17. Загибель Олешка

На Кузьму-Дем’яна [81] Гречаний щороку справляв свої іменини. Тут вже на обіді у нього благочинний, і ісправник, і становий, і інше таке «начальство».

Торік на Кузьму-Дем’яна день винявся гарний, хоч і холодний, мороз був, зате ясний. Сонечко підбилося вже геть високо і так привітно дивилося на Горбанівку, наче ніжна мати на своїх коханих діток. Задзвонили до служби. В сей день отець Кузьма забороняв людям робити, і кілька вже років горбанівці святкують сей день, наче яке урочисте свято.

Люде зібралися до церкви. Правив благочинний з отцем Кузьмою. Тільки що почали «Иже херувими», як на дзвониці ударено на гвалт.

– Пожежа! Пожежа! – загомоніли люде і раптом кинулися з церкви.

У попа на дворі горіла комора. Поломення шугало через двір прямо на будинок.

– Рятуйте, рятуйте! – голосила несамовито попадя. – Біжіть, хто в бога вірує, до отця Кузьми, нехай швидше ключі несе, у нього ключі від усіх комор, скринь і комодів!

А в церкві, опріч благочинного та Гречаного, не зісталося нікогісінько, бо навіть і дякон, і дяк лишили службу божу і побігли на пожежу. Попам не вільно було вийти з церкви, доки не скінчать служби. Вони й не правили, а тільки якось нервово шепотіли слова.

– Панотче! Давайте ключі швидше, у вас горить! – промовив до Кузьми титар, вбігши у вівтар. – Комора горить, на будинок так і пре.

Не дожидаючи відповіді, титар дістав ключі з кишені попової ряси, що висіла на кілочку у паламарні, і прожогом побіг з церкви.

Отець Кузьма й нестямився, затрусився і снопом гепнувся на долівку.

На попівському дворі страшенно гоготіло полум’я. Огонь з комори перекинуло на стіг сіна. Чорний густий дим закрив сонце. Попадя здіймала до бога руки і невимовно голосила, аж квилила; люде кричали; коні в стайнях ржати; воли, корови, назимки ревіли, немов скажені. Люде, немов та комашня, снували то в будинок, то з будинку, виносячи усе, що попадало на очі. Криша на коморі впала на стелю і разом з нею провалилася в комору.

– Ха-ха-ха! – реготався хтось у клуні і плескав в долоні. Аж ось ворота в клуні відчинилися, на порозі стояв Олешко…

– Олешко! Олешко! Наум! Звідкіля ти взявся? – дивувалися люде і на якийсь час забули й про пожежу.

– З неба впав! Дурні! Ха-ха-ха!

Олешко реготався несамовито і плескав в долоні.

– Добре горить! Важко горить! Ха-ха-ха! Є де руки погріти! Ха-ха-ха! Є де люльку запалити! А що, добре? Чи й мій ланок тут згорить? Ха-ха-ха! А Настя де? Де Настя? Отам? Там?..

Олешко вказав на стіг сіна, що вже палав навкруги; розігнався що сили було – і плигнув в огонь.

За годину витягли вже мертве, обгоріле Олешкове тіло.