ханської України (частини південноукраїнських земель між Бугом і Дністром, що належали кримським ханам).].

«Залізом і кров’ю»: Петровські війни та мазепинці на Кременчуччині

Новий цар Петро І розпочав своє царювання т.зв. Азово-Дніпровськими походами 1695-1699 рр., які вимагали значного напруження від України. 1695 р. козацьке військо, яке рушило на здобуття татарських фортець у гирлі Дніпра, кілька тижнів переправлялося під Переволочною та формувало й добудовувало тут свою дніпрову флотилію [62]. З бойовими діями часів Азовсько-Дніпровських походів пов’язані й вже згадані напад татар взимку 1696 р. та охотницькі «сторожі» на південному кордоні Гетьманщини 1696-1697 рр.

Татарський наскок 1696 р. (відплата за минулорічне розорення Тавані та Кизикермену) супроводжувався руйнуванням Китайгороду та великими шкодами Кишенькам, Соколці та Келеберді [63] (про дії кременчуцької сторожі під час цих подій вже згадувалось вище). Осавул компанійського полку І.Максимович писав своєму полковнику, що 6 січня прийшли вістки з Поток та Кременчука про Келеберду, яку вже три дні здобували великі татарські орди разом з яничарами. Місто на той час уже було цілком спалене, оборонці тримались «в єдном куточку», а келебердянський сотник казав, що «не відаєм чи видержим», бо багато його козаків уже «вибили» [64]. Вірогідно, з цим історичним епізодом пов’язана і народна пісня:

Овраменко [65]

Оврамиха, стара мати,

Три синочка мала,

Гей, в доріженьку, та великую

На ніч не пускала.

Тільки пустила сина Данила

В Тавань-город погуляти.

Прощай, прощай стара мати,

Більше мене не видати.

– Ой сину ж мій, сину Данило,

Ввільни ж мою волю,

Пересидь, сину, сю годину,

Сей день середу в господі зі мною.

– Ой як мені, стара мати,

Сей день середу ждати,

П’ють козаки мед, вино й пиво,

А мені б то не бувати?

Ой п’є Овраменко, ой п’є молоденький

З щирозлотного кубка,

Увивається його стара мати,

Та як сива голубка.

Ой п’є Овраменко, ой п’є молоденький, –

Ще й хустиною втреться,

Його мати, та старенькая,

Як горлиця б’ється.

Ой в городі у Тавані

Три квіточки сходить,

По городу Келеберді

Овраменко ходить;

Ой в городі у Тавані

Три квіточки в’ється,

За городом Келебердою

Овраменко з турком б’ється;

Ой в городі у Тавані

Три квіточки звито,

За городом за Келебердою

Овраменко вбито.

Ой не за великі гроші вбито, –

За жупан голубенький,

Не потурав вражий син турчин,

Що він козак молоденький [66].

Далі татари вторгнулися на територію Миргородського полку і рушили на Говтву. На з’єднання з основним ханським військом рухалась і Білгородська орда, що переправилась через Дніпро поблизу Кременчука [67]. З білгородцями йшов і Петрик, який звернувся до обложених у Потоках і Омельнику мешканців з наступним універсалом:

«Вам, старшинам, козакам и всем посполитим людям желаю доброго здоров’я. Калга-салтан с ордами крымскими, белгородскими, черкесскими, ногайскими, калмыцкими, пришедши в вашу сторону, требует, чтоб вы с ним учинили примирие и потом жили бы себе спокойно по своему давнему обычаю, а если того не учините, то станет он вас разорять огнем и мечем за то, что вы дерзнули вместе с московскими военными силами воевать на кизикерменские города. Однако, жалея вас и всего вашего края, приказал он мне написать к вам: что хотите, то и выбирайте себе: смерть или жизнь, разорение страны или спокойное пребывание в целости! Выходите для переговоров со мною, – волоса не спадет с вашей головы; а если же так не поступите, то сим не ведаете, что вас ожидает! В чем будет ваша воля, давайте мне знать сегодня же. Ваш желательный приятель Петр» [68].

Тим часом три козацьких полки разом із загоном запорожців (600-700 чол.) зайняли позицію під Говтвою, де 18 січня 1696 р. відбулася запекла битва, в якій смертю хоробрих загинули майже всі запорізькі та багато з городових козаків. Хоч Говтва й не була взята, але татарський похід не припинився. Утім, лютнева відлига та пов’язане із нею бездоріжжя зробила продовження воєнних дій надміру складною справою як для татар, так і для гетьмана, який рухався з основними козацькими силами їм назустріч. Відтак, татари повернули назад, спустошивши на зворотному шляху значну частину території Полтавського полку [69].

Цей гіркий досвід примусив І.Мазепу в червні 1697 р. оголосити загальну мобілізацію козаків. Військо під проводом Д.Апостола мало зайняти позиції на Орелі, аби «целость краю нашого захована могла быти» [70]. 17 серпня гетьманський посланець Іван Биховець з Переволочни писав сотникам Келебердянському, Потоцькому та Кременчуцькому про появу татарських чамбулів під Кодаком та про потребу жителям берегтися і не відходити далеко від міських укріплень [71].

Досвід царського уряду натомість був цілком позитивним. Він взагалі уперше так докладно познайомився з південними околицями своєї держави, про що, зокрема, свідчить перша друкована карта російською мовою (Амстердам, 1699 р.). Її укладачем був добре знаний соратник Петра І Якобс (Яків Вілімович) Брюс (1670-1735 рр.). На цій мапі вперше у картографічній практиці позначена «Мала Росія» («Рars Russiae Minoris»). Зауважу, що і лівобережна Кременчуччина була змальована на ній досить докладно [72].

Утім, соціальна ціна такого досвіду була високою. Особливо важким для мирного населення ставав тягар постійних передислокацій російської армії. Однак гірші часи були попереду. У 1700 р. почалася т.зв. Північна війна, що точилася до 1721 р. за контроль над балтійським узбережжям між Швецією, з одного боку, і Росією та її союзниками – Данією, Саксонією, Польщею та Пруссією – з іншого.

Петро І явно зловживав традиційними обов’язками козаків як щодо несення військової служби, так і зведення оборонних споруд. Українці гинули на бойовищах Прибалтики та Польщі [73], на їх кістках вибуяла нова столиця Росії – Петербург. Вони також змушені були сплачувати надзвичайні військові податки і все це за російське «вікно до Європи», якого Україна зовсім не потребувала, адже мала свій традиційний канал спілкування із Заходом через володіння Речі Посполитої та імперської Австрії.

Улюблене дитя Петрове – регулярна армія – особливо далася взнаки Україні у 1706-1707 рр. Розміщені тут війська поводилися, як окупанти. Полковники скаржилися Мазепі, що московські пристави «козаків б’ють, вуха шпагами відтинають, а тим часом по їхніх домівках великоросійські люди грабують їхні хати, розбивають і палять, жінок і дочок ґвалтують, коней, худобу і всілякі пожитки забирають, старшину б’ють до смерті» [74].

У зв’язку з цим варто пригадати за часом трохи раніші інциденти у Келеберді та Кишеньках. У 1702 р. на день Онуфрія в першій відбувався ярмарок, під час якого з’явилися московські служиві люди й почали торгувати зі своїх човнів вином. Коли люди попросили припинити торгівлю, бо продаж вина був на одкупі в «орендарів», то служиві кинулися на них з кілками та списами й багатьох побили [75].

Того ж року полуполковник Левашов повівся як справжній завойовник із мешканцями Кишеньок. Наближаючись зі своїм загоном до містечка, він послав до жителів вимогу, аби вийшли зустрічати його з хлібом-сіллю та дарами, обіцяючи за те обійти Кишеньку стороною. Кишенці виконали всі вимоги (надали загону харчі, а командиру «в почесть» 15 талерів грошима). Російський офіцер все це взяв, однак таки ввів свій загін до містечка і розташувався тут на кількаденний постій. За цей час солдати встигли наробити місцевим мешканцям чимало шкоди. Виходячи з Кишеньок, Левашов «дав руку» (тобто гарантував), що більше жодних розорень міщанам не буде. Утім, з-під Переволочи послав солдат назад для реквізиції у Кишенці возів та волів. Їх згодом кишенцям прийшлося викупити за гроші. Почувши від одного з постраждалих ремствування (супроводжене зрозумілим нагадуванням, що цар зі своїми вірнопідданими так поступати не має), Левашов дав волю емоціям і, ледь не поколовши невдоволеного списом, кричав: «Полно вам, блядины дети, хохлы свои поднимать! Уж вы у нас в мешке!» [76]. Зрозуміло, що це аж ніяк не зміцнило лояльність ображених кишенців і їм подібних до царського престолу.

Розгул свавілля й безкарності царських вояків проходив на тлі чуток про очікуване розформування козацьких полків, знесення автономії України в рамках загальної уніфікації адміністративної системи Російської держави. Глуха ненависть старшини, на очах якої руйнувалося козацьке військо, нищилися багатства української землі та обмірковувалися шляхи ліквідації решток її незалежності, поволі доходила критичної межі. Одні, як запорожці, вважали Мазепу «вітчимом України», царським запроданцем, котрий «живе в Москві, тільки тінь його в Україні». Інші ж все ще покладали надію на гетьманську ініціативу. І старий гетьман наважився стати за долю «бідної вітчизни» [77].

Утім, події розгорталися не за гадкою Мазепи. Ослаблена невдалим наступом на Москву шведська армія в жовтні 1708 р. вступила в Україну. Це зробило її основною ареною військового протистояння, чого Мазепа якраз збирався уникнути. Непідготовлена до союзу зі шведами масова опінія українців послабила позиції гетьмана у критичний момент, а демагогічна царська пропаганда проти «зрадників Бога і вітчизни», помножена на терор проти мазепинців, лише посилила дезорієнтацію українського населення.

Так, налякані репресіями, залишили Мазепу миргородський полковник Данило Апостол та компанійський полковник Гнат Галаган, як вже згадувалось, уродженець Омельника на Кременчуччині [78]. Перший очолив козацькі загони на Миргородщині, що «малою війною» серйозно докучали шведам (межиріччя Псла та Ворскли стало основною ареною сутичок суперників, одним з головних опорних пунктів російських військ стала Говтва) [79]. Останній скоро (в березні 1709 р.) був призначений на полковницький уряд до Чигирина, де намагався нейтралізувати мазепинсько-гордієнківський вплив на Правобережжі [80].

Усе це значною мірою утримало кременчуцьку околицю від виступу на боці Мазепи [81]. «Під шумок» війни тут, щоправда, подекуди вдавалися до зведення місцевих порахунків. Так, Чигирин-Дібровська сотня відмовилась підкорятись сотникові Івану Болюбашу, а свіжооселені ним мешканці трьох хуторів, відомих під єдиною назвою Кагамлик (надання від лубенського полковника отримане у 1707 р.), перестали визнавати його своїм «паном» [82]. Правобережна ж Кременчуччина, цей традиційний прихисток для втікачів з Гетьманщини, приваблювала «нейтралів», які воліли почекати, коли політична ситуація набере певніших абрисів. Так у Крилові разом із дружиною сховався син сумнозвісного Кочубея – Василь (зв’язок з матір’ю він підтримував через Кременчук) [83].

Виняток склала південна Кременчуччина, що перебувала під визначальним впливом Запоріжжя. Вона взагалі опинилася в епіцентрі протистояння, адже запорожці на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком наприкінці 1708 р. вирішили підтримати Мазепу і почали готуватися до походу на з’єднання зі шведсько-козацьким військом. Запорізькі сили мали рухатися трьома шляхами: правим берегом Дніпра на Чигирин, лівим – у напрямку прикордонних «слобод» Полтавського полку та на Переволочну. Останній напрямок був основним, його очолював сам Гордієнко.

Намагаючись завадити просуванню запорожців на терени Гетьманщини, російський фельдмаршал граф Шереметьєв 21 лютого 1709 р. наказав щойно обраному «антигетьману» Івану Скоропадському послати («щоб запорожці чого не наробили») в міста і містечка Манжелію, Потоки, Кременчук та Омельник з регулярних військ по батальйонові від піхотних полків і при них козаків «від кумпанії» (гетьманських компанійців) на власний розсуд, а в усі місця, вигідні для спорудження мостів і перевозів, звелів відрядити легкі партії за ріку Псел для дій проти запорожців. Він також пропонував, якщо діяти військовими засобами буде неможливо, написати кілька листів «до відвернення запорожців від Мазепиної знади» і розкидати ті листи у зручних місцях, щоб запорожці з тих листів могли «вирозуміти знаду зрадника Мазепи і лиходійство кошового отамана» [84].

Запорожці зайняли Переволочну 11 березня і наступного дня тут відбулася загальна рада Запорізького Війська, яка остаточно вирішила підтримати Мазепу. Після цього запорожці здійснили два успішних напади на російські гарнізони у Царичанці та Кобеляках. Удача під Царичанкою, де 800 запорожців погромили 3-тисячний загін драгун бригадира Кампеля, відразу піднесла запорізьку славу, так що кількість їх загонів швидко зросла до 15 тис. чоловік. До них повиходили з лісових нетрів і боліт українські жителі, які займали вичікувальну, а то й ворожу щодо шведів позицію. Запорожці фактично закріпили за собою басейни рік Орелі, Ворскли та прилеглу частину Дніпра.

З Нових Санжар Гордієнко рушив на Диканьку, до ставки Мазепи, а звідти до містечка Великі Будищі, де 27 березня запорожці з’єдналися зі шведськими військами. Після цього вони повернулися до Нових Санжар, де й стали табором, опікуючись ширенням повстань проти росіян на Полтавщині та Правобережній Україні. 12 квітня запорожці взяли участь у шведському рейді правим берегом Ворскли за Кобеляки, де під містечком Соколки (сучасне с.Правобережна Сокілка Кобеляцького р-ну) був розгромлений значний загін російських військ [85].

У цей самий час росіяни задумали каральну акцію проти самої Запорізької Січі. Ось як описує початок цього походу, що безпосередньо зачепив Кременчуччину, відомий історик запорізького козацтва Д.Яворницький:

«Полковник Петро Яковлєв з трьома полками сів на судна під Києвом і рушив униз Дніпром. За ним берегом Дніпра мала йти й кіннота, щоб не дати можливості запорожцям відтяти шлях російському флоту на Дніпрі.

Спускаючись Дніпром, полковник Яковлєв найперше, квітня 16 дня напав на містечко Келеберду. В Келеберді стояв запорізький табір; на нього напала партія донців і, переколовши немалу кількість запорожців, саме містечко спалила («окром церкве» [86]). Від Келеберди полковник Яковлєв дійшов до Переволочної. У Переволочній на той час було 1000 запорожців і 2000 навколишніх жителів і всіма ними керував запорізький полковник Зінець. У центрі містечка влаштований був замок, і в тому замку сидів гарнізон з 600 чоловік, добре забезпечених припасами й цілком упевнених у своїй перевазі над росіянами. Підступивши до містечка Переволочної, полковник Яковлєв спочатку вимагав від запорожців добровільної капітуляції. Та запорожці, які вже попередньо кілька разів перемагали росіян, відповідали москалям пострілами. Тоді Яковлєв відкрив по Переволочній запеклий вогонь, скеровуючи ядра й бомби в сам замок містечка. Запорожці, які мали невелику порівняно з росіянами чисельність і були не такі дисципліновані, як росіяни, вперто боронилися, та все-таки не змогли вистояти проти них більше двох годин: росіяни вдерлися в містечко, тисячу чоловік перебили на місці, частину людей попалили в хлівах і хатах, деякі з козаків самі потонули при переправі через Дніпро й Ворсклу, так що в полон узяли тільки 12 козаків, один прапор і одну гармату. Лють росіян була такою великою, що вони знищили всіх жінок, дітей і старих, спалили всі млини на ріках, усі будівлі в містечку, всі судна, що стояли на Дніпрі біля Переволочненської переправи» [87].

Отже, Переволочна поділила сумну долю гетьманської столиці Батурина, ставши символом звірячої жорстокості московської солдатні в Україні. Похід Яковлєва, в якому сумну роль зрадника товариства зіграв вже відомий нам Г.Галаган, завершився успішно. 19 травня Січ була захоплена і спалена, а разом з цим понищені плавзасоби вздовж Дніпра, що згодом мало фатальне значення при відступі шведсько-українських військ з-під Полтави.

Перед генеральним боєм 6 червня Петро І наказав І.Скоропадському з 45 тис. козаків утримувати рубіж Псла, починаючи від Дніпра і до псільських верхів’їв [88]. Полтавська битва 27 червня (8 липня) 1709 р. закінчилась поразкою шведів. Але справжній крах шведської армії стався під багатостраждальною Переволочною, де більшість шведської армії 30 червня (11 липня) 1709 р. капітулювала перед царськими військами [Шведський король повівся шляхетно при відступі, не погодившись рятувати лише власне військо, він досить повільно відходив на Переволочну, даючи змогу «нестройовим» українцям (яких чимало було в обозі) знайти сховок у навколишніх лісах та інших можливих притулках. Як пам’ять про ті події під Келебердою згодом існувала слобода Шведівка. «Шведчина» взагалі глибоко вразила народну уяву на Полтавщині та Кременчуччині (з’явилася навіть чимало фіктивних «шведських» топонімів, див.: Макаренко Н. Городища и курганы Полтавской губернии (Сборник топографических сведений). – Полтава, 1917. – С.ІV, 23 («Шведська Могила» в колишній Солоницькій волості Кременчуцького повіту)), адже це був єдиний випадок в історії, коли на місцевих теренах вершились долі всієї Східної Європи і два монарха особисто стали на чолі своїх армій.].

Запорожців, які не встигли переправитися на правий берег Дніпра, було жорстоко страчено за наказом царя. Роздратований Петро вигадував найвитонченіші страти для них: одних із запорожців він звелів колесувати; інших, котрі перевдяглися у шведські мундири й тому початково зберегли життя, наказав безжально поколоти багнетами; третіх звелів закувати в кайдани й у віддалені місця Сибіру заслати. Близько 15 тис. простих козаків, причетних до повстання, було позбавлено козацького статусу і розміщено по українських селах [89].

Водночас стратили кожного десятого з 24 козаків, котрі намагалися вчинити напад на Кременчук, але були схоплені Данилом Апостолом. Згодом, здається уже в наступному 1710 р., і решту з цих козаків за наказом графа Головіна «на пострах іншим зрадникам» віддали катам, причому з усіх способів страти обрали найлютіший – садовили на палю [90].

Гоніння на мазепинців особливо лютували в Полтавському полку, царський уряд навіть розглядав проект переносу його полкового центру. Зокрема, пропонувалось побудувати замок в Переволочні, що мав стати «главним местом полку Полтавського» [91].

Полкові втрати позначились як на сфері військового господарства [92], так і на дусі місцевої людності та особливо старшини. Келебердянці події 1709 р. взагалі дорівняли до сумнозвісної Руїни. Ще в 1725 р. «шведська руїна» була для них точкою відліку в житті містечка [93]. Своєрідне почуття розчарування у світі відчув «сокільський житель» Микита Федорович, який 1714 р. заповів Полтавському Хрестоздвиженському монастиреві млин на три кола [«двох катепей (борошномельних? – Д.В.) и третем ступном».], пасіку з бджолами, навпроти пасіки ліс за Ворсклою на острові, хутір під Кобелячком, бровар з казаном і «солодовик» (або грошей талярів сто замість бровару та солодовні), а також віддав під монастир свій двір в Соколці та всі свої поля «со всемы принадлежностямы» та «приобещал» на початок тамошнего господарства «и на плуг волов чотыре» [94]. Гетьман І.Скоропадський 1717 р. своїм універсалом ствердив це надання, поклавши таким чином початок Сокольському Преображенському монастиреві – новому сакральному центру південної Кременчуччини (в якому під ім’ям Никодима і доживав віку Микита Федорович) [95].

У Миргородському ж полку, завдяки особистій позиції Д.Апостола, який зберіг свій пернач, старі старшинські роди від урядового «полювання на відьом» майже не постраждали. Зокрема відомо, що 1733 р. він зумів оборонити свого родича говтвянського сотника Федора Остроградського, сина підозрюваного в «мазепинстві» [96]. У Кременчуцькій сотні мав змогу робити адміністративну кар’єру і син Дмитра Чечеля (мазепинця-оборонця Батурина) – Йосип [97].

Жертвою падіння Мазепи стало і козацьке Правобережжя. Провальний Прутський похід 1711 р. Петра І проти Туреччини, який дорого коштував підросійській Гетьманщині [98], відживив надії П.Орлика та запоріжців на реставрацію за допомогою турків гетьманату принаймні на правому березі Дніпра (з центром у Немирові, Чигирині або Білій Церкві), але черговий «згін» росіянами українського населення [99] та натиск Речі Посполитої, яка щойно почала оговтуватись від лихоліть Північної війни та шведської окупації, не лишили орликівцям шансу на реванш [Тоді то прийняв свій «останній бій» вождь правобережного козацтва Самусь. У квітні 1711 р. він був оточений разом зі своїм Богуславським та Корсунським полками в Богуславі підрозділами росіян Д.Голіцина, який діяв у порозумінні з польськими загонами А.Синявського. Під час боїв Самусь із сином та інші козацькі старшини потрапили у полон, але й після цього їх козаки продовжили битись (див.: Артамонов В.А. Вказ. праця. – С.54; Чухліб Т. Вказ. праця. – С.335). Зрозуміло, що без розгрому Самуся годі було сподіватись провести «згін» 1711-1712 рр.]. Є в цьому і частка вини самого Орлика, який надто міцно тримався за шведський союз та виявляв стійку нехіть до турецької протекції [100].

Найбільші успіхи Орлика на Правобережжі припали на весну-літо 1712 р., коли на згарищах південної Брацлавщини та південної Київщини з’являються близько 4 тис. козаків, які відроджують полки в Умані, Корсуні та Чигирині [101]. Орликівці навіть планують вторгнення на Лівобережжя із захопленням Переволочни [102]. Але вже у грудні 1713 р. 20 коронних польських корогв та кілька піших батальйонів каменецького каштеляна Калиновського виступили з Умані проти піших та погано споряджених сил запорожців-орликовців, які, оселюючись на Правобережжі, явочним порядком бажали закріпити за собою територію від Дніпра до Случі. У сутичках під Погребищами, Немировим і Фастовим було перебито, повішено та посаджено на палі близько 1660 козаків. Це був розгром. Найбоєздатніші частини сердюків та кінних козаків у лютому 1714 р. віддали перевагу відступу на Лівобережжя, де вони склали свої клейноди перед Скоропадським. Ненависні ж Петру І запорожці, які не сподівались на помилування від царя, пішли на південь, у татарські володіння [103].

Зрима Держава: кордон і фортеці

Руйнування Запоріжжя та тягар безперерв-них воєн, що точилися за царювання Петра І, украй виснажили Кременчуччину, втім як і всю Україну [Ось перелік завдань, що лягали особливо важким тягарем на Україну після Полтавської катастрофи: 1711-1713 рр. Україна стає базою російської армії під час російсько-турецької війни; 1716 р. – 10 тис. козаків під проводом генерального хорунжого Івана Сулими вислано копати канал між Волгою й Доном поблизу Царицина; 1718 р. – туди ж відряджено новий загін козаків, ще частину їх вислано будувати укріплену лінію над р.Терек на Кавказі; в 1721 р. на спорудження обхідного Ладозького каналу відправлено 12 тис. козаків, наступного року – ще стільки ж. У 1721 р., з початком т.зв. Перського походу Петра І, під Дербент було послано 10 тис. українських козаків на чолі з Данилом Апостолом, згодом – ще стільки ж на чолі з Андрієм Марковичем. Значна частина українських козаків загинула на чужині. З 1721 р. в Україні постійно розквартировувались 10 драгунських полків (згодом число їх змінювалось, але обов’язок утримання військ не скасовувався).]. Знецінення зазнав сам статус козака – становий хребет устрою Гетьманщини. Так, аби ухилитися від візницької повинності (доставка припасів від Дніпра, з-під Келеберди, до Полтавської фортеці), вереміївські козаки ладні були записатися у «курінчики» та «бояри» (себто залежне населення) прилуцького полковника Г.Галагана [104]. У Крилові (де створювалась нова козацька сотня) В.Капністу в 1740-х рр. довелося записувати посполитих у козаки «насильно», і 1752 р. принаймні деякі з них просили повернути їх у попередній стан [105].

До того ж за Прутським трактатом 1711 р., Константинопольським та Адріанопольським договорами (5 квітня 1712 та 13 червня 1713 рр. відповідно) Росія зруйнувала укріплення Кам’яного Затону на Дніпрі та Новобогородицьку фортецю в гирлі р.Самари, її війська полишили Правобережну Україну. Кордон з Туреччиною (прикордонна комісія закінчила свою роботу 19.05.1714 р.) визначався по Орелі й Самарі, що суттєво наближало його до Кременчуччини. Правобережну ж Україну, як вже згадувалось, вкотре «очищували» від населення (лінія кордону тут визначалась за «сказками» старожилів згідно настанов Вічного миру 1686 р. [106]).

Отже, Кременчук у цей час перетворюється на класичний прикордонний центр. Причому петровські реформи (1722-1725 рр.), спрямовані на інкорпорацію України, призвели до утвердження у прикордонній смузі військової влади комендантів (спадкоємців старого інституту воєвод), які мали подвійне підпорядкування Малоросійській колегії (у цивільних справах) та київському генерал-губернатору (у справах військових та зовнішньо-політичних). Так, 12 липня 1722 р. російський Сенат призначив комендантом Полтави та Переволочни полковника Івана Чичеріна, який де-факто також виконував обов’язки полтавського козацького полковника [107]. Вже восени 1722 р. він прибув на нове місце служби, де його повноваження були підкріплені сотнею російських драгун [108].

Вони й склали основу місцевих застав109, які мали перешкоджати лівобережним українцям підтримувати торговельні зв’язки з опальними запорожцями та мазепинцями та «предостерегать того накрепко, чтоб жители Малороссии на житье за Днепр также и в Запороги не переходили» [110]. З жителів прикордонних населених пунктів відбиралася порука, що вони не їздитимуть потайки за кордон, до своїх господарств на Дніпрових островах та на правому березі, дозволялось їздити лише з довідками від державців або старшини, в яких посвідчувалося, що будь-яких купецьких товарів проїжджі з собою не беруть [111]. Неконтрольовані місцеві дороги завалювали лісом, перекопували рівчаками, ставили рогатки [112]. Начальники застав-форпостів та об'їждчики кордону ставали, таким чином, новими владцями-контролерами для жителів прикордоння [Утім, до російсько-турецької війни 1735-1739 рр. про вивищення форпостних командирів у місцевих владних ієрархіях можна казати хіба як про тенденцію, адже ще у 1731 р. охороняти «узбережні місця» цілком традиційним (відомим з кінця ХVII ст.) порядком виводив свій полк миргородський полковник Павло Апостол (див.: ЦДІАУК. – Ф.51. – Оп.1. – Спр.2203). Однак, проте, що козацькі сторожі були поганою охороною від «зрадників»-запорожців свідчить зокрема справа з Генерального військового суду (1716 р.) – «Розшук про біловодців, які закупають рибу в запорожців у сторожів Уласовських допрашуваних» (див.: ЦДІАУК. – Ф.56. – Оп.3. – Спр.34). ].

Одна з таких застав розташувалась і в Кременчуці. Першим відомим її командиром був поручик Кондрат’єв [113]. Крім цього, тут було розміщено й спеціальний магазин (склад), де зберігалося продовольство для російської армії [114]. Усе це сприяло зростанню впливу російського генерал-губернатора на кременчуцькі справи (коштом козацької старшини).

«Запорізьке питання» стало до 1734 р. (дата повернення запорожців під контроль Росії) головним «резоном існування» застави в Кременчуці. Причому з часу відновлення гетьманства у 1727 р. жорсткий курс щодо запорожців та екс-мазепинців поступово лібералізується. Так у червні 1728 р. «в Малороссию на житье» вийшло декілька сотень запорізьких козаків. З них на Кременчуцьку заставу прийшов «бывшего кошевого Кости [Гордієнка] племянник, а нынешнего Кошевого Ивана Малашевича, который в походе, брат родной, с сороку человек, и несколько сот лошадей через Днепр переправили». На Кременчуцькій заставі давались запорожцям ярлики, на котрих відмічалося, що подателі до присяги на вірність приведені [115].

Заставу підсилював доволі значний непостійний гарнізон з російських військ, розквартированих на Україні [Звичні тут у попередні часи гетьманські компанійці, чисельність яких у помазепинські часи було зведено до украй малозначущих цифр, більше не могли забезпечувати ефективну прикордонну службу.]. Так, у 1731 р. під Кременчуком стояв кінний Володимирський полк. Для розміщення його був збудований окремий табір, хоч із дерева та очерету, однак за спеціальними кресленнями. У тому самому році цей підрозділ змінив менш відомий Олонецький полк, який раніше квартирував під Переяславом.

Залога власне застави та форпостів, які її оточували, перекриваючи можливі «щілини» кордону, була спочатку невелика [116], хоча мала тенденцію до зростання. Не маючи достеменних відомостей щодо Кременчука, наведемо тут дані щодо аналогічного прикордонного пункту у Василькові. У травні 1725 р. місцева «форпостна команда» складалася з обер-офіцера та 7 солдат, але вже в жовтні цього року зросла до 37 вояків та обслуги. 1763 р. тут служило вже 77 осіб, з них половина – українські козаки [117]. Лінія форпостів навколо Кременчука постійно змінювалась, зокрема у зв’язку з колонізацією Правобережжя, про що мова буде далі.

Взагалі, в 1727-1734 рр. з короткочасним поновленням гетьманської влади [118] Україна тішилась внутрішньою стабілізацією та навіть певним відродженням. Авторитетному новому гетьману Данилу Апостолу вдалося започаткувати прогресивну судову реформу, навести порядок у фінансових справах Гетьманщини тощо.

Утім, Росія у цей час постійно балансувала на межі нової війни з Туреччиною, відтак російська армія фактично перетворила Україну на свій постійний бівуак. На кордонах Гетьманщини та Слобожанщини в 1731 році розпочалося зведення масштабних оборонних споруд, що отримали загальну назву Української лінії. Роботи проводились у 1731-1733 рр. і напередодні та протягом російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Щорічно на лінії працювало близько 20-40 тис. посполитих селян, козаків та солдат ландміліцьких (ландміліційних) полків [Війська поселенського типу, які рекрутувалися переважно з мешканців південноросійських губерній – Білгородської, Воронезької та Орловської (стара «засічна черта»). Створені вперше 1713 р. для захисту кордонів Слобідської України, невдовзі розформовані. Знов їх почали формувати 1722 р. (6 кінних та 2 піхотні полки), в зв’язку із будівництвом Української лінії їх чисельність досягла 20 полків (16 кінних і 4 піхотних).]. За період 1733-1742 рр. на лінії попрацювало 120 тисяч 760 чоловік [119]. Загальний обсяг виконаних земляних робіт за сучасними підрахунками перевищував 20 млн.м [3]. У народі про Українську лінію складали пісні на кшталт:

Поорали, посіяли,

Да нікому жати –

Пішли наші козаченьки

Лінію копати

чи то

Ішов козак на лінію

Та й вельми надувся,

Ішов козак із лінії –

Як лихо зігнувся… [120]

Розпочиналася Українська лінія біля Дніпра неподалік містечка Орлика, продовжувалася уздовж р.Орелі, Берестової та Береки і закінчувалася на р.Сіверському Донці, неподалік м.Ізюма. Її довжина перевищувала 285 верст (304 км) [121]. Укріплення складалися переважно з безперервного земляного валу та рову, зміцнених у належних місцях палісадом, засіками, загатами, колючими чагарниками. На відстані візуального зв’язку будувалися фортеці.

Найближчими до Кременчука були Борисоглібська та Лівенська фортеці (назви вони отримали за розташованими тут ландміліцькими полками). Перша розташовувалася на правому березі Орелі (в гирлі р.Очіп) на відстані 117 сажень від Дніпра (ця ділянка прикривалась ще 2-ма самостійними редутами). Друга – поблизу містечка Маячки (тепер центр села Новосанжарського р-ну), про цю фортецю нагадує й досі існуюче селище Лівенське [122].

У зв’язку із роботами на Українській лінії стояв і проект побудови двох мостів через Дніпро в Кременчуці та Переволочній восени 1735 р., аби забезпечити військову кампанію наступного року [123]. 1737 р., напевне, з тією ж метою заклали Мишуринорізьку фортецю [124]. Можливо, тоді ж вперше подбали і про укріплення Крукова (утім це могли бути лише найпримітивніші фортифікаційні споруди, оскільки на картах 1740-х рр. Круків позначається як неукріплене поселення). Нова війна взагалі привернула увагу центрального уряду до Кременчука, зробила з нього одну з основних військових баз російської армії на Україні.

Сама російсько-турецька війна 1735-1739 рр. не здобулася на добру славу, як і її основний герой – фельдмаршал Бурхард-Христоф (Христофор Антонович) Мініх (1683-1767 рр.), головнокомандувач діючої армії Російської імперії. Бойові дії супроводжувались безглуздими втратами людей та коштів і мізерними військово-політичними результатами.

Південна Кременчуччина ставала відправним пунктом усіх щорічних походів російської армії на татарсько-турецькі володіння [125]. У 1735 р. армійським збірним пунктом були Кишеньки, 1736 р. – Царичанка, 1737 р. – Власівка, Орлик, Мишурин Ріг, 1738 (і 1739?) р. – Переволочна. У Кременчуці, Переволочні, Китайгороді й Царичанці взимку 1736 р. організовані були продовольчі магазини [126], в Кобеляках і Лубнах – госпіталі (пізніше відомо про використання для подібної мети Орлика, Маячки, Келеберди та Власівки).

У зимовий період узбережжя Дніпра від Царичанки до самого Переяслава перетворювалось на своєрідну лінію фронту, адже татарсько-турецькі відплатні акції здійснювались звичайно взимку. Особливо руйнівним був напад у лютому 1737 р. [127]. Тоді татарсько-турецькі сили (понад 40 тис.), долаючи опір запорізько-гайдамацьких загонів, пройшли Правобережжям до Дніпра. Під Переволочною вони переправились на Лівобережжя, погромили наспіх зібраний загін генерала Ю.Ф.Леслі (походив із шотландського роду, який пустив коріння на Смоленщині) та розпустили чамбули по території Полтавського та частково Миргородського полків (межиріччя Ворскли та Псла). Вони спалили Нові Санжари та багато менших населених пунктів (загалом у полтавському полку спалено 261 поселення та 541 хутір, 4250 чол. потрапило у полон, забрано понад 4 тис. голів коней, 24 тис. голів великої рогатої худоби та майже 60 тис. овець). Загальні втрати лівобережних полків обчислювались тоді на близько 7 тис. чоловік, а також 10 тис. коней, 150 тис. голів великої рогатої худоби та овець (за цінами того часу збитки становили 345 тис. руб.).

Взимку 1738 р. татарський наступ вдалося ефективно заблокувати (тоді себе проявив генерал Олександр Іванович Румянцев, син якого згодом також прославиться на Україні), а в лютому 1739 р. значний загін татар (5 тис.) знову прорвав прикордонні заслони та, переправившись через Дніпро, вдерся на територію Миргородського полку. Утім, компанійський полк Карпа Часника, небожа славного С.Палія, підсилений козаками Миргородського та Лубенського полків, розгромив основні сили ворога під Власівкою та Городищем [128] (нападники втратили близько тисячі вбитими та сотню полоненими). Це був останній аж до ХХ століття випадок, коли Лівобережна Кременчуччина ставала безпосередньою ареною військових дій (Правобережна Кременчуччина ще зазнала цього лиха в 1769 р., коли відбувся останній похід кримського хана на Україну).

Ще в Кримському поході 1736 р. загинув миргородський полковник Павло Апостол, син гетьмана Данила, і Мініх подбав, аби полковий пернач отримав його висуванець – Василь Капніст (призначений 4 січня 1737 р.). Під його керівництвом майже весь особовий склад Миргородського полку (1488 чол., більше ніж з будь-якого іншого полку Гетьманщини) взяв участь у кампанії 1738р. [Утім, вірогідно, значна частина кременчужан (та їх сусідів-«узбережців» із Власівки, Городища та Потоків) тоді знаходилась серед 124 козаків, які перебували в Усть-Самарі та на порогах, супроводжуючи судна для армії. Піші ж козаки зі всього полку (147 чол.) відправились тоді до фортеці Азов.]. Миргородці тоді захопили молдавське місто Сороку, взявши в полон багато турків. Брали вони активну участь і в останній весняно-літній кампанії 1739 р.

Утім, у вересні 1739 р. війна закінчилася невигідним Бєлградським миром. Він фактично поновлював довоєнний статус-кво з визнанням за Росією лише верховної юрисдикції над землями Війська Запорозького.

Велика війна знову суттєво підірвала господарство України, адже остання служила основною базою розташування та джерелом матеріально-технічного забезпечення усієї діючого армії. Зокрема уже на самому початку невдалої турецької кампанії 1735 р. гетьманське військо втратило 12 тис. заморених голодом коней. Про величезні втрати від зимового нападу татар 1737 р. уже йшлося, та, можливо, найнебезпечнішим було те, що тривалі бойові дії відкрили шлях на Україну для пошесті (чуми) з півдня.

«Узбережні сотні» мали ще й місцеві обтяження, адже вздовж кордону ставали на вінтер-квартири значно більші за звичайні контингенти військ, місцевих мешканців також змушували регулярно колоти лід на Дніпрі, аби перешкодити татарським набігам. По війні у 1741 р. дозволили вільний перехід селян, і багато хто з них вирішив за краще пошукати собі долі деінде, подалі від сумнопам’ятних попередніх домівок. Син-спадкоємець Гната Галагана Григорій оповідав, що за ревізією 1731 р. у Вереміївці лічилось 344 двори посполитих, а на 1750 р. не лишилося нікого (правда багато хто з колишніх Галаганових «курінчиків»-«бояр» за підтримки чигирин-дібровських сотників повернулось у козацтво) [129].

Війна змінила й обличчя власне Кременчука, де були проведені певні фортифікаційні роботи. Зокрема побудований земляний ретраншемент для захисту «провіантських магазейнов». Ця споруда розташовувалася з південно-східного боку Кременчуцької фортеці, укріплення якої, як свідчить план 1748 р., поділялися на дві частини – Замок, давня овальна в плані фортеця, оточена валом з палісадом та ровом (40х80 сажнів, або 85х170 м = 1,4 га); до неї прилягав укріплений посад, обнесений валом з ровом [Зламаною лінією на кшталт кремальєрного фронту (якщо це тільки не модернізація кінця ХVIII ст.) (див.: Тимофеенко В.И. Города Северного Причерноморья во второй половине ХVIII века. – К., 1984. – С.38).] довжиною понад 1 км. Фортеця мала ворота: Новосіченські, Потоцькі та Перекопські, 2 дерев’яні церкви (стара Успенська та Спаська) та 1 недобудовану (нова Успенська) [130]. Територія великого укріплення була забудована садибами й окремими будівлями.

На схід від Замку тоді ж зведений був «государев дом для находящихся в крепости штаб и обер-офицеров» [131]. На північ від фортеці діяв селітряний завод [132]. Біля берега Дніпра розташовувався торг із численними крамницями [133]. З 1730-х рр. відоме й невелике укріплення в Крюкові. Одночасно з Кременчуком провадились роботи й із реконструкції та реорганізації укріплень інших міст і містечок Кременчуччини – Городища, Власівки, Келеберди, Переволочної тощо [134].

1743 р. за проектом Д. де Боскета зведена фортеця в Крилові, що являла собою прямокутник із закругленою південно-західною частиною, площею близько 8 десятин (8,72 га). Бастіони та напівбастіони розміщувались на кутах та вздовж куртин, у зв’язку з чим укріплення отримало капонирний вигляд. Внутрішня територія без дотримання регулярного планування була забудована церквою, будинками офіцерів-прикордонників та старшини, казармами та торговельними лавками [135].

У 1740-х роках Кременчуцька застава зазвичай вже зветься форпостом. Крупні форпости створювались у прикордонних містах для «сыска, поимки и искоренения гайдамак» і для розвідок «о неприятельском обращении». Їх начальники були зобов’язані також слідкувати за поширенням заразних хвороб. З форпостів через кожні сім днів посилали «рапорти» київському генерал-губернаторові, а він доповідав у державну колегію іноземних справ. До форпосту прилягала певна територія («дистанція»), яку охороняла спеціальна сторожа [136].

Кременчуцький форпост існував десь до 1765 року. Серед його начальників (комендантів) відомі секунд-майор Тарпалов (1747 р.), підполковник Рославлєв (1749 р. [137]), прем’єр-майор Іван Висленєв (1751 р.), секунд-майор Василь Федцов [138] (серпень 1751-1752 рр.), якого змінив прем’єр-майор Олександр Никифоров (1752-1753 рр.?) [139]. В останні роки існування форпосту начальником його був полковник князь Євдоким Кільдишев, призначений на цю посаду в 1762 році [140] (утім його атестат виданий 25 лютого 1757 р. П.Денисенку за службу в 1756 р. [141] може свідчити про те, що Кільдишев і раніше виконував обов’язки командира Кременчуцького форпосту).

Військові потреби надихали і процес картографування на Кременчуччині. Так будівництво Української лінії посприяло укладанню 1735 р. таких карт та планів, як «План Украинской линии с ситуацией от урочища Кленовой горы до местечка Цариченки, до горы Калитвы, до местечка Китай-города и даже до второго батальона Ливенского полку» та «Карта Украинской линии от Переволочная до реки Северного Донца». На них вперше докладно представлялась територія південної Кременчуччини. З військовими інтересами були пов’язані й укладені в 1743 р. «Генеральная ландкарта от Киева по р.Днепру» та «Генеральная карта от Киева по р.Днепру до Ачакова и по степи до Азова с показанием Украинской линии, также Турецкой области и польского владения с Российской Империей граничащей» [142].

Колонізація «Задніпрських місць» та прикордонні спори з Річчю Посполитою покликали до життя комісію генерал-квартирмейстера Карла фон Штофеля 1732 р. та багатогранну діяльність підполковника (згодом полковника) Д.де Боскета [143], до співпраці з якими активно залучалась старшина «узбережних сотень» Миргородського та Полтавського полку.

Старшини-полтавці навіть здійснили власний картографічний проект, взорований, щоправда, на традиційні місцеві зразки такого роду (порівняй з «Картою Клим’ятинських земель» Пивогірського монастиря). 1752 р. тут склали мапу задніпрянських володінь Келебердянської та Переволочанської сотень у 1752 р.

Як інженер перебував на Кременчуччині і кн.Семен Іванович Мишецький (1710 – бл.1760 рр.) – творець славнозвісної «Історії козаків запорізьких». У січні 1736 р. він був відряджений для межування і «усочинения» ландкарти від Переволочни до Ізюма, а у червні 1742 р. знов повернувся до Переволочни «для строения крепости и укрепления днепровского берега, и потчих по Днепру редутов от Украинской линии до местечка Кременчука» [144].

Таким чином, інженери – фортифікатори та картографи – ставали ще одними «людьми Держави», з якими близько познайомилися кременчужани середини ХVIII ст. Причому вони явно вирізнялись з-поміж і раніше знаних стройових військових, безпосередньо наближаючись до цивільних охоронців «слова і діла государева», які також саме в цей час стають невід'ємною частиною соціального ландшафту Кременчуччини. Про них і буде далі наша мова.

1754 р. в Росії відбулася митна реформа, за якою російські митниці пересувались зі східного (українсько-російського) на західний (польський) кордон Гетьманщини. Митниці, що переважно спеціалізувались на «кримській» торгівлі, були відкриті у Переволочні та Кременчуці [145] (хоча митниця в Кременчуці чомусь й не згадана у первісному варіанті російського Митного статуту 1755 р. [146]). Першими їх цольнерами (директорами) [За Митним статутом 1755 р. митниці очолювали директори, яким підпорядковувались цольнери та митні управителі. У штат митниці також входили касир, екер та штемпельмейстер-рахівник товару (призначувані Головною над митними зборами канцелярією); об’їждчики (набирались зазвичай із збіднілих купців) та доглядачі (з місцевих міщан за порадою магістратів) (див.: Ліцоєва О. Митна справа у Гетьманщині в 60-х рр. XVIII ст. // Український історичний збірник. – 2002 (Випуск 5). – К., 2003. – С.123-124). Наскільки чітко дотримувались цього штатного розкладу в Кременчуці, неясно, оскільки в джерелах частіше згадуються цольнери, а не директори.] були митні чиновники, переведені з ліквідованих митниць на кордоні Росії з Гетьманщиною. До Переволочни з Воронезької митниці переїхав її колишній інспектор Петро Сахаров, в Кременчук – екс-інспектор Курської митниці Іван Кондратьєв [147] (утім, вже 29 жовтня 1755 р. цей останній згадується як директор митниці в Переяславі [148]).

Серед наступників Кондратьєва відомі інспектор Василь Мальцев (1758 р. [149]), цольнери Іван Пономарьов (1755-1758 рр. [150]), Василь Анікєєв (після квітня 1758 р.) [151], Кузнєцов (1759-1760 рр. [152]). Нижній персонал митниць, як уже згадувалось, комплектували з місцевих міщан. Для такого невеликого міста як Кременчук гідне розміщення нового державного чиновника становило певну проблему, про що свідчить скарга цольнера І.Пономарьова на кременчуцького сотника за спробу відведення його «доле квартеры» в постій тимчасово перебуваючому в Кременчуці капітану Вастяріну [153].

У зв’язку із заснуванням митниці Державна Медична Колегія надіслала у 1755 р. лікаря до Кременчука [154]. Обговорювалось також питання про відкриття тут карантинного дому, що, утім, було визнано недоцільним [155].

Цікаво, однак, що так вважали не всі. Зокрема отаман с.Кам’янки (Кам’яні Потоки) у 1753 р. самовільно встановив карантинний пост в урочищі Онуфріївська гребля та брав хабарі з проїжджих [156].

Поява лікаря та організація карантинів у Кременчуці [157] напряму була пов’язана з новою для міста проблемою – чумою. Загроза її поширення з території турецьких володінь стала головною біллю прикордонних урядовців та гальмом у розвитку місцевої торгівлі України, починаючи з 1701-1704 рр., коли вперше постраждала Слобожанщина [158]. 1718 р. чума гостила в Максимівці, 1723 р. – в Переволочні [159]. Великого розмаху набрала епідемія 1738-1739 рр., коли від чуми постраждали Соколки, Кишеньки, Орлик, Кобеляки, Нові Санжари, Переволочна, Говтва, Потоки, Келеберда тощо [160]. 1749 р. села Миргородського полку – Федорівка, Війтове та хутір Козачковського [161]. Аби зарадити поширенню пошесті в гарнізоні просив Київську губернську канцелярію про направлення лікаря комендант Переволочни у червні 1756 р. [162]. Кременчук чума відвідала 1730 [163], 1739 [164] та 1760 [165] рр., що стало грізним передвістям страшної пошесті 1784 р.

Наскільки дестабілізували звичайну торгівлю карантинні заходи, яскраво свідчить повідомлення з Переволочни 1740 р., де жителі миргородського та полтавського полків напосіли на коменданта застави, вимагаючи, щоб той дав дозвіл на проїзд до Січі та далі, а також щоб було пропущено на Україну 90 возів з рибою, які стояли під цією заставою [166]. Карантинні «муки» запорізьких та татарських купців під Кременчуком 1750 р. яскраво описав і О.Полницький [167].

Утім, із становленням Нової Сербії кременчуцька і переволочанська митниці опинились далеко в тилу російського західного кордону, що створювало умови для розвитку контрабанди з боку «нових сербів» та запорожців. Відтак, з кінця 1750-х рр. уряд обмірковує питання про перенесення цих митниць на нові прикордонні рубежі. В обговоренні цього питання взяв участь і кременчуцький цольнер Василь Анікієв, який проявив себе досить широко мислячою людиною, запропонувавши проект перенесення митниць на Микитинську заставу біля перевозу неподалік від Нової Січі, де мав би бути побудований також порт, через який «иностранные товары водяным путем до Венецыи и протчих земель отпущать и того получать станут» [168].

Кременчуцька та переволочанська митниці були розформовані указом від 24 квітня 1763 р. (замість них відкривались митниці у слободі Орлі, шанцях – Архангельському, Новомиргородському, Крилівському та слободах Комісарівці та Юхнівці) [169]. Це, утім, мало вплинуло на економічний розвиток Кременчуччини, адже серед 12 перевозів через Дніпро, які Комерц-Колегія залишала діючими, знаходились Городищеський (Градизький), Кременчуцький і Переволочанський [170].

Реставрація Правобережжя: знову козаки та шляхта

Ліквідація за умовами Прутського трактату 1711 р. Росії з Туреччиною право-бережних козацьких полків (в т.ч. й Чигиринського, що урядував на правобережній Кременчуччині) та «згін» тутешнього населення на лівий (російський) берег Дніпра, що завершились у 1714 р., а також усунення після розгрому Січі у 1709 р. запорожців з їх традиційних володінь (до 1733 р.) лишили кременчуцьке Правобережжя на розсуд місцевих прикордонних адміністрацій Гетьманщини та Речі Посполитої. Причому остання до кінця Північної війни (1721 р.) не мала сил, аби твердою ногою стати на наддніпрянському прикордонні [171].

Протягом всього XVIII ст. найближчими до Кременчуччини цивілізаційними центрами (містами магнатських резиденцій) Речі Посполитої лишались Корсунь (Понятовських) та Умань (Потоцьких). Межуюче із нею чигиринське староство наразі знаходилось у жалюгідному стані. За вже знайомою нам традицією уряд полишив його на ініціативу високих військових достойників. Відновителем старостату в Чигирині, перерваного по гетьмані П.Тетері (1663-1665 рр.), став син великого коронного гетьмана Станіслав Ян Яблоновський (1669-1731 рр.), воєвода руський (з 1697 р.), староста білоцерківський та чигиринський з 1702 р. Саме він організовував спротив спробам С.Палія відновити тут козацький устрій та закріпив відновлене староство за своїм вибуялим на рубежі ХVII-XVIII ст. магнатським родом (Яблоновські походили з Галичини).

1718 р. Станіслав Ян Яблоновський передав чигиринське староство своєму синові Яну Каетану (1699 або 1700-1764 рр.), пізнішому воєводі брацлавському (з 1754 р.). Цей останній був відомий своєю амбітністю (попри іронію шляхетського суспільства наполегливо вживав старожитний титул «князя на Острозі» та тримався на позір як володар удільний) та непримиренними антиросійськими настроями. Старший родич славнозвісного «князя-козака» Миколи Яблоновського, він замикає на Кременчуччині шерег непересічних «польських» українців, магнатів – героїв степового прикордоння та апологетів польсько-українського єднання.

Руками своїх підстарост-«губернаторів» («комісарів добр Чигиринських») Просовського [172], Станіслава Орловського [173], Станіслава Рудницького [174] та Андрія Стаєцького [175] Ян Каетан Яблоновський з 1725 р. розпочав свою приватну реконкісту (до того йому, ймовірно, вдалося певною мірою впорядкувати справи в самому Чигирині, про що говорить факт побудови Вознесенської церкви в 1720 р. [176]) за межі староства. Причому він, як і інші прикордонні магнати, явно використав параліч українського Гетьманату, пов’язаний з діяльністю погромної російської Малоросійської колегії (1722-1727 рр.) [177]. Лише у вересні 1728 р. новопризначений гетьман Д.Апостол попросив російського канцлера в той «обиде показать оборону и наставление» [178].

До 1732 р. контроль Яблоновського далеко вийшов за річку Тясмін, що правила за «офіційний» кордон з Російською імперією, та сягнув Крюкова [179]. Аби привабити селян, шляхетські власники готові були надавати навіть 30-літні «слободи», відтак, перспектива «справжнього» кріпацтва відсувалась для селян-колоністів аж на другу половину ХVIII ст. Мало хто волів заглядати так далеко на майбутнє, для виснаженого Правобережжя перепочинок був необхідний.

Суперником шляхетських конкістадорів виступала старшина та козаки Миргородського полку. Адже багато з них володіло землями на Правобережжі ще у XVII ст. і навіть мали на них юридичні документи (купчі) [180].

На прохання полкової старшини гетьман України Данило Апостол, який до 1727 р. був полковником миргородським, сам мав маєтності на Правобережжі [181], а як гетьман збирав тут і деякі податки («бжоляну десятину»), у березні 1728 р. скаржився російському урядові, що поляки не додержуються умов трактатів про кордон [182]. Особливо неприємним для козаків бідного на деревину Лівобережжя було перекриття їм поляками вільного доступу до багатих дібров Чорного лісу. Найбільше незадоволення, природно, виявляли козаки 4 прикордонних («узбережних») сотень: Городиської, Власівської, Кременчуцької й Потоцької, які з кінця 1710-х рр. активно колонізують прилегле до них Правобережжя [183].

Домагання козацької старшини змусили російський уряд відреагувати. 1732 р., за наказом генерал-губернатора Іоганна Бернгарда Вейсбаха (уродженець Богемії), призначалась комісія з демаркації польсько-російського кордону в степовій Україні (голова – генерал-квартирмейстер фон Штофель [184]). Вона з’ясувала на підставі давніх планів, свідчень миргородської старшини та, головне, «старожитців», що кордон мав іти таким чином: від гирла р.Тясмина цією річкою до гирла р.Ірклії, що впадає у Тясмин, далі цією річкою вгору до урочища, що його звуть Повороття, яке поділяє ліси – праворуч Мотронинський, ліворуч Чуту, далі шляхом, що йде цим урочищем до Круглого Боярака й Чорного Лісу. Південні землі за цією межею мали належати Гетьманщині.

Слідство-огляд реального стану людності та маєтностей на Правобережжі показало [185]:

1. Тут же, напроти Кременчука, жив польський шляхтич Казимир Чайковський (резиденцією його стало Табурище, де він збудував собі двір), який збирав мито з приїжджих і тримав шинок. Він захопив собі на власність старі українські поселення Миргородського полку, а саме: села Таборище і Кам’янку, сільця Золотарівку, Обламіївку, Конотіп, Свинарню, Білецьківку, Пицьківку і Круків, та підбив у підданство їх мешканців – посполитих та козаків. Комісія наказала будівлі Чайковського розламати, а села з мешканцями відібрати; самого ж Чайковського заарештовано, а майно й гроші його секвестровано.

2. Вище від гирла Тясмина лежить слобода Походіївка, що її заселили поляки.

3. На правому боці Тясмина, себто в границях Росії, слободи – Крилівська, колишнє місто Крилів, і Красно-Перичеська за мостом, що на р.Тясмині. При ній млин на 2 кола. На цю слободу зараз же заявив претензію Апостол, зазначивши, що її дано йому разом з лісом Асаульським.

4. Тут же на р.Тясмині ще 2 млини (Попівський та Булаївський), кожний на 2 мучних кола й одну ступу; на Булаївський млин претензію так само заявив Апостол [186]. Тут же село заселили поляки – Воробцівка.

5. Далі с.Андрусівка, що існувало й раніше, пізніше ж було зруйноване й знову його заселили поляки. Тут же і млин (так званий Дорошенківський) на два кола (одне мучне й одне ступне).

6. Далі слобода Колонтаївка, що її заселили поляки, і при ній млин (т.зв. Климівський) на три кола (два мучні, одне ступне).

7. С.Войтове й при ньому пустий млин (т.зв. Канівський), а в трьох верствах від нього другий, недобудований.

8. Далі по р.Ірклію млин Чигиринського мешканця [187]. Потім с.Нестерівка і при ньому млин (т.зв. Лишнятчина) на два кола (одне мучне й одне ступне).

9. Між лісами Чутою й Мотронинським під Чорним лісом слобода Цибулів, що її заселили знов поляки; коло неї млин на р.Малий Інгулець на 2 кола й хутір т.зв. Тонконогий (вже наприкінці цього ж року згадується як слобода).

10. Та в середині цієї території, серед лісів (Чути, Чорного та ін.) села, які заснували поляки (себто коронні піддані): Ковалівка (Григорія Ревенка), Биківка (Юска Головача), хутір коло Щербининого бояраку, «деревня» Глинська і при ній млин Якова Колесника на два кола і хутір т.зв. Федірки.

11. На гирлі Цирульника хутір старопоселений Скубіївка та на річці Чуті млин на два кола [188].

За підрахунками С.Шамрая, на цій території до 1725 р. (початку польської експансії) існували принаймні такі населені пункти: Обламіївка, Золотарівка, Табурище, Конотіп, Свинарня, Пяцьківка (Пицьківка), Білецьківка, Кам’янка (Кам’янка Потоцька, нині – Камя’ні Потоки [189]), Круків, Бутівка, Іншівка (?), Деріївка [190], Гавіно (?). За часів польського контролю (1725-32 рр.) до них додались слободи: Андріївка, Походіївка, Федірки, Глинське, Бихівка, Войтове, Ковалівка [191].

Остання спроба «польської» реконкісти була здійснена по закінченні російсько-турецької війни 1735-1739 рр. (під час якої значна частина населення, підданих Російської держави, евакуювалась на Лівобережжя, а отже з’явилась можливість трактувати ці землі як такі собі нічиї «дикі поля»). 12 липня 1740 р. надвірні козаки губернатора Рудницького навіть спалили дві церкви в Крилівській слобідці – підросійській частині Крилова (а ще у січні 1737 р. тим самим губернатором розорені та спалені були два двори місцевого священика). Крім того, поляки захопили два млини на р.Тясмин. Загальні збитки тоді склали 1000 руб. [192].

Правобережна Слобожанщина

Повернуті в 1732 р. під контроль Гетьманщини прикордонні землі мали чимало спільних ознак з іншим потужним анклавом української колонізації – Слобідською Україною (Слобожанщиною). Це згодом відбилося навіть у назві Новослобідського козацького полку, що існував на цих теренах у 1752-1765 рр. Як і на Слобожанщині, особливістю статусу цих земель був значніший, ніж на старій Гетьманщині, контроль за місцевим життям з боку імперських влад. Історія урядування в правобережних сотнях Миргородського полку (крилівській та цибулівській) дає тому чимало прикладів.

Початки окремих козацьких адміністративних одиниць на «миргородському» Правобережжі рахуються від 1732 р., коли тут поступово оформлюється окрема сотня з центром у містечку Крилові (де-юре Крилівська сотня була визнана аж 1744 р.). Крім Крилова до її складу увійшли такі помітніші населені пункти, як Походіївка, Оробієвка, Андрусівка, Колонтаєво, Войтово, Стецівка, Нестерівка, Цибулів, Тонконогівка, Бихівка, Ковалівка, Глинська. На чолі сотні стояли такі сотники: Данило Дахно, Костянтин Корчевський (Корчак), Іван Ковальчук [193] та особливо примітний Григорій Рудь (1744-1753 рр.) [194].

Далі на південь від задніпрянських володінь сотень Миргородського полку лежали такі самі, хоч може і меншого значення, володіння наддніпрянських сотень Полтавського полку – Келебердянської та Переволочанської. Границя їх проходила таким чином: від р.Дніпра до володінь Миргородського полку, далі до р.Кам’янки 30 верст (тут лежали основні поселення цих сотень), далі на 25 верст до р.Малий Інгулець розташовувались незаселені території, які, утім, вважалися належними до цих сотень, далі вниз по Дніпру ще 30 верст аж за Мишуринорізьку фортецю. На цих землях існували вже такі поселення: Бутівка, Плахтіївка, Деріївка, Порохнявка, Мензуровка, Мишурин, Обоянське, Кам’янка, Калужино. Нарешті, ще далі на південь розташовувалось кілька поселень Орлянської сотні Полтавського полку (Бородаївка та ін.) [195].

1735 р. у зв’язку з російсько-турецькою війною ця задніпрянська колонізація була почасти згорнута (особливо це стосується найвіддаленіших від Дніпра поселень) [196], але вже по закінченні бойових дій (1739 р.) знову розпочинається з новою силою, рухаючись у напрямку Цибулів – Новомиргород – Архангельське (Архангелогородок) – Єлізаветград [197]. Причому миргородська старшина порушує питання про юридичне закріплення за нею колонізованих правобережних земель. Уже 1740 р. Мініх клопочеться перед урядом про приєднання цих територій до Миргородського полку. 1742 р. полковник Капніст повторює це прохання та просить дозволу поставити «давнім звичаєм» сотника до Крилова. Він також підказує урядові, що пільговий статус новопоселенців (3-річне увільнення від податків) заохотить до переселення на ці землі емігрантів з «польського» боку [198].

1743 р. Сенат вирішив справу позитивно, а 20 лютого 1744 р. був опублікований наказ, за яким місцевість навколо Крилова визнавалась у підпорядкуванні миргородського полковника, який мав зробити у відповідних місцях фортеці для захисту людності та скласти компункт козаків і посполитих (усього тоді на Крилівщині існувало 920 дворів: 357 козацьких та 563 посполитих) [199]. За сотника в Крилові призначено Григорія Рудя [200].

У 1747 р. в містечку було вже 259 козацьких дворів та 172 посполитих [201]. Того самого року з крилівської сотні виділяється окрема цибулівська сотня, з якою пов’язана подальша колонізація Правобережжя [202].

На 1745 р. у його підпорядкуванні було вже чимало осель: Архангельське, Петроострів, хутір (далі – х.) Котарський, Цибулів, Нестерівка, Іркліїв, Караул (?), Стецівка, Супрунино, Карнухів, Войтово, Калантаєво, Воробцівка, Тутків, Сцемані (?), Хомівка, Буксова, 2 хутори Устименкові, Глинське, х. Устименка, Федорівка, Карачківка, Косминин, Устименка, х. сотника Рудя, Устимовка, х. попа Власівського, Волевачівка, х. попа Семіона, Золотарівка, х. сотника Майбороди [203], 2 х. полковника Капніста, Ревівка, Табурище, х. Апостола, х. Нагоренків, Конотіп, Туренків, Лемеха, Таранців, Сорочин, х. кременчуцького сотника Федора Гаврилова, 2 х. Волошина, Бондаренків, Росощина, Никонів, Гонтарів, Сенів, Булачов, Бугавка, Корченів, Макрагаво (?), Пащенків, х. Курильця, Лященків, Куриців, Скулевата, Дерев’янчин, Мулевино, Кандаків, Костенків, Косенків, Девляшів, Леонтієв, Таранців, Макарів, Стечин, Пащенка, Щербинин, Воробцов, х. Петриченків, Павлів, Головка, Данилченків, Шарків, Шмаренин, Сокурин, Данів, Маледянів, Делятинська, сотника Гаврилова, Науменків, Чечелів, Гусиків, Шоркунов, Матюхів, Різників, Ретників, 2 х. Лихові, Протопопенків, Волошиненків, Кондраченків, х. осавула сотенного Свистуна, Аніфрев (?), Плехненка, Романенків, Саебківка (?), Мангуровка, Косівка, Порохнявка, Мишурин-ріг, х. Макогонів, х. бригадира Опочнина, Калужино, Камінка.

Окрім того тут, безперечно, не названі деякі села, що трапляються раніше, напр. Андрусівка, Бихівка, а в деяких місцях, мабуть, про дрібніші населені пункти зазначено лише їх кількість (12 хуторів, 9 хуторів тощо) [204].

На початок 1750-х до цих поселень додаються: Бабичов, Бутков, Богданів, Бодичів, 2 х. Бойдакові, Бугуровата слобода (?), Єлепачівка (?), Капніста «деревня» (окрім хуторів), Кудіївка, Контовкасова х., попа Кононова х., Костянтинів, Куцун Плец (?) х. (?), Камишнин х., Касинів, Комеура (?), Казасневаск (?), Леляхів, Мукаревський, х. Мяшенків, Мишків, м.Новомиргород, Назаренківський х., Олюлявин, Пузенково, Полошенка х., Пасієвка, Рязенків, Саражино, Сидименків х., Тажиндів (?), Туринцові х. (2), Троїцький, Хрилтач (?), Холдарева, Ярух (?).

У всіх цих селищах, за даними 1740-45 рр., існувало 15 церков: у м.Крилові (2), у Плахтіївці, Мишуриному Розі, Андрусівці, Колонтаєві, Кам’янці, Стецівці, Нестерівці, Цибулеві, Ухівці, Глинському, Табурищі й Крукові [205]. Причому закладання нових церков у наступні роки просувалось швидкими темпами [206].

Нові тертя з поляками через кордон покликали до життя чергову комісію з розмежування. Вона працювала під проводом підполковника Данила Дебоскета (Даніеля де Боскета) [207] наприкінці 1744 р. та остаточно закріпила землі на південь від Тясмина за Російською імперією [208]. Тоді ж було збудовано укріплення в Крилові, Новоарханельську та Петроострівський шанець на р.Висі [209].

Пільговий статус колоністів сприяв значній заможності місцевого населення. Так, наприклад, козак Крилівської сотні Семен Павлов [210] мав у власності: при р.Інгульці в гирлі р.Овнянки хутір з 6 хатами, поселений 1741-го року на вільних сінокосних луках; половину гребельного млина (там само); поблизу Крилова землю: ріллю і сіножать з пасікою, земля ця окопана; подворок у Крилові о 3-х хатах; левада коло р.Тясмина на 200 коней (загороджена); там само поблизу гребля, власним коштом збудована, а при ній сіножатна лука й рілля [211]. Зрозуміло, що для «свіжіших» поселенців можливості покористуватись із багатих «займанщин» чимдалі звужувались, утім, безперервність потоку колоністів з Лівобережжя свідчила про достоту кращі перспективи добробуту для місцевої людності порівняно з сусідньою Гетьманщиною.

Зрозуміло, що найбільші дивіденди з колонізації одержувала козацька старшина (і передусім це стосувалося достойників 4 придніпровських сотень Миргородського полку). Її маєтності у 1740-х рр. обіймали такі населені пункти:

Сотня Власівська: с.Табурище і «деревні» – Попівка, Золотарівка й Ревівка, – належить сотнику Власівському Майбороді, с.Скаловата, вільне [212], належить обозному полковому Федорові Москову, «села» Конотіп і Свинарня, – вільні, належать полковникові Капністові; села Тонконогівка, Білецьківка і Крюків – належать сотнику Кременчуцькому Федорові Гаврилову.

Сотня Потоцька: с.Кам’янка – належить Потоцькому сотенному правлінню.

Сотня Омельницька: с. Ломана – належить Капністові, села Чернецька, Кобеляківка й ще одне, без назви («над р.Овнянкою») – також йому; далі три села без назви – на урочищі Біленькому – значкового товариша Костя Корчака, на р.Сухому Омельнику – значкового товариша Андрія Бойдаченка, і на Малому Інгульці кременчуцького отамана Михайла Авраменка, с.Писарівка (на урочищі Цибульнику) – належить миргородському полковому писареві Козачковському, с.Волевачівка – абшитованому (відставному) миргородському полковому осавулові Антонові Волевачеві, с.Протопопівка, – миргородського протопопа Гр.Гаркованого.

Сотня Крилівська: Крилів, сотенне козаче містечко, й села Андрусівка, Колонтаєво, Нестерівка, Глинське, Ухівка, Цибулів, Войтівка, Проходіївка, – Крилівського сотенного правління. Селище Стецівка, за реєстром показано «нічіїм» [213].

Регулярними податками правобережна людність починає обкладатися лише з 20 січня 1746 р., коли право їх збору відкупив глинський сотник Антін Крижанівський за 436 крб. 74 коп. щорічно. Утім, вже в наступному році цей відкуп бере Миргородська полкова канцелярія, а з 1748 р. – особисто полковник Капніст; він збирає також різні збори з млинів, зокрема всі прибутки з млина Булаївського. Правда, за це він мав сплачувати в казну вже 480 крб. 55 коп. щорічно. Ярмаркові збори, що також стали збиратись на Правобережжі, встановлювались за аналогією з суміжними сотнями Миргородського полку [214].

Питанням організації збору податків у нових поселеннях Миргородського полку 1751 р. зайнялась і адміністрація новопризначеного гетьмана К.Розумовського [215]. Тоді саме останній запропонував відкрити ярмарок у Табурищі [216] (це, власне, перетворювало це село на містечко).

З поверненням під владу Російської імперії запорожців (1733) питання юрисдикції над правобережними оселями починає загострюватись. Миргородська старшина відкидає претензії Запоріжжя на ці території як володіння давньої Кодацької паланки. Свої права на вже існуючі поселення вона боронить цілком успішно, але постає нова проблема щодо того, де проходить південний кордон правобережної Гетьманщини. Амбіції «гетьманців» сягають навіть Кодака [217], вони фактично готові були анексувати всю Кодацьку паланку.

Повернення запорожців призвело до активізації гайдамацького руху в регіоні. Головними об’єктами наскоків гайдамаків були суміжні території Речі Посполитої, прикордонна служба якої традиційно лишала бажати кращого. Запорожці, зазвичай неосілі або ті, які мешкали на віддалених зимівниках, ідеально підходили для гайдамацького промислу. Причому їх «іміджем» зловживали і місцеві «гетьманці», які або користувались послугами гайдамаків із запорожців, або попросту перекладали свої власні «подвиги» на плечі цих загальновідомих «ворохобників» [218].

Ситуацію в регіоні ще більше загострило безцеремонне втручання імперських влад, що захопилися новим «цивілізаційним» прожектом – створення на правобережному прикордонні іноземної колонії, «Нової Сербії».

«Дежавю» Речі Посполитої: гайдамаки і росіяни

Унія з Саксонією (1697-1763 рр.) хоча й не повернула Речі Посполитій «золоті часи» столітньої давнини, але дала їй шанс на власний шлях модернізації держави та суспільства. Уже за першого з Веттинів – Августа ІІ Сильного (1697-1733 рр.) влада Корони, як вже мовилося вище, вповні повертається на Правобережну Україну, урядування ж Августа ІІІ (1733-1763 рр.) принесло краю довгоочікувану стабілізацію, сприятливу для демографічного та господарського відродження краю.

Адже зв’язані виснажливим протистоянням з Російською імперією Крим та Туреччина шукали стійкого миру з поляками, а упокорена тими ж росіянами Гетьманщина вже не становила загрози для Польщі [219]. Єдиним джерелом неприємностей на Україні для Речі Посполитої лишалося Запоріжжя, яке де-факто ніколи не визнало Андрусівського розполовинення України (закріпленого остаточно Андріанопольським мирним договором 1713 р.) і перманентно живило рух гайдамаків протягом всього означеного періоду. Втім, навіть воно, зважаючи на свою залежність від російських царів, не могло вести цю боротьбу відкрито. Гайдамацька ж партизанщина з її напівкримінальним забарвленням не здатна була висунути конструктивну програму державотворення та дистанціюватись від терористичних методів боротьби.

Утім, за втішеним поверненням на Поділля та Дніпро самолюбством шляхетних «сарматів» для Речі Посполитої ховались старі «граблі» магнатського «королювання» на Україні. Саме Потоцькі, Чарторийські з Понятовськими, Яблоновські ets. стали найбільшою проблемою на шляху суспільної модернізації країни. 1764 р., домігшись розриву польсько-саксонської унії та обрання на трон короля зі свого середовища – Станіслава Августа Понятовського (1764-1795 рр.), вони посприяли міжнародній ізоляції країни, ізоляції, за яку довелося заплатити трьома поділами Речі Посполитої (1772, 1793, 1795 рр.) та, зрештою, зникненням такої держави з карти Європи.

Магнати ж перетворили коронну Україну на заповідник традиціоналізму. Парадоксально, але такий стан сприяв і виживанню православних громад. Попри тиск підтриманої державою греко-католицької (уніатської) церкви, ясновельможні цікавились передусім кількістю своїх «підданих», а не «громадян» держави (і це в той час, коли зростання соціальної опори держави ставало необхідною умовою її виживання). Традиціоналізм був піднятий на щит (з ентузіазмом неофітів) і численною «новою шляхтою» Правобережної України, яку магнати виплекали задля власних потреб.

Як бачимо, обставини середини ХVIII ст. виглядали майже дзеркальним повторенням ситуації перед Хмельниччиною. І вже 1768 р. Коліївщина на чолі з лицарем православ’я із Запоріжжя (М.Залізняком) та ображеним шляхтичем-козаком (І.Гонтою) змусять Річ Посполиту кров’ю спокутувати не бажання змінюватись.

Місцем зародження цього останнього великого народного руху старої України стане сусідня з кременчуцькою околицею Чигиринщина, де гайдамаки почували себе вільно з середини 1730-х рр. [220]. Тоді їх діяльність розгорнулася на тлі чергового міжкоролів’я.

Основні сили країни були зв’язані боротьбою двох кандидатів на престол – Августа ІІІ та Станіслава Лещинського (1733-1736 рр.). На стороні першого виступили російські війська, які вступили і на Правобережну Україну. Щойно «пробачені» царицею Анною Іоанівною запорожці з ентузіазмом взяли участь у розгортанні повстанського руху, номінально на користь Августа ІІІ.

На Чигиринщині завдяки присутності досить численних контингентів російських прикордонних військ, що мали за базу Кременчук, до зіткнень дійшло лише після фактичної перемоги Веттина, коли «легітимність» дій повстанців у регіоні була цілком сумнівна. Зухвалі провокаційні листи з Чигирина, захопленого кількасотенним гайдамацьким загоном Григорія Медведя, нарешті змусили діяти региментаря Української партії (регулярних військ речі Посполитої на Україні) новоград-волинського старосту Степана Малиновського. Оголосивши амністію для тих гайдамаків, які припинять опір Речі Посполитій, і тим частково деморалізувавши повстанців, останній перейшов до активних дій.

Наприкінці 1736 р. загони Малиновського сягнули Чигирина та в кількох сутичках (найзначніша під Боровицею) погромили гайдамаків. Їх переслідування тривало аж до Крилова – опорного пункту повстанців, де вони планували «зачинитись». Загалом у справі цій відзначився пам’ятний за народною піснею екс-гайдамака Сава Чалий (Чаленко), який особисто поранив Медведя.

Утім, за кілька днів Малиновському довелося відвести свій загін до Сміли [221]. Звідти він спрямував у Надтясминня військові роз’їзди, один з яких в січні 1737 р. захопив у Крилові 41 гайдамака [222]. Та все це аж ніяк не підірвало сили гайдамаків у регіоні (районами їхнього зосередження були околиці Крилова, звідки легко було одержувати допомогу з Лівобережжя [223], а у разі необхідності й відступити на той берег Дніпра, та хащі Чорного лісу, що починалися в околицях Чигирина). На чолі їх стояли козаки Медвідь, Грива та Харко, в чиїх загонах налічувалося до 1000 повстанців [224].

19 квітня 1737 р. гайдамаки захопили в Андрусівці 120 голів худоби і погнали її до Крукова (Крюкова). Тоді ж пошарпано й околиці Чигирина. Звідти гайдамаки теж рушили на пункт збору під Круковим [225].

Утім, поява російських військ на правому березі Дніпра (переправились під Кременчуком на початку травня 1737 р.) стала гамівним чинником для гайдамацької активності. Підбадьорені польські урядовці заходились наводити свої порядки, а чигиринський губернатор С.Рудницький навіть напав на гайдамаків Тарана та взяв у полон трьох задніпровських мешканців, які виїхали на Цибульник (юридично це підросійські терени) за зерном («dla zboża») [226].

14 серпня 1737 р. загін Медведя захопив Чигирин і Крилів [227]. Вірогідно, козаки-гайдамаки змушені були частково взяти на себе оборону місцевої людності від татарського набігу. Вже 29 серпня та близько того відбулися зіткнення з татарами, які саме рушили на підросійське прикордоння. У бою з ними козаки зазнали втрат [228]. Підчас оборони Переволочни загинули гайдамацькі ватажки запорожці Іваниця, Харко та Жила [229]. Утім, уже у листопаді 1737 р. в околицях Медведівки гайдамаки знову далися взнаки польським урядовцям, погромивши великий загін (224 вершники) регулярних військ [230].

Сприятливі умови для дій гайдамаків на правобережній Кременчуччині у цей час, як вже згадувалось, були створені відступом російських військ на лінію Дніпра та евакуацією частини місцевого українського населення на Лівобережжя під час російсько-турецької війни 1735-1739 рр.. Переправа на правий берег Дніпра під Градизьком у 1738 р. російських загонів О.Румянцева, які рухались на Молдову, створила несприятливу ситуацію для продовження дій гайдамаків. Та й увага Запоріжжя також тоді цілком зосередилась на турецькому фронті.

До речі, річпосполитські урядовці в цей час востаннє спробували закріпитись на обох берегах Тясмина. Лише у 1740 р. росіяни повернули собі південне узбережжя цієї прикордонної річки і знов висунули претензії до неосвоєної «нейтральної смуги» на північному «польському» березі [231]. Кордон зафіксовано було від Дніпра та гирла Тясмину до верхів’їв і гирла Синюхи та до Бугу.

У 1740-і рр. гайдамацький рух знайшов нових своїх адептів серед «свіжоосілої» людності правобережної Кременчуччини, яка, утім, і сама, траплялось, ставала жертвою гайдамацької активності [232]. Так, 1744 р. відбувся ряд нападів на господарства жителів «узбережних» сотень Миргородського полку, зокрема вкрадено 12 волів сотенного отамана Кременчука Івана Лелеки та коней кременчуцького козака Єська Мокрого [233]. А вересні 1757 р. переслідування гайдамаків за Архангельським (під слободою Красною) ледь не скінчилося фатально для кременчуцького значкового товариша Данила Корчевського (сам він був поколотий «мало не до смерті», один з його козаків загинув, а п’ять було поранено) [234].

Крім цього, слід зважати, що польська адміністрація була схильна до відшкодування втрат, завданих гайдамаками, в стилі «кругової поруки», а отже регулярно конфісковувала товари і майно торговців з іншого боку кордону. Так, зокрема в 1755 р. як компенсацію за шкоди від діяльності гайдамацького загону Івана Ранського адміністрація Чигиринського староства захопила 12 возів з товарами та 46 волів жителів Чигирин-Діброви (здається, місцевий сотник О.Бутовський був причетний якщо не до організації гайдамацьких нападів, то, принаймні, посприяв втечі Ранського з чигирин-дібровської сотенної тюрми) [235]. Зрозуміло, що легальній місцевій торгівлі такі акції йшли зовсім не на користь.

Та все ж широкомасштабні акції гайдамаків локалізувались вже не навколо Крилова, а поблизу Цибульова, Новомиргорода чи Архангелогородки. У Чигиринському старостві до «гучних» справ гайдамаків належить хіба напад загону Олексія Калюжного (28 осіб) на оселю старостинського урядника Демида Вичальського в Боровиці 27 листопада 1743 р. [236].

Ситуація змінилася в 1750 р., коли в наслідок неврожаю 1749р. на Правобережній Україні соціальні заворушення стали набувати ознак масового руху. Тимчасово нічим не «зайняте» Запоріжжя надало кадри досвідчених ватажків. Примітним отаманом тоді був Марко Мамай (Огор), уродженець Чигирин-Діброви, який «взрос и женился» в Потоках [237] (в одних сучасних літописних нотатках 1749 рік позначений як «мамаївщина» [238]). Відоме ім’я й іншого досить пересічного гайдамаки «кременчуцького» походження – Яцька Федоровича Чабана (по батькові Деребенця) [239].

Про розмах гайдамацької активності свідчить і заява Я.-К.Яблоновського перед коронним сеймом з 1750 р. У ній стверджувалось, що підвладне йому староство чигиринське лежить спустошене «злобою» гайдамаків, а тому не може сплачувати жодних податків [240]. Польські війська, що мали захищати Чигиринське староство, при наближенні гайдамацьких загонів втекли (повернувшись по небезпеці, вони ще далися взнаки обивателям, вибираючи провіант без «учиненія калькуляції») [241].

Обозний Миргородського полку Ф.Москов також 18 червня 1750 р. сповістив Генеральну військову канцелярію, що в околицях Крилова гайдамаки «дуже бешкетують», а із Криловської в’язниці втекло кілька арештантів [242]. У серпні 1750 р. в околицях Чигирина, Гранова та Мошен діяв загін на чолі із запорожцем Іваном Вовком (понад 80 осіб) [243]. Близько того часу відомо про напад на мешканців Крилова та с.Пекарі гайдамацької ватаги запорожців на чолі з Найдою, Гасаном та Копиткою [244].

Київський генерал-губернатор Леонтьев вимушений був підсилити прикордонні сили Кременчуцького форпосту 1 тис. драгунів та 400 козаками Миргородського полку на чолі з самим полковником В.Капністом [245]. Ми вже згадували про прем’єр-майора В.Немцова, якому довелося перенести ставку форпостного командира з Кременчука до Крюкова, аби вправніше координувати антигайдамацькі дії [246]. Загони козаків Миргородського та Полтавського полків, надіслані задля придушення гайдамацьких розрухів повернулися додому лише наприкінці 1753 р. [247]. Великою мірою саме збройні сили Росії, ефективно заблокувавши польські кордони (вони дуже не зупинялись перед офіційними кордонами і діяли й на власне річпосполитських територіях [248]), не допустили переростання гайдамацьких наскоків у справжню селянську війну.

Навесні 1753 р. на терени Чигиринського староства прибув із значним військом і сам староста – кн.Ян Каетан Яблоновський, який здійснив ряд заходів з метою стабілізації ситуації у власних володіннях. Зокрема, він призначив нового урядника староства – Андрія Стаєцького, зменшив податковий тиск (знищив збори з виробників алкоголю та підвищені чинши) та оголосив про 3-річну слободу (звільнення від податків) для всіх новопоселенців. «Особливо» для «новоосідаючих» у Крилові [«польському» – Д.В.] дозволялися «шинки волние горілок» [249]. Привертає увагу саме звернення, використане в князівському «універсалі» 1753 р.: «Відомо чиню кому о сем відати належить, особливо войтам, атаманам, асаулам и всему посполству староства моего Чигринського [курсив – Д.В.]», яке зайвий раз свідчить про козацький уклад життя місцевого суспільства.

Отже, як і в 1730-і рр., на початку 1750-х рр. маємо «стримування», а не «розгром» гайдамацтва. Його бойовий дух та впевненість, що сам-на-сам з «панами» вони дадуть собі раду і матимуть шанс на перемогу, мав через це лише зрости. До того ж використання козаків-гетьманців та надвірних козацьких підрозділів магнатів проти гайдамаків лишалося справою з сумнівною ефективністю. Адже існувало чимало фактів співпраці з гайдамаками навіть на рівні прикордонних козацьких старшин. Примара Коліївщини впритул насунулась на польську Україну, а Гонта, Залізняк [250] та їх духовний батько о.Мельхиседек Значко-Яворський вже ступали на широку дорогу життя.

Поляки крім традиційного переслідування запорожців на власній території (з приводу чи без онаго) [251], яке постійно дратувало Кіш та, почасти, легітимізувало «відплатні» акції з його боку, спробували покласти відповідальність за умиротворення краю та прищеплення тут загальнодержавного патріотизму і громадської солідарності на уніатську церкву. Останнє аж ніяк не могло знайти розуміння у войовничо-православній Російській імперії.

Утім, варто зазначити, що й у власне Гетьманщині православний фанатизм бив на той час всі рекорди, а Переяславсько-Бориспільська православна єпархія, якій підлягали залишки православних структур Правобережної України (зокрема ще досить потужні чернечі обителі з окрасою Чигиринщини Мотронинським монастирем на чолі), славилася незламним духом своїх пастирів по всьому світу православ’я (особливо помітним на цій «стезі» був єпископ Гервасій Лінцевський (1757-1769)). Відтак, українці-наддніпрянці й стали ударною силою антиуніатського руху та, навіть всупереч царським інтересам, змогли повністю провалити останню спробу довести справу релігійної унії в Речі Посполитій до логічного кінця. Утім, безпосередня історія вибуху Коліївщини 1768 р. вже виходить за межі цього дослідження.

Люди «білого царя»: імперська поселенська колонізація

З середини XVIII ст. активізувались дії царського уряду, спрямовані на освоєння українського прикордоння та посилення державного контролю над місцевим життям. Традиційні для доби Просвітництва соціальні експерименти, керовані з державного центру в південній Україні, впроваджувалися особливо активно, і Кременчуччина не становила виключення.

Першою ластівкою таких соціальних експериментів на кременчуцьких теренах стали грузинські поселення, під які указом імператриці Анни Іоанівни [Її царювання взагалі стало вершиною благовоління до чужоземців (у історії лишилось як т.зв. «біронівщина»), потік яких прибував у Російській імперії, починаючи з реформ Петра І (відомо, наприклад, що вже за цього царя третину офіцерського корпусу російської армії складали іноземні найманці).] від 25 березня 1738 р. виділялись землі на території Полтавського, Миргородського, Лубенського та Прилуцького полків Гетьманщини (реальне виділення відбулося, здається, не раніше 1742 р.). Грузини-емігранти [З’явились в Росії ще за царювання Петра І.] (2305 родин) мали сформувати Грузинський гусарський полк (спочатку мовилося про «грузинську роту»), що мав діяти у складі російської армії.

Розселення відбувалось протягом 40-х рр. ХVIII ст. Для утримання грузинських «князів» (завдяки грузинам «поголів’я» князів у Росії зростало в геометричній прогресії) і «дворян» відводилися в Полтавському полку 1070 дворів посполитих [Досить вірогідно, що понад 50% частка всіх виділених у трьох полках дворів, які припали на південні терени Полтавського полку, була відлунням репресій проти мазепинців. Адже чимало місцевих козаків, звинувачених у «зраді» 1709 р., було переведено в посполиті (що в Миргородському та Лубенському полках не мало місця).], у Миргородському – 540, Лубенському – 490 [252].

Зрозуміло, це розселення не викликало захвату серед українського населення, яке розглядало це як порушення «малоросійських прав» [253]. Старшина намагалася віддати тільки те, що «самій не гоже», замість посполитих, яких у південних полках було обмаль, часто-густо відводилися двори козаків і міщан, які законно протестували проти такого роду залежності. Самі грузини почувалися в Україні чужинцями, панами «на годину» (в уряді постійно обговорювалось питання переселення їх у Оренбурзькі фортеці), відтак намагалися обдерти своїх підданих якомога швидше, без жодної думки про завтрашній день [254].

Не обійшлося і без конфліктів грузин із запорожцями, які саме на теренах південних полків мали свої основні економічні інтереси. Так, у 1745 р. на ярмарку в Кобеляках сталася бійка між запорозькими козаками та солдатами Грузинського гусарського полку з приводу торгівлі рибою [255].

З точки зору цікавого нам регіонального суперництва міських центрів Кременчуччини, передання 210 дворів у Келеберді в «грузинське підданство» [256] підважувало соціально-економічний потенціал цього містечка. Отже, і спроможності відігравати особливу роль у регіоні для нього явно звужувались.

Утім, зрештою грузинам довелося інкорпоруватись у місцеве суспільство, хоча відбувся цей процес вже у другій половині ХVIII ст. і вже переважно не на «малоросійській», а «новоросійській» платформі). Серед нащадків грузинських поселенців в Україні особливо відомі письменник О.П.Стороженко (1805-1874), декабрист О.С.Гангеблов (1801-1891), фольклорист М.А.Цертелєв (1790-1869) та ін. [257].

Крім грузин, ще з часів Прутського походу 1711 р. на теренах Гетьманщини побільшало «волохів» (молдаван та румунів) та інших вихідців з Балкан, які сподівались на «кар’єру» на службі «білого» (православного) царя. На Кременчуччині, зокрема, добре відомим став один такий «чужестранный человек» – Олександр Бутовський [258]. Один з чотирьох братів Бутовських, які покинули Молдову заради російської служби, він якійсь час служив при фельдмаршалі фон Гессен-Гамбурському під час польських походів 1730-х рр. і за заслуги перед ним здобув призначення на посаду чигирин-дібровського сотника (1737-1760 рр.) [259]. Тут чужоземний висуванець вступив у конфлікт за маєтності – хутор